Work Text:
Мінхо вірив в один раз і назавжди, але помилявся знову й знову. Розчаровувався і давав ще один шанс. Намагався не заздрити. Усміхався найщирішою усмішкою, що мав. Підтримував найніжнішими словами, які знав. Обіймав так, як хотів, щоб обійняли його. Любив інших їхньою мовою кохання, а потім зачиняв за собою двері однокімнатної квартири, залишаючись сам на сам зі змученим відображенням у дзеркалі. Заливав локшину кип'ятком, відкривав чергову банку пива й намагався знайти причину не йти завтра на роботу. Та на ранок силоміць підіймав себе з ліжка та тягнув до душу, щоб змити липкі залишки дурного сну. Варив гірку каву та робив нашвидкуруч собі сніданок, про який забував через 5 хвилин. Вмовляв себе зібратися. І збирався. Як старенький затяганий пазл, який чомусь всім подобався. Йшов до студії й танцював так, ніби це його останній день на землі. Допомагав учням виконати той клятий рух, який все ніяк не виходив. Шуткував та сміявся з ними. Намагався відчути хоча б щось.
Читав повідомлення від Джісона. Намагався заглушити огидне почуття заздрощів, коли його найкращий друг ділиться черговим успішним проєктом. Слухав о третій ночі його голосові повідомлення. Тому що Джісону погано. Тому що він потребує підтримки. Мінхо пише йому кілька теплих слів і на ранок приїжджає, щоб послухати чому вони посварилися з Чаном. Приносить його улюблений чизкейк та дивиться з ним аніме. Сидить рівно до того моменту, поки на порозі не з’являється Кріс та не обіймає Джісона так ніжно, що дивлячись на них очі зрадницьки поколюють. Він усміхається, говорить «розберіться, нарешті» та йде до своїх котів та рідної тиші.
Іноді йому стає краще. Іноді він зустрічається зі своїми друзями у барі. По-доброму, але трохи саркастично, підколює Чана з Джісоном, що навіть після трьох років стосунків поводять себе, як невпевнені підлітки. Усміхається і каже "закохатися після 25 років майже неможливо". Каже "я одружений на своїй роботі".
А потім трохи сп'янілий знову намагається вигадати хоч одну причину, чому йому варто продовжувати працювати хореографом. Він засинає з думкою, що завтра буде не таким, що завтра щось зміниться. А потім знову прокидається з єдиним бажанням – заснути знову.
Коли тобі 20, ти не йдеш на пари тому, що не маєш сил. Коли тобі 25, ти стягуєш себе з ліжка та йдеш на роботу.
Коли тобі 25, світ чомусь раптово стає жорстоким до тебе.
Твій всесвіт враз стає крихким та тендітним, він готовий розвалитися від найменшого необережного доторку.
Та коли Мінхо знайомиться з Хьонджіном, його всесвіт, на диво, спокійний. Лиш злегка резонує від яскравої усмішки, незвично довгого чорного волосся, витонченого стану та голосного сміху. У студію його приводить Фелікс, молодший колега Мінхо. Він з захватом розповідає про їхні проєкти для молодіжних груп й Мінхо щиро заздрить цьому явному запалу, який він може прослідкувати в очах молодшого. Він тисне руку Хьонджіна й повертається до розтяжки з учнями, намагаючись ігнорувати занадто пильний погляд Хвана. Той, як на зло, залишається подивитися на заняття.
- Ти неймовірно танцюєш, - Хьонджін простягує Мінхо пляшку з водою і мило усміхається.
- Я знаю.
- Давно займаєшся танцями?
- А ти не розпитав вже все у Фелікса?
- Розпитав, та мені цікаво послухати тебе, - Хьонджін злегла нахиляє голову та не зводить зацікавленого погляду, а Мінхо намагається знайти хоч щось, що його не бісить в цьому хлопцеві. Він хмикає та відвертається.
- Обійдешся.
Хван на це лише закидає голову й заливисто та, до біса, гучно сміється. Так, що Лі кривиться. Так, що серце раптово пропускає удар. Мінхо хочеться, щоб той більше ніколи не з’являвся у студії.
Хьонджін приходить через тиждень. А потім ще через чотирнадцять днів. Розмовляє подовгу з Феліксом та залишається у студії до вечора. Сідає на лавку та спостерігає за тим, як Мінхо вчить дітей танцювати черговий доволі складний танець. Не відводить погляду від чітких рухів Лі, від крапель поту, що стікають з його чола, від неслухняного пасма, яке постійно лізе в очі та від Мінхо, який біситься, коли доводиться його поправляти. Як він терпляче знову і знову показує дівчинці складну зв’язку. А потім задоволено усміхається, коли бачить певний прогрес.
Час від часу вони зустрічаються поглядами у дзеркалі. Серце Мінхо гупає сильніше, та він лише відмахується. То все втома та постійний рух. Не ця всепоглинальна темрява зіниць Хьонджіна.
На двадцять перший день Хьонджін затримується. Діти вже пішли, а нова група прийде десь через годину. У Мінхо є трохи часу для себе.
У студії порожньо, лиш через великі вікна по стінах розповзаються страхітливі тіні від сонця, що опускається за горизонт. Мінхо обожнює сутінки. В них він почуває себе справжнім. Ніби ця напівтемрява руйнує його маску. Телефон знову розриває комфортну тишу сповіщеннями, але йому не хочеться відкривати їх. У нього немає сил. Він вмикає музику та починає рухатися навмання, намагається висловити все несказане у голос танцем.
Мінхо завмирає у черговому повороті, коли бачить Хьонджіна у вікні студії. Той лиш ніжно усміхається, спостерігаючи за раптовою імпровізацією. Лі переможено зітхає та рукою закликає того зайти. Відмовляється помічати, як загоряється погляд Хвана.
- Вибач, я запізнився.
- Навіщо ти вибачаєшся? Це твоя справа приходити чи ні.
- То ти не чекав?
- Ні.
Бреше. А може й ні.
- Може потанцюємо? – питання Хьонджіна настільки непередбачуване, що Мінхо застигає з пляшкою у руках.
- Я? З тобою? – він показує пальцем спочатку на Хвана, а потім на себе й стримується, щоб не покрутити пальцем біля скроні.
- Ну так. Чи ти бачиш тут ще когось?
Мінхо пускає очі під лоба та оцінююче дивиться на стрункого хлопця, про якого знає лише ім’я і, який пропонує йому станцювати разом, ніби вони роблять це кожний день. Чомусь йому хочеться погодитися.
- Ну добре, став музику, - хочеться взяти його на слабо. Він стає у п’яту позицію, коли бачить простягнуту до себе руку, а в студії розливається меланхолійна музика. Підіймає очі повні щирого нерозуміння.
- Станцюємо вальс? Чи ви таке не вмієте, пане хореографе? – Хьонджін тягне задоволену усмішку, коли бачить шоковане обличчя Лі.
- Який, до дідька, вальс?.. – Мінхо хочеться відмовитися. Та чомусь його тягне до цього хлопця, а мелодія, яка звучить у залі, відбивається від затемнених стін з чудернацькими візерунками, намальованих сонцем, що сідає, та опиняється десь глибоко під серцем. Змушує тіло мимоволі рухатися у такт кожній ноті. Він знову підіймає очі на Хьонджіна й не бачить ні усмішки, ні спроби пошуткувати над ним.
Він бачить щось, що змушує його простягнути руку та стиснути тендітну долоню.
Дозволити обійняти себе за талію та вести у танці. Покласти свою руку на чуже плече та легенько стиснути його. Віддати контроль над своїм тілом хлопцю, якого він знає від сили три тижні.
Вони кружляють залою й Мінхо відчуває давно забуте почуття спокою та захвату від танцю. Музика, обрана Хьонджіном, розливається по його венах, заповнює все тіло. Він дихає нею, а ще ніжним квітковим парфумом Хвана. Йому хочеться запам’ятати цей момент, зберегти десь на підкірці власного серця. Він дивиться на зосередженого Хьонджіна, який не іронічно рахує кроки й не може втримати усмішки. Вони танцюють до тих пір, поки двері студії різко не відчиняються й майже з порогу звучить голосне дитяче «Мінхо-хьон!!».
Лі раптово відсторонюється, майже відштовхуючи Хвана, та переключає свою увагу на дітей. У перерві між розповідями як минув день його учнів у школі, Мінхо крадькома дивиться на Хьонджіна, що незмінно сидить на лавці та все так неймовірно усміхається.
Збираючи свої речі після заняття, Лі намагається зрозуміти, які емоції викликає в нього Хван та зупиняється лише на розумінні – він просто змушує його відчувати. Це не шокує, навпаки. Така проста думка гріє зсередини. Він виходить на вулицю, закриває студію й відчутно здригається, коли чує ззаду:
- Я думав, ти там заночуєш.
- А я думав, ти вже пішов нарешті.
- Ти у своєму репертуарі, Лі Мінхо, - гучний сміх Хьонджіна тоне у фонових звуках міста.
- Ти теж, Хван Хьонджін.
- О, то ти знаєш, як мене звати. А я думав, ти згодився танцювати з незнайомцем.
Мінхо знову пускає очі під лоба та хмикає. Він вже збирається попрощатися, коли знову чує цей м’який голос, що тональністю нагадує ту мелодію, яка звучала немов мантра півтори години тому у залі студії.
- Залишиш свій номер телефону? – Хьонджін протягує свій телефон й знову злегка нахиляє голову в бік.
- Навіщо?
- Хочу запросити тебе на каву.
- Фліртуєш зі мною?
- Можливо?..
Мінхо бере чужий телефон та записує туди дев'ять цифр.
- Здивуй мене, Хьонджін.
І він дивує.
Телефон все так само захлинається сповіщеннями: директрисі курсів хореографії він терміново потрібний, щоб поставити танець дочці її знайомої, у Джісона знову завал на роботі, а Чан у відрядженні, батьки чекають, коли він нарешті приїде до них. Та в цьому хаосі тепер він може знайти побажання доброго ранку та гарного дня, милі відео кошенят, які ненав’язливо опиняються посеред повідомлень. Хьонджін турботливо вимикає звук та пише дуже рідко. Але Мінхо ловить себе на думці, що чекає його з кожним днем все сильніше. Він приносить йому лате на банановому та легкий перекус, бо Лі забуває купувати собі обіди на роботу. Намагається потоваришувати з учнями та вислуховує їхні новини, що накопичилися за день.
Хьонджіна стає раптово забагато у житті Мінхо. Він розуміє це, коли сидить напроти нього у кав’ярні й слухає, що той у свої двадцять три роки все ще вчиться, бо брав академвідпустку. Хван розповідає про те, як захоплююче відчувається навчання на перекладача, а до горлянки Мінхо знову підкрадається огидне почуття заздрощів. Бо колись він так само горів танцями.
Тепер Хьонджін горить найпрекраснішим полум’ям, а Мінхо тліє, немов сірник.
Телефон знову розривається від повідомлень, бо батьки хочуть поїхати до знайомих і треба приглянути за домом, Джісон не впевнений чи варто погоджуватися на підвищення, а Чан хоче почути його думку щодо нової квартири, яку вони могли б знімати нарешті вдвох з Ханом.
Мінхо стискає телефон, а відчувається, ніби на нього тиснуть жорсткі ланцюги, не даючи навіть вдихнути. Всесвіт знову давить на нього, нагадує, що він все ще нікчемний та неспроможний зробити будь-який рух. Він все ще буксує на місці, коли інші рухаються далі. Мінхо перепрошує перед Хьонджіном та тікає. Зачиняється у власній квартирі, ховається в м’які обійми котів та кутається у ковдру, яка пахне лише розчаруванням та апатією. Він пише Джісону, що йому варто погодитися на пропозицію, бо він цього вартий. Пише Крісу, що квартира неймовірна й він радий за них. Пише батькам, що обов’язково буде приїздити у квартиру зранку та ввечері.
У голові виникає ірраціональна думка, що якби про нього так піклувалися, він можливо почувався інакше. Та він ніколи не скаже, як його справи насправді. Він знову ховається у мушлю. Знову ловить себе на думці, що не хоче йти на роботу. Знову підіймає себе зранку й думає, що нічого не зміниться.
Мінхо зривається раптово.
В учениці знову не виходить та клята зв’язка, він біситься і в якийсь момент усвідомлює, що кричить. Фелікс з’являється раніше, ніж діти зрозуміли, що відбулося та відводить його у сторону. Каже:
- Я закінчу заняття, - й без зайвих питань йде до групи.
Лі зачиняється у роздягальні. Ховає руки в обличчі й лає себе. Знову й знову. Наче до цього було недостатньо. Наче він не на межі. Телефон знову м’яко нявчить сповіщеннями й він втомлено дивиться на екран. У купі галасливих повідомлень він бачить заповітне «Як ти?» від Хьонджіна і відчуває як тремтить. Він пише «я хочу поговорити» і раптово відчуває себе до біса втомленим.
Хван з’являється через пів години. Протягує міцний фільтр та кокосову цукерку. Не ставить питань, не говорить. Йде поряд, ледве торкаючись тендітними пальцями вічно холодної руки. Вони блукають по найближчому до студії парку в абсолютній тиші, лише, в певний момент, переплітаючи їхні руки у міцний замок. Мінхо мовчить та йому здається, що він сказав вже забагато. Тиша між ними настільки комфортна, що він нарешті може дихати.
- Вибач, - Лі перший порушує їхнє спільне мовчання.
- За що?
- Я сказав, що хочу поговорити, але мовчав весь цей час.
- Ти багато чого сказав, - Мінхо дивиться на Хвана та намагається його розгадати. Та здається, секрету не існує. Мінхо казав, що в неможливо закохатися у двадцять п’ять. Він закохується в юнака, що випромінює тепло та розуміє його мовчання. Хьонджін мовчить кілька хвилин та потім продовжує:
- Ти мені подобаєшся. Я готовий чекати скільки тобі треба.
Мінхо думає, що чекати не треба. Та він не відповідає, лише стискає руку трошечки міцніше, боячись завдати болю. Думки поглинають його і він навіть не намагається з ними боротися.
Думає, що краще б Хьонджіну сподобався хтось інший. Хтось цілісний, життєрадісний. Не він. Не зараз. Не ця суміш розчарування, сарказму та апатії.
Мінхо проводжає Хвана додому, обіймає злегка та повертається до себе. Він хоче написати комусь, поділитися та спитати поради, але рука завмирає так і не натиснувши кнопку «відправити». Йому здається все це не суттєвим, не вартим уваги. У його друзів купа своїх справ та проблем, не варто додавати ще й свої. Він засинає на дивані поряд з котами, з хаосом у думках та неспокої у серці.
На ранок, Мінхо пише Феліксу, що захворів і він майже не бреше. Йому настільки гидко, що сил вистачає лише на те, щоб сходити на кухню та випити води. Він повертається у ліжко, кутається у ковдру та просто лежить, дивлячись на стелю. Хотілось би думати, що йому нарешті спокійно, але огидне відчуття тривоги, яке шкребеться глибоко в середині, підступає до горла. Шепоче йому, що він немає права залишатися тут, що в нього купа справ. Та він не може. Навіть якби хотів, просто не може. Телефон знову розривається й Мінхо бореться з бажанням розбити його об стіну. Він втомився. Дуже. Навіть трохи занадто.
Через кілька годин проведених у напівсні з присмаком жахіть, неочікуваний стукіт у двері вириває його з полону деструктивних думок та самоприниження. Мінхо не хочеться відкривати, але саме припущення, що хтось буде стояти на вулиці та мерзнути, змушує стягти себе з ліжка та все ж відкрити. Він очікує побачити будь-кого – злого Фелікса, бо він мав бути сьогодні вихідним, стурбованого Хана чи Кріса, або навіть орендатора, бо чесно не пам’ятає чи заплатив за цей місяць, чи ні. Та він бачить Хьонджіна. У довгому чорному пальті, з неакуратно пов’язаним шарфом, хоч на вулиці ще рання холодна весна. І з коротким білявим волоссям, що візуально робить його ще молодшим на вигляд. Він зависає на такій дивній та раптовій зміні та не може відвести погляд. Відмирає через кілька секунд, коли помічає у руках Хвана величезний пакет з продуктового магазину.
- Чому ти тут? – голос хрипить так, ніби він й справді хворий.
- Фелікс сказав, що ти захворів. І це він сказав твою адресу, - Хьонджін витримує паузу й промовляє вже тихіше, - я можу піти, якщо ти хочеш.
Мінхо не знає, що він хоче. Щоб хтось промив йому мозок? Дістав всі ці думки, що давлять та душать та нарешті дав змогу нормально жити. Залишитися одному? Він завжди один. У студії, у барі, посеред найлюдянішої вулиці. Самотність, що проросла десь в середині легень болючими шипами, як вірна подруга слідує за ним, ніби його власна тінь. Він знову дивиться на Хьонджіна й роздумує. Чи він справді закохується, чи просто шукає порятунок?
Лі відходить від дверей, пропускаючи Хвана до себе. Спостерігає, як той одразу ж милується котиками та намагається їх погладити, за що отримує від кожного по подряпині. Дивиться на цю щиру усмішку й очі сльозяться мимоволі. Він ліпить пластирі з котиками на витонченні пальці й залишає свої доторки на чужій шкіри, які йому здаються чорними чорнильними плямами, що негарно лягають на найпрекрасніше полотно. Мінхо раптово прокидається, коли заривається руками у короткі пасма та зустрічається з темрявою зіниць напроти. Йому хочеться щось сказати, та Хьонджін випереджає:
- Подобається?
- Ти ж зробив це для себе, тож яка різниця?
- Хочу почути.
У Мінхо серце опиняється десь на дні шлунку, коли Хьонджін торкається своїм чолом його. Хочеться відповісти дратівливо, може трохи саркастично чи іронічно. Він перебирає купу варіантів у голові й жодний виявляється неслушним. Він відчуває чуже дихання на власних вустах і не може відвести погляду від бурштинових очей.
Присутність Хьонджіна знімає з нього багаторічні шари масок та облич. Робить це так обережно й тендітно, як сутінкове сонце, що повільно захоплює весь світ у свій полон ніжно-пастельних кольорів. Мінхо почуває себе справжнім, до біса, втомленим, розчуленим та крихким. Напівзотлілим попелом, що от-от розвіється вітром.
Хьонджін торкається його талії, трохи стискає й шепоче:
- Як ти, Мінхо?
Лі ховає власне обличчя у долоні. Не плаче, ні. Ховає те, як огидно викривлюються його губи у приреченій посмішці. Та чужі теплі пальці торкаються рук, відводять їх у сторони й змушують знову подивитися на себе.
- Я знаю, що ти сильний. Та поряд зі мною можеш побути слабким.
- Я хочу лягти, - він знову хрипить, ніби кричав кілька годин. Може й кричав. Десь глибоко всередині.
Мінхо знову кутається у ковдру, натягуючи її майже до маківки, коли відчуває як ліжко прогинається під вагою іншого тіла. Відчуває, як довгі оманливо тонкі руки обіймають його ззаду. Він закриває очі, розслабляється від всеохопного тепла й притискається спиною до грудей, намагаючись підлаштуватися під такт чужого дихання, що ніби заколисує його.
Лі просинається у спальні один. Вечірня напівтемрява захоплює його кімнату, повільно поглинає його, так само як і думка, що Хьонджін пішов. Та вона руйнується від звуку тихого наспівування вже знайомої для Лі мелодії зі сторони кухні. Він виходить з кімнати, спирається на стінку та спостерігає як Хван готує, як йому здається, карі та виглядає настільки природно у його квартирі, що тепле почуття закоханості знову заполоняє тіло Мінхо. Хьонджін відчуває чужу присутність, знімає навушники та питає:
- Виспався, хоч трохи? – Мінхо тягне тихеньке «угу» у відповідь. – А я вирішив приготувати вечерю. У тебе в холодильнику взагалі все жахливо, тож я приготував карі з того, що купив.
- Мені подобається.
- А? Карі? – Хьонджін знову усміхається та освітлює всю кімнату, серце Мінхо та майже весь всесвіт.
- Ти. Мені подобаєшся ти.
Колись Мінхо вірив у один раз і назавжди. У всьому. У дружбі, любові, кар’єрі. Він помилявся. Життя виявилося набагато складнішим та жорстокішим. Та йому хочеться вірити в «назавжди» з Хьонджіном. З тим як він усміхається ще сильніше й відповідає:
- Я знаю. Це ж очевидно.
Лі знову пускає очі під лоба та хмикає:
- Ти у своєму репертуарі, Хван Хьонджін.
- Як і ти, Лі Мінхо.
Хьонджін опиняється поряд раптово, заглядає в його очі та зачаровує своїм існуванням. Можливо, всесвіт вирішив, що Мінхо заслуговує хоч на щось хороше. На того, хто візьме вічно холодні долоні у свої, відігріє та поцілує кожен міліметр шкіри. На того, хто ніжно цілує його вуста, м’яко тримаючи за обличчя. На того, хто торкається його чола й шепоче:
- Ти мені теж подобаєшся, Мінхо. А тепер, вечеряти та відпочивати.
Вони їдять у повній тиші. У комфортній тиші. Торкаються долонями, переплітають мізинці. Залишають теплі доторки на чужій шкірі. Телефон Лі знову розривається, але ніжна рука, що зупиняє його на півдорозі змушує підняти очі на Хвана:
- Напиши, що ти зайнятий. Хоча б сьогодні. Відпочинь, добре? Дай собі час.
Мінхо ставить питання чи можливо знайти людину, що розуміє тебе без слів. Торкаючись м’якої щоки Хьонджіна, зариваючись у коротке волосся на потилиці, він хоче думати, що так. Він пише усім, що йому треба відпочити. Читає повідомлення зі словами розуміння та підтримки й картає себе за те, що ніколи не говорив як почуває себе насправді. Можливо, він був би інакшим. Він не знає.
Він цілує Хьонджіна знову, коли той миє посуд. Потім, коли знову намагається погладити котів. Ще раз, коли підбирає йому одяг для сну.
Мінхо цілує ключицю у широкому вирізі футболки та лягає на чуже плече, отримуючи якесь дивне задоволення від невеликої різниці у зрості на користь Хьонджіна. Той погладжує його шию, масажуючи, й Лі прикриває очі та стримується, щоб не замурчати. Вони переплітаються кінцівками, щоб не пропустити ні міліметру чужої шкіри. Хьонджін цілує у скроню й питає:
- Який фільм подивимося?
- На твій розсуд.
- Ні, Лі Мінхо. На твій.
Мінхо дивиться на Хьонджіна й сподівається, що його погляд передає хоча б трохи всі ті почуття, які він відчуває. Він вмикає свій улюблений фільм, який не дивився купу років, бо постійно давав іншим можливість обирати. Вони тихо переговорюються та сміються, а потім дивляться знову в повній тиші, яка накриває їх теплою картатою ковдрою розуміння та закоханості.
Засинаючи у міцних обіймах Хвана, Мінхо хочеться думати, що завтра буде хоч трохи краще. Він знає, що не вилізе зі свого стану за день. Знає, що кохання – не панацея. Проте, можливо, Хьонджін стане його джерелом сили. Йому хочеться вірити, що вже став.
Принаймні, він вже спростував думку, що у 25 неможливо закохатися.