Work Text:
Її волосся було сірим, вся вона була спаплюжена зовні та зсередині. У коридорі були також інші студенти, які б у майбутньому мали стати Аврорами у червоній мантії, з холодним поглядом воїна, зі званням борця за справедливість.
Плечі Німфароди затряслись ще сильніше, сльози текли по щокам, наче злива.
Її прорвало, вона втомилась.
"Ти метаморф! Да і все... Ну подивись на себе, дівчисько, навіть дверей не бачить, який вже аврор!" — спочатку образливо, а зараз образливо-правдиво.
Студенти йшли та не звертали уваги, вони біжали вперед, думаючи про практичні завдання.
Минула пара стала останньою краплею. У аудиторії вона та троє інших хлопців практикувались з Бойової магії і в останню мить вона не побачила підлого закляття Метью, який повалил її з ніг і, повністю в'язана, вона намагалась зняти закляття, наче риба викинута на берег.
— Тупа і незграбна, - Метью з гидкою посмішкою махнул паличкою і прути зникли. Тонкс мовчки вийшла з класу мовби їй все одно. Лише волосся стало сірого, як у миші, кольору.
Вона нічого не згадувала, бо нема сенсу, бо їй боляче та нестерпно від того, що всі вони праві, що краще було б виходити заміж та годувати ораву дітей.
— Агов, Дора Тонкс, - суворо мовив голос збоку. Дівчина підняла заплакані очі і сдавлено привіталась у відповідь. Перед нею стояла Легенда чарівного світу, найкращий з найкращих — Аластор Ґрюм, що спирався на палицю. Його штучне око не метушилось в усібіч, дивлячись лише на неї.
— Чого розревілась? Встань та іди звідси, не показуй слабкість.
— Да я піду звідси. Назавжди, блять, піду! - через зуби гаркнула вона, відчуваючи розпач через слова Ґрюма, хоча і розуміла, що він має на це право, тому що він, хоча і інвалід, міг у пару заклятть перемогти сильного темного мага. Його досвід у його зовнішньому вигляді, у шрамах, у відсутності ока. Страшний, так, але ніхто не скаже це йому в обличчя, бо бояться, а якщо і скаже, то вона швидше нажле якесь прокляття. Серйозний, його слова завжди доречні, розум ясний, геній. Їй такою не бути.
— Заспокойся, - Аластор сів поруч, — бачу, що щось невдалося, але я теж не був таким, яким є наразі. Якщо тебе образили ці тупі телепні, то знай, що жодний з них не вартий твоєї уваги, - звісно, Ґрюм знав про кого каже. Група одна, - запам'ятай назавжди: у кожному з нас є переваги та недоліки. Другі можна зробити перевагою. Ти не незграбна. Пам'ятаєш наше минуле практичне? - Тонкс розглядала пальці рук. Так, пам'ятала. Лише вона змогла пройти змугу з перепонами цілою. Власне, дівчина не могла зрозуміти як їй це вдалося. Стояла лише, кліпала очима, коли інші то у крові лаялись, то зі заздрістю кидали на неї образливі погляди.
На питання вона лише кивнула, а Ґрюм, пильно дивлячись, сказав дуже важливе:
— Ти просто не бачила себе збоку. Зібраність, точність рухів. Це була своєрідна магія, - світ наче вибухнув новими фарбами:
— Правда? - очі вже блищали не від сліз.
— Так, а що? Якщо б у нас викладали психологію нормально, а не як ця курка МакГрасс, то ти би знала, що чутливі люди, саме такі як ти, у стресових ситуаціях найбільш зібрані, тому що вони все прокручують завчас. Морально готові, коли інші сподіваються на знання. Тонкс, почуття це непогано. Талантлива людина що з ними, що без них буде талановитою.
Пролунав дзвін. Ґрюм тяжко встав і без тіні співчуття у минулих реченнях серйозно, наче суддя зачитує вирок мовив:
— Тонкс, швидко на пару. І досить скиглити, - Дора швидко кивала головою і розуміла, що:
"Пильність — лише пильність", а він був впевнений:
"Вона — моя найкраща студентка"