Work Text:
На екрані ноутбука вже йшли титри, але їм обом було ліньки підняти руку, щоб натиснути пробіл. Валер’ян спостерігав, як палець Назара кружляв по горлу пляшки лимонаду — з пивом мама б не пустила, а він міг. Хоча вони все одно залишились вдвох в хаті, бо батьки пішли в гості до тітки.
— Прикольний фільм, — випалив Валер’ян та залив у себе залишки лимонаду. Дурний, нащо таке казати?
— Так, — для чогось тихо погодився Назар і, спершись на лікоть, розвернув обличчя з дивною гримасою до Валер’яна, ніби й хотів щось спитати, але воно точно було б на рівні того «прикольний фільм». — Ти вже спав з дівчатами?
Якби Валер’ян досі не проковтнув лимонад, то точно б удавився ним. Що треба було відповідати на таке другу, котрий був на три роки старший? У нього ж точно вже все було.
— Звісно, хто не спав, — відмахнувся Валер’ян.
Хотілося, щоб Назар повірив і не ставив зайвих питань, але ось він вже розвернувся передом до Валер’яна і підпер свою хижу посмішку кулаком.
— З ким?
— Ну, наприклад… — Валер’ян підвів погляд до стелі, прикидаючи, кого б можна було назвати, щоб це виглядало правдоподібно, та на цьому Назар його і підловив.
— Ти зустрічався лише з Іванкою, пиздюк, які приклади? — він штовхнув Валер’яна в плече. — Не бреши мені.
— Окей, не спав, — Валер'ян хлопнув рукою по ліжку, — а тобі для чого?
Назар не поспішав з відповіддю, лиш губу зажував та дивився кудись перед собою. Валер'яна це трохи напружувало. Щойно його допитував, а тепер сам не хотів відповідати.
— Я з Наташою недавно спробував, — без ентузіазму нарешті видавив з себе Назар і, схиливши голову трохи вбік, почав виводити круги пальцем на постелі. — Це було не те, чого я очікував, якщо чесно.
Валер'ян не уявляв, чого взагалі можна було очікувати від фізичного контакту, і не міг зрозуміти, що саме так могло засмутити Назара.
— Може, вона тобі не підходить?
— Теж так думаю, — надто просто відповів Назар, та Валер'ян зарано розслабився. — І двоє Насть, і Люба, і Соня. Ніхто нахуй не підходить, — аж скрикнув він і впав обличчям в подушку.
Чим могли його розчарувати буквально всі дівчата, про яких Валер'ян дізнавався з його ж слів? Гаразд, пару він ще б міг зрозуміти, але цілих п'ятеро? Чортзна-скільки там в Назара було їх, про котрих він мовчав. Так, все-таки в місті вчився, більше можливостей.
— Твій Умань більший за село, ще знайдеш своє, — Валер'ян сповз нижче, на подушку й закинув одну руку за голову. Збоку пролунав шурхіт.
— Швидше б уже ти вступив, винаймали б квартиру разом, — майже йому у вухо сказав Назар.
— Ну, я все одно тобі не Соня і не Настя, — зітхнув Валер'ян та за мить вже побачив над собою чуже обличчя.
— Ти мій Лерчик, — всміхнувся Назар і, вмостившись на бік, підпер голову кулаком. — Хоч смоктався зі своєю Іванкою?
— Вона заліпила мені, коли я поклав руки нижче, ніж вона хотіла. Більше не ризикну.
— Через руки? — приснув Назар.
— Я боявся її цицьки зачепити, щоб вона мене збоченцем не вважала, а виявилось що на спині десь є червона зона, де то вже не спина.
— Ой малеча, — гиготнув Назар. — Як гадаєш, з хлопцями було б якось інакше?
Це було найдивніше питання, що Валер'ян будь-коли чув від нього. З хлопцями? Наче він не пам'ятав того випадку з сином колишньої голови сільради п'ять років тому; як потім всі батьки — та що там, все село! — обсмоктували погано вихованого хлопця ще цілий рік. Валер'яна пересмикнуло від цих спогадів. Він не хотів такого ні для себе, ні для Назара. Вони ж наче були нормальними.
— Чого таке питаєш?
— Бо твоя мама не пускає мене з пивом. От у тебе є якась стоп-смуга?
— Не знаю, — Валер'ян теж ліг на бік, передом до Назара, та сперся на лікоть, — але якщо є, то точно не на спині.
— Тобто, десь тут, — нахилившись до нього, Назар завів руку за його спину і провів пальцями по попереку. Трохи дивно, але Валер’ян точно б не дав за це ляпаса. — Тут її немає?
— Нема.
— А тут? — Назар опустив пальці нижче, до гумки шортів.
Валер’ян здавлено видихнув, але йому досі не захотілось заліпити Назару. В грудях розігралось щось важке. Він крутнув головою. Все було нормально; для них це було нормально. В дитинстві батьки навіть залишали їх спати в одному ліжку — це було нормально, бо вони обидва хлопці.
— Справді? — зіщурився Назар. — А якщо так? — Назар задер майку Валер’яна, від чого він вже затамував подих і вірно дочекався дотику до голої шкіри. — Ні?
Від точки дотику по тілу немов блискавка розійшлась, але це ж було нічого? Валер'яну не було гидко, навпаки, абсолютно звично.
— Знайди щось вагоміше.
— Наприклад? — Назар стиснув його бік. Але не так міцно, як коли вони боролися мокрі коло ставка.
— Ти краще знаєш, мені лише за спину заліпили.
Нащось Валер'ян на мить смикнувся вперед, але потім вдав, що влаштовується зручніше. Рука Назара нікуди не зникла з його боку.
— А якщо до тебе полізуть цілуватись? — впираючись рукою в ліжко, Назар припіднявся над ним.
— Чого б це? — Валер'ян навіть не спробував відхилитись від нього.
— Якщо полізуть?
Чергове дивне питання від Назара вже не здавалось настільки дивним. Цілуватись? Дивним чином Валер'яна не лякала така перспектива. Батьків вдома не було, ніхто б не дізнався. От лише Назар ніби знущався. Він точно знущався.
— Дивлячись хто, — відгукнувся Валер'ян та таки трохи відхилився назад.
— Наприклад, якийсь хлопець?
Чужа рука на боку заворушилась і трохи підійняла майку, стискаючи ребра.
— Який? — спробував уточнити Валер'ян, однак з чужого насмішливого погляду зрозумів, що щось сказав не те.
— Лерчику, ти попався, — Назар відхилився назад, але через те, що тримався за Валер'яна, потягнув його трохи за собою. — Не «який», Вова б розбив твою мармизу за таке.
Валер'ян дивився на нього й намагався зрозуміти, до чого тут був той скажений придурок Вова. Звісно, в школі його найчастіше викликали до директора через бійки.
— Ти не Вова.
— І справді, — Назар стиснув пальцями його ребра, після чого дістав долоню з-під майки та погладив його щоку. — Але я спитаю дозволу, гаразд?
— Приколюєшся? — ледь пискнув Валер’ян, відчуваючи, як німіє все тіло.
— Хтозна, ти ж мій Лерчик? — не розриваючи зоровий контакт, він схилився ближче до Валер’яна. — Хочу, щоб ти був моїм.
— Зажди, — Валер’ян вперся долонею в чужі груди. — Я-я, ти мій друг.
— Більше не довіряєш мені? — Назар всміхнувся й провів пальцями по його скроні, від чого Валер'ян на мить заплющив очі.
— Довіряю, — видихнув він.
— Лерчику, не бійся ти так, — Назар швидко притиснувся до губ Валер’яна, що той навіть не встиг скласти їх, як діти в кіно. — Було страшно?
Валер’яну раптом стало соромно. За що тут могло бути страшно? Але й по-дитячому відповідати було… по-дитячому? Йому було вже шістнадцять, він почувався достатньо дорослим, щоб придумати щось оригінальніше. Тим паче Назар не виглядав так, ніби зараз збирався розносити на все село чутки про ще одного погано вихованого хлопчика.
— Не-не зрозумів, треба ще, щоб пересвідчитись.
— Хитрун, — всміхнувся Назар й знову притиснувся до його губ своїми, але за мить розірвав поцілунок. — Мене можеш торкатись.
Черговий поцілунок видався таким, що у Валер’яна повністю мізки поплавились. Він спочатку намагався робити все як Назар, але той точно був набагато досвідченішим в цьому, тож Валер’ян просто обхопив його шию руками й не закривав рота, бо прудкий язик активно його вилизував. Заліз занадто глибоко, через що Валер’ян промимрив в чужі губи. Назар трохи відсторонився й поглянув на нього.
— То як, страшно?
Замість слів Валер’ян сам підтягнувся до нього, щоб поцілувати. Надзвичайно. Він трохи поправив подушку, коли відчув чужі пальці під гумкою шортів. Не страшно. Чужу долоню, що по зовнішній стороні стегна залізла під штанину. Не страшно. Міцну хватку під сідницею. Трохи страшно. Чуже тіло, що втиснулось між його стегон і притулилось до нього. Язик на власному язиці. Пальці під зігнутим коліном. Пальці на коліні. Пальці під майкою на ребрах.
Він відкрив рота широко наскільки міг і спробував вдихнути. Це було занадто. Надто важко. Надто незвично. До біса приємно. Хотілося ще. Але Назар вперся лобом в його лоб і так само голосно дихав ледь не йому в рота.
— Треба трохи пригальмувати.
Він з’їхав лобом в подушку над плечем Валер’яна, зі своїм важким подихом, з тремтячою долонею на його грудях.
— Не треба, — Валер'ян розвернув голову трохи на бік і торкнувся язиком чужого вуха. Назар видихнув ще гучніше.
— Я більше не стримаюсь, — пошепки повідомив той.
— Не розумію, про що ти, — гиготнув Валер'ян.
— Йди до біса, не розуміє.
Назар був важким, а ще важко було внизу живота, і Валер'ян мав підозри, що ці два явища були дуже міцно пов'язані між собою. Вухо обпекло жаром. Так, Назар був крепким парубком, під час грайливих бійок підіймав його та навіть жартома на руках носив, через що Валер'ян почувся бешкетливим дівчиськом. Але ж він був хлопчиськом. Йому це все одно подобалось.
— Наступного разу? — тихо спитав він на вухо Назара.
Той піднявся над ним на витягнутих руках. Його погляд був незвичним, вивчаючим. Валер'яну зрештою стало ніяково, і він заплющив очі. Краще вже так.
— Тебе не бентежить, що я не казав, що люблю тебе? — пролунало гулко над ним.
Любов? Тобто, кохання? Здається, нещодавно Назар згадував про довіру.
— Ти сказав, що хочеш жити зі мною.
— Мій Лерчик, — Назар засунув руку йому під плече, обіймаючи.
Незвичайні обійми з людиною між власних ніг. Найближчою людиною. Валер'ян сплів руки за шиєю Назара й закинув на нього ноги. Найкращі обійми.