Work Text:
Місяць як завжди висів над збожеволівшими душами істот, що населяли Землю — мовчазно і грізно. Його сяйво купало в собі і королеву жуків, що вже багато годин розглядала в небі холодний супутник, та зрештою підвелася з ще теплого піску коло своєї оселі і задумано кинула останній погляд на нічне небо. Можливо вона навіть могла б назвати висячу груду каміння красивою, якби не знала, яка страшна сила взвела собі палац на ній. Як люди на Місяці купалися у розкошах і безтурботності, доки земляни помалу вимирали і втрачали глузд.
Та все ще вона сподівалася, що колись настане мить, коли вона подивиться на супутник зі спокоєм на душі, а день проведе без відчуття всевидящого ока тирана на спині. Це було б добре.
Сомсноса була сміливою і сильною, проте не настільки, щоб спробувати скинути монарха самотужки. Та й який сенс був їй боротися самій, точніше, для кого вона б робила це іще, окрім як себе? Для божевільних з міста, від яких вона навмисне намагалася ізолюватися? Для агресивних культистів чи черепів, які регулярно паплюжили їй життя? Складалося враження, ніби всім вже давно всерівно чи править світом кровожерливий тиран, чи ні. Але можливо це її мрії і стандарти були занадто недосяжними — як не як, Сомсноса мала змогу жити своє відносно спокійне життя, вилазячи на полювання для поповнення колекції черепів, коли ставало геть нудно. Може варто просто бажати чогось простішого, наприклад друга?
Так, його їй не вистачало найбільше. Жуки були хорошою компанією, проте небагатослівною, а от інша істота з бодай якоюсь клепкою в голові неабияк скрасила б її одноманітну буденність. Вона просто хотіла поговорити з кимось, чиї слова складалися б у зрозуміле речення, яке мало сенс і доносило якусь думку. Просто поговорити про погоду чи пісочні замки...
Її звична меланхолія ще сильніше в'їлася в похмуре серце, глибоко заховане під червоною тканиною і синьою шкірою, і самопроголошена королева вже зробила крок в сторону свого скромного палацу, що насправді був лише затишним будинком, як у небі щось заблистіло. Зорепад.
Яскраві сфери зграєю пролетіли над тонкими хмарами і скоро розчинилися десь серед нічної пітьми та інших зірок. Це явище можна було побачити не дуже часто, хоч Сомсноса проводила більшість ночей надворі, слухаючи пустий й безглуздий шепіт моря. Проте вона жила на землі не перший рік, тож бачила вдосталь зорепадів, та кожного разу вони запалювали іскри у її темних очах і викликали дитяче захоплення, якого з кожним обертом планети в неї ставало все менше і менше.
За давнім повір'ям, якщо ти бачиш, як з неба падають зірки — слід загадати бажання, і воно збудеться. Дівчина знала про це вірування ще з дитинства, напевно хтось з старійшин розказав його їй та іншим дітлахам, проте ніколи над ним не задумувалася. Чому саме падаючі зорі? Загадане бажання приземляється разом з ними? Зорі ж падають на Землю, так?
Можливо, не всі, подумала вона до себе. Якби усі зірки падали сюди, ми б вже давно жили серед кратерів та щасливих людей. Ну, або це повір'я просто дурня.
Сомсноса все ще продовжувала дивитися на небо, всіяне блискучими й хвостатими цятками, що майоріли десь у недосяжних глибинах космосу. Прості, та такі чаруючі. Тепер не так сильно впевнена в правдивості древньої традиції, вона все-таки вирішила скористатися нагодою і вперше загадати бажання. У світі, де практично ніколи нічого не міняється, ти починаєш хапатися за будь-яку можливість щось змінити, навіть за таку безглузду, як ця. Її губи беззвучно заворушилися, промовляючи порожні склади бажання, наповнюючи їх порожніми надіями. Вона побажала не бути самотньою.
Королева знову розвернулася в сторону своєї домівки, як над її головою пролетіло щось яскраве і голосно врізалося в землю на протилежній стороні острову. Це що, була її зірка, її омріяне бажання? Звісно ж ні, лише космічна брила, яка зіпсувала їй пляж. Тільки чому в Сомсноси було враження, ніби вона впала... З Місяця? Вона могла поклястися, що бачила це краєм свого ока, як клубок світла зародився на сірій поверхні і дугою пролетів над островом.
Чим би не була ця дивна аномалія і звідки вона впала, поношені життям чоботи вже наступної миті розсікали теплий пісок під ногами Сомсноси, що геть перестав бути для неї перешкодою після стількох років життя на пляжі. Солоний вітер куйовдив і так її неслухняне темне волосся, доки дівчина наближалася все ближче і ближче до новоутвореного кратеру.
Сомсноса зупинилася перевести подих лише добігши до цілі, і якусь мить не могла роздивитися те, що власне впало. Проте вона одразу могла сказати, що це однозначно не каміння. Закопане в піску і бруді, лежало тіло. Хоч воно і було жахливо скаліченим, та досить сильно нагадувало людське, окрім голови, яку вона не могла розгледіти зі свого місця, тож вирішила спуститися у яму.
Зауваживши рух навколо себе, тіло почало подавати признаки життя у вигляді хаотичних посмикувань і спроб підвестися, незважаючи на те, що його ноги тепер складалися лише з аморфної суміші глини і плоті, що стікала з каркасу. Не будь войовницею, яка перемогла всіх могутніх демонів і потвор довкола, Сомсноса можливо б здивувалася тому, що особа перед нею ще була живою після такого падіння, проте про всяк випадок наготувала свої металеві рукавиці, готуючись до бою. Вона не боялася, лише не була впевнена, у що вляпалася. Спотворена маса глини врешті змогла впертися на свої тонкі руки і підняти голову з-під шару землі, і подивилася Сомсносі прямо в вічі.
Дівчина завмерла в суміші подиву і захоплення, навіть опускаючи свою бойову стійку. Перед нею була істота з жовтою шкірою, що мляво світилася у темряві і місцями стікала по черепу. По боках її голови наче корона розлягалися два могутніх рога, що елегантно закручувалися у форму спадаючого місяця. Лице істоти було сповнене страху й болю, проте водночас мало натяк на... Надію? Людиноподібні риси обличчя було досить легко читати, навіть якщо більшість з них здерло силою удару, оголюючи світлу кістку знизу. Якусь мить незнайомець лише мовчки розглядав лице синьошкірої дівчини, проте згодом з останніх сил простягнув їй понівечену руку. Сомсноса завмерла у страсі, що навіть найніжніший доторк обірве тонку нитку, на якій з останніх сил трималося його життя, тож лише підійшла ближче, невпевнено простягаючи свої пальці вперед, не наважуючись доторкнутися рогатого чоловіка. Елегантні чорні рукавички тремтіли разом з його тілом, напевно єдиний відносно вцілілий елемент одягу — решта була лише тріпцями темної тканини, що злилися з м'ясом і глиною воєдино.
Врешті-решт Сомсноса посміла взяти його долоню у свою. Він склав її пальці у дуже простий і знайомий жест — великий і середні пальці разом, вказівний тісно притиснутий до них. Єдине спасіння у зневірі, останнє прохання. Воно було більш ніж однозначним, проте вона мовчки запитала:
— Точно?
— Будь ласка. — Благали його очі.
Королева стала струнко і піднесла долоню до своєї голови. Вона заплющила очі. Вона розплющила очі. Рогата голова біля її ніг приязно усміхалася.
Клац.
Зі здебільше переламаних кісток стікли останні краплі глини, з черепу змило умиротворений вираз обличчя.
Сомсноса знає, як працює загробне життя. Більшість звідти повертається. Чи побачить вона незнайомця знову у світі смертних? Хтозна. Дівчина присіла на просяклий рожевою рідиною пісок, думаючи про все і ніщо водночас. По звичці вона почала перебирати вцілілі і не дуже кістки, вправно змахуючи з них кров і дрібні залишки глини. Це заняття було майже терапевтичним для неї, допомагало зібратися.
Чоловік з сяючими рогами і акуратним лицем впав з неба на землю. Як кумедно. Вона побажала собі друга, а натомість Всесвіт послав мученика, якого їй було доручено добити. Схоже, пора переставати вірити у дитячі казочки. Та дещо непокоїло Сомсносу більше, ніж її невиконане бажання — ким був цей чоловік з Місяця, і хто його звідти скинув?
Швидше за все це було діло рук всіма коханого тирана Гіббі, та чи не мали місячні істоти жити у злагоді на своєму небесному супутнику? Можливо, а можливо й ні, вона нічого не тямила в аристократії.
Місячний чоловік був красивим, тож Сомсноса вирішила прихистити його бідолашний череп. Можливо вона навіть буде одягати його на якісь урочистості замість свого звичного, який починав їй трохи набридати. Дівчина замріяно покрутила новий трофей у руках — як же красиво розлягалися його роги, як же мило виглядали його порожні очниці, а ікла просто найпрекраснішим чином додавали грізності акуратній щелепі. Навряд чи вона колись додасть кращий екземпляр до своєї колекції.
Наспівуючи мелодію, назву якої вже сама давно забула, Сомсноса пішла додому, міцно притискаючи залишки незнайомця до грудей, вперше за довгий час відчуваючи своєрідну радість.
Через декілька тижнів вона побачить рогату постать в чорному за своїм вікном.