Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Спочатку Кацукі укладає договір з відьмою.

Його мати – жінка науки і дала б йому по шиї, якби почула, як слово «відьма» вилітає з його рота. Але як ще назвати посивілу жінку, що сидить посеред поля й хриплим голосом муркає твоє ім’я, якого ти їй не говорив? Отож.

І неважливо, що це поле насправді – фрагмент лісопосадки недалеко від їхнього дому на околиці міста, а Кацукі не зовсім можна там грати, але де ще знайти такі густі кущі, що зійдуть за гідного супротивника? Деку занадто кістлявий і визгливий, щоб махнути за пристойного монстра.

Кацукі ніколи не вчили не говорити з незнайомцями. Його матір відчувала його набагато глибше інших дорослих з перших років життя і в першу чергу пеклася за те, як вберегти оточення від своєї дитини, а ніяк не навпаки. Якщо подумати, робила вона все правильно.

Але усе це неважливо цього ясного весняного ранку, коли вдягнена в чорне, вкрита пилом, зовсім не підхожа локальному пейзажу жінка з кров'яною плямою над губою та розсіченою бровою протягує йому підвіску з чорним каменем на долоні.

– Камінь називається відьмине серце. Не смій його продавати або передавати абикому. Подаруй його жінці без серця, коли вона спробує вкрасти твоє.

Не розуміючи ні слова, шестирічний Кацукі оглядає каламутний, схожий на агат жилавий камінь і думає, що такий можна подарувати матері на день народження.

– Що за нього хочеш?

– Просто візьми мене за руку.

Кацукі відомо про квірки. Навіть якби його батьки не познайомились у лабораторії дослідного центра, що спеціалізується на квірках класу Б, він все одно знав достатньо, як і будь-який захоплений ідеєю стати героєм хлопчисько його віку. Він знає, що до проявлення його квірка ще залишилися роки, і, яким нудним не було б очікування, воно необхідне. Він знає, що його квірком буде хімічний реагент, адже його мати провела генетичний аналіз і бесіду цікавіше за тичинки та маточки, коли Кацукі вперше запитав про героїв- 

Раптом його рука вкривається чорними вузлами, і біль пробиває від одного вуха до іншого, а відьма стискає його руку, забороняючи відпускати, і чорні вітки, що є його жилами, пульсують, і все навколо палає. Кацукі кричить, кричить, і кричить, доки дзвін у вухах не перетворюється на вібрацію, що накриває все його тіло, і він розуміє, що біль спав ще кілька секунд тому.

Він відстрибує від жінки, а та навіть не ворушиться, тільки дихає глибше з напівзаплющеними повіками. Глибока подряпина на її брові зникла, залишивши застиглу кров'яну кірку як доказ свого минулого існування.

– Ось так тоді, – хрипить відьма, але вже не від травми дихальних шляхів, а від знемоги. Вона підіймає на нього очі. Вона стара не в числовому значенні, а в душевному: зморшки не демонструють її вік так, як прийняття неминучості смерті, розквітле завитками навколо її зіниць.

Кацукі ніколи в житті не був таким наляканим і зачарованим.

– Я людина свого слова, – каже відьма, і таким чином Кацукі отримує камінь та квірк раніше строку.

Міцукі гаркає на нього, щоб не скиглив і не штовхався, і продовжує діставати скалки з розбитого коліна пінцетом, поки Кацукі скрипить зубами та намагається не волати ламаним фальцетом.

Він розідрав другі шорти за місяць і отримав по макітрі, як і очікував. Його мати легко передбачити в таких справах: її бісить не його дитяча легковажність, а те, що навіть знаючи, що вони не мають грошей на нові речі, Кацукі продовжує руйнувати наявні.

Міцукі дозволяє йому розвалитися в себе на колінах і не спати до півночі, поки сама латає його шорти перед телевізором після понаднормової зміни в лабораторії, і Кацукі вирішує не дарувати їй камінь.

Навіть якщо стара навіжена несла повну маячню, його матір має серце. Їй не потрібне ще одне.

Кацукі перебирає між пальців ланцюжок, і камінь крутиться над його обличчям, скоріш поглинаючи світло, ніж відбиваючи його. Каламутні жилки на темному нерівному камені нагадують чи то вени, чи то коріння, або гнійні прошарки.

Ситуація Деку тупа й трохи заплутана, і Бакуґо знає її всю проти своєї волі, тому й пояснювати в деталях не збирається.

Коротка версія: Деку – їбецало.

Єдина причина, чому Кацукі взагалі з ним повівся, це те, що їх батьки працювали разом в дослідному центрі, коли вони були малі. Дітьми Деку з Бакуґо знали про квірки набагато більше своїх однолітків і знайшли спільну мову на базі своєї одержимості геройством.

Квірк Деку не з'явився сам в п'ять років, але в нього є мітка, що вписала його в ряди гібридного покоління.

Гібридні квірки не дуже розповсюджене явище, але Кацукі з Деку – діти дослідників, тому для них штучні квірки ніколи не були екзотикою.

Мітка Деку з'являється без зовнішнього впливу. Батько Деку був одним з добровольців на станції ще до того, як лабораторія визнала, що проводить експерименти на людях в пошуку способу імітувати квірки в контрольованих умовах. Академія тоді не визнавала своє співробітництво з програмою. Дуром Деку пішов насамперед в батька, бо той не роздумуючи віддав своє тіло на волю купи божевільних вчених. Там він познайомився з майбутньою матір'ю нашого йолопа і створив з нею непримітну суспільну одиницю.

Єдиною особливістю була штучна природа сил батька і належність сина до другого гібридного покоління. Друге покоління ще не досконало вивчене, і ніхто не може точно сказати, як експеримент над одним з батьків вплине на дитину.

Але Деку був таким ж дурним і бісячим як і будь-яка пересічна дитина, лише отримав мітку сам собою. І він розпоряджається аномальними знаннями про діяльність Академії з розповідей батька.

– Міткою називають місце введення активної речовини для провокації реакції в тілі, – шепелявить малолітній шибздик без двох передніх зубів. Бакуґо може побитися об заклад, що Деку не знає значень і половини слів, які використовує, але йому все одно цікаво, чи почує він щось нове. – Тато має мітку на боці під ребрами. Ці речовини дуже міцні, тому шкіра звертається й твердішає в місці введення, і це схоже на печатку, знаєш? Ще помітніше, ніж наші. Тато казав, що їх довго готували, бо твоє тіло має бути готовим перенести таку зміну. А потім мітку треба зламати.

Вік прийняття до Академії починається з повноліття, а раніше віддавати дитину на експерименти ніякі батьки не погодяться. Це дуже заплутана і душна система, наповнена бюрократами, що сприймають перекидання відповідальності один на одного як професійний вид спорту. А таку дитину, як Деку, залишати наодинці з такою неординарною фігнею як мітка категорично не можна.

Він намагається зламати її різними способами. Сама технологія зламу мітки не оприлюднена (з очевидних причин), але загальне розуміння полягає в тому, що фізичні навантаження грають значну роль.

Деку ж відбитий. Інші цього не бачать, але Кацукі знає. Деку дуже багато думає і має прикладний розум: його мислення базується на експериментах. Деку намагається зламати мітку з першого дня, коли його відпустили гуляти без догляду.

Він будує гіпотезу, що мітка розкривається від перенапруги, і наступного дня нарізає марафон навколо їхнього будинку без передиху й води. Він – звісно – непритомніє під чужим під'їздом від сонячного удару. Мітка напружено видихає ще на один день. Далі Деку вирішує, що мітку розкривають фізично, і колупає її, поки шкіра не рветься під його всюдисущими відгризаними нігтями. Пізніше Деку припускає, що справу завершить аномальний прилив адреналіну.

І так народжується історія про те, як Кацукі зіштовхнув Деку з моста.

Спочатку він зламав його руку, звісно, тому міст вже не здавався таким шаленим трюком. Історія про руку? Нічого й розповідати. Кацукі лише ляснув дверима під’їзду, коли Деку дав йому команду, і на цьому його участь в експерименті закінчилась, але всі чомусь вирішили проголосити його винним. Він отримав по цимбалах від матері, вислухав години півтори серйозної лекції і лишився без телевізора до кінця тижня, наче така дурниця налякає дитину з гіперактивною уявою.

Навіть в момент, коли перехожа жінка швидко вправляє руку Деку на фоні його крику, Кацукі автоматично повторює її жести на уявній руці. Його очі в'їдаються в картинку, запам'ятовуючи кожен рух зап'ястка. А поки вони чекають на машину, він кладе руки на синці сусіда, щоб переконатися, що кістка реально встала на місце і фактично будь-якій людині під силу маніпулювати скелетною структурою інших, що стає приголомшливим відкриттям для восьмирічки. В секунду дотику жили Кацукі проявляються яскраво-синім, і синець від удару повільно розчиняється під пальцями. Деку виє сиреною. В лікарні Інко вражено повторює за лікарем, що перелом практично загоєний і ніяких серйозних наслідків окрім періодичного болю не передбачено. Це все до того, що Деку став найпершим, хто дізнався про здібності Бакуґо.

На цьому і збудовані їх стосунки з ранніх років. Деку калічить себе і просить Кацукі перевірити його ліміт, а Кацукі ламає його і лагодить до первинного стану. Жуючи подорожник (бо після спостереження вони дізналися, що здібності Кацукі змінюють свої якості відповідно до того, що він з'їсть або вип'є і наскільки він виспаний) без найменших зусиль бути обережним, Кацукі вчиться загоювати все від звичайних шишок до зламаних рук і опіків від отруйних рослин. Деку скиглив і плакав спочатку, але потім почав звикати, і Кацукі впевнився, що Деку – плаксій.

Тому Кацукі не подався в спеціалізований заклад, коли настав час. Деку так і не зламав мітку, але його наперед ствердили в списках в Академію, а Бакуґо вже набридла його здібність, і він не збирався робити її центром свого життя. Характер в нього не підходить для цілителя.

Але ми відволіклись. Так от... про міст.

Бакуґо пам'ятає цей день: їм по десять, Ізуку стає спиною до краю і киває Кацукі. Той сумнівається не тому, що «скидати людей с моста неправильно», а тому, що отримає пиздів від матері. Але Деку помічає сумнів на його обличчі і штовхається першим. Кацукі завжди давав відсіч, і автоматичний поштовх у відповідь відправляє Деку спиною в річку.

Але запам'ятовується не це, а адреналін від усвідомлення, що ти тільки-но зробив. Погляд на свої руки і розуміння, що вони здатні зламати чуже тіло, якщо вжити зусиль з правильним жимом і під певним кутом. Ключовий момент в житті підлітка (не будемо ще говорити про статус володаря цілющого квірка). Спалах червоного в периферії. Легкий вітер на спітнілій потилиці. Ледь помітне коливання тіла, як загіпнотизованого. Крок до краю.

Червоний?

Кацукі приходить до тями й відступає від краю. В двох метрах зліва сидить дівчина, звісивши ноги донизу і хитаючи ними в безтурботній манері. Її грайливий свист зливається з вітерцем у волоссі, і до них обидвох долітає звук удару тіла о воду.  Дівчина заінтриговано спостерігає за точкою, де Деку пішов під воду.

– Добре зайшов, – коментує вона з нотою глумування. Кацукі відступає ще на крок назад.

– Хто ти така?

В контрасті з найяскравішим відтінком червоної помади, її зуби сяють ще помітніше у відверто хижацькій посмішці.

– Знайшла, – муркає вона собі під ніс й одразу підіймається одним швидким рухом. – Хіба так поводяться з друзями?

– Не твоя справа, – відповідає Кацукі, але все ще відступає назад, коли дівчина робить крок вперед. Він занадто малий, щоб правильно прикинути вік інших людей, але вона точно старша за нього більш ніж на десять років. Кацукі хоче здаватися крутим, але інстинкт каже йому, що перед ним якась небезпека. – Якщо комусь розкажеш, то-

– То що? – вона посміхається і підходить ще ближче. На ній уніформа спецпідрозділу Омікрон, це вперше, коли Кацукі бачить такий бронежилет наживо. Зазвичай такі зустрічаються лише в новинах та бойовиках. Що Омікрон забув в його районі? – Що ти зробиш, малий, безпомічний Бакуґо Кацукі?

– Я не, – але що він може? Дати ляпаса спецагенту геройського підрозділу? Десятирічний малюк, квірк якого в тому, щоб загоювати синці?

Такими темпами він згоден отримати на гаряче від матері.

А жінка дивиться на нього згори вниз і посміхається, і йому зовсім не подобається те, як він відчуває цей погляд в яснах та кісточках зап’ястків.

– Я не казав тобі свого імені.

– Ні, не казав.

– Що тобі треба?

– Такого милого хлопчика? Я б з'їла тебе на вечерю, – вона посміхається, коли він не відповідає. – Я лише хочу переконатися, що ти не несеш загрози для Ізуку Мідорії, – вона оглядає його з ніг до вух і схиляє набік голову. – Але ніякої загрози я не бачу. Навіть не розумію, чому мене надіслали. Можеш спати спокійно.

Кацукі не буде спати спокійно.

В цей момент йому хочеться перетворити Деку на попіл. Не жінку, а свого друга. Він навіть не розуміє, наскільки це дурний порив.

– Я буквально скинув його з моста, – шипить він, і дівчина сміється.

– А я думала, що маю забути, що це бачила. Визначись зі стратегією.

– Зараз тебе теж скину.

Замість відповіді жінка підходить до нього і нахиляється очі до його очей. Її червоні губи – барви отруйного хижака. Попереджаючи реакцію Кацукі, вона торкається двома пальцями під його підборіддям, її нігті майже проривають тендітну шкіру. Спалах жару накриває Кацукі, і він ледь встигає стиснути зуби, щоб не закричати. Він автоматично хапає її руку і намагається дряпати її, але нігті занадто короткі, і в момент болю і відчаю його тіло звільнює квірк, заливаючи його артерії темною фарбою.

Дівчина точно відчуває це, бо її трохи сіпає, і вона відштовхує його з тією ж неприємною посмішкою.

– Поки не зрозумів, як використовувати квірк для бою, обирай слова при розмові з сильнішими. Компренде?

Кацукі гарчить у відповідь, відмовляючись показувати те, наскільки він наляканий. Жінка коротко сміється і відвертається, щоб піти.

– Ще побачимось, Бакуґо Кацукі. Не вбий Деку своїми експериментами. Він нам ще потрібен.

Бакуґо дивиться їй в спину без жодної ідеї, що сказати, щоб останнє слово було за ним, і ненавидить її чистою ненавистю наляканої жертви.

Знизу Деку наполегливо намагається втопитися, судячи зі звуків.

Під час свого короткого шляху донизу Деку вдалося звихнути плече. Бакуґо довелося діставати його на берег, і руки самостійно лягли на синець, щоб вправити.

– Що в тебе з шиєю?

– Завали гризало.

Деку намагається дотягнутися до його підборіддя, і Бакуґо перехоплює його руку.

– Я зараз зламаю тобі пальці і не буду загоювати.

Деку гигикає як бовдур.

– Ти навіть не розумієш, що пом'якшив погрозу. Твоє лікування в кілька разів болючіше ніж травми.

Бакуґо рикає щось у відповідь, і Деку замовкає.

Кацукі дивиться в дзеркало. Два тонких струмені крові застигли на його шиї. Шкіра під підборіддям все ще пульсує тупим болем.

Поки не зрозумів, як використовувати квірк для бою…

Кацукі торкається долонею шиї й рахує до п'яти. Чомусь він вагається використати його на собі. Чи спрацює взагалі?

Якого біса. Він не боягуз.

Агонія. Немає слова, яке може передати ступінь болю, яким стискає його шию. Усе тіло замикає судомою, і Кацукі падає на підлогу. Кров б'є у вухах. Він непритомніє.

Кацукі чотирнадцять, коли найяскравіший відтінок червоного знову привертає його увагу. Він стоїть на світлофорі, вона на чотири години від нього, ніби він її не помітить.

– Чого тобі треба цього разу?

Вона підіймає брови. Дуже повільно здивована посмішка повертає її обличчя в знайомий нестерпний вираз.

– Ти знаєш, хто я?

Вона без бронежилету, але Кацукі не звір і не дурень нападати на жінку посеред людного перехрестя. Цифри на світлофорі відраховують секунди до моменту, коли натовп перетвориться на квапливий хаос. П'ять, чотири, три-

– Я схожий на ідіота? Не ходи за мною.

Два.

– О, Бакуґо, – вона нахиляє голову і сміється. – Я не знаю, що ти намагаєшся мені показати, але виходить дуже кумедно.

Один, нуль.

Вона підступає одним плавним кроком, бере його під руку, і ось вони рухаються в одному ритмі з натовпом.

– Будь лапою і підіграй мені, – шепоче вона. – Я дуже не хочу займатися справжньою роботою сьогодні.

– Я покажу тобі справжню... – гарчить Кацукі, не розуміючи, як відповісти, більше зайнятий повною шуму головою.

Її дотик не болючий, не як минулого разу, але повітря навколо неї вібрує від напруги, наче наелектризоване. Волосся Кацукі встає дибки від рук до потилиці, і його шкільна уніформа раптом сидить дуже неправильно, наче хоче виштовхнути його.

Він кладе руку на її зап'ястя, і дівчина заінтриговано гмикає.

Кацукі встиг навчитися парі прийомів з їх останньої зустрічі. Його руки відчувають рубці шрамів, приховані за тканиною, бачать зламаний ніготь, натертий палець на нозі. Він відчуває свіжі мозолі і стару тріщину від перелому. Він вирішує загоїти кістку.

Тепер Бакуґо знає, наскільки боляче він може зробити. Він обирає найглибший, найтупіший вид.

Її нігті врізаються в руку Кацукі, і біль відчувається як нагорода. Вони навіть не думають сповільнюватись.

– Ти так і збираєшся кривдити невинну дівчину посеред вулиці? Невже в тебе нема честі або совісті? 

– Говори про честь більше.

– Чесно, твої потуги показати хто тут головний дуже смішні. Знаєш, як ідіоти, що вірили в те, що обвішані часником уникнуть вампіра? Ти як малий селюк в своєму колі крейдою, трясешся аби страшна відьма не вкрала твої зуби.

– Звідки... – Кацукі не видає, як його пробиває від згадування слова “відьма”. Намагається не видати.

Кацукі не визнає навіть перед собою, що він наляканий. Жінка набагато старша і сильніша за нього, і лише факт її наближення змушує повітря в його горлі тремтіти ніби небо перед грозою.

– Мені треба було чекати, поки ти перша мене не відлупцюєш?

– Відлупцює… – вона відпускає його руку і хрустить пальцями, і раптом Бакуґо більше не відчуває волокон її кістки, шорсткості її шкіри. Він вперше за їх імпровізовану прогулянку дивиться на її профіль. Дівчина повноцінно шкіриться. – Відлупцює тебе мамця вдома, – Бакуґо спускає очі донизу, де його рука марно намагається чіплятися за повітря навколо чужої руки, ніби вони – магніти однакової полярності. – А я, якщо вимусиш, пущу кров.

Наелектризована шкіра стає його кайданами. Спочатку кінцівки наливаються білим шумом, ніби він відсидів ноги, усе тіло сповільнюється з плавністю занурення в сипучі піски. Кацукі зупиняється, паралізований в електромагнітному трансі, і тільки думка «Я їй нахуй не потрібен» не дає йому повірити, що він помре сьогодні.

З ним граються, як зі здобиччю.

Дівчина обходить його і стає навпроти, вивчаючи його поглядом.

– Ти ніколи не думав, що деякі речі, які з тобою відбуваються, є прямими наслідками твоїх дій? Не спадало на думку, що люди поводяться з тобою певним чином, бо ти їх спровокував?

– І що я тобі зробив? – скрипить Кацукі крізь зуби.

Дівчина не відповідає. Вони зупинились неподалік його школи. Бакуґо навіть не помітив, що вона вела його по звичній дорозі, вона точно знала його рутинний маршрут і зупинила їх в безлюдному закутку за спортивним комплексом.

Бакуґо запізнюється на урок.

– Ким ти себе вважаєш?

Вона тут через Деку? Кацукі не говорив з ним з тих самих пір, як викинув його сумку з вікна в фонтан. Ця навіжена має якийсь інший мотив.

Дівчина клацає язиком.

– Ти ще не доріс. Ми поговоримо ще, але пізніше. І тоді ти подумаєш перш ніж клацати на мене молочними зубами, так? Гарний хлопчик.

– Я тобі не пес! – гарчить Кацукі їй в спину, і кожен її крок знімає долю напруги, що тримає його тіло в клітці. Кацукі ще довгий час стоїть нерухомий, дивлячись їй вслід, навіть коли його кінцівки повертають повний контроль.

– Головна приймальня, Очяко Урарака слухає!

Очяко  Урарака.

Все неправильно.

– Так, я можу вам допомогти! Повисіть на лінії, будь ласка! – вона тримає офісний телефон підборіддям і плечем, намагається натиснути кнопку для затримки дзвінка, впускає трубку, і та б'ється о стіл з пластиковим лязгом. – От бляха! Ой, вибачте, зараз все буде.

Вона натискає потрібну кнопку, опускає голову і довго видихає. Збирає себе в купу, робить глибокий вдих і кричить що є сил:

– Монома! Який код у фінансового?!

– Ти мала б вже знати, – так пихато, що хочеться розмазати його по стінці як шпаклівку. – Але якщо тобі все ще потрібна моя допомога, то як я можу відмовити такій-

– Монома. Код. Будь ласка, – вона стискає зуби і сипить слова без жодної долі люб'язності, і на секунду Кацукі здається, що в нього інсульт.

– Я вже вас переводжу! Ще пару секунд! Монома, як на цій бісовій машині змінити лінію?

Очяко Урарака. Тільки отримала підвищення і не була звільнена лише за її невичерпний позитив і миле обличчя.

Очяко Урарака навчається в Академії на першому курсі. Знає Деку і питає «Каччан?» таким голосом, ніби тільки-но розгадала дуже складну загадку, коли Бакуґо був вимушений з нею познайомитися. Підробляє, бо хоче бути незалежною від батьків, як їм і належить в їх вже дорослі дев'ятнадцять років.

Ця Урарака не та. Вона не впізнає його.

Ця Урарака не носить макіяжу і ніколи не використовує червону помаду. Але це вона. 

Очяко посміхається так, що потилиця Бакуґо покривається потом. Він біситься на себе, нагадує, що він нікого не боїться, навіть ту навіжену на мосту з його дитинства, але все одно реагує. Це одна й та сама людина, лише трохи інша. Молодша, недосвідчена.

Бакуґо не хоче йти в Академію, і матір ставить ультиматум: або знаходиш роботу, або нахуй вилітаєш з дому. Якщо не йдеш працювати в лабораторію, де є місце по блату, виживаєш як хочеш.

Кацукі влаштовується помічником інженера в офіс агентства. Помічником інженера дуже стильно називають майстера-технаря по підтримці будівлі.

Бакуґо повинен замінити лампочку на рецепції, коли йому вперше попадається ця Очяко. Вона настільки ж яскрава і надокучлива, як її інша версія – лякаюча.

Він уникає її, як кажан світла.

– Ти вже зрозумів, так?

Вона підкрадається до нього на даху. Він ховається від керівництва, роблячи вигляд, що ремонтує двері, які зачинив ззовні.

Його навіть не тіпає. З третього разу він навчився відрізняти її ауру, яка підіймає волосся на руках.

Вона сідає поряд з ним і дивиться вниз на Очяко, що повертається з перерви під боком Ііди Теньї. Вона сміється так гучно, так безсоромно, уся світиться. Вона завжди сяє поряд з цим Теньєю.

– Чого ти до мене причепилася? Я тобі медом намазаний?

Сильніша, старша, лякаюча версія – його версія, скажена і спрагла до крові, як і належить будь-чому, пов'язаному з Кацукі – облизується.

– Ти знаєш, що я відповім.

Вона вже хотіла зжерти його на десерт, так. Нічого нового він не почує. Правди також. Він не думає, що існує правда, яка йому сподобається.

Кацукі не ідіот. Спершу він зробив усе в його силах, а саме наступив на горлянку гордощам і запитав у Деку, що той знає про Урараку. Деку майже помер від посмішки, яку стримував, коли дізнався, що вони працюють разом. Але усі муки коштували інформації.

В Очяко немає ні братів, ні сестер. Її мати не має квірка. Та й занадто молода ця старша Урарака, щоб бути її матір'ю.

Деку видав щось про якусь примітивну здібність, і Бакуґо знав, що Урарака дуже добре бреше або сама ще не знає про свою силу. Бо така потужність не може бути захована аматором.

А ще вона існує поряд зі своєю молодою версією в часі, що їй не присутній. Вона точно не просто маніпулятор гравітацією.

Ця молода Урарака не має того, що має його Урарака. Вона не змінює повітря навколо себе, не створює електромагнітних полів такого рівня, що може зробити себе фізично недосяжною. Вона отримує задишку після нервового телефонного дзвінка і фліртує з Іідою. Вона дитина.

– Як перелом? – питає Бакуґо, чисто щоб бути малою гидотою. Його Урарака посміхається й брикає ногою в повітрі.

– Скільки разів ти мене зустрічав?

Вона може бути не тією Очяко, якій він загоїв руку. Цього могло ще не статися. Раптом в Бакуґо трохи паморочить голову.

– Це третій.

Вона присвистує.

– Ти навіть не уявляєш, як кумедно чути кожне твоє речення. Гадки не маєш, що говориш і що значать твої запитання.

– Я знаю, що вони значать. Ти надаєш моїм словам вигаданого значення, і це повністю твоя проблема.

– Ти дійсно був малою занозою.

– Таким і помру.

Вона не відповідає і дивиться вниз, де Тенья посміхається і загортає лікоть навколо таких малих дівочих плечей. Кацукі відвертає очі подалі.

Трохи ближче за лінію горизонту стовп темного диму підіймається в небо нерівномірним струменем. Ніяких сирен і жодної ознаки активного бою. Просто чорний дим посеред спокійного ранку. Поряд з Кацукі сидить дівчина з іншого часу, а місто колективно ігнорує пожежу в центрі.

– Щось відбувається прямо зараз? – питає він, і Урарака відриває очі від парочки, що зайшла в будівлю офісу. Вона нахиляє голову і відкидає волосся з обличчя.

– Відкрию секрет: в світі завжди щось відбувається.

– Ти маєш бути там? Чи ти причина?

– О, я провокую фокуси яскравіше ніж це, – посміхається Очяко.

Молода Очяко дуже сильно намагається. Вона вкладає забагато себе в усе, що робить.

Але так само вона відпочиває.

Кацукі намагається дуже рідко. Але іноді він змушує себе спробувати щось нове.

Тому він не йде з бару після перших тридцяти хвилин корпоративу. Він стоїть зі своїм пивом в кутку, потім проходить по периметру, застрягає в бесіді з телефоністами й іншим інженером.

Він бачить і чує Урараку увесь час, в її кольоровому топі й коротких шортах, з її дзвінким сміхом. Вона програє в карти й зносить вежу дженги як мале торнадо. Вона знімає туфлі, коли джіджей починає грати «нарешті нормальну музику».

Сонце сідає, а Кацукі все ніяк не піде і ніяк не вп'ється. Тенья в захваті від розмов про баскетбол, і Кацукі розважає його на краю танцполу, поки інші вистрибують і штовхаються ліктями від переповнення ентузіазмом.

Одна деталь: Тенья дуже сором'язливий танцюрист. Він не буде танцювати ні за яких обставин. Тому коли Урарака випливає до них, щоб витягти Ііду в центр залу, той відмовляється. І знову відмовляється. І дуже серйозно відмовляється втретє.

В затемненому освітленні наповненого бару темні очі Очяко зупиняються на очах Бакуґо.

– Кацукі, хоч ти не будь букою та потанцюй зі мною.

Він підіймає брови без жодної ідеї, як заговорити з дівчиною, що приходить йому в жахах, не видавши себе. Вона посміхається цією кривуватою посмішкою, і його легені стискає мікроскопічною судомою.

– Коли ще мені з тобою веселитися? Завтра можеш знову втекти від мене на роботі, як завжди.

– Я не-

Вона тримає його долоні в своїх і кладе на свої стегна, наче її тіло – найпростіша річ у світі. Вона ступає спиною вперед і майже стикається з іншою людиною, але Кацукі (як дуже гарний слухняний хлопчик) зупиняє її і направляє в інший бік руками. Вона сміється і дозволяє йому.

– Ось так. Можеш, коли треба! – кричить вона над музикою, і її руки обвивають його шию.

Вона танцює енергійно й звивисто, більше підкоряючи настроєм, ніж майстерністю. Вона танцює як звичайна дівчина двадцяти років, яка хоче розтектися по підлозі, щоб сховатися від неминучого світанку.

Кацукі відчуває її тепло і м'якість шкіри, однією рукою тримає її за талію, коли Очяко впізнає нову мелодію і повертається до нього спиною, щоб прокричати в оглушливу порожнечу знайомі рядки, як криві лінії диму, який все одно не видно в темряві.

Ця Очяко віддає себе у володу ночі так, ніби не боїться розтанути. Вона розмотує себе, як клубок ниток, і не боїться, що від неї нічого не залишиться. Кацукі ніколи не бачив більш безрозсудної й сміливої в моменті речі.

Очяко відкидає голову на його плече й вимальовує ритм стегнами, посміхаючись нікому й усім одночасно з заплющеними очима. Її рука зачіпляється за його шию, нігті в мокрому волоссі на потилиці. Ця Очяко не відчувається як удар блискавки, вона не вібрує потенціалом, як вії заплющеного всевидючого ока. Вона не небезпечна в первинному, природному сенсі. Але коли її нігті злегка дряпають його в основі черепа, де бісер поту непомітно зробив його чутливішим, Кацукі відчуває удар зовсім іншого сорту. Його рука спазмом стискає талію Очяко, і він відчуває, як вона сміється. Груднина наповнюється гарячним теплом, і Кацукі стримує тіло, яке вмить бажає переламати їй ребра. Не від злості, а лише тому, що вона така витончена в його руках, що важко стриматися.

– Полегше, не зламай мене! – сміється Очяко, ніби читає його думки й сприймає їх за жарт. – Я тендітніша, ніж здаюсь!

Я також.

А музика заповнює залу, ніби вода, вібруючи у вухах і кістках.

Кацукі пристосувався вилазити на вузький парапет ззовні вікна своєї кімнати для ранкової сигарети. Він не може дочекатися, коли вистачить на власну квартиру.

Цього ранку він відчиняє вікно ранковій ознобі, а його парапет вже зайнятий.

Фігура в масці має ту ж ауру, що старша Очяко, але слабкішу. Чорна броня з емблемою Омікрона. Кацукі контролює плечі й груди на довгому видиху, змушує себе не нервувати. Він вилазить й сідає поряд з фігурою, запалює сигарету. Дивиться вперед на силует міста в світанкових тінях, але все його тіло готове до дій, прислухається до глибокого шиплячого дихання, чутного з-під чорної респіраторної маски. Ні сантиметра шкіри назовні.

– І чого тобі треба? – він не може точно знати, чи знає ця людина Очяко. Чи вони взагалі шукають її. Бакуґо підозрює, що вона тікає від чогось, коли з'являється поряд з ним, але…

Уся ця ситуація дуже його інтригує. Якщо цей мудень прийшов його вбити, Кацукі не паде без бою.

Голова в масці опускає погляд донизу, і Кацукі видихає дим.

– Переслідувати людей в домівках – не чесно. Це моє безпечне місце, моя ранкова сигарета. Або кажи, навіщо приперся, або забирайся.

Незнайомець підіймає руку.

Жест дуже неприродний – як підбите крило. Спочатку лікоть, дуже повільно, потім відводить плече назад, і Кацукі бачить рану.

Бридотна картина. Чорна, рвана й випалена, вона б стогнала, якби клітини могли вити. А на її тлі з пальців в перчатках звисає ланцюжок, і знайомий Кацукі камінь похитується, втягуючи в себе саме світло. Кацукі вивчає поглядом рану, кулон і підіймає очі на маску.

– Вона тебе надіслала? – хто ще знає, що непримітний хамуватий помічник інженера іноді може затягнути смертельну рану за кілька хвилин? Хто ще притягне побитого агента Омікрона на його підвіконня?

Маска не підтверджує й не спростовує його слова. Дивиться з піднятою рукою, і Кацукі помічає, що сипле дихання нерівне, як би ця людина не намагалась його контролювати.

Він спльовує на землю внизу й гасить цигарку в стінку.

– За мною. І тихо.

Він залізає у вікно й крадеться на кухню. Назад до кімнати Кацукі повертається зі жменею трав і пляшкою віскі. Алкоголь як антисептик, трави для цілющих дій. Він закидає жменю до рота й жує, запиває великими ковтками з пляшки, поки людина під його підвіконнями спостерігає за його діями.

Бакуґо присідає перед маскою й злизує залишки трави між зубами язиком. Нахиляє голову, відчуваючи, як алкоголь починає жерти його шлунок. Ще пара хвилин і можна починати.

– Якщо видаш хоч звук, я зроблю гірше. Буде дуже боляче.

Він кладе одну руку на чужий живіт, іншу – на край рани. Вдихає й дозволяє здібностям робити своє. Дихання з-під маски перетворюється на хрипіння, й мокрий тріск відновлення кісток змушує Кацукі подумати про другу цигарку за ранок. Він не зможе позбавитись від шраму, але така доля героїв. Він ще не майстер, та й опіки ті ще паскуди.

Маска вилазить з його вікна тим ранком з одним вдячним нахилом голови, і шипіння фільтру складається в майже розбірливе речення, але Кацукі впевнює себе, що йому здалося.

Не міг агент Омікрону назвати його вчителем.

– Пройшла першу зустріч з керівництвом щодо мого виконання обов'язків, – каже Очяко над його головою, і лише після пів хвилини без відповіді Кацукі розуміє, що вона якогось біса говорить з ним.

Він все ж підіймає голову, щоб впевнитися, що вона не говорить ні з ким іншим.

Приймальня агентства порожня, а Очяко дивиться в свій монітор з виразом непосильної нудьги. Здається, лише один Бакуґо налаштований працювати сьогодні.

А саме налагодити близький до смерті принтер за столом Очяко вдруге за цей місяць. Він опускає голову і занурює вимазані чорнилом пальці назад в механічне черевце підбитої бідолаги.

– І що сказали?

– Що мені варто бути більш чемною і милою з іншими.

– Тобі? Куди вже миліше, – шипить Кацукі, бо ця Урарака на фоні своєї двійниці – теплий сироп в осінній вечір. Вона до болі в животі мила.

Урарака пирхає у відповідь.

– Дякую! От і я те саме думаю. Якого біса їм не подобається? Може мені ще лягти кожному відвідувачу під ноги замість килимка для черевиків? Монома і так скинув на мене свої задачі минулого тижня, мені доводиться моніторити третю частину його клієнтів, а я молодший асистент! І він ще й мені розказує, що я роблю не так в задачах, на які я не тренована і взагалі повинен робити він!

– Так скажи цьому пацюку землю жерти, – каже Кацукі ніби це найочевидніше вирішення проблеми, і він не бачить, як Очяко ще до цього не дійшла. Дівчина сміється ще голосніше.

– Ось чому ти мені тут потрібен. Щоб вони в порівнянні розуміли, яка я гарнюня.

Бакуґо не відповідає. Уперто вдивляється в нутрощі принтера, прикидаючись, що йому все одно на визнання, що він комусь потрібен.

Пацану двадцять один, нуль друзів і без дівчини. Якби він не був грізним і привабливим, був би першим лузером на районі. Навіть малі слова іноді б'ють де не треба, розумієте?

– Як тобі оця?

– Дуже гарна.

– А ось ця?

– Також непогана.

Урарака зводить брови, вдивляючись в екран смартфона.

– Бакуґо!

Він сподівався, що вона забула про його присутність. В неї на рецепції завжди щось зламане, і з якоїсь невідомої причини це завжди його проблема. Кацукі виглядає з-за двері в підсобку зі зламаною рамою, і Очяко підзиває його змахом руки.

– Потрібна твоя професійна думка.

Ііда стоїть над нею з цим його невинним виразом обличчя і рукою на її плечі з такою близькою легкістю, і Бакуґо не знає, чому йому хочеться зламати і одразу ж вилікувати йому носа. Може побитися об заклад, що вона не посміхалася Теньї червоними губами і не вкривала електромагнітним натиском як дно океану на суші. Він би не ставився так легковажно до її присутності.

Урарака зробила усе, щоб зламати Бакуґо. Вона сама встановила цей унікальний зв'язок, зробила його особливим, але сама ж про це не знає. Вона поводиться так, ніби володіє ним, але в своєму забутті нагадує, що не належить йому в тому ж сенсі. Він просто не має права вимагати він неї уваги й ставити запитання, на які вона не зможе відповісти, поки не пройдуть роки й незрозумілі події, що привели її в Омікрон.

Ця жінка, що носитиме уніформу Омікрона в такому молодому віці, дозволяє якомусь Теньї жатися до неї на робочому місці?

– Що думаєш?

Вона протягує йому свій телефон, і Бакуґо треба придивитися, щоб зрозуміти, що він дивиться на трохи змазане фото прототипу костюма. Геройський костюм, схема якого є інтелектуальною власністю виробника, а саме Академії.

Звісно, Урарака не думає про крадіжку інтелектуального майна.

– Навіщо тут ця бридня? – киває Бакуґо, і лише потім розуміє, що кивнув на все фото разом. Він тицяє зігнутим пальцем на шароподібні манжети на зап'ястку. – Ці штуки мають прикладну користь?

Очяко гмикає і показує йому наступне фото. Інший прототип манжетів не має. Отже, просто дрібничка.

– Одного разу заплутається в ремені в найважливіший момент, – вказує він на якийсь тупий елемент декору на стегнах. Наступне фото. – Відкрита шия. Ризик. Знаєш, як часто серед героїв трапляються зламані ключиці? Це дуже вразливе місце.

Наступне і наступне фото. Кацукі знаходить малі недоліки, непрактичні рішення, і одне естетичне, яке йому просто не подобається, і він прямо вказує на нього Урараці. Він повністю усвідомлює, що деякі з його зауважень зумовлені образом його Урараки, готовим лаконічним костюмом, який він бачив під бронежилетом. Він добре запам'ятав його з другої зустрічі, ночами намагався знайти в ньому слабкі точки, щоб пробити наступного разу, і це виявилося надзвичайно складним завданням.

Кацукі закінчує висловлювати свою думку і раптом розуміє, що, якщо Урарака прислухається до хоч однієї поради, Бакуґо, навіть якщо й не прямим чином, стане причиною безсонної ночі себе молодшого. Він би мав утриматися і не допомагати їй, але якогось біса йому дуже хочеться показати, наскільки він більш корисний за Ііду. Він знає, що їй потрібно.

Очяко дивиться на Бакуґо зацікавленим довгим поглядом, і він дивиться у відповідь, моментально відчуваючи спалах сорому за свою поведінку. Але очей не відводить.

– Дякую, – нарешті каже Очяко і кладе телефон екраном донизу. – Ось цього мені й не вистачало. Ти займаєшся героїкою? Не уявляю, звідки такі знання про професійне екіпірування.

Від тебе, дурепо.

– Моя матір працює в лабораторії при Академії. Брала забагато роботи додому, коли я був малий. В мене був доступ до цікавої інформації в школі.

– О, як пощастило. Підеш по її стопах?

– В науку? – Бакуґо фиркає. – Мізків не вистачить.

– Дуже сумніваюся, – посміхається Урарака. – Тоді більш активна участь? Героїчна діяльність? В тебе є квірк, якщо не секрет?

Бакуґо знає, що вона знає. Знатиме. Але звідки? Що саме їй відомо і коли?

Його очі на секунду переходять на Ііду, який дуже легко відійшов на фон і, здається, радий послухати без наміру щось додати. Дуже швидкий рух, але Очяко його помічає.

– Забудь, що спитала, – каже вона з позіханням і складає руки на столі. – Мені саме час припинити лізти, куди не треба. І пам'ятати мої манери, – вона прибирає чубчика з лоба і підморгує йому з ледь помітною посмішкою. Бакуґо повертається до Ііди, який просто не міг цього бачити з-за її спини, і той навіть не реагує на її фразу.

Вона казала йому про це раніше: зауваження, яке зачепило її за живе, і тепер вона перетворює його на жарт. Жарт лише для Бакуґо, бо ніхто окрім нього не зрозуміє абсурду ситуації.

– Це правда, – він дозволяє собі дуже малу кривувату посмішку. – Грубіянів не підвищують до асистента менеджера другого поверху.

Очяко сміється з гигиканням, як робив Деку в молодших класах. Телефон починає дзвонити до того, як вона встигне відповісти, і Бакуґо помічає крихітну долю розчарування, коли вона підіймає слухавку.

– Головна приймальня, другий поверх, Очяко слухає. Чим можу допомогти?

Вона посміхається йому в останній раз перед тим, як повністю зосередитися на розмові.

Бакуґо починає розуміти, чому старша Урарака обрала його.

Він не те що б уникає Деку, але вони і не мають ентузіазму розмовляти один з одним ще з середньої школи. З того дня, коли Бакуґо викинув рюкзак Деку з вікна третього поверху в фонтан, якщо бути точними.

Бакуґо не окликає Деку цього вечора, коли вилазить на парапет для вечірньої цигарки і бачить його на тротуарі під своїм вікном. Деку ледь ворушиться, крок за втомленим кроком з опущеною до землі головою. Жакет уніформи Академії зім'ятий в кулак, сумка волочиться по асфальту за ним.

Бакуґо не видає ні звука, спостерігаючи за придушеною версією найгучнішого придурка, якого він знає. Пустий, стомлений, майже переможений Деку ледь дістається до свого під'їзду, і Бакуґо клацає коліщатком запальнички одночасно з лязганням двері за його спиною.

Бакуґо зцілює ще двох людей за наступні півроку. Він все шукає свою Урараку очима, але не бачить і не відчуває її. Помалу червону помаду заміняє білий комір її робочої уніформи.

Він дивиться на молоду Урараку в дні після зцілення незнайомця. Вона й гадки не має, скільки гектарів його думок зайняті нею. Посміхається, питає, як його день, і він вгризається в свої ясна, щоб не розповісти їй, що вона його дістала. Не вона-вона, а інша вона. І дістала не в цьому сенсі, а в тому, що так давно не знущалася з нього особисто.

– Хімічний реагент, – каже він молодій Урараці, коли вона збирає свій рюкзак в кінці зміни. Порожня приймальня здається куполом, від якого дзвоном відбивається її запитальне гмикання. Бакуґо пояснює. – Мій квірк. Моє тіло створює реагенти.

Руки Очяко вмить зупиняються, а голодні очі знаходять його.

– Я так і знала, що ти не хочеш говорити про це при інших. Це крутий квірк, чого не використаєш? – Бакуґо дивиться на неї, і вона закочує очі. Проїхали. – Мій квірк – левітація.

– Я знаю.

Він не каже їй про зцілення, вона мовчить про маніпуляцію кінетичною енергією та часом.

Другий незнайомець за півроку – дитина. Йому не може бути більше двадцяти.

Вперше Кацукі відчуває себе дорослим на чиємусь тлі. Пацан має щось гидотне під шкірою, відчувається ніби його м'язи покриваються крихітними бульбашками, але жаліється він на тріщину в кістці.

– Буде боляче, – каже Кацукі, і мала тварюка має нахабство фиркнути на нього.

Кацукі не скутий класичним моральним компасом: він переконується, що давить і перекручує з особливою віддачею. Пацан сидить і лише один раз прикушує щоку з низьким горловим звуком. Відьмине серце звисає з застібки його нагрудної кишені.

– Мене попереджали, що ви слабкіший в цьому віці, але це просто жалюгідно, – каже він, коли Кацукі закінчує. Вони сидять на лавці в парку, де малий звалився на нього без попередження.

– Не подобається – іди до аптеки, – спльовує Бакуґо, виснажений і злий. Дитина все не зникне.

– Ні, просто кажу, – він тримається за зцілену руку. – Я б вас міг нагодувати багнюкою зараз, якби захотів. У вас швидкості нема для якісних маневрів. А це відстій, бачити таким свого ментора.

– Ментора, – фиркає Кацукі, ніби почув жарт.

– Я б віддав дуже багато, щоб надерти вам зад і побачити, як ви програєте, після всього, що ви зробили з моїм класом, але, – він повертається з наміром зустрітися очима з Кацукі, але той не піддається і продовжує дивитися на свої кросівки. – Не чекайте задовго з подачею в Академію. Вам треба багато чому навчитися, а часу майже не залишилося.

Кацукі ігнорує коментар про час: уточнення може звести його з розуму. Він згадує скручену спину Деку, його очі побитого собаки.

– Мені нахуй не здалася ваша Академія.

– Брешіть собі скільки влізе. Але ось це, – підліток вказує на нього пальцем, – не та людина, яку я поважаю з малого віку, і точно не той, кому вистачило тренування і хисту врятувати Урараці-сан життя.

Підліток підіймається й стрясає пил зі штанів. Кацукі бачить привида.

Червоні губи і електричний сміх.

– Ти усвідомлюєш, що чим би я тобі не насолив в Академії, ти заслужив це оцією бесідою? – сміється Бакуґо, згадуючи фразу, яку йому сказала його Очяко роки тому.

Пацан повертається до нього з найхолоднішим поглядом. Бакуґо згадує стовп диму, сирени перед появою чорної маски. Чим би ці люди не займалися, справи серйозніше, ніж екзамен в Академії.

– Навіть вам не вдалося мене зламати, – каже пацан. Підіймає очі до неба. – Мені час іти.

Ііда нахиляється для поцілунку, і Очяко відвертає голову в останній момент. Його губи торкаються її щоки, а вона посміхається і щось каже йому, її спина прихилена до стіни, впевнені плечі не падають.

Вона дивиться на нього знизу вгору, захоплює його підборіддя між тонкими пальцями і каже йому щось, що змушує його очі відкритися ширше. Вона підіймає брови, а Ііда киває.

Бакуґо бачить проблиск її в цій дії. Впевненість і грайливість хижака. Не відпускати, поки не отримає відповідь на запитання.

Боже, як він сумує за нею.

Солодка парочка обмінюється ніжними усмішками в темряві чорного виходу з офісної будівлі. Бакуґо відвертає очі від монітору з камерами спостереження і продовжує лагодити офісний стілець в кабінеті охоронця.

– Чому нам варто взяти саме вас?

Знаменита зарозумілість Академії. Не «Чому ви обрали нас?», ніби сама думка про те, що хтось не хоче до них йти, є нонсенсом. Бакуґо не вражений.

Кацукі нахиляється над столом, що розділяє його і приймальну комісію. Він сподівається, що вони можуть прочитати в його очах, наскільки саме йому плювати на кожного з них.

– Якщо ви не дурні, ви використаєте мене. Ви приймете мою пропозицію про інтернатуру з Цілителькою, і навчите мене безкоштовно. Потім, ви почнете платити мені за мою практику в вашій затхлій конторі, якщо я погоджуся залишитися під кінець інтернатури. Якщо ви все ж ідіоти і відмовите мені, я звернуся до Лабораторії, де ви не зможете контролювати мої дії і розвиток з такою ж легкістю. Ви всі знаєте мою матір і її колег: люди науки не думають в рамках ваших кодексів. Я сподіваюся, ми зрозуміли один одного.

Директор комісії підіймає брови і складає руки на столі, зціпивши пальці.

– Самовпевненості вам не займати.

Кацукі посміхається. Жінка зліва від директора починає розбирати папери в його файлі на столі. Директор не звертає на них уваги, дивиться Бакуґо в очі.

– Ви могли прийти до Академії ще чотири роки тому, коли вам було вісімнадцять. За нашими даними, ви проігнорували запрошення на вступний екзамен, який отримали у випускному класі. Чому зараз?

Бакуґо не відповідає одразу, хоча очікував запитання.

Часу майже не залишилося. 

Він згадує бульбашкову текстуру під шкірою пацана, сутність якої так і не зрозумів. Йому бракує знань, досвіду, щоб розуміти, що він робить. Він згадує розповіді Деку про свого батька: довгі ночі хрипів, ін'єкції, щоб відновити нормальне дихання, темні плями на молодій шкірі. Відчуття шрамів по всьому тілу його Урараки. Блиск в очах молодої Урараки.

– Я відчуваю, що настав час прислухатися до свого покликання. Інтелектуальна жага, якщо хочете назвати це так.

На кількість людей зі зцілювальним квірком, які бігли з кампусу, не витримавши і року, в Цілительки не вистачить пальців на двох руках.

Вона не витрачає часу на церемонії і довгий вступ.

Бакуґо не потребує зайвих слів.

Ніхто не афішує його прибуття в Академію, бо ніхто не вірить, що він витримає два семестри. Так і повинно бути.

Бакуґо мовчки загоює малі подряпини й прості переломи під наглядом менторки, і та накидає швидкий список необхідних припасів, які найкраще допомагатимуть в практиці Бакуґо. Список йде прямо до начальника закупівель як оновлення інвентарю для медцентру. Кацукі має свою малу медичну сумку під кінець другого тижня. Цілителька підказує йому, які трави мають сильнішу дію, які мають різнобічне використання, знайомить його з одним з практикантів в ботанічному саді.

Вона заганяє його за ширму, коли однокурсники вносять в медпункт Деку. Це перший раз, коли Бакуґо бачить його шрами, яких не може прибрати навіть Цілителька.

– Я ж казала, що йому не можна перенапружуватися! Що накажеш з ним робити, коли він розпадеться на частини?! Зшити назад хрестиком?! – вона кричить на викладача так, що той здувається перед очима, ніби шкідливе цуценя.

Вона випхає усіх з палати і тоді випускає Бакуґо. Вони стоять по два боки ліжка з безпритомним Деку між ними, і Цілителька здуває сиве пасмо з лоба.

– Я займуся ним, а ти спостерігатимеш і асистуватимеш лише з ліками та інструментами, все ясно? – Кацукі мовчки киває. Вона закочує рукава і дістає перчатки. – Дуже обережно оглянь його. Що бачиш і відчуваєш?

Тіло Деку – поле бою і на око, і поза його досяжності.

Його тіло не повинне мати квірка. Воно не створене як тіла інших дітей. Бакуґо вже мав справу зі студентами, які отримали квірк в Лабораторії, вони переважно старші за інших. Але ті квірки досить слабкі, на сум цих дітей, що не розуміють, як їх тіло захищає їх цим запобіжним механізмом. Деку не такий: його тіло розриває себе зсередини.

– Він гібридний, – каже Бакуґо, і Цілителька не питає його, звідки він знає. Один з менш помітних шрамів проходить через вицвілу мітку між ключицями. Жінка гмикає:

– Друге покоління. Ця йому дісталася генетично. Можна сказати, виграв лотерею.

Кацукі прикладається до його правої руки і цикає від відчуттів. Оце щасливчик.

– Скільки тут було переломів? Його кістка – як пазл.

– Роздроблена на дванадцять уламків. Мій квірк би сам не впорався, я мала зібрати її по частинах по-старому перед регенерацією. Далі був розрив тканин. Двічі він опік себе зсередини, майже зварив м'язи. І це лише права рука.

Бакуґо простягає відчуття вздовж усього тіла і бачить людину, яка не повинна бути живою. Він гадки не має, як Деку може ходити, як він взагалі здатен на будь-яку життєдіяльність.

Це тіло його однолітка, їм обом по двадцять два роки, і Деку його обігнав. Він знайшов спосіб нашкодити собі на тому рівні, який Кацукі не здатен зцілити.

– Ось тепер я можу повноцінно привітати тебе в професії цілителя. Це – наша реальність, – каже Цілителька з долею холодного сарказму, який потрібен людям їх сфери діяльності. Одночасно це й виклик і попередження: ми ступаємо на територію, яка ламала твоїх попередників. – Ну що, готовий?

Бакуґо дивиться на свою менторку і мовчки відступає до рукомийника.

Час йому наздоганяти.

Вони закінчують через півтори години кропіткої роботи, і руки Кацукі вперше тремтять після пацієнта. Цілителька відпускає його додому раніше.

За дверима медпункта на нього чекає привид.

Усі кінцівки Кацукі замикає, коли він бачить її. В її темному костюмі, з синцями над вилицями, з втомленістю випаленої землі в очах Очяко припала до стіни біля дверей. Вона дивиться на нього, а Кацукі задихається. Він майже кидається до неї (щоб що? Обійняти? Знову зробити боляче? Вдихнути, проковтнути її разом, поки не залиши-) і помічає.

Загоєна тріщина на чистих губах. Зачіска, якою Очяко хизувалася в офісі минулого тижня.

– Як він? – питає юна Очяко, і Кацукі раптом стикається з реальністю. Його свідомість вилітає через лобове скло.

– Живий, – поки що. Горло Кацукі до болю сухе. – Ти… новий костюм.

Очяко втомлено усміхається.

– Так. Вирішила прислухатися до пари твоїх порад. Вийшов миленький, ні?

Коли малий Кацукі вперше зустрів Урараку на мосту, вона здалася йому дорослою й могутньою за межами його розуміння. Він бачив таку силу лише по телевізору і в коміксах, її елегантність додавала містицизму. Що за людина з такою силою обирає темні тони костюма, хоче злитися з тінню?

Зараз Кацукі усвідомлює, що Очяко, яку він зустрів тоді, не могло бути більше двадцяти п'яти років. Дівчина перед ним – майже вона, за винятком кількох деталей.

Її новий костюм обтікає її гомілки чорною шкірою, каскадує строгими лініями швів вздовж її тіла. Єдиний кольоровий акцент – геометричні вставки помаранчевого кольору, ніби газовий вибух на поверхні сонця, на торсі і талії. Там, де їх дуже легко сховати додатковим елементом; наприклад жилетом Омікрона.

Ребра Кацукі раптом перетворюються на пазурі і стискають.

– Тобі потрібна медична допомога?

Очяко хитає головою. Її волосся треться о матову поверхню стіни.

– Хотіла впевнитися, що… – вона відводить очі, дивиться в порожній кінець коридору напроти них. Бакуґо ще ніколи не бачив Очяко сумною. Такою… тихою. – Проведеш мене, Бакуґо?

Вона повертає очі до його обличчя.

– Будь ласка?

Очяко дуже гарна актриса. Вона скидає вагу з плечей за два кроки поза дверима медцентра. Бакуґо виходить до загальної зони кампуса з сонячною, енергійною дівчиною, в яку закохуються такі ідіоти, як Ііда Тенья. Вона обмінюється усмішками й швидкими фразами з іншими студентами, плескає по плечу людей за столиком для пікніків, випрошує в них малу пачку чіпсів. Вона повертається до Бакуґо, синхронізує з ним кроки і віддає здобич йому.

– Як справи? Давно не бачила тебе! – вона стукається кулаками зі студентом другого курсу. Він і його сусід тримають кошики з одягом – повертаються з комунальної пральні.

– Я чув, що сталося на патрулі, – хлопець кидає швидкий погляд на Бакуґо, але не затримує на ньому уваги. Він оглядає Урараку з ніг до голови і нахиляє голову. – Ти в нормі?

Очяко фиркає і добродушно відмахується. Нічого такого.

– Лише пара синців та трохи переляку. Нічого, що не вирішиться восьмигодинним сном.

– Ізуку?

– Цілий, – посміхається вона. – Настільки, наскільки це можливо в його ситуації.

Другий студент невесело пирхає. Урарака напружується на секунду. Тут же відпускає і плескає Бакуґо в плече п'ястком.

– Дякуючи Кацукі, буде жити. Бачу, у вас все добре, тому ми підемо. Я позичу? – вона не чекає відповіді, виловлює з кошика білу футболку і стартує до виходу з кампуса.

– Гей! – кличе хлопець, але Урарака не повертається.

– Я поверну, обіцяю!

Бакуґо йде за нею і відчуває погляди на спині.

Урарака цупить дві пляшки пива від іншої групи студентів з такою ж грацією. Торкається до скла в великому ящику, і пляшки підіймаються в повітря, звідки вона хапає їх, не сповільнюючи кроку.

До заходу сонця ще години дві. Кампус повний студентів, з якими було б легко злитися, якби усі не знали і не любили Урараку. Вона не знімає маску, поки вони не перетинають лінію території кампусу і не виливаються на вулиці.

Урарака сповільнює крок, лише коли галас кампусу затихає. Дивиться назад, де ніхто не йде за ними, і видихає.

– Допоможеш? – вона розвертається до нього спиною, і Кацукі стикається з найвразливішою версією свого нічного кошмару. Урарака показує пальцем на застібку свого костюма на шиї: туга петля з захистом.

– Ти хочеш зняти свій костюм? Тут?

– Я не можу дихати, Кацукі. Мені треба звільнити шию. Просто розстібни. Будь ласка.

З затриманим подихом Бакуґо звільняє петлю. Його пальці ледь торкаються шиї, де починається коротке тонке волосся.

Порожня петля, шипіння застібки, тендітна шкіра під чорним панциром.

Кацукі зупиняється, коли досягає тугого спортивного ліфа. Очяко довго видихає і повертає голову вниз і вліво, дивлячись на землю поряд з ним замість самого Кацукі.

– В мене йдуть усі сили, щоб не впасти на тебе спиною. Якщо не готовий-

Картина Очяко спиною до його торсу, теплої і піддатливої в ритмі музики. Вона теж пам'ятає, згадує прямо зараз.

Те, що вона каже так прямо, не намагається сховатися за сонячною посмішкою, ще більше нагадує йому про його Очяко.

Коли саме Очяко стане його Очяко? Що саме стане тим моментом, коли все почнеться? Вони настільки близько, і лише Бакуґо знає.

Він відступає і бере в руки обидві пляшки, щоб звільнити її руки. Урарака вдягає чужу футболку зверху костюма. Футболка досягає середини стегон, і нижня частина костюма в поєднанні з простим верхом виглядає як звичайні легінси.

Кацукі відкорковує пляшки коротким сплеском проти брами одного з будинків на їх шляху. Вони зливаються з натовпом.

– Чому ти прийшов в Академію?

Кацукі знизує плечима.

– Я вивчив все, що міг опанувати самостійно. Цього, як виявилося, мені не досить.

Очяко хмикає і клацає свою пляшкою о його перед довгим ковтком.

– Чого ти тут?

– Гроші, – відповідає Очяко. – Ну, і кожна дитина любить ідею допомагати людям, бути популярним…

– Кожна дитина, – передражнює Кацукі. Очяко ледь штовхає його в руку. Це не електромагнітне поле її сили, але він все одно відчуває стрибок вольтажу.

– Ми всі знаємо, що ти завжди був особливим.

– Ти хочеш популярності? – Кацукі не усвідомлював цього, але десь усередині він очікував Очяко бути однією з дівчат, що брешуть самі собі про місію та службу вищого блага.

– Вже не знаю. Останнім часом мені складно згадати, чому я взагалі вирішила, що це гарна ідея. Чому мені здавалося, що воно того варте.

Бакуґо не встиг прочитати протокол сьогоднішнього інциденту. Він не знає, чи була вона вдома після повернення на кампус, чи отримала першу допомогу.

– Але усі ці, – вона змахує головою назад, посилаючись на інших студентів, що залишились позаду, – брешуть. Лише мені чи собі також, не знаю, але все одно бісять. Усі такі святі й пухнасті. Я думала, хоч ти мене здивуєш.

– Здивував? – він підіймає брови.

Очяко смикає плечем з неоднозначним гмиканням.

– Використання інституту освіти для здобуття знань? Ти точно виділяєшся, – він навіть не може здогадатися, чи вона серйозна чи поливає його сарказмом. Він так сумував за нею. – Але це трохи сумно. Саме цілителю було б непогано думати про порятунок життів, не думаєш? Хто тобі довіриться, коли ти сприймаєш їх за навчальний матеріал чи експеримент?

Кумедна штука: таке саме запитання колись поставив дванадцятирічний Кацукі своїй матері. Він не міг зрозуміти, чому люди будуть йти до лабораторії, після того, як дізнався про симптоми Мідорії-старшого. Їм було по дванадцять, коли Деку зіткнувся з реаліями гібридних квірків і картиною людського тіла, що досягає свого ліміту, а Кацукі вперше відчув глибоку недовіру до дорослих. Батько Деку почав сивіти в тридцять один рік, і мати Кацукі була причетна до цього.

Міцукі Бакуґо підняла на сина брови й присвиснула замість відповіді, і це була найгірша з можливих реакцій в той момент. Бакуґо зненавидів її на той вечір. Така природа сімейних відносин: ви занадто близько, щоб стримувати найсильніші почуття. Кацукі дивився в очі матері, яка не мала поваги до життя як найвищого дарунку і яка висміяла власного сина за прояв гуманності, і йому дуже захотілося зробити їй боляче.

Він кричав, гримав дверима і відмовився їсти вдома на два дні. Кацукі сидів у дитячій кімнаті, зализував синці на зародку своєї гордині та пообіцяв собі, що ніколи не стане таким, як вона.

І ось вони тут.

А кажуть, що дорослі брешуть, коли повторюють: «З віком зрозумієш».

– Ти б хотіла, щоб тебе поклали на стіл альтруїстичному брехуну, етика якого продиктована сміттям, яке в нього напхала Академія? Біс знає, які цінності має медична асоціація героїв, що саме вони намагаються врятувати, коли бачать безпритомне тіло героя. Чи ти б краще потрапила під скальпель такого як я – відбитого сволоти з науковим інтересом, який бачить в тобі те, що є: зламане тіло, яке потребує допомоги, і свідомість всередині, яка має видужати після? Я не рятую ваші квірки, ваш генетичний спадок, мені це по цимбалах.

Чим більше він говорить, тим злішим стає. Але не може зупинитися. Тремтіння в руках, майже непомітний тиск в голові з цим гудінням. Напруження в животі потихеньку розправляється, як мідна спіраль, і Кацукі занадто пізно розуміє, що його накриває панікою. Він щойно оперував першу людину на краю смерті, і цією людиною був його друг дитинства.

В моменті ніщо з цього не мало значення. Він відчував найгірші точки, тримав їх разом, зупиняв кровотечі, з першого разу визначав правильні інструменти. Перед ним було не життя, що потребує спасіння. Перед ним була смерть, яку він мав знищити. 

Щось в Кацукі ламається.

Рука на його біцепсі б'є шоковим розрядом, його очі сухі й пекучі, коли зупиняються на Очяко. Вона киває вбік.

– Давай сядемо. Я втомилася.

Вони обидва втомилися. Вона чомусь знає, що запропонуй вона сісти заради нього, його б це добило. Кацукі не хоче бути зламаним перед Ураракою, бо його зламаність потворна і зла; він не хоче вивільняти це на неї..

– Якщо питання ще актуальне… – вони дивляться на захід сонця, сидячи на лавці. Очяко тримає руку Кацукі на своєму коліні, проходиться нігтями по вказівному і середньому пальцях, і тремтіння потроху виходить з нього, як тонкий струм диму. Вона довго вдихає. – Якби мені дали обирати в моменті, я б лягла на твій стіл.

– Та ну, – бурчить Кацукі, бо він скоріш задихнеться, ніж скаже «дякую». Очяко плескає його по руці, і та падає на її ногу. Посмішка спалахує в ньому від можливого подвійного значення.

Коли він повертається, щоб озвучити жарт, Урарака вже посміхається. Те, що вона розуміла про подвійне значення, вже коли говорила, робить усю ситуацію не смішною.

– Повторила б таке при своєму бойфренді?

Урарака супить брови і повертається до нього.

– Ти дійсно хочеш говорити про Тенью зараз?

– З моєю рукою на твоєму стегні? Тобі не здається, що я повинен?

Руку він не прибирає. Урарака також не рухається.

– Ти такий нестерпний буваєш, – вона супиться і відвертається до людей, що проходять повз з цуценям. – Поводишся як дитина, робиш боляче як типовий мужик, але при цьому в тебе є ця моральна цілісність. Ти чесний. Навіть зараз ти краща людина, ніж я.

Бакуґо не розуміє її, яким чином це безглуздя стосується його флірту з дівчиною в стосунках. Він точно не втілення чесності. Урарака шморгає носом і знову дивиться на нього.

– Тенья – найкраще, що сталося зі мною в Академії. Він добрий, розумний і харизматичний, і мармиза в нього вродлива до крові носом. Він чесний і відданий, і він завжди має на мене час, навіть з його роботою і обов'язками в студраді, – вона каже це так щиро, їй навіть не треба додавати отрути в голос, щоб ранити Бакуґо. Єдине, що стримує його – неминуче «але». Урарака позіхає. – Але деякі речі він просто не здатен зрозуміти. І не повинен він розуміти мене на сто відсотків. Він не повинен мати ідентичні з моїми почуття.

І це виправдовує те, що відбувається? Бакуґо не знає терміну для того, що Очяко має з ним, але це не здається звичайною дружньою динамікою.

– І це мене іноді дуже бісить, – закінчує Урарака. – Як і твоя чесність. Ніби ти кращий за мене.

– Я можу стулити рота, якщо хочеш.

– Я дуже хочу, Кацукі, – сміється Очяко. Вона сміється, поки не видихається. Пару секунд тиші, і вона тяжка як ртуть. – З дуже малого віку – я підозрюю, що в основному через мій квірк – я не почувалась так, ніби я насправді існую у власному тілі. Ніби воно окреме від мене, а я населяю повітря навколо нього, я перетікаю між предметами, до яких торкаюсь. Це не якась побічна сила, що підіймає їх догори: це я. Я просочуюся між їх молекул і ділюся своєю властивістю бути невагомою. Коли я вперше використала квірк на іншій людині, я не знала, як повернутись назад. Я не знаю, яким чином я контролюю свої кінцівки, як я взагалі оперую, бо ніщо з цього, – вона підіймає руку, згинає пальці по одному і відпускає назад, – не відчувається як я сама. Розумієш?

Кацукі дивиться на сколений лак на одному з її нігтів, і йому хочеться відгризти залишок шару зубами.

– Я… думаю, так. Я ніколи про це так не думав.

Бакуґо ніколи не думав про те, щоб ідентифікуватися зі своєю здібністю. Вона завжди була доповненням, іноді перепоною, інструментом, яким він мав навчитися користуватися. Який…

Кацукі не пам'ятає, коли він вперше використав свій квірк на людині. Якою була рана, яку він загоїв на Деку першою? Відчуття чужого тіла, пошук поранення, ніби перегони з недугою. Кацукі так довго і майстерно керував властивостями чужого тіла, він навіть не помітив, як став сприймати його за свою власність. Тіло Деку належить йому так само (якщо не більше), як і самому Деку, і це поширюється й на інших його пацієнтів.

Бакуґо ніколи до цього не впізнавав цього ставлення до життя. Так, його свідомість живе в кількох тілах одночасно, коли він сканує і лікує, він існує між клітинами тіла, проникає в основу фізичного існування живого організму. Він маніпулює життєвими функціями, одночасно не залишаючи власні. Він ніколи не помічав цієї перспективи, бо йому й на думку не спадало, що хтось інший відчуває світ інакше.

Урарака прикриває очі і вкладає голову йому на плече.

– У тебе дотик людини, що розуміє.

В Академії Кацукі вивчає безліч способів, якими квірки намагаються вбити своїх носіїв.

Випадкові мутації, потужні приступи автоімунних захворювань, які діти називають «мінусом своєї здібності». Діти, що плачуть кров'ю, повністю сухі суглоби, алергічні реакції на буквально що завгодно, невідомі колонії бактерій в кишковому тракті, збалансування яких не піддається звичайним нормам і має бути адресоване від випадку до випадку.

Кацукі починає втрачати розуміння класичної медицини доволі швидко. Цілителька заявляє менеджменту, що малий залишиться з нею на повний строк інтернатури.

Серед хаосу медцентра Академії, загоєння стрілоподібних порізів здається дитсадковою забавою. Спочатку.

– А ти типу… маєш здібності як у Цілительки?

Бакуґо ледь гарчить у відповідь, але не на самого студента. Його бісить його шкіра.

– Просто мені здається дивним, що я ніколи не бачив тебе на парах. Хіба тобі не треба так само навчатися з нами, щоб опанувати свій квірк?

Шкіра Кірішими дуже дивна: Кацукі відчуває тканину як завжди, але ця перетворила цитоплазму своїх клітин на щось…

– В мене не такі здібності. Я спеціалізуюся на хімічному синтезі та міжклітинному проникненні. Мені не потрібна ваша… бойова підготовка. Я вивчаю поглиблену хімію і травознавство.

– Клас, так що зі мною не так, док?

Кірішима ніколи не сприймав його по-особливому. Мабуть, тому Кацукі почав його слухати.

– Просто я думаю-

– Та мені до сраки, що ти там думаєш.

Кірішима завжди базікає посеред спарингу. Йому взагалі не доходить, що перед ним одна людина, яка в деталях знає структуру його клітин і здатна на неї впливати. Пацан шморгає носом і посміхається.

– Іноді мені здається, що я тобі не подобаюсь.

Бакуґо рявкає, а Кірішима все не атакує. Оглядає його з голови до ніг і зупиняється на шиї.

– Ти знайомий з Тамакі?

Тамакі не ідіот і не любить йти на ризик, але Кірішима має все, чого бракує старшим.

– Якщо його госпіталізують…

– Що? Цілителька нагримає? – Кірішима підіймає брови. – Звичайний вівторок, не перебільшуй.

Тамакі відводить очі.

– На мене особисто персонал ніколи не кричить. Це більше говорить про тебе.

– Так ми це робимо?

Кацукі вперше вдячний за язикатість Ейджиро. Його, якщо чесно, трохи нудить від нервів.

Вони з Тамакі розмовляли кілька разів, порівнювали нотатки. Сутність їх квірків схожа, але Тамакі знає про свою більше, бо змушений був діяти і знаходити вихід в критичних ситуаціях. Так Тамакі одного разу зрозумів, що може їсти отруйного кальмара заради його властивостей і не померти від отруєння.

Тіло Кацукі може синтезувати хімічні речовини та вприскувати в тіла інших людей. Коли вони відкрили цю прогалину, питання було найлогічнішим.

Якщо Кацукі здатен приймати і переробляти отруйні речовини, це зробить з нього не тільки цілителя, а й небезпечного бійця на близькій відстані. Залишилось лише перевірити гіпотезу.

Експеримент досить простий: живий фікус на столі зліва, чарка отруйного чорнила перед ним.

Слава богу, в кімнаті Кірішими нема відкритих дзеркал і Кацукі не може бачити, як зеленіють його щоки. Він навіть ще не доторкнувся до чарки.

– Гаразд. Все готово? Номер швидкої набрав? Якщо я скажу дзвонити, ти навіть не думаєш сумніватися. Готовий?

Кацукі видихає й закидає чарку залпом.

Він пішов з агентства після другої місії, за яку йому заплатила Академія, але його все одно запросили на літній корпоратив через тиждень після його останнього дня.

– Усі сумуватимуть за тобою, – усміхається Урарака, і Бакуґо фиркає. – Ти навіть не уявляєш, як тебе люблять в офісі. Без жартів.

– Ага, – він відпиває свого пива і сканує людей під фіолетовим освітленням бару. Алкоголь не діє на нього так, як на інших, але випивка безкоштовна.

Усі танцюють, веселяться, іноді підходять до них. В основному, хочуть, щоб Урарака приєдналася. Вона така яскрава, усі помічають, коли її нема. Тенья на патрулі, тому всі так хочуть скласти їй компанію, щоб не було сумно без нього. Аж нудить. Бакуґо не впевнений, чи від них, чи від неї, чи від самого себе.

– Ти б чув, які я чую відгуки. «Ефективний, небагатослівний, прийде і зробить без ниття», – універсальний працівник. Якби тобою могли замінити усю будівлю, давно б клонували.

Урарака не дурна, ніяка з її версій ніколи не була, але Бакуґо ніяк не збагне, коли вона стане розумною на грані гріха. Вона завжди балансувала по лезу, але він не може зрозуміти, чи вона робить це спеціально. Провокує його.

Сумуватимуть усі, за його робочу етику і працездатність. Я сидітиму поруч з тобою увесь вечір, але лише тому, що твоя пика відлякує найчіпкіших посіпак. Я триматиму своє стегно проти твого, але ми про це не говоритимемо.

Все, що він хоче спитати, це чи сумуватиме вона. Але він не має права. А вона буде зрадницею, якщо хоч раз скаже йому щось прямо.

Вона грає не за правилами, вона не повністю вірна, але вона все ще на лезі, її ступні арками все не зісковзуються, і це робить її такою чарівною.

– Не забувай про нас. Про мене, – тихо каже вона, розхитуючи келих з журавлинною горілкою.

Кацукі майже сміється.

– Навіть якщо захочу, не вийде.

Вона поки що не розуміє, що він має на увазі. Думає про Академію, про нову посаду Кацукі, про третій рік, що тільки почався, і усміхається. Вона ставить келих на столик поряд і встає.

– Ну добре. Досить кислитися в кутку. Це твій час, – вона протягує йому руку. – Чи мій. Але ти танцюєш зі мною, партнере.

Бакуґо дає їй почекати і тихо сміється з її нетерплячого обличчя. Допиває своє пиво і встає.

Алкоголь не діє на нього, але ніхто тут цього не знає. На один вечір він може вдати п'яного і тримати її в руках, зачепити за її вухом пальцями. Він може промичати знайому мелодію і дати їй відчути вібрацію долонею на його грудях. В темряві гучної ночі, під завісою цигаркового диму він може приховати поцілунок на її шиї, і вони обидва прикинуться, що його ніколи не було.

Наприкінці інтернатури Бакуґо довіряють виїзні місії. Його відправляють як польового доктора в табір інтенсивної підготовки з першокурсниками. Цілителька повністю довіряє йому впоратися з ними самому.

Його здатність обробляти отруйні речовини та використовувати для самозахисту має багато плюсів: Академія бачить його як дуже цінний кадр і роздивляється можливість контракту після завершення інтернатури. Цілителька вибила йому зарплатню за кожну виїзну місію.

Він тренується з одним з професорів після пар, складає екзамен на сертифікацію наступного місяця. Кому скажи, що Бакуґо Кацукі майже випадково проходить експрес-шлях в герої, не повірять. Йому самому трохи нудно.

Але годинник цокає. Урарака йде в патрулі й утворює юніт з Деку та кимось ще для окремих місій. Вона також звільняється з агентства Ііди старшого, але по кампусу ходять чутки, що вона з'їжджається з Теньєю.

Сам Бакуґо все ще живе з батьками і більше не бачить Деку під своїм вікном: той повністю перебрався в гуртожиток. Кацукі отримає геройську сертифікацію раніше за усіх своїх однолітків та вже майже має контракт з оплатою від Академії, чого жоден з них не матиме до випуску, але його не відпускає відчуття, що його залишили позаду. Деку переїхав до своїх барвистих галасливих друзів і шукає більш вишукані способи самознищення самостійно. Урарака більше не пускає йому бісики з-за свого стола в офісі, не дає йому надію з кислим присмаком.

– Тобі потрібне хобі.

– А? – Бакуґо видає його як погрозу. Кірішима навіть не блимає.

– Кажу, тобі потрібне щось, щоб відволіктись. Ти такий напружений, і якщо ти подивишся на неї ще трохи пильніше, вона вибухне.

– Це не твоя справа, на кого і як я дивлюся.

– Не моя, – позіхає Кірішима. – Але як друг тобі кажу: тобі треба випустити пару. Робота в тебе нервова. Почни вишивати або знайди собі якесь дівчисько, щоб відволіктися.

– Не думав, що почую такі ради щодо жінок саме від тебе, Кірішимо, – микає Тамакі, який сидить з Кірішимою на ланчі кожний четвер, бо по четвергах Кацукі приєднується до стола в перерві від медичного крила. Іноді з ними сідає Серо і намагається довести Бакуґо до крику або Тамакі до сліз.

– Ніхто не каже, що я сам таким займаюся, – фиркає Кірішима і вказує пальцем на Бакуґо. – Але подивись на нього? Мій аміго димом дихає. Для деяких людей це працює.

– В мене на думці є якраз кандидатура, – врізається в розмову Серо і б’є Бакуґо по плечу.

– Пальці зламаю, – ричить Кацукі.

– З такими техніками флірту шукати доведеться довго, – позіхає Кірішима. Тамакі кашляє в кулак, а Серо заливається сміхом. Кацукі протикає пакет соку соломинкою, уявляючи завдання колотої рани холодною зброєю.

І раптом він відчуває.

Волосся на шиї ледь підіймається, а по верхній губі проходять електричні іскри. Очі Кацукі злітають і зустрічаються з очима Очяко. Молодої Очяко.

Вона сидить за столиком з Деку і Іідою, якісь інші дівчата розмовляють з виразною жестикуляцією. Урарака не звертає уваги і усміхається йому.

Вона не киває, не підзиває до себе, ніякого жарту, ніякого прихованого сенсу, лише чиста тепла емоція, як на початку її знайомства з ним в офісі Ііди-старшого.

Щось сталося в ці секунди, але він ніяк не збагне, що саме. Він відчув присутність його Урараки, його штормове око, але він так і не знайшов її, а відчуття розтануло так швидко, як і з'явилося.

Кацукі знайомиться з сестрою однокурсниці Серо. Тсуміна навчається на геройському менеджменті, тому жодного разу не потрапляла в медпункт після початкового туру.

Вона неймовірно розумна і прагматична, її улюблений предмет – поглиблена статистика, і на перше побачення вона приходить із запізненням на дві хвилини і червоною помадою на губах. Вона питає Кацукі про його хобі, і той не має сказати нічого, окрім читання медичних енциклопедій та (до сліз смішно) садівництва. Вона без ентузіазму питає, чому саме воно, і Кацукі – вражаючи самого себе – з пристрастю розповідає про розведення отруйних рослин та їх використання в героїчній медицині  (в межах дозволеного контрактом про інтелектуальну власність Академії та власних принципів), і Тсуміна раптом слухає з новим інтересом.

Вона має довге темне волосся і ідеально завитий від очей чубчик, її нігті довгі й гострі, бо вона не займається прикладною роботою і може собі дозволити. Червоні губи ловлять соломинку її коктейлю з ромом, і її черевик зачіпає ногу Кацукі під столом.

Тсуміна запрошує його до себе того вечора, і її довгі нігті вирізають прірви на його плечах. Вона не дозволяє йому залишити міток на видимих місцях, але він кусає її стегно, і вона тягне його волосся саме так, як він хотів. Біль, нестриманість, і обличчя Урараки перед його очима, неважливо заплющеними чи ні. Червона помада на його шиї та губах, піт на язику.

Тсуміна зберігає свій номер в його телефон і не дозволяє йому залишитися навіть на півгодини.

Урарака запрошує всіх на свій день народження.

Кацукі прокидається від нічного жаху і перериває свою шафу замість спроби заснути знову. Він знаходить стару підвіску і бере каміння в руку так, як зазвичай поводить себе з небезпечними зразками в лабораторії.

Відьма сниться йому наступної ночі і три ночі поспіль після цього. Він не пам'ятає її обличчя чи голосу, але він ненавидить її і чомусь впевнений, що кров на її губах була помадою.

Кацукі не йде на день народження. Він ненавидить камінець і те, що все ще пам'ятає тупий рядок про вкрадене серце. Яка пихата стара, думає, що він назавжди на ній зациклиться.

Він не доходить кілька десятків метрів до кампуса і повертається з підвіскою в кишені.

Йому потрібне сране хобі і подзвонити Тсуміні.

Тривога лунає на кампусі о першій ночі. Вибух в одному з гуртожитків.

Кацукі отримує дзвінок, поки луна від вибуху все ще дзвенить між вікнами. Він летить на кампус в домашньому спортивному костюмі.

Студмістечко на локдауні, впускають лише героїв, поліцію та медперсонал, і Кацукі з матами проривається до пошкодженого крила, напівскажений від політики. Лише один сплеск, без повторної атаки, але хто знає, скільки жертв.

Він бачить уламки.

Кімната на другому поверсі, вибиті вікна, вже загашене полум'я, сліди льоду по периметру. Студенти в шоці з малими пораненнями та синцями. З цим Кацукі не допомагає, поки немає потреби. Ними може зайнятися Цілителька.

Під кімнатою, де спалахнув вибух, в надколотій сфері з льоду Тодорокі Шото тримає Деку під тонким шаром, схожим на скло. Трава навколо тіла Ізуку вигоріла в попіл. Малі вібрації від його тіла турбують ідеальну поверхню льоду Тодорокі, вкривають малими тріщинами, які той тут же загоює.

Ліва сторона торсу Деку вище пояса – каша з паленої шкіри та якоїсь темної субстанції.

Тодорокі ричить на кожного, хто намагається підійти, але затикається, коли бачить, що новий  свідок – медик. Він не знімає щит, лише обмінюється кивками з Бакуґо і впускає його всередину сфери.

Кацукі оцінює ситуацію, відламує зубами кінчик ампули і заливає в горлянку. Він відчуває тепло реакції з власною кров'ю, і в темряві ніхто не бачить, як його вени заливаються чорнилом. Ножиці в зубах, вата в одній руці, пальці іншої на ключиці Деку – дістати уламки, попередити крововтрату, залатати шкіру.

Але Кацукі не може ідентифікувати жодного уламка. І сама рана не виглядає і не відчувається як осколкове пошкодження.

– Мені навіть нічого не снилося, – хрипить Деку, коли Бакуґо переходить до відновлення тканин його торсу. Інші студенти змогли б, мабуть, лише закричати до непритомності від болю, а цей ідіот посміхається. – Ні жахів, ні мрій. Повний спокій.

В стані повного спокою тіло Деку вибухнуло посеред ночі.

– Давно не бачились, як справи йдуть? – питає Міцукі з посмішкою, як завжди відмовляючись читати атмосферу кімнати. Деку ледь посміхається, і Кацукі хоче збити цю тупу мармизу з нього. Він не має підігравати його матері.

Деку сидить увесь в бинтах на кушетці оглядової палати Лабораторії, поки матір Кацукі оглядає папери на столі. Вона дістає з кишені свого халата ручку і перекреслює пару рядків. Кацукі відмовляється коментувати, поки вона не підіймає на нього очі.

– І що я маю з цим зробити?

Кацукі видихає спочатку, аби не закричати.

– Допомогти нам з'ясувати, чому його клітини детонують і як змусити їх зупинитися.

– Хіба ваша Академія не повна розумник-

– Наша Академія, – плюється Бакуґо, – не займається науковими дослідженнями в такому обсязі. Наш медичний персонал складається з двох осіб, і його половина стоїть перед тобою.

– Ну, ти завжди був тямущим, – вона грається з ним. Хоче, щоб він просив, щоб визнав, що він у глухому куті. Бакуґо завжди був схожим на матір, навіть після того, як поклявся, що не стане нею, і це робить її такою нестерпною.

Бакуґо відмовляється принижувати себе і визнавати проблему Деку як свою невдачу.

– Ми не маємо достатньо інформації, щоб виносити гіпотези, і не збираємося експериментувати з життями студентів, на відміну від деяких, – його матір хоче щось сказати, але він не дає їй. Іноді добре мати голос, бачити на ній те роздратування, яке він відчуває. – Це гібридний квірк, прямий наслідок вашої діяльності, і я не маю права лізти, поки не отримаю більше інформації.

– Так, пані Міцукі, – бурмоче Деку, такий самий хлопчак, яким завжди був з його матір'ю. Жалюгідно. – Було б дуже добре мати хоча б-

– Так це все перекладання відповідальності, – Міцукі нахиляє голову. – Він твій пацієнт, але моя проблема, бо його батько зробив свідоми-

– Та заради всього святого! – не витримує Кацукі. – Перед тобою дитина, яка вибухнула уві сні! Його організм самознищується, а ти навіть не блимаєш! В тобі є хоч доля людяності?!

В дзвінкій тиші Деку опускає голову, а Міцукі задоволено гмикає.

– Тепер ми заговорили про людяність.

Деку лежить всередині величезної машини, поки промені аналізують кожну клітину його тіла. За захисним склом Міцукі розриває обгортку шоколадної цукерки і дає одну Бакуґо.

– Вже почав забувати імена своїх пацієнтів? – питає вона. Кацукі ігнорує. – На початку все так відповідально, кожен пацієнт – окреме життя. А потім їх повільно стає більше, і більше, і більше… поки вони не перетворюються на одну масу. Стають посудинами для справжнього предмету твоїх зусиль.

Кацукі Бакуґо сприймає тіло Деку за свою власність. Деку в боргу перед ним за всі рази, що Кацукі його лагодив. Він не має права померти. Інші студенти не мають права повторювати свої помилки і дозволяти ті самі ушкодження, бо кожен з них – результат роботи Бакуґо. Він знає, що його зцілення – найгірша частина, найболючіша, і він залишає малі шрами за собою, щоб вони не наважилися забути.

Але під усім цим все ще є люди. Свідомості й душі, що якимось чином уживаються в тілах і не зникають навіть тоді, коли Кацукі насильно вривається між тканини й намагається витіснити їх, ніби паразита. Незважаючи ні на що, вони живі люди.

– Я знаю, що він не обирав це життя, – каже Міцукі. – Але я не буду жаліти його за сам факт його існування, він це не оцінить. Я не можу дати Академії доступ до нашої бази даних. Він не перша дитина, яку вони використовують як приманку для шпигунства.

– Приман-

– Я знаю, що тобі так не здається, але в мене є обов'язки. Якби це не був Ізуку, я б навіть зустріч не підтвердила, – комп'ютер видає кілька коротких гудків, і машина за склом переходить в новий режим. Посеред гудіння і блимання світла Міцукі повертається до свого сина і позіхає з невимовною втомою. – Те, що я вам скажу, не потрапить до рук Академії, все ясно?

Все ж таки, його матір має серце. Яким би воно не було.

Бакуґо запалює цигарку і в повній тиші передає її Деку. Той дивиться дві секунди і приймає.

Він майже викашлює легені.

– Аматор, – бурчить Бакуґо.

– Мені тільки-но сказали, що я помру, не доживши до тридцяти п'яти, – бурчить у відповідь Деку. – Не можна пригальмувати з зауваженнями?

Бакуґо стуляє рота.

Ізуку втягує дим, ще раз кашляє, і кашель дуже повільно перетворюється на істеричний регіт. Кацукі вперше відчуває відголос страху поряд з Деку. Цей Ізуку – новий. Нова постать, тільки народжена, настільки крихка і ніжна, вся тремтить і от-от розсиплеться, якщо не так дмухнути.

Цей Ізуку відчувається як повітря перед ударом блискавки.

– Не це я уявляв, коли ми намагалися зламати мою мітку в школі, – хрипить він, його очі червоні від кашлю або ще чого, голос загрубілий від диму. – Якщо я все ж втрачу руку… і влізу в борг на протез, про який вона говорила… щоб майже одразу ж померти, – він намагається сковтнути сльози, але горло випалене, – хто муситиме це виплачувати? Моя матір?

В темряві дитячого майданчика перед будинком, в якому їх дитинство вислизнуло від них так нестерпно швидко, Деку підіймає скляні очі на Кацукі.

– Моя мати, яка тільки втратить єдину дитину?

Міцукі не могла сказати багато, але квірк Деку мутує з неймовірною швидкістю. Скоро його аномальна сила і маніпуляція кінетичною енергією переросте в щось інше, а далі зміни стануть помітними в його тілі. Зміна форми кінцівок, консистенції рідин тіла, зміниться середня температура тіла. Якщо не пощастить, організм почне їсти сам себе. Вже наявні згустки рубцевих тканин почнуть рости, поки не поглинуть його плече, руку, торс. Деку б залишив геройську діяльність, він би знайшов вихід, але єдиний відомий Лабораторії спосіб відтягнути неминуче – регулярне вивільнення енергії.

Деку має продовжувати, має брати якомога більше місій, використовувати силу, щоб та не вивільнялася мимоволі, як вчора – уві сні.

Він має горіти й вибухати, поки не зітреться в попіл.

– Ніхто не може знати, – хрипить Деку, і Бакуґо киває, навіть не запитуючи, чи має він на увазі тяжку правду або сльози, з якими він намагається її прийняти.

Кацукі знає про Лігу Злодіїв і вважає їх горсткою багна. Студенти першого року відмовляються зізнаватися, що бояться їх. Студенти третього року мали з ними битися, коли були на першому курсі, і тепер намагаються описувати Лігу як дуже сильний кримінальний елемент, бо Академія майже просрала їм тоді. Звісно, погана організація і відсутність нормальної охоронної системи (навіщо, коли кожен викладач – герой зі стажем?) були ні до чого.  

Він сприймає їх напади як незначну перешкоду в плині робочого дня. Зазвичай епізод з Лігою десь в місті означає, що Кацукі доведеться лікувати купку дітей, які травмували самі себе, бо з переляку перестаралися з силою, поки надирали дупу якомусь сміттю. Що б він не казав, а Академія непогано тренує час реакції та гасіння агресивної поведінки.

Це має бути достатнім поясненням чому Кацукі не сильно поспішає на виклик, коли шипіння рації повідомляє його, що в епізоді на південному сході міста замішана Ліга. Навіть школяр впорається, Кацукі лише має там бути під кінець, щоб розібратися з наслідками.

Тому Кацукі в двох кварталах від епіцентру, коли волосся на його шиї стає дибки від найпотужнішого дежавю в житті. Електромагнітна буря як зіткнення двох полярностей в кожній молекулі його крові паралізує його на секунду, і Кацукі повертає голову в точному напрямку до джерела цієї енергії, прихованого за будівлями, людьми, пилом і зачатком світлового вибуху.

Кацукі не може поворухнутися, прибитий до місця відчуттям, яке нагадувало йому про дитинство в майже заспокійливій манері, і згадує, який жах воно поселило в ньому в перший раз, а спалах росте в ненатуральний купол з білого світла, настільки яскравого, ніби жодний фотон не має права перетнути межу між реальністю та оком шторму.

Купол росте і вкриває один квартал радіусом в сто метрів на тому самому місці, де за кілька секунд до детонації в останнє бачили студентів Академії та загін допомоги. Ніхто вже не вийшов з зони ураження.

Кацукі стоїть на межі зони, коли світло зникло, залишивши очі в сльозах та пригнічений сірий світ, кратер та попіл.

Порожнеча.

Парамедики з'являються через півтори хвилини після нього, але йому рятувати вже нікого. Пізніше рятувальники підведуть висновки до десятьох постраждалих цивільних з незначними травмами, двох героїв з травмами сумісними з життям. Академія визнає трьох героїв і одного студента зниклими безвісти. Ніхто не знає, що сталося після того, як Ізуку Мідорія пішов у відкриту атаку на злодія з невизначеним квірком з ціллю захистити першокурсника, за яким Ліга Злодіїв прийшла за власними ствердженнями. Все сталося занадто швидко. Останнє, що бачили свідки, це Деку в бою зі злодієм, Камінарі, що прикривав на дистанції, та Урарака, що закрила студента від вибуху своїм тілом.

Жодного тіла не знайшли.

Кацукі б не повірив свідченням, не повірив, що їх більше немає, але він знає, що це правда. Він стоїть на межі зони ураження і відчуває, як на місці тихої вібрації в основі черепа, де він навіть не помічав її присутності з першої зустрічі з агенткою Омікрона, застигла мертва порожнеча.

Він не встиг.