Work Text:
Кожен новий день Фауст вже давно нагадує попередній і тягнеться гірше за кисіль. Вони наводнені нудними місіями і смертями, які теж не змінюються – починається все з Дон Кіхот, після неї – Рьошу, Хун Лу, а далі як піде. Фауст стійко вмирає останньою і дуже цим фактом пишається.
Її менеджер – катастрофа. Катастрофа розхристана, повна занадто вільних думок і абсолютно неконтрольована. Фауст про це ніколи вголос не скаже, але іноді вона хоче бути прив'язаною до Данте в буквальному сенсі, бо в такому разі вона хоча б завжди матиме можливість його знайти. Це не смішно, коли він вже втретє заходить за один і той самий ріг і губиться в лабіринті. Завдяки яскраво-червоному пальто, повернути Данте на шлях праведний зазвичай виявляється нескладно, але по загальному здоровому глузду це б'є.
З іншого боку між Фауст і спокоєм лишається стайка грішників.
З третього – мученик Вергілій.
З четвертого – Харон.
Оточили.
Що робити, щоб повернути в життя банальні фарби й скромні кольори, Фауст не має ані найменшого уявлення. І, насправді, бажанням дізнаватися не горить – її нудна й однакова діяльність хоч і діє на нерви, та все ж щодня розливається по тілу солодкою відсутністю будь-якого навантаження. Ні мозкового, ні фізичного.
Але Данте як завжди враз зумів все зіпсувати вщент. Коли Фауст вперше почула його тихі, ледь не приховані слова, вона вирішила, що потребує термінового відпочинку. Не буде ж її зазвичай мовчазний менеджер шепотіти собі під ніс, як хоче, щоб його комір одним рухом відтягнула чужа рука, а губи торкнулися шиї. Але він любить розбивати її й так крихкі мрії.
Прямо зараз цей головний біль – паралельно з цим вислуховуючи лекцію від Вергілія – буркоче собі під ніс, як би хотів... О ні, Фауст не хотіла цього знати. Епітети він підбирає справді майстерно, а порівняння – тільки допомагають візуалізувати кожну наступну думку, але це не те, що вона хотіла б зараз уявляти.
– Фауст? – могильним голосом питає Вергілій, коли вона вже третю секунду ігнорує простягнуті папери. Можливо, вираз її обличчя і залишається незмінним, та викинути óбрази з голови – просто неможливо. Фауст киває настільки спокійно, наскільки може у даній ситуації, та нарешті приймає цю макулатуру до себе. Прочитає згодом.
Те, як безчесно з часом Данте починає свої закохані тиради в бік Вергілія, зводить з розуму. Менеджер, відчувши волю, абсолютно втратив почуття міри і почав проголошувати свої бажання сміливо. Все одно Вергілій крім голосного цокоту нічого не почує.
Таким чином до рутини Фауст долучилися безсоромні мрії Данте. Він вголос описує, що зробив би з Вергілієм, чи, навпаки, що хотів би, щоб зробив той із ним – а Фауст мовчазно переживає ці негаразди, щоразу борючись із бажанням вдаритись головою у стіну. Воно зростає у кілька разів, коли поруч стоїть сам Вергілій. І ще трохи – коли він просить перекласти чужі слова.
Фауст перекладає, наскільки вистачає її сил.
"Фауст відмовляється це перекладати". Бо ж, зазвичай, приблизно на це їх і вистачає. Разом із перекладом вона відмовляється і від покривання гріхів нещасного менеджера. Нехай витримує важкий погляд Вергілія сам. От тільки Данте це лише в радість, тож він і надалі шепотітиме про своє бажання бути грубо вдавленим у стіну – так, щоб аж до синців і болючих слідів.
Сьогодні Фауст, прослухавши від безсоромного менеджера ще один закоханий монолог, остаточно втомилася. Достатньо активної мозкової діяльності на цей день, наразі за розкладом відпочинок і довгоочікуваний, леткий сон. Вона, нетвердо тримаючи поставу, підходить до свого сидіння і з глухим ударом падає на нього, враз скинувши всю накопичену напругу у спині. Руки самі собою підгинаються, складаються на грудях, а голова – ледь не падає на них. Фауст опирається плечем о стінку поруч, щоб ненароком не впасти, і прикриває очі – хоч на хвильку.
З автобуса тим часом чути підозрілий шепіт, який швидко перетікає у потік знайомих голосів. Втомлено розкриваючи очі знову, вона спрямовує свій повний підозри погляд кудись убік, углиб. Чужа присутність відчувається ледь не втричі більше, ніж зазвичай.
Фауст їх бачить, і бачить на диво добре. За кріслами, у самому кінці автобуса, Вергілій та Данте... Розмовляють. Повністю розуміючи один одного, без перепитувань і помилок. Ніякого більше цокоту годинника чи виття сирен, все – лаконічно й просто, саме так, як має між ними бути. І це виглядає до болю невимушено, довгоочікувано та вільно. Данте жартує, безсоромно розмахуючи руками, а Вергілій – Вергілій – м'яко посміхається.
А потім Фауст прокидається. Над нею – сира стеля автобуса, на якій немає нічого, навіть подряпин. Бо вона сама їх зафарбовувала вчора, вперто нагадує мозок, але Фауст приймає рішення проігнорувати цей пригнічуючий спогад з огляду на значно важливіший факт.
У неї є ідея.
Одним рухом піднявшись зі свого сидіння, Фауст впевнено прямує до багажника, з якого дістає стопку паперу, ручку та кілька кольорових скріпок. Це вище її сил і подібне вже просто неможливо витримати.
Вона власними руками створить світ, в якому Данте і Вергілій навчаться говорити словами через рот. Навіть якщо у одного з них цього самого роту, власне, і не буде – це лише подробиці, які вона, як майбутній автор, має повне моральне право опустити.
І прямо тут, при слабкому світлі вуличного ліхтаря за склом, вона починає писати. Перші строки виглядають жахливо незручно. Вони – приклеєні одна до одної, ніякові й пусті. Фауст оглядає роботу критично, але від цілі не відмовляється.
Вже третій абзац наближає її до омріяного результату. Речення більше не склеюються, читаються вільно, легко й нарешті чітко. Просто Фауст треба було набити руку. Згадати, як тримати ручку в руці. Придумати ще кілька каламбурів, щоб виправдати цю жахливу тавтологію.
Вона більше не витрачає ані секунди даром на роздумування. Сюжет народжується прямо в серці, і розвивається він просто на очах. Фауст механічно переносить свої думки на папір, даючи їм волю – тут проглядається тоненька паралель з Данте, яку вона вперто ігнорує. Бо текст – навіть такий кричущий і повний емоцій – у той самий час лишається абсолютно тихим; він – нестримна хвиля, повна її, Фауст, почуттів. І, по мірі написання, їх стає тільки більше: текст просочується сенсом і власним непомітним болем – впереміш із непомірними стражданнями.
Фауст закінчує писати, коли у ручці закінчується паста – та починає шкрябати папір, тож вона меланхолійно підіймає ту на рівень очей і дивиться в просвіт. За склом – світанок. Новий день. Закохано притиснувши заповнені рівними строками папери до грудей, Фауст підіймається з колін – ті болісно скриплять, не оцінивши проведених в одній незмінній позі годин – і дивиться у вікно. Роботу варто заховати – подалі від настирливих і не в міру допитливих грішників, а їй самій – іти спати. Навіть три години солодкого сну вплинуть на її стан значно сприятливіше за додаткові кілька листів тексту. Востаннє провівши поглядом свою роботу, Фауст кладе цей невеличкий стос під власне сидіння і сідає в безпечній близькості до нього. Їй варто поспішити і заснути. Доки не встала Дон Кіхот.
Оглядаючи результати своєї нічної діяльності на ранок, Фауст розуміє, що варто вдаватися до помічі технічних засобів. Як би вона не любила свій почерк, презентувати це комусь буде незручно. А вона має чіткий план: ці строки складуть книгу, якою вона вдарить Данте по голові, якщо на момент її завершення він все ще не зізнається Вергілію у почуттях.
– Робота, – раптово опускається на її плече рука Рьошу, миттю відкидаючи будь-які думки. Фауст спрямовує на неї свій найотруйніший погляд, не додаючи ні слова. Темні кола під очима красномовніші за будь-що з того, що залишить її рот.
Весь сьогоднішній день все такий же. Він надто звичайний, стабільний і простий. План чітко прописаний її, Фауст, рукою, на білосніжному аркуші, що висить прямо над виходом з автобуса. Пункт номер перший і єдиний – не померти. Вони всі в цьому триклятому автобусі не надто серйозно підходять до своїх обов'язків – а судячи з того, скільки роботи приходиться на долю Данте, вони не дуже стараються навіть безпосередньо під час.
Нескінченно однакова зачистка підземних комунікацій зводить з розуму. Фауст вже давно запам'ятала кожен поворот напам'ять – закрийте їй очі, зв'яжіть руки, та вихід вона знайде, не оминувши жоден із поверхів. Безтактно перериваючи чужі роздуми щодо цього пригнічуючого факту, Вергілій дарує свій жорсткий погляд та, нагадавши основну ціль усього цього прогресивного заходу, остаточно пускає грішників на самоплин.
Спуск вниз супроводжується надмірно веселими жартами Данте і ввічливим сміхом з боку грішників. А іноді й не зовсім ввічливим – Гіткліфовий розлітається громом, заполоняючи собою весь доступний простір, а Дон Кіхот – і зовсім, немов на ультра-звуці. Фауст, не витримавши, прикриває вуха та заплющує очі, а за закритими повіками – знов уявляє історію, яка чекає на неї під власним кріслом. За ніч не вистачило часу навіть на те, щоб розкрити першу зустріч – а сюжет не чекає, вибудовуючи вже кульмінацію. Фауст перечіпляється через поодинокий камінчик – це вже цікавий знак. Його раніше тут ніколи не лежало.
Перша смерть дається легко й звично. Жаль, звичайно, в котрий вже раз рвати улюблений светр, але що поробиш – вона щоразу вмирає саме на цьому місці. Як би не змінювали стратегію, цей факт вперто рухатися не хоче і стійко лишається на місці. Фауст не проти – прокидатися й бачити над собою ту саму стелю стає доволі терапевтичним. Здається, вона вже навіть помирає в одній і тій самій позі – тіло вбік, голова – нагору, розвернута під неприродним кутом. Шия болить у вже очікуваному місці – очевидно, сьогодні їй знову розтрощило перший хребець. Здається, це вже в сорок сьомий раз. Важко сказати точно, бо час від часу Фауст і досі плутає його з епістрофеєм.
Дон Кіхот люб'язно простягає руку та допомагає піднятися, Данте – вітає з легким пробудженням та жартома бажає доброго ранку, а інші грішники вже збирають свої відновлені кістки та м'язи й, підбираючи зброю, вирішують, що робити далі. Їхній менеджер роздає поради, а сам непомітно тре голову у спробі збити залишки болю. Фауст єдина, хто звертає увагу на це, але незмінно мовчить – доки це не загрожує його здоров'ю, все в межах норми.
Лишилося небагато – якихось кількасот метрів, і вони нарешті нагорі, зустрічаються з Вергілієм та спішать в обійми омріяного сну на твердих автобусних сидіннях. Більшість вже палає втомленим нетерпінням, немов забувши про те, що зараз чекає на них за останнім поворотом. Фауст, на жаль, не забула, тож тримається позаду – на одному рівні з Ї Саном, який теж ентузіазмом не горить. Вони переглядаються, встигаючи через секундний погляд організувати змістовний діалог у дві свідомі репліки, а потім...
Тіло Хун Лу падає на землю, Дон пронизує когось списом, Еміль скрикує – починається какофонія звуків, окликів, суміш шепоту з лязгом зброї, а кроків – з мерзотним хлюпанням. Фауст не намагається долучитися, надавши перевагу можливості продивитися бій з безпечної відстані. Поруч з Данте. Офіційно її робота полягає в захисті беззбройного менеджера, але на ділі Фауст нерухомо стоїть протягом приблизно трьох-чотирьох хвилин, поки інші не закінчать свою роботу.
Скрашує цей час стоячий рівно навпроти Ї Сан, який, не маючи жодного бажання приймати участь у цій безжальній бійні, приклеївся спиною до стіни. Вони вже давно освоїли це мистецтво спілкування без слів – брова Фауст здіймається нагоду, він – двічі кліпає у відповідь, мляво веде рукою вбік. Поговорили. Спис Дон Кіхот влітає в стіну зовсім поруч, що змушує Ї Сана втратити рівновагу та впасти на землю. Надмірно активна колега, мов песик, виринає з бійки та, сяючи посмішкою, підбирає зброю, паралельно вибачаючись і навіть встигаючи стряхнути пил з чужого пальто.
Фауст звіряє час – сьогодні вони управилися за тридцять дві хвилини і двадцять сім секунд. Це краще, ніж учора – та гірше, ніж в середньому. Але, як на її, Фауст, професійну думку – прекрасний результат. Той факт, що за останній місяць вони жодного разу не встрягли в щось серйозніше за чергову втрату Данте в лабіринті вже дорого коштує. До речі, подібний епізод можна безкарно додати в її текст...
На поверхню під палючі промені всі вилізають замурзані, але щасливі. Хун Лу продовжує світитися ентузіазмом на всі боки, розминаючи нещодавно проковтнуту з кінцями аномалією руку. Неподалік на грішників уже очікує Вергілій. Вергілій, його незмінний записник і Харон.
– Час?
– Тридцять дві хвилини і двадцять... Шість секунд. – годинник легким поштовхом руки провалюється ще глибше в кишеню.
– Ясно, – а обличчя похмуре. Зараз на когось чекатиме вже друга за день жорстока, кровопролитна розправа.
Вергілій підходить до Данте з помітною ціллю обговорити їхню ганебну перемогу. Плюс вісімнадцять – по правді, дев'ятнадцять – секунд до середнього часу це вам не жарти – давно пора шукати змін. Замість прогресу вони хіба що регресують, так ще й дедалі швидше, розпоясуючись день за днем.
Данте, здригнувшись, повільно повертається до Вергілія та перелякано здіймає долоні вгору – немов показуючи, що його вини в затримці нуль. І він здебільшого в цьому правий – це Дон Кіхот влетіла в стіну, через що втратила свідомість; це Отіс втратила з виду Рьошу, через що та вляглася спати посеред розлогого коридору. Це сама Фауст, яка не прийняла безпосередньої участі в жодному з сьогоднішніх боїв, але все одно померла.
Данте, тим часом, як завжди безсоромно займається тим, що у нього виходить найкраще – старанно роблячи вигляд, що задумався над черговою змінною в стратегії, мурчить собі під носа, як би хотів... Того, у що тепер вслухається і Фауст – бо чужі мрії вона вправно візуалізує, сховавшись під покровом ночі, через текст. Нехай торкнеться пальцями стегна – чудово, це й запишемо; – нехай стисне горло, лишить синці – доволі грубо, не в її стилі, але запам'ятати варто. Данте такими темпами виявиться першим співавтором – навіть не знаючи про це. Генератором блискучих ідей, перш за все.
Розчерчені таблицями аркуші опускаються перед обличчям Фауст. Їх тримає рука – пошрамована, добре знайома – яка не дуже стримує себе й свій гнів, стискаючи бідний папір дедалі дужче. Вона спішить врятувати беззахисні документи, прийнявши їх в обійми власних ніжних долонь. Ось так щодня Фауст отримує собі бонусні кілька годин неоплачуваної праці, які проводить за написанням нескінченних звітів. Зітхаючи, вона киває й обіцяє виконати все до опівночі.
А після опівночі – нарешті можна дати собі відпочинок: провести час за написанням свого величного роману, як іменує його подумки вона сама.
Битися може бути приємно. Зігнати гірку закостенілість в м'язах, змусити їх нарешті працювати. Але зараз Фауст нарешті має значно приємніше заняття. Пальці хвацько рухаються по клавіатурі, не даючи собі ані секунди затримки.
Вона справді задоволена своєю роботою. Всі знають, що Фауст знає все, та не всі знають, якою ціною. У своєму літературному шедеврі вона розкриє всі загадки Всесвіту, скриті за сімома замками; покаже всі кінцівки й варіанти розвитку подій; не приховає ні крупиці безцінної інформації. Нарешті вона створює те, чим по праву може пишатися. І прямо зараз, в омріяній тиші Фауст підносить руки до клавіатури і навіть встигає торкнутися пальцями перших літер, але:
– Що це таке?
Вона здригається. Фауст завжди вважала себе сміливою, але зараз – коли спина не розгинається, а долоні починають шалено пітніти – варто передивитися свою думку. Харон все ще чекає відповіді, нечемно заглядаючи їй за плече.
– Вергілій, – читає вона вголос. – І Данте. Хм, – очевидно, доходить до основної сцени. Фауст довго думала, як її обіграти, підбираючи якнайвдаліші обороти ледь не цілу ніч. – Харон подобається.
Коротке речення потрапляє у самісіньке серце з першого разу.
– Приємно чути, – але вона хоче сказати більше, значно більше, невимовно більше.
– Це пишеш ти?
Сухий кивок.
– І ти будеш писати далі? – палець вказує на досі не дописане слово "автобус". Курсор застряг на літері "б". – Харон цікаво.
Обличчя Фауст не передає жодної емоції, але в її душі пронісся ураган.
– Я дам тобі прочитате вже готове, – нашвидку прокручує у голові зміст. Начебто, нічого забороненого, – Якщо нікому не скажеш.
– Харон обіцяє тримати все в таємниці, – вона потішно прикладає долоню пальцями до скроні. На обличчі жодного натяку на посмішку, але здається, що самі слова наповнились теплом.
– Тоді, – Фауст воровато озирається навколо, перевіряючи салон на предмет грішників. – Маємо можливість, – вона киває на місце поряд.
Харон, не кажучи ні слова, переміщується ближче до екрана та починає поглинати текст. На деяких моментах – зупиняє, просить пояснення й деталей, а іноді – вголос перечитує особливо вдалі моменти. Кожне її слово викликає десь глибоко всередині Фауст коротке замикання та дивне, тянуче задоволення.
– Чому? – питає вона, вказуючи на новий абзац. Мініатюрний текстовий Данте в ньому не може зав'язати краватку і безпорадно озирається навколо, так і стоячи посеред їхнього автобусу.
– Авторський задум, – беземоційно відповідає Фауст, а сама в голові пише ледь не статтю про цей епізод.
– Хороший, – хвалить Харон, втупившись знову в екран. – Задум.
Все йде по колу. Питання – погляд – відповідь – реація. Фауст не дивиться на час, бо краще не знати, котра година зараз – всім буде спокійніше. А оскільки Харон утомленою зовсім не здається, Фауст – тим паче, то це беземоційне читання голого тексту може дещо розтягнутися. Не те, щоб хтось був проти.
До шостої ранку вони, очікувано, не встигають. Важко сказати, це Фауст вже стільки написала, чи просто Харон виявилася дуже наполегливим критиком. Але слів – поменшало, емоцій та художніх засобів у тексті додалося, а сама письменниця вже задоволено приписувала співавторку на титульному аркуші.
І так непомітно проводити ночі разом стало новою для Фауст рутиною. Харон тепер спить вдень, бо Вергілію не вистачає духу її розбудити, а сама грішниця – звикла, бо це не щось нове. Хіба що, темні кола під очима стали трохи більшими. Та крім Харон це нікого не турбує.
Разом вони складають сюжет. Формують його з найменших цеглинок, витягуючи інциденти з буденності та омріяні ситуації – з фантазії. Приємно, що працює вона в них обох однаково прекрасно. Харон прямо зараз малює кольорові стрілочки, утворюючи карту й план подій: які й до чого можуть призвести, як будуть змінюватись почуття. У хмарці, над якої працює зараз вона, написано інтригуюче "завалить на стіл". Хто, кого і на який стіл, на жаль, не вказано. Харон же зацікавлено малює навпроти рожеве сердечко і на всілякий випадок наводить його ручкою.
Фауст тихо нагадує додати збоку знайомий ним червоно-чорний циферблат. Сміху заради. Харон натомість тягнеться за сірим олівцем і замість годинника малює грозову хмарку, пишучи над нею єдину красномовну літеру "В". Фауст не може знайти в собі потрібних емоцій щоб відреагувати на це пристойно, але рот долонею прикриває, а ледь чутний смішок – видає.
– Данте буде травити анекдоти, а не сором'язливо утикатися в вікно, – раптово каже Харон, побачивши одну з нотаток Фауст. – Він вміє жартувати, чи не так?
– Безперечно, – легко погоджується Фауст. Її руки зараз зайняті, щоб виправляти помилку новачка – вони створюють текст, конвертуючи в нього всі до єдиної ідеї. Тепер ніяких сором'язливих поглядів у вікно, віднині тільки анекдоти. Хіба що... У комбінації з вправними пальцями Вергілія.
Можна бути впевненим, що їхній менеджер такий сміливий тільки на словах – як тільки все дійде до справи, він обійме коліна та перейде на безладне цокання. Що, до речі, Фауст швидко занотовує до їхнього плану в правому верхньому куточку. Харон, яка малює в протилежному боці, зацікавлено проглядає примітку та схвально киває, даючи своє авторитетне добро. Без нього Фауст не працює.
Харон – її редактор, критик, літературознавець та перекладач в одному флаконі. Якби не ця маленька леді, весь текст в момент би затонув серед десятків тисяч термінів. Чужий мініатюрний палець, який щоразу вказує на незнайоме слово, змушує вирізати його й оперативно замінювати синонімом – значно поширенішим і простим. Ніяких більше розкішних слів з безліччю трактувань, в яких можна й самому захлинутися. Віднині – лише чіткі події, загальновідомі терміни, тонка емоційність та повна відсутність тавтології. Ось те єдине, в чому вона беззаперечно майстер. Головне, щоб ці замінники не виявилися довжиною в більше ніж п'ять складів.
– Тут можуть бути кілька поцілунків, – хвацько повертає її в реальність Харон. За роздумами знову втратила почуття часу, – Не в губи… Руки? Кожен окремий палець? Данте хоч іноді знімає свої перчатки?
За шквалом запитань Фауст одразу губиться, не знаючи, на що відповісти спочатку. Ідея? Золото. Чергова згадка пальців? Скарб, бо для контрасту – саме те, що треба. Чи бачили грішники руки Данте хоч раз?
– Ні, – повільно тягне, згадуючи. – Не знімає. Принаймні, не при нас.
– Харон зацікавлена.
– Фауст теж, – уголос зітхає вона, не витримуючи.
– Розпишеш?
Фауст відводить погляд від екрану, на якому не з'явилося ані слова за останні п'ятнадцять хвилин, і дивиться на Харон. Ствердно киває.
– Звичайно. – обов'язково. Безсумнівно. Вона розпише, як Вергілій стягує ті перчатки зубами та як ніжно торкається губами кожного з пальців. Але про це Харон почує трохи пізніше. А зараз у Фауст є задача – встигнути написати ще хоча б три з половиною тисячі слів до світанку. Це звучить просто, але на ділі – з постійними відволіканнями на чужий храп та тихим обговорюванням змісту з Харон ця коротка справа ризикує затягнутися на декілька годин, якщо не на всю ніч.
Глава наразі – восьма, і в ній стосунки починають розвиватися дедалі швидше. З одного боку, це складно – втримати бурхливий сюжет у рамках, не дати йому розплистись убік, а з іншого – нарешті збільшується темп. Можна пустити все на самоплин, а мініатюрні Данте й Вергілій вже розберуться самостійно, пустившись за рукою автора.
Ось – вони вперше обговорюють почуття. Сторінкою пізніше – здіймають емоційний галас у спробі порозумітися. Данте – дивиться спідлоба, Вергілій – думає й говорить одразу за двох, але у фіналі на всіх чекає хеппі-енд, тож можна не переживати. Фауст виділяє сумнівне, непідходяще слово червоним кольором та обертається до помічниці, готова представляти роботу.
Але та спить. Маркер – у руці, прямо під ним – нова примітка, але сама Харон безсовісно дрімає, впустивши голову на руки. Фауст дивиться на це хвилину, дві, а потім – зітхнувши, встає з-за комп'ютера та зберігає текст. На сьогодні достатньо. За вікном – все ще суцільна темрява. Вони продовжать роботу після... Роботи, але вже завтра, через якихось двадцять з невеликим годин. А зараз – Фауст терміново потрібна ковдра.
Данте видимого просування у своїй ситуації не має. Пройшло вже кілька тижнів його безцільного бубоніння, яке більше не зводить Фауст з розуму – бо вже звело з глузду – але прогресу нуль. Хіба що, Данте трохи поповнив свій власний словниковий запас. Цікаво, як йому не соромно після такого щоразу дивитися на неї? Хоча яке ще соромно, коли цей менеджер навіть не має очей. В будь-якому разі, Фауст лише зітхає щоразу як починає його чути та викладає чужі мрії в текст – щоночі.
Десята глава нарешті завершує їхній ніяковий та повний суцільного нерозуміння шлях. Але план – занадто повний, а ідеї – невикористані, тож Фауст знайде, як підбурити їхній тільки-но віднайдений спокій.
Харон однієї ночі підкидає новий варіант. Їх розділять роботою та обов'язками зі сторони – звідки, звідки ніхто не очікував. Обоє загубляться у нетрях Міста, а потім – намагатимуться віднайти. Прописувати чужі страждання Фауст справжній майстер, тож розтягнути зможе їх надовго. Данте губиться в боях і підземеллях. Вергілій – в брудних офісних будівлях та архівах.
П'ятнадцята глава вводить читачів у трохи заплутані долею, але міцні стосунки. Вергілій, очевидно, багато що приховує – і хто, як не Фауст, витягне всі секрети на всеогляд. Хіба що, злегка їх видозмінивши. Наприклад, таємниця цілі його роботи тут перетвориться на спробу не дати Данте дізнатися про обручку з нерівним гравіюванням. Вона, задоволена ідеєю, ставить почесну крапку в цій главі та створює новий аркуш, готуючись завтра переходити до наступної.
Але наступного ранку все знову йде шкереберть. Тільки нова реальність устоялася в її житті, доля вирішує змінити все ще раз.
Спочатку Фауст вивернула ранкову чашку кави. Потім – зайняла чуже сидіння. Ї Сан ввічливо нагадав, де чиє, тож тепер Фауст п'є прохолодну гущу та дивиться у напрямку дверного проходу. Через відкриті двері якраз видно куточок будівлі, яку вони лише вчора покинули. Вона обгоріла й розтрощена, нагорі з правого боку випала цеглина, а вікно й зовсім розбите. Раптом картинка на коротку мить переривається.
Данте в автобус не заходить – заскочує, щасливий, в супроводі не менш щасливого супутника. Обидва тримаються за руки – і дарма, що рукавички все ще на місці. Вергілій дивиться на менеджера поряд незнайомим до сьогодні, але абсолютно закоханим поглядом, не зважаючи на оточення. Фауст напружується й дивиться в прохід, будучи не в змозі відірвати погляд. Це має бути сон. Її видіння. Витівки фантазії.
Занадто пізно усвідомивши, Данте, переляканий, відлітає від Вергілія ледь не в інший бік автобуса. Чужу долоню, на жаль, у цьому спонтанному пориві довелося відпустити. Зазвичай такий впевнений у собі, а особливо у своїх словах, менеджер раптово губиться і не може зв'язати ані слова, крім хаотичного цокання годинника. Цікаво, чи пов'язано воно якось з його пришвидшеним серцебиттям? Очевидно, відповідь на це непересічне питання нікого крім Фауст наразі не турбує.
Вергілій дивиться – в одну точку, але його жорстокий погляд відчувають на собі одразу всі. Грішники, які ще секундою тому зацікавлено дивилися на них обох, враз розділилися: хтось – Гіткліф – робить вигляд, що раптово заснув, а хтось – Родіон та Грегор – занадто старанно дивляться у вікно. Так, немов би в ньому не віддзеркалюються нутрощі автобуса до найменших деталей.
Фауст переглядається з Харон. Обидві – еталон спокою, обличчя не виказують жодних емоцій. Бо книга – не завершена, робота й досі кипить, а строки, очевидно, прогоріли. І весь план Фауст коту під хвіст – тільки дарма згаяла свій рідкісний запал.
Хоча чому ж дарма? Дивлячись на переляк їхнього впевненого менеджера, у неї з'являється ідея. Хороша чи погана сказати важко, але Харон точно підтримає, а разом із нею безсумнівно зараховується і голос Вергілія – навіть якщо його ніхто не питає. Галочку поставлять чужою рукою. Від радісних думок Фауст не помічає, як розпливається задоволеною посмішкою – через що отримує повний підозри і бажання її смерті погляд.
Доводиться моментально втупитися в підлогу. Не хотілося б заляпати власну роботу кров'ю – рівно як і відтирати автобус після цієї бійні.
– У вас є робота, – нарешті повільно промовляє Вергілій, немов навмисно розтягуючи слова. – Подробиць не буде.
Фауст виразно чує скрип паперу в його руках – як він ламається між пальцями і падає на крісло. Вся інформація наявна, і вона ближча за будь-що – але Вергілій вирішив всім влаштувати невеличке і дуже лагідне покарання. Додаткову смерть можна завідомо заносити в нотатки – поки що незнайоме місце милостивим в один момент не стане і пробний тест не проведе. Але жорстока ідея все ще горить у серці і долонях Фауст, тож вона впевнено перехоплює руків'я меча – іноді, просто для різноманіття, ним можна й скористатися.
І нехай Вергілій не дивиться на неї недовірливо, побачивши рекордні двадцять сім хвилин з дванадцятисекундним залишком в причепі. Це рідкісний момент бажання й ініціативи, який варто цінувати та шанувати – тож, відзвітувавши їхню блискавичну перемогу на сьогодні, Фауст спішить назад, в автобус, щоб повернутися до незавершеної роботи й нарешті дати їй довгоочікуване життя.
Вона опускає важку стопку паперу прямо перед Данте. На чужий переляканий цокіт та тремтячі руки відповідає:
– Це те, що ми не встигли закінчити, – багатозначно спрямовує погляд на Харон, яка тихо везе автобус. Але можна бути впевненим, що вона уважно вслухається в цю інтригуючу бесіду. Навіть якщо там не фігурує її ім'я. – Але те, що ви маєте побачити. Кажучи "ви", я звертаюся не з повагою, а до вас обох.
Кого саме "обох" вона не вточнює. Данте сказати нічого не може, мовчки переводячи погляд зі стопки листів на Фауст. Його долоні так і застигли над столом, все не наважуючись торкнутися чужої роботи. Не те, щоб він знав, чого взагалі можна від неї очікувати – можливо, перед ним план невинної будівлі, а може, список на замах чи навіть вбивство. Краще бути обережним. Але Фауст змушує перевести погляд принаймні на назву.
"Червоно-чорний", красномовно повідомляють Данте перші строки. Не те, щоб вони давали багато – та він не сміє підняти голову: палка присутність Фауст і легка зацікавленість Харон відчуваються поруч. Не варто дивуватися, якщо чиєсь пальто раптово загориться.
Підзаголовочні дані – оформлені Харон – голосно кажуть: роман. Фауст хотіла додати "величний", та цензуру цей варіант не пройшов, вимушено скоротившись. В самому кінці сторінки тільки два імені – дві авторки, що розмістилися там, не привертаючи уваги.
У передмові лише кілька строк, написаних самою Фауст у нічному пориві пристрасті: вони – це звернення до самого Данте, з погрозами впереміш з побажаннями добра та процвітання їхній контрастній з Вергілієм парі. За нею – зміст і додатковий пустий лист, бо праця й досі не завершена. Хто знає, на скільки вистачило б сил у Фауст, дай їй Данте ще трохи часу.
– Це..? – шепоче він, гортаючи сторінку за сторінкою. Зі строк на нього дивиться власне ім'я. Іноді – разом з іменами усіх грішників, ще кількома сторінками потому – особливо наближається до Вергілія. Судячи з того, яким безладним стало його цокання, Данте почав щось розуміти.
– Читайте, – ввічливо промовляє Фауст. Але від цього єдиного слова віє крижаним холодом – Данте знову здригається, відчувши.
Він перегортає ще кілька сторінок. А потім ще. І ще. Стрілки годинника – звичайно, не його – минають години. Сонце на дворі закочується у зеніт. Він прочитав лише три глави.
– До моменту, поки ви дочитаєте, ми встигнемо завершити роман. – без ознак будь-якої втоми повідомляє Фауст. Здається, вона писала свого часу швидше, ніж цей менеджер читає. – Це ваша задача на найближчі дні. Поєднаєте з роботою, – доповнює, побачивши чуже бажання вставити нарешті своє слово. Харон, з водійського сидіння, тільки киває.
Тепер оточили Данте.
Цікаві паралелі.