Work Text:
Їх було четверо, чотири пацани… доки в загальному чаті друзів не оживала подруга-однокурсниця — тоді їх ставало у два, а то і в три рази більше. Богдан не розумів, як одна єдина людина стала клеєм їхньої компанії. І як вони всі після паба опинились в його квартирі. Можливо, бо паб зачинився, в гуртожитку на вахті була та друга, яка зла і з якою не домовитись, а батьки Богдана завчасно організували йому самостійне життя. Словом, однієї миті трапилось забагато збігів; у нього не було шансів посперечатись з долею.
І тепер, через всі ті збіги, він знімає джинси й лягає у своє законне ліжко поруч з майже другом через клей-подругу. Навіть світло не ввімкнув, щоб не будити цього горе-пияку. Не те щоб Богдан справді не хотів його будити. Із зими другого курсу, коли їхня тусовка вже мала схожий на нинішній склад, цей гад своїм мовчанням та загадковим поглядом взяв і вкрав його серце. Так просто. Донині.
Влігшись під ковдру, Богдан прислуховується до чужого ледь чутного подиху. Антон точно спить. Спить під однією з ним ковдрою. В його ліжку. В його квартирі.
За стіною, в іншій кімнаті хлопці й дівчата, схоже, ввімкнули якийсь фільм — заставку Двадцятого століття Фокс ні з чим не можливо сплутати.
Тіло під боком сопить гучніше й перевертається теж на спину. Богдан хитає головою по подушці, щоб пересвідчитись в цьому; так, гора стала нижчою.
— Нічого, що я тут? — лунає збоку.
— Я ж сам запропонував, — нагадує Богдан.
— Мої ще тут?
— Так.
Богдан слухає та спостерігає, як Антон знову перевертається на бік. Кінець розмови. І добре. Він теж намагається заснути, але в голові крутяться непотрібні думки. Богдан знає майже всіх колишніх Антона за минулий рік, і серед них одні хлопці. А ще він знає, що в їхній компанії, що частіше збирається в чаті, ніж в житті, всі про всіх все знають. Всі знають про останнього занадто гучного колишнього Богдана. А Богдан пам’ятає заяву на весь спільний чат від гетеро Святослава, з яким Антон живе з першого курсу, про те, щоб не напивались з ним наодинці, бо тоді його аргументи на користь переспати разок з найкращим другом звучать дуже переконливо, хоч і не зовсім правдоподібно.
Гучно зітхнувши, Богдан теж перевертається на бік, передом до Антона, й зовсім не очікує побачити перед собою щось інше, крім його потилиці. На щастя, той спить. Чи вдає, що спить.
Двері кімнати тихо, але швидко відчиняються, і хтось вмикає все верхнє світло. Богдан міцно зажмурює очі.
— Шо ви тут, спите? — кричить Святослав. Надто гучно. — Тоха тобі не заважає? Якшо шо…
— Хай спить, — Богдан змахує рукою, зачіпляючи Антона, й різко відсмикується.
— Чув, Тоха? — Свят інтенсивно трусить його за плече. Точно наклюкався. — Ей, хоч одну кофту зніми. Єбобо чи шо? — він скидає з Антона ковдру й силоміць задирає його гуді, на що Антон лиш бурчить нерозбірливо, та таки підіймає руки. — Давай, — Свят буквально витрушує його з одежі.
— Штані теж можеш, — для чогось кидає Богдан.
— Чув, Тоха, давай штані.
Спостерігати, як Святослав повністю скидає з нього ковдру й починає безтолково смикати двома руками за пасок, дивно, ніяково та трохи смішно. Антон бурчить і починає відбиватись, якимось дивом знову натягує на себе ковдру, підсуваючись ближче до Богдана.
— Коли ми додому? — нарешті з його мови можна хоч щось розібрати.
— За пару годин, якшо поспішаєш.
— А, — лиш видавлює Антон, натягуючи ковдру до підборіддя.
— Бодь, — як м’ячем по скроні, — ми вино в холодильнику знайшли, можна допити?
— Забирайте, — відмахується Богдан і накриває долонею очі, бо вже боляче від світла.
— Буду винен, — шепоче Свят і нарешті вимикає світло. Тихо хлопають двері.
Богдан зітхає. Антон знову вертиться, але так і лишається на боку.
— Ти тут один живеш? — питає тихо.
Богдан хотів би розуміти, до чого це він, та відповідає тихим «так». І знову тиша. Лежати не зручно, як фізично, так і морально. Він перевертається, цього разу на живіт, обличчям до Антона, бо інакше не може. Той знову починає тихо сопіти, немов засинає.
Зізнаватись собі, що прийшов «спати» лиш через ту експресивну тираду Свята місячної давнини, соромно. Богдан їм майже не друг. Він намагався поспілкуватись з Антоном рази три, якщо нашкребеться; зі Святом більше, бо той надто активний, навіть з Андрієм якось вийшов на філософію. Але Антон зовсім інший. До біса стриманий, як і сам Богдан. Повірити Святу тоді було трохи складно, але ніхто не сказав, що то був жарт. Отже, він був здатен на це.
В їхній компанії є своя домашня Санта Барбара, однак ніхто досі її не покинув.
Богдан стискає пальцями кутик подушки. Він теж хоче. Однак він навіть не підозрює, як на це може відреагувати Антон. Так, у них були свої швидкі переглядки — все-таки три роки разом. Це інший рівень.
Він тре щоку об подушку.
Хочеться лягти хоча б каплю ближче, торкнутись рукою. Богдан стримує себе, але відчуває як метафізична рука вже тягнеться до чужого плеча. Він гучно видихає й відвертає обличчя в інший бік.
Краще не дивитись. Краще стриматись.
Краще просто бачитись, поки їхня компанія повністю не розпадеться.