Work Text:
Нічого не віщувало біди. Аж до того моменту, поки у затишній квартирі, добре замаскованій посеред маґлівського Лондона, не з’явився напівпрозорий сріблястий кіт. Ремус та Сіріус одночасно підскочили, коли патронус заговорив голосом Макґонеґел.
— Мушу з вами поговорити. Чекатиму у своєму кабінеті, скористайтеся каміном впродовж наступних тридцяти хвилин.
Чоловіки схвильовано переглянулися.
— Ну і що це має значити? — Сіріус нервово зірвався на ноги. — Це Гаррі, з ним точно щось сталося. Це точно щось жахливе, інакше чому б Мінерва відкривала для нас камін? Муні, я кажу тобі, це точно якась катастрофа.
— Заспокойся, я впевнений все не так серйозно, як ти думаєш. Якби з Гаррі щось трапилося, вона прибула б особисто.
Ремус намагався надати голосу заспокійливих ноток, хоча у нього самого всередині лише наростала паніка. Раніше Макґонеґел обмежувалася лише листами (у крайньому разі ревунами) про чергові витівки Гаррі. Не те щоб хлопець приносив багато клопоту, але він був сином Джеймса Поттера, якого виростили його двоє найкращих друзів — це не залишало малому жодних шансів не влипати у пригоди на кожному кроці.
Блек зібрався за рекордні для себе сім хвилин і нервово походжав перед каміном з дрібкою пороху у руці. Ремус підійшов ближче і заспокійливо притиснув його до себе.
— Усе буде добре, Сіріусе. З ним точно все в порядку, — незрозуміло кого з них він більше намагався переконати.
Спалахнуло яскраве світло і за кілька (занадто довгих і не надто приємних, відверто кажучи) секунд, вони вже обтрушувалися посеред кабінету найголовнішої ґрифіндорки Гоґвортсу. Гаррі похнюплено сидів на стільці напроти Макґонеґел і виглядав цілком здоровим та неушкодженим. Чоловіки помітно видихнули, але вже за мить Люпин нахмурив брови — що ж тоді сталося такого термінового?
— Містере Блек, містере Люпин, — кивнула Мінерва, — присядьте, нас чекає цікаво розмова.
— Мінні, якщо Ви хотіли випити з нами чаю, могли б використати менш офіційне запрошення, — Сіріус як завжди намагався приховати нерви за жартами.
— Сіріусе, я б хотіла спокійно випити чаю і без вашої присутності, але, як бачите, містер Поттер не дає мені такої можливості. — Мінерва втомлено зітхнула і вказала рукою на порожні стільці, мовляв, сідайте, нас чекає довга розмова.
Коли всі нарешті розсілися, Макґонеґел потерла перенісся (Мерліне, як же часто вона бачила цих хлопців у своєму кабінеті, коли вони ще самі були учнями) (якщо до кінця бути чесною, то зважаючи на спадковість Поттера та методи виховання Блека та Люпина, Гаррі приносить ще небагато проблем) (ну йому точно не приходило в голову викрадати ліжка із слизеринських підвалів) (головне, аби ніхто не підказав йому як це робиться).
— Ну що ж, я до останнього не хотіла вас викликати, але за останній місяць я отримала дванадцять скарг на Гаррі. І всі вони стосувалися одного — сварок з містером Мелфоєм. Ці двоє зірвали кілька занять, влаштували дуель прямо посеред коридору і перетворили квідичний матч на хаос!
— Але Ґрифіндор хоч переміг? — стримуючи сміх, запитав Сіріус.
— Звісно, переміг, — обурено вигукнула Мінерва, а тоді закотила очі. — Але справа не у цьому містере Блек. Сьогодні моє терпіння луснуло — Поттер пофарбував Мелфоя в зелений колір!
— В якому сенсі? — Ремус не стримався і захихотів.
— В прямому, містере Люпин! Вони знову ледь не влаштували дуель, а тоді Поттер наклав на Мелфоя якесь закляття і той позеленів. Професор Снейп досі намагається його розчаклувати.
— У нього все ще не вийшло? — радісно вигукнув Гаррі, який мовчав увесь час до цього.
— Поттере, це не найперше, що мало б Вас хвилювати! А от три тижні вечірніх покарань — саме те, про що Вам варто турбуватися. — Макґонеґел відвернулася від нього і продовжила, — Я залишу вас на кілька хвилин і попрошу поговорити з Гаррі, аби такого більше не повторилося. Сподіваюся ви знайдете потрібні аргументи.
Жінка вийшла, гучно хряпнувши дверима свого кабінету. Чоловіки моментально повернулися до Гаррі, який все ще виглядав доволі засмученим, але явно не надто розкаювався у вчиненому.
— Гаррі, — ласкаво почав Ремус, — я впевнений, що у тебе були якісь причини так вчинити і ми б хотіли почути які саме. Ти ж пам’ятаєш, що можеш поділитися з нами усім.
— А якщо причина виявиться вагомою, — підморгнув Сіріус (за що отримав штурхана під ребра від Муні), — то я навіть підкажу кілька дієвих заклять.
Гаррі підняв голову і обурливо вигукнув:
— Та я взагалі не винен, він постійно наривався! Або перший чіплявся, або ходив із таким виглядом, ніби вся планета належить тільки йому. Ще й про волосся моє постійно жартує, дурень.
— То ти закляв його через волосся? — Ремус ледь стримував сміх, згадуючи скільки разів запитував те саме у Сіріуса. Здається, ці двоє мають якийсь особливий сентимент до своєї зачіски.
— Ні, я ж не ідіот! — вигукнув Гаррі і на одному диханні випалив: — Він просто знову почав чіплятися, ну я не стримався і відповів, ми почали сваритися і він… підійшов занадто близько ще й сказав, що я почервонів. Ну я і запанікував! А що мені було робити? А так нехай повідтирає трохи своє абсолютно дурне обличчя і не дивиться так на мене! Я ж не винен, що він зміюка, яка фізично не може почервоніти, то нехай вже позеленіє.
Сіріусові вартувало дуже багато зусиль, аби не розреготатися прямо там (це б безсумнівно образило Гаррі) (він тут про важливі речі взагалі-то розповідає!), бо надто вже хлопець нагадував когось із далеких безтурботних шкільних часів. Після того як вони взяли з Гаррі обіцянку поговорити магічним дзеркалом за кілька днів і подумати чому ж його так сильно бісить це “абсолютно дурне Мелфоєве обличчя”, чоловіки швидко попрощалися із професоркою Макґонеґел (“так, звісно, такого більше не повториться, ми суворо з ним поговорили”) (і, звісно, в це не повірив ніхто з них).
Уже у власній вітальні вони перезирнулися із ледве стримуваними усмішками.
— Знаєш, я й не думав, що він іще більше може бути схожим на Джеймса. Здається, абсолютно не розуміти що відбувається і поводитися як дурник — це щось генетичне у Поттерів.
— Та годі тобі, Муні. Згадай як ти цілий тиждень вмовляй Поппі запхати мене у лікарняне крило, бо був упевнений, що у мене драконяча лихоманка. “Я відчуваю як у нього підіймається температура і пришвидшений пульс”, — перекривив Сіріус.
Ремус таки не стримався і засміявся, обіймаючи Блека та цілуючи у чоло.
— Мені було простіше повірити, що ти десь підхопив болячку.
Сіріус викрутився, аби отримати свій законний нормальний поцілунок.
— Моя єдина болячка — це кохання до тебе, Муні. І вона, на щастя, невиліковна.
Ремус лише міцніше притиснув Сіріуса до себе, всідаючись разом із ним на диван.
— Знаєш, — замислено пробурмотів він, — тобі доведеться мене стримувати, аби я не прибив Мелфоя, якщо він десь накосячить.
— Чому це я? Може це ти мене стримуватимеш, у тебе це краще виходить. — Блек потерся носом об його щоку.
— Бо він все-таки твій далекий родич! — Ремус запустив пальці у Сіріусове волосся, злегка почухуючи його голову і відчуваючи як той мліє і розслабляється.
— Здається, — сонно підсумував Блек, — нас чекають веселі найближчі роки.