Work Text:
Ранок привітав Альберта ніжним ароматом лимонних тартів та чорного чаю, усмішками його любих братів і теплом, що розливалося у грудях від усвідомлення, який він щасливий мати все це. Сонячне проміння пестило його обличчя, коли Луїс розсунув фіранки та впустив у кімнату світло.
– Доброго ранку, старший брате, – усміхнувся Луїс та підштовхнув до ліжка сервірувальний візок із посудом та їжею на ньому.
– Ми приготували тобі святковий сніданок, брате, – усміхнувся Вільям, сідаючи на край ліжка та обхоплюючи руки Альберта своїми. – Ми любимо тебе понад усе, брате, і хочемо, аби ти був щасливим. З днем народження.
Вільям ніжно цілував пальці, гладив руки Альберта та легесенько їх стискав, наче показуючи, що він поруч, він тут – для свого брата, і що він нікуди більше не зникне. Луїс наклав тарти на окрему тарілку, налив чай, виставив все на тацю й турботливо влаштував її перед Альбертом на ліжку.
– Маючи таких милих братів, як ви, кохані, я – найщасливіша людина у цьому світі.
Спокійний сніданок у колі дорогоцінної родини зігрів Альберта дужче від сонячного весняного тепла. Він відчував вдячність до Бога за цю благодать – мати Луїса та Вільяма у своєму житті. Мати їх за свою сім’ю, що ближча за кровну. Мати цю неоціненну розкіш, що коштовніша від будь-яких багатств. Мабуть, єдиним рішенням, про яке він ніколи не шкодував, було запросити цих хлопчиків жити до себе додому. Альберт радів, що Луїса вдалося врятувати, і відчував надзвичайну гордість, спостерігаючи, як молодший із його коханих братів зростає, прокладаючи власний шлях. Він знав, що в Луїса багато потаємних талантів, і зараз, отримавши шанс жити знову , Альберт прагне побачити, як його маленький братик і далі процвітає. Вільям – серце Моріарті – був світочем Альбертового життя, за яким він був готовий слідувати хоч на край світу, хоч у найтемніші глибини пекла. Мати змогу знову тримати Вільяма за руку та бачити його усмішку лікувало серце Альберта, розбите після Останньої справи, що болісно кровоточило всі ці роки в Тауері.
Вдома було добре, солодко й тепло. Він би провів цілий день у компанії своєї коханої сім’ї. Проте одне настирливе бажання поселилося в його думках, яке він не міг відкинути.
Провівши затишний ранок з молодшими Моріарті, Альберт залишив їх. Він убрався у свій найкращий костюм, затягнув улюблену смарагдову краватку та оцінювально оглянув себе у дзеркалі, наостанок усміхнувшись своєму відображенню. Так, він виглядає пречудово. Альберт схопив свого капелюха та попрямував до будівлі МІ6.
– Вітаю, Директоре.
Майкрофт сидів у своєму кріслі, переглядаючи папери. Коли відкрилися двері до його кабінету, він кинув з-під лоба короткий погляд у тому напрямку, не затримуючись ні на долю секунди більше, та вмить повернувся до паперів.
– Причина візиту?
Майкрофт, людина практична, не став розкидуватися пустими словами про те, що Альберту не варто кликати його Директором, що він більше не М. Моріарті – інтелігентна людина (інакше він би не працював у МІ6), він знає, як користуватися словами. Отже, це було задля певної мети. Майкрофт цілком довіряв своєму найкращому М, аби не виставити його зараз за двері через незаконне вторгнення та втручання у його робочий процес.
– Запросити Директора на чашку кави. Для початку.
Майкрофт, вже звиклий до театральних витівок Моріарті, не відірвався від свого столу, тільки дещо звів брови.
– Я можу поцікавитися, чому я маю відриватися від роботи заради твого егоїстичного запрошення?
– Бо це буде твій найкращий обід щонайменше за цей тиждень.
Майкрофт нарешті відклав папери, схрестив пальці, опираючись ліктями на стіл, та підняв погляд на чоловіка перед ним, обличчя якого сяяло лукавою, незмінно грайливою посмішкою. Обличчя Голмса звично не мало ніякого вираження, за яке можна зачепитися. Він не виглядав враженим чи переконаним. Ну звісно. Майкрофт найбільше цінував щирість та прямоту, чим Альберт і заслужив на повагу та прихильність пана Голмса. Альберт зітхнув із вираженням обличчя програвшого, та усмішка не полишала його обличчя.
– Мені б вельми хотілося розділити з тобою свою радість бути народженим у цей світ. Ти дбаєш про мене. Я досі не подякував тобі за компанію Чарлі. Ти хотів показати мені, що пам’ятаєш про мене. Отже, я займаю якусь частину твоїх думок. Оскільки ж я маю певне місце у твоєму серці, то дозволь мені нахабство користуватися своїм положенням та запросити тебе гарно провести час разом.
Альберту здалося, що у кутку Майкрофтових губ закралася тінь посмішки.
– Що ж, добре. Куди б ти хотів сходити?
Усмішка Альберта потеплішала.
– Кудись, де можна випити чорну каву, пане Директоре. Чи ви тепер віддаєте перевагу чорному асаму з молоком?
Майкрофт піднявся з крісла та схопив свій плащ.
– Кава підійде.
Альберт вважав себе достатньо нахабним, аби вважати, що він досконало знає Майкрофта Голмса: чорна кава, строгі костюми, чітка дієта, постійні тренування, належний розпорядок дня. Він знає навіть скільки займає часу, аби примазане волосся пана Голмса знову починало повертати свою оригінальну кучеряву форму та вибиватися з ідеальної зачіски. Він умів читати вирази обличчя Майкрофта й інколи передбачати його подальші кроки та рішення. Зумівши прогледіти крізь стіну залякування Майкрофта Голмса, Альберт побачив більше – живого чоловіка, якому все ж відомі емоції. Турботливого брата й друга. До того ж Майкрофт був цікавою загадкою. Альберт час від часу ловив себе на думці, що розуміє почуття Шерлока, для якого Вільям був найбільшою таємницею.
Інколи Альберт відчував, що хоче спробувати більше: пригладити кучерявий локон, який вибився із зачіски; взяти чужі руки у свої, можливо, поцілувати. Та поки що дозволяв собі лише ненароком торкнутися пальцями руки чоловіка, поки тягнувся за тістечком; ховав млосний погляд, схиляючи голову над філіжанкою кави.
Раніше, що відчувалося вже як минуле життя, вони майже не мали можливості поспілкуватися на віддалені від роботи теми. Та цього разу розмова полилася невимушено та легко, мов річка навесні, як сходить лід. Альберт уміло спрямовував діалог так, аби не виникало пауз, приправляв свої слова усмішками та жестами. Його пальці пурхали в повітрі, наче крила метелика, який так хотів приземлитися, але зберігав безпечну дистанцію.
– Що ж, це був дуже… солодкий час, – лукаво всміхнувся Альберт, облизуючи свої губи та відчуваючи посмак фруктових тістечок. – Напевно, мені не варто більше затримувати вас, пане Директоре. Я був достатньо пихатим, аби вимагати вашої компанії у ваш робочий час.
Майкрофт не відповів. Альберт узяв свого капелюха в руку.
– Мушу визнати, цей обід був надзвичайно втішним. Сподіваюся, ми зможемо частіше зустрічатися за чашкою чаю у неформальній атмосфері. Мені неймовірно приємна та люба ваша компанія, пане Голмсе. Я жадаю більше. Усім серцем. Мушу зазначити, у моєму серці, повному кохання до моїх любих молодших братів, важко знайти місце комусь іншому. Та пан Голмс примостився там доволі глибоко й міцно закріпився.
Майкрофт нарешті ворухнувся: розслаблено всівся, складаючи пальці у замок. Він уважно слідкував за Альбертом, вбираючи поглядом усі зміни емоцій на обличчі чоловіка, поки говорив:
– Тоді не бачу сенсу завершувати цю бесіду та пропоную продовжити наше побачення в якомусь іншому місці. Скажімо, я міг би взяти тебе на прогулянку Лондоном. Ти, певно, сумував за цими вулицями. А потім – як щодо мого помешкання? Чарлі вже встиг засумувати за тобою. Я також маю велику колекцію вин, думаю, ти гідно оціниш.
Альберт не зміг витримати ані цей пильний погляд, ані слів, які так ніжно охопили його серце своїм теплом. Усмішка знову осяяла його приголомшене обличчя.
– У такім разі не смію відмовлятися від щедрої пропозиції пана Голмса.
Майкрофт – нарешті – задоволено усміхнувся. Вони зібралися та вийшли із кав’ярні. Альберт дійсно сумував за жвавими вулицями Лондону, міським повітрям, просякнутим вічними туманами, історією та змінами. Хоч він і міг спостерігати за столицею із вікна своєї в’язниці, та ходити самому серед цих людей, цими брукованими вуличками відчувалося геть інакше. Вони пройшлися уздовж Темзи, неспішно обійшли Сент-Джеймський парк і, як тільки почало смеркати, попрямували до помешкання Майкрофта. Альберт мимохіть подумав, чи не позичити йому Чарлі, аби передати братам послання, що він буде вдома пізно. Якщо взагалі буде.
Маєток старшого Голмса був просторий, оточений деревами, які ховали дім у тіні. Як і очікувалося від голови МІ6. Коли вони вийшли на стежку, що прямувала до входу та трохи далі вела у сад, Майкрофт взяв Альберта під руку, притягаючи ближче до себе. Тут їх ніхто не побачить. Альберт відчував, як його серце заколотилося в очікуванні. Майкрофт здебільшого мовчав, ведучи чоловіка навколо дому по саду, та це не створювало напруженість чи ніяковість. Альберт знав, що людям може бути комфортно і мовчки: неодноразово брати Моріарті займалися кожен своїми справами в спільному залі, не заважаючи один одному та при цьому відчуваючи присутність кожного, а разом з нею і підтримку.
– Я радий, що ти тут, – тихо промовив Майкрофт лише раз.
Радий, що ти обрав життя. Що не наклав на себе руки в Тауері. Що ти став на шлях спокути. Що ти вийшов із в’язниці. Повернувся у своє родинне коло. Повернувся до мене …
Альберту здалося, він міг чути думки Майкрофта. Він стиснув руку чоловіка міцніше та подарував у відповідь усмішку. Я тут.
На вході у маєток Майкрофт відпустив Альберта й дещо церемонно відкрив перед чоловіком двері, пропускаючи всередину.
Альберта одразу ж заколихав аромат троянд і він пройшов усередину наче уві сні, озираючись навколо: увесь хол був заставлений червоними квітами. Посеред залу стояв візок із пляшкою дорогого червоного вина та бокалами.
Він… знав?
Ізнов приголомшений, Альберт почав задихатися від того, що забув, як дихати. Уже вдруге за цей день Майкрофт обіграв його. І наче цього було мало, цей неймовірний чоловік вирішив завдати йому остаточної поразки словами:
– Я можу запросити тебе на танець, Але?