Work Text:
Останні тижні школи пролітали майже непомітно, але не для Мінхо, який навіть не думав, що у нього накопичилося стільки боргів з різних предметів, що навіть часу на ігри з домашніми улюбленцями не буде. Постійна рутина роботи по дому і школи завдала стільки головного болю, що єдиним його порятунком був дім Чана, який люб'язно попросився допомогти Мінхо з усім. Звичайно, що Хо спочатку намагаввя уникнути допомоги і грався в крутого і всемогутнього, а у самого вже синці під очима. Але Кріс запевнив, що попросити допомогти це нормально, тим паче, що він вже був вільний від навчання.
В додаток до цього, Лі мав би встигати ходити на заняття з баскетболу, які він обіцяв собі не пргулювати на початку року(провально). Це була п'ятниця, день коли у розкладі Мінхо немає часу аби нормальро поїсти та банально заглянути в телефон. Це був день, коли тренер сказав зіграти дві останні партії та вони могли б бути вільними. Десь на середині першої до зали звітав Чан, або іншими словами головна підтримка Мінхо, що вже чекав на нього, сидячи на глядацьких трибунах.
У Мінхо насправді не було стільки справ до цього, він просто приділяв більше часу гоббі і друзям, а ще намагався нарешті зрозуміти, чому коли він поряд з Чаном то сміється трішки сильніше, менше сумує і та посміхається набагато частіше. Але навіть, якщо він намагався виправдати це тим, що Чан це ходяча батарейка позитиву, то думки зводилися до єдиного–він йому подобався і набагато сильніше ніж він би того хотів, бо це вже починає дратувати.
Дратує, що коли він купує каву в буфеті, то одразу думає взяти іншу йому, дратує, що коли йому хтось телефонує, то сподівається, що це він. Дратує, коли він не може заснути, то пише Чану, а той одразу відповідає, ну не може він проігнорувати хоч раз і не бути таким чудовим? Милим? Дбайливим? Чи перестане він таким бути, коли Лі скаже йому, що відчуває? Насправді, Мінхо боявся цієї думки, бо він би не хотів втрачати таку людину як Чан.
Побачивши краєм ока знайому чорну шкіряну куртку, у Мінхо щось защемило в грудях. Так, це тренування і він не зобов'язаний бути тут, на відміну від матчів з іншими командами, коли справді цікаво спостерігати. Але він тут.
Чи варто буде додати, що Мінхо більше хвилювався через те, чи буде він добре виглядати, аніж чи виграє його команда? Безумовно.
Його удари чіткі і швидкі, він все-таки не дарма грає вже чотири роки, але його противники, тобто паралельний клас, також не новачки. Гра тривала майже годину, коли Мінхо зробив останній кидок в кошик і нарешті забрав його команді перемогу. На його обличчі були краплі поту і задоволена усмішка, яка стала ще більшою, коли він побачив як Чан радісно піднявся з місця і прямував до нього. Від чого насправді стало ніяково, коли той підійшов і намагався обійняти Лі пояснив:
—Ну ні, допоки я увесь спітнілий і пахну точно не трояндами не варто тобі мене обіймати.
Чан робить "ображене" обличчя.
—Ти ніколи не даєш себе обіймати це не чесно, Мінхо.
—Ніколи не кажи ніколи, хьоне.
Лі показово підморгнув і продовжив:
—Дякую, що прийшов, ти кудись збираєшся зараз? Вказуючи на пакунок в руці Кріса.
—Ні, це дещо для тебе, я зачекаю на тебе, не знаю чи тобі сподобається, але тобі краще поспішати переодягатися. – Чан ненав'язливо посміхнувся та на останок додав, що буде чекати Мінхо на дворі.
Вийшовши з спортивної зали та підійшовши до друга, вже після душу, Мінхо міг вільно дихати та трохи краще мислити, тому він тільки зараз усвідомив, що Чан просто веде його до себе додому з якимось пакунком і цією неспадаючою посмішкою з його обличчя.
Було доволі пізно, але не занадто, аби попередити батьків Лі, про те що той вирішив залишитися у Кріса на ніч, ну принаймні за словами самого Кріса.
—Зачекай, що? Мінхо зупинився посеред дороги.—Ти сам подзвонив моїм батькам та зміг з ними домовитися?
—Типу так, класно ж, ні?
—Не думав піти вчитися па адвоката я не знаю, ти, напевно, єдина людина кому вони довіряють, навіть мені так легко нічого не дається випросити.
Чан повернув погляд на Мінхо, який все ще стояв.
—Це називається репутація, Ліно-я, у тебе теж є деякі привілеї тому кому як не тобі про це знати.
"Привілеї це не ходити на хімію бо я у дев'ятому класі розбив п'ять пробірок і мені заборонили підходити до класу"
Думає Лі та йде далі за другом.
Прийшовши до дому сімейства Бан, де, як сказав раніше Кріс, сьогодні не буде нікого, бо всі поїхали до бабусі, у голові Мінхо тепер все виглядає ще дивніше. Але заперечувати, що йому подобається отак безтурботно провести вечір п'ятниці з Чаном–було б дивно.
Скидаючи кросівки він валиться на диван у вітальні і його тіло перестає його слухатися, очі потроху починають заплющуватися від приємного м'якого матеріалу.
Поки Чан був зайнятий тим, що поставив свої і речі Лі та вимив руки, Мінхо як не дивно, задрімав. На обличчі у Бана розстяглася лагідна усмішка і він тихо підійшов до хлопця, обережно торкаючись його плеча, промовив:
—Ти навіть не дізнався, що за пакунок для тебе я підготував.– Сподіваючись на реакцію каже Кріс.
Зі сторони іншого лише слабке "мгм" і він навіть не розплющив очі.
—Мінхо, хоча б переодягнись у домашнє.
Той знову мугикає.
—Кіт, вставай.
Знав би Чан скільки влади має його це "кіт" над слабким Мінхо, то він би називав його так постійно. Тому від почутого у Хо слабо піднімаються кутики губ і він нічого не каже. Й без зайвих намагань змусити втомленого Мінхо встати, Чан просто підіймає його на руки і вже чує скиглення.
—Гей, ми так не домовлялися, пусти мене, спину надірвеш, у твоєму віці це погано! – Сонним голосом каже Мінхо поки Чан сміється.
—Я старший лише на рік, взагалі-то!–Чан кидає на Хо короткий погляд.– Іне намагайся виглядати так, ніби тобі не подобається.
Не це Мінхо не зміг відповісти і гордо пустив очі під лоба, але все ще тримаючись за шию Чана. Коли вони заходять у кімнату, Кріс опускає того з рук і садить на стілець біля його робочого столу, де вже стояв той самий пакунок. Жестом руки Чан показує, що Мінхо варто самому його відкрити.
Лі бере у руки паперовий пакет, що виявився набагато важче ніж він здавався і коли він туди поглянув, то одразу повернувся на Чана, що вже сів на ліжко навпроти і уважно спостерігає за реакцією Мінхо. Хоч він і намагався стримати усмішку, але все-таки пакунок догори заповнений його улюбленим пудинґом переміг.
—На честь чого ти? – Схиливши голову каже Хо.
—Ти багато працював, тому я хотів зробити тобі приємно.–Просто відповідає Чан, все ще ніжно посміхаючись.–Але це не все, там є ще дещо.
Мінхо виймає усе, що до цього заважало поглянути на ще одну річ–невеличку папку з паперами..?
Лі дістає роздруківки з якимось текстом та незрозумілими йому картинками. Перед тим, як той встигає щось сказати Чан говорить:
—Проект з біології, той який у тебе вимагали ще у минулий четвер.–пояснює Чан. – Можеш тепер не хвилюватися про нього, я все зробив.
Серце Мінхо скоро вистрибне з грудей, якщо Чан не перестане бути таким..таким Чаном. Мінхо вже не може контролювати свої емоції тому просто ховає своє почервоніле обличчя за паперами. На що Чан, очевидно, усміхаючись каже "Мило".
Лі встає та підходить до друга, що не спускає свій погляд з нього.
—Ти ж знаєш, що буде ще й опитування після проекту, а я навіть не знаю, яку ми зараз тему проходимо.–Мінхо легенько в жарт б'є Чана кулаком в плече.
—Саме тому ми разом зможемо переглянути декілька відео на цю тему, вона не важка, там про трасплантологію і..
—І бла-бла, я зрозумів.– Стоячи над ним каже Мінхо. –Дякую, я не знаю чим віддячити насправді..можу підписати тобі мій особистий м'яч з тренувань?
Чан вважає, що це мило і киває. І потім сам додає, що коли Лі стане відомим баскетболістом буде усім хизуватися. Мінхо вважає, що це мило.
Вони обидва трохи мовчать і потім Чан пропонує Хо перевдягтися в його домашній одяг, аби було зручніше, той погоджується.
Через декілька хвилин вони сидять під ковдрою, з ноутбуком на колінах Чана і майже у повній темряві, якщо не враховувати настільну лампу. Відео не таке нудне, але й не цікаве для Мінхо, десь на двадцять першій хвилині він кладе голову на плече Чана.
Дихаючи в одному темпі, майже у повній тиші, Хо почувається в безпеці, захищеним і навіть забуває про зайві турботи. Він бачить руки Чана, що зменшують звук на відео і прикриває очі на деякий час. Та через декілька хвилин, коли Лі починає сопіти носом, Кріс тихо запитує:
—Мінхо?
Той знову відповідає коротким "мгм"
—Тобі сподобалось сьогоднішнє тренування?
—Мгм.
—Тобі сподобалась гра сьогодні?
—Мгм.
Чан робить паузу, кладе свою долоню на руку Лі.
—Мінхо..а я тобі подобаюсь?
—Мгм.
Кріс робить видих, гладить руку Хо і шепоче сам собі під ніс.—Ну хоч скрізь сон ти це сказав.
—Я не сплю..
Тепер настала черга Чана червоніти і намагатися сховатися, що вийшло не дуже, бо Мінхо піднявся з його плеча. Напівсонний погляд Лі блукав від очей Чана аж до губ, що були привідкриті від шоку.
—Ти мені дуже подобаєшся, Чане, вибач, що я не сказав раніше, мені було..
—Ніяково?
Кріс перебиває його й правою рукою прибирає пасма з очей Мінхо.
—Ну типу..я не хотів тебе шокувати і руйнувати дружбу.
На ці слова Чан слабо розсміявся, а Лі не зрозумів реакції і насупив брови.
—Ам, вибач, я справді був настільки не очевидним?
—Мені здавалося це я занадто очевидний.– Зауважує Мінхо. – Що значить не очевидний, ти поводився як завжди!
Чанові руки перемістилися на талію Лі, від чого пішли мурахи. Хоча Мінхо все ще не до кінця розумів, що має на увазі Чан.
—Я поводився так, бо весь час був поряд з тобою, а ти поводився так, ніби тобі просто було ніяково, тому я трохи пригальмував з натяками..
—Натяками?
"О боже"
—Кіт, я намагаюсь сказати, що закоханий у тебе вже рік.–Чан тепер бачить чому його натяки не працювали. – Якщо..якщо це взаємно ти був би згоден-
—Так, я хочу бути разом. –Каже усміхаючись Мінхо та кладе свої руки на шию до Кріса.–Вибач, що тобі довелося чекати так довго.
—Я був готовий чекати скільки було б потрібно, але мені це вартувало якогось пудинґу..подумати тільки.
Вони обидва сміються і Мінхо присувається ближче. Гладить великим пальцем щоку свого хлопця, зазирає йому у вічі. Чан робить те саме, паралельно міцно тримаючи за талію Мінхо і дуже обережно робить перший крок та їхні губи зустрічаються у ніжному поцілунку на декілька секунд, залишаючи приємне тепле відчуття на губах. Відстрронюючись, Мінхо широко усміхається, Чан не стримуючи почуттів міцно його обіймає.
—Тепер зрозуміло, чому ти мене так дратував останнім часом.– Каже Мінхо, міцно тримаючись за плечі Чана.–Я просто не міг тебе поцілувати.