Chapter Text
— Твоя улюблена клієнтка знову тут. — Едже, відкривши двері, що обертаються плечем, пройшла на кухню з підносом.
— Знову та маленька дівчинка? — важко запитала Хазан, на мить переставши розкладати салат по тарілках. — Як і раніше, одна?
— Як завжди. — Едже почала спритно заповнювати посудомийну машину. — Дивно, погодься?
— Я вважаю, що це абсолютно безвідповідально, — стально відповіла Хазан. — Занадто вона мала, щоб гуляти вулицями на одній. Я б не дала їй більше семи років.
— Тут вона в безпеці, — зауважила Едже. — Кафе-кондитерська «Ресто Етніка» це не місце, де збираються викрадачі дітей і збоченці.
— Ніхто цього не знає, — тяжко сказала Хазан, наповнюючи молочник і ставлячи його на свій піднос разом із чайником, цукорницею та сендвічами.
Виходячи з підносом до зали, вона стривожено подивилася на кутовий столик біля вікна і маленьку дівчинку, що сиділа за ним. Останні три дні дитина приходила в один і той же час, опівдні. У перший раз Хазан вирішила, що дівчина чекає когось із дорослих, і підійшла до неї.
— Якщо хочеш, я прочитаю тобі меню, — представилася вона і у відповідь на своє занепокоєння заслужила зневажливий погляд.
— Дякую, я сама вмію читати меню, — чітко і прохолодно відповіла їй дівчинка і замовила булочку з родзинками і чашку гарячого шоколаду.
Хазан вагалася.
— А чи не краще почекати когось із близьких? Розумієте, ціни у нас досить високі.
Зневага в очах дитини змінилася образою.
— Я можу дозволити собі заплатити, — заявила вона з гідністю і, покопавшись у своїй сумочці, дістала сто двадцять лір. — Цього вистачить?
— Більш ніж, — визнала Хазан і поїхала за замовленням.
Усе з'ївши, дівчинка відповіла, зосереджено відрахувавши чайові, і пішла. З того часу вона приходила щодня, і це зовсім не тішило Хазан.
Цього разу дитина попросила гарячого молока з медом і мускатним горіхом і трохи домашнього печива.
— Ти стаєш нашим постійним гостем, — зазначила Хазан, намагаючись не видати свого занепокоєння. — Але ми не знаємо твого імені.
Запала коротка тиша, після чого дівчинка невпевнено сказала:
— Не думаю, що можна розмовляти з незнайомцями.
— І правильно, — приязно схвалила Хазан. — Але навряд чи можна сказати, що ти мене не знаєш. Я годую тебе щодня, а потім картка з моїм ім'ям приколота на моїй блузці. Ну, то як?.. — спитала вона з напруженим очікуванням.
Дівчинка помовчала хвилину-дві, а потім сказала:
— Мене звуть Тугче Тарджан.
— Дуже гарне ім'я, — підбадьорливо посміхнулася їй Хазан. — Ти живеш у Бейкозі?
Тут Тугче рішуче замотала головою.
— Я живу в Бейлікдюзю.
На якийсь час Хазан втратила мову, з роздратуванням відчувши, як сильно забилося її серце. Вона ніколи не забуде це місце, як і те, що там сталося шість років тому.
— Розумію, — повільно промовила Хазан. — Тоді тобі довго добиратися до дому.
Тугче глянула на неї з перевагою.
— Шістдесят кілометрів. На машині швидко.
— А—а, — Хазан трохи заспокоїлася. — Отже, ти їздиш додому з мамою.
Вона побачила, як у дитини напружилася спина.
— У мене немає мами. Більше немає.
Ой! І сказала Хазан спокійно:
— Боюся, що в цьому... ми з тобою схожі.
Тугче з цікавістю подивилася на неї.
— Ви теж живете зі своїм татком?
Хазан закусила губу. Біль подій недавнього минулого знову вразив її.
— Ні.
— Напевне, він поїхав у справах, — з прикрістю припустила Тугче. — Мій батько не завжди вдома. Ось чому я маю Есму, яка піклується про мене.
Ах ось як? У цьому випадку Есма не дуже старанно виконує свою роботу.
— Всі люди потребують когось, Тугче, — сказала вона ніжно. — І це чудово, що ми з тобою познайомились. Тепер при зустрічі на вулиці ми можемо привітатись.
— Я не дуже часто буваю на вулиці, — вона сильніше сьорбнула молока. – Коли закінчую уроки в школі, йду на уроки музики, а після них приходжу сюди і чекаю Есму.
— Ну як, усе дізналася, що хотіла? — пожвавішала Едже, коли Хазан повернулася на кухню.
— Майже все. Її мати померла, а батька постійно немає. Хтось на ім'я Есма замінює їх.
— Есма, — зосереджено пробурмотіла Едже. — Дівчина на ім'я Есма була в «Рітмі» минулої суботи.
— Ну і що вона собою являє?
Едже знизала плечима.
— Невисока брюнетка, видна дівчина, але нічого особливого. Звичайно, я до ладу не звернула на неї увагу.
— Безсумнівно. Але з твоїх слів виходить, що за Тугче наглядає не дуже відповідальна особа.
— Хазан, дивись на речі простіше, заспокойся! Мало в тебе своїх проблем?
— Більш ніж достатньо, — визнала Хазан. — Але це не робить мене байдужою до того, що відбувається з іншими людьми.
— Ну, послухай! На мою думку, все нормально. Малятко сите і чудово одягнене. Всі її речі, зважаючи на все, куплені у фешенебельному магазині. Дівчинка може витрачати сто двадцять лір на день, що майже на сто відсотків більше, ніж я мала у віці. У неї все гаразд. А ти почни нарешті думати про себе. Ось-ось Ясемін повернеться на роботу, і ти залишишся без місця.
— Мені не треба про це нагадувати, — сказала Хазан. — Ясемін оговтається після апендициту, і я піду.
Едже пирхнула.
— Лінива корівка! Знаючи пані Назан такою, яка вона є, вона ніколи не візьме її назад, незалежно від того, була вона її племінницею чи ні. — Вона трохи помовчала. — Як твій чортів хазяїн? Як і дошкуляє?
— Як завжди. Досі не полагодили черепицю, яка впала минулого місяця. Тепер на стелі в спальні велика мокра пляма.
— Невже ти не можеш підшукати собі щось краще?
— Ні, поки не знайду підходящу роботу за фахом. Проблема в тому, що багато бібліотек різко скорочуються, а вакансій немає. — Хазан знову зітхнула. — Я всюди зверталася. Може, мені варто закінчити якісь курси?
— А ти ж могла б бути вчителем, — задумливо промовила Едже. — Ти здорово ладнаєш з дітьми і вічно няньчишся з кимось. Між іншим, мені здається, твоя клієнтка має намір йти.
Хазан вийшла слідом за дитиною в густу листопадову імлу не через нездорову цікавість. Вона турбувалася за дівчинку. Швидко темніло, дув холодний вітер. Хазан дивилася вслід Тугче, яка бігла безлюдною вулицею.
З-за рогу з диким ревом вирвався мотоцикл і різко заревів. Хазан, уже готова кинутися до дитини, побачила невисоку дівчину, яка сиділа за мотоциклістом.
Есма, подумала Хазан із полегшенням. Ось чим вона займається, коли її підопічна тиняється без нагляду!
Есма ще кілька хвилин розмовляла з мотоциклістом, потім, надіславши йому повітряний поцілунок і взявши Тугче за руку, загорнула за будинок і зникла з поля зору.
— Ну, гаразд, — сказала собі Хазан. — Отже, все гаразд.
Повернення додому не додало їй оптимізму. У хатинці було холодно й сумно. Коли ввімкнула світло у вітальні, воно блимнуло, майже згасло, потім спалахнуло.
Сумніваюсь, що маю запасну лампочку, подумала Хазан, вирішивши розібратися з цього ранку.
Кімнату, де жила дівчина, не можна було назвати дуже затишною. Вона давно вимагала ремонту. Та й дешевий килимок погано поєднувався з громіздким диваном на дерев'яних ніжках.
Хазан не вперше представляла тут речі з рідного дому, з болем згадуючи кутову шафу з червоного дерева, розкладний стіл і велике крісло з високим узголів’ям. Але все це, як і сам будинок, було продано в рахунок несподіваних боргів.
Навіть зараз вона чітко почула сердитий голос своєї тітки Бінназ: «Не можу повірити, що ти міг бути таким ідіотом, Еміне Зекі! Фондова біржа, подумайте! І що тільки тебе змусило?
І тихий сумний голос батька:
«Мені здається, я був таким же жадібним, як і багато інших, моя дорога. Ніхто з нас навіть уявити не міг, що все закінчиться так погано».
«Що ж, я сподіваюся, ти не очікуєш, що ми з Толгою допоможемо тобі вибратися з цієї кошмарної ситуації. Знаєш, ми також постраждали від економічної кризи. Найбільше, що ми можемо зробити, це знайти місце, щоб залишитися, поки ти знову не встанеш на ноги. Звісно, щось дуже скромне. Толга готовий заплатити орендну плату за рік вперед. Принаймні у вас буде дах над головою. Упевнена, один із його ділових партнерів зможе запропонувати щось потрібне».
Скромне, відчайдушно подумала Хазан, зовсім не те слово. Котедж, володіння пана Альпа Килича, був старим. Сад майже повністю забетонували, і на вузькій смужці землі, що залишилася, не росло ні кущика, ні якоїсь квіточки.
— Па, ми не можемо тут жити, — прошепотіла вона, коли пан Килич неохоче залишив їх наодинці — відчути дух місця, як він висловився. — Тут жахливо.
— Говорячи словами твоєї тітки Бінназ, «це дах», і вона цілком стерпна, принаймні, поки ми не знайдемо щось краще, — обнадіяв її батько.
Хазан без особливої радості святкувала закінчення випускних іспитів, коли її викладач надіслав за нею. Він був дуже добрий і сповнений співчуття, але пом'якшити удар було неможливо.
Її батькові раптово стало погано, викликали швидку допомогу, зробили все, що могли, але в лікарні він одразу помер.
Хазан була розбита горем і повністю збентежена тим, що вона може жити в будинку, поки її орендна плата не підвищиться. Вона не хотіла залишатися тут, але куди їй подітися? До того ж почалися проблеми з пристроєм працювати.
Вона знала комп'ютер і тому наважилася запропонувати свої послуги різним установам, але після довгих пошуків визнала роботу в кафе-кондитерській найкращою.
Господиня кафе пані Назан, мабуть, і помилялася щодо своєї племінниці, але в іншому все цілком влаштовувало Хазан. Едже виявилася розсудливою та приємною напарницею, а більшість відвідувачів Хазан вже знала за іменами.
— Ну, і що ж тоді? — питала вона себе, жарячи грінки собі на вечерю.
За останній рік удача зовсім відвернулася від неї. Чи шукати їй місце бібліотекаря чи повернутися до університету та отримати диплом викладача? Вона нічого не хотіла. У таких випадках батько зазвичай казав, що краще нічого не робити, а чекати, що підкаже саме життя.
Телевізора у котеджі не було. Ненависний господар Альп не дозволяв встановити антену, бо побоювався, що вона зашкодить димар. Тому Хазан, як завжди, послухала радіо та пішла спати. І вперше за цілий рік вона побачила сон.
... Десь вдалині грала музика, а вона пливла, невагома, легка, як пушинка, на ложі з хмар, повільно і плавно кружляючи, щось ніжно співаючи про себе. Зверху на неї дивилися обличчя, всі посміхалися, і вона усміхалася їм у відповідь, відчуваючи загальну любов і схвалення. Потім вона помітила, що всі обличчя в масках, а посмішки намальовані на них, і намагалася втекти, але вони її втримали. З—під масок лунав сміх, заглушаючи музику.
Потім вони зникли, і з'явився він — володар темряви. Його очі, такі холодні, що палили наскрізь, дивилися на неї. Він їй щось кричав, вона не розуміла значення цих слів, але знала, що вони сповнені ненависті й презирства. Він погрожував їй, лякав своєю злістю і огидою. Несподівано вона розуміла, що гола, і намагалася прикрити себе руками, але вони ніби приросли до її боків. Вона знову кружляла, все швидше і швидше, поринаючи в якусь порожнечу, намагаючись сховатися від очей володаря темряви, знаючи, що порятунку немає.
Хазан прокинулася в холодному поту, трохи безпорадна. Коли вона нарешті прийшла до тями, вона лежала спокійно, дивилася в темряву і запитувала себе: що спричинило повторення її кошмару?
Бейлікдюзю! — згадала вона, здригнувшись. Тугче сказала, що живе там. Ось, ніби, у чому причина.
Але чому цей сон досі продовжує її мучити? Адже минуло шість років з тієї ночі, коли її так безжально ганьбили і принижували. Чи настане час, коли вона зможе забути давній жах? Чи буде цей кошмар переслідувати її все життя?
Наступного дня, у п'ятницю, в кафе було дуже людно. До полудня Хазан витерла кутовий столик біля вікна і поставила на нього табличку «Зайнято», подумавши, що виглядатиме безглуздо, якщо дівчинка не прийде.
Але Тугче прибула вчасно і, здавалося, була щаслива, що Хазан зарезервувала для неї місце.
— Що ти замовиш сьогодні? — Усміхнулася їй Хазан. — Знову гарячого молока? І шоколадних булочок, які спекла пані Назан?
— Так будь ласка! — Очі Тугче заблищали.
У неї гарні манери для дитини, наданої самій собі, подумала Хазан, вирушаючи за замовленням.
У кафе був черговий наплив відвідувачів, і лише за годину Хазан згадала, що Тугче все ще сидить за кутовим столиком, з нещасним виглядом дивлячись у вікно.
— Вибач, маленька. Ти хочеш розплатитись?
Дитина негативно похитала головою, опустила очі й закусила губи:
— Я не можу. Есма не дала мені сьогодні грошей. Вона сказала, що я маю почекати тут, поки вона прийде. Але її ще немає, — додала Тугче, мало не плачучи.
— Не переживай! — Хазан подала їй чисту паперову серветку. — Я так скажу. Я заплачу за вас, а Есма розрахується зі мною. Ну як?
Вона сильніше похитала головою:
— Ми не можемо цього зробити. Я не знаю, де вона.
— Ну, очевидно, десь поряд. Вона знає, що ти її чекаєш. — Хазан намагалася говорити спокійно. — Вона знову поїхала зі своїм другом?
Очі Тугче стали зляканими.
— Ви не повинні знати про нього! Ніхто не винен. Есма дуже сердитиметься, якщо подумає, що я розповіла.
— А ти й не розповідала, — весело відповіла Хазан, намагаючись підбадьорити дівчинку. — Все в порядку. Посидь поки що тут, і я принесу тобі ще одну булочку. Коли ти її з'їси, Есма вже прийде.
Незважаючи на оптимістичний прогноз Хазан, брюнетка так і не прийшла. Тим часом швидко наближався час закриття кафе.
— Дзвони до поліції, — порадила Едже.
— Не можу, — заперечила Хазан. — Бідна дитина! Вона така засмучена і налякана.
— Що ж ти збираєшся робити?
Хазан тяжко зітхнула:
— Сама відвезу її додому. І, сподіваюся, передам її Есма або вічно відсутньому татку.
— Але ж ти не можеш ось так просто взяти і відвезти чужу дитину. Тоді вже до поліції заявлять на тебе.
— Прийде піти на ризик. — Хазан подивилася на годинник, що висів над кухонними дверима. — Чому її ніхто не шукає? Ні, я маю зробити це, Едже. Я мушу відвезти її рідним.
Як Хазан і припускала, Тугче була проти того, щоби їхати додому.
— Ні, я мушу чекати на Есму. — Її нижня губка сердито відстовбурчилась.
— Але кафе закривається на ніч, — лагідно сказала Хазан. — Якщо Есма й прийде, воно буде закрите.
— Тоді я сидітиму і чекатиму її в машині.
Тільки через мій труп сказала Хазан про себе. А вголос сказала:
— Давай ходімо подивимося, чи там ще машина, де вона її припаркувала, згодна?
Всі машини залишили автостоянку, і «альфа ромео» стояв у гордій самоті. Він був надійно замкнений, що Хазан розцінила як подарунок долі. Вирішивши, що немає ніякого сенсу тинятися тут у темряві та холоді, вона вирушила з дівчинкою на автобусну станцію, дізнатися, чи є автобус до Бейлікдюзю. Але й тут на них чекала невдача. Автобуси до Бейлікдюзю ходили вкрай рідко, лише вранці та вдень.
— Порядок, — весело сказала Хазан, з радістю згадавши чайові. — Ми візьмемо таксі. Ти знаєш свою адресу? — спитала вона Тару, коли вони посідали в машину.
— Звичайно. Бейлікдюзю, Тілкілі.
— Це, мабуть, дорогою на Бейоглу? — Запитав водій, заводячи мотор.
— Не знаю, — знизала плечима Хазан. — Я ніколи там не була. — Принаймні сподіваюся, що не була, подумки поправила вона себе. — А ти знаєш, Тугче?
— Це там. — Але відповідь малечі пролунала невпевнено.
— Ну що ж, Бейлікдюзю не такий великий. Думаю, знайдемо, — сказав водій.
Вони проїжджали незнайомими вулицями, повз якісь будинки; крізь їхні зашторені вікна пробивалося світло, і Хазан почало здаватися, що вона втрачає присутність духу. Ще мить, і вона могла б опинитися в місці, де сталося щось, що повертається до неї в нічних кошмарах.
Але, можливо, це саме те, що їй потрібно, щоб повернутися і раз і назавжди позбутися свого страху? Зрозуміти, що це все в минулому. Навіть якщо це виявиться той самий будинок, де над нею так жорстоко поглумилися, люди в ньому, безумовно, інші. Прізвище Тугче — Тарджан, а ту людину звали Егемен. Ягиз Егемен.
— Ну от і приїхали, — нарешті оголосив водій таксі.
Хазан нахилилася вперед і побачила напис над брамою: «Бейлікдюзю, Тілкілі».
— Так, — сказала Хазан немов у забутті. — Це те що нам потрібно. Будьте ласкаві, підвезіть нас до дверей і зачекайте на мене, будь ласка.
Тугче ніяк не хотіла виходити з таксі.
— Вони будуть так сердитись! — казала вона крізь сльози.
— Але не на тебе, — підбадьорювала її Хазан. — Інакше їм доведеться мати справу зі мною!
Вони піднялися двома пологими сходами, оточеними порожніми вазами, які оточили її великою кількістю яскравих кольорів.
«Солодка Хазан, — чувся їй шепіт, який міг так легко розвіяти її сумніви. — Обіцяй мені, що там будеш».
І я прийшла, подумала Хазан, натискаючи на дзвінок. Як вівця на скотобійню.
Через кілька хвилин двері відчинила огрядна сивоволоса жінка в темній сукні і добре охайному фартуху.
— Добрий вечір. — У її голосі звучало здивування. — Чи можу я чимось допомогти?.. — Вона перевела погляд на Тугче, що міцно тримала Хазан за руку, і злякано піднесла руку до рота. — Ой, маленька! Ти давно маєш бути вдома, нестерпна дитина! Я вже збиралася віднести тобі вечерю до дитячої. І можу я спитати: де ця Есма?
— Ясне діло, можете, — відповіла Хазан, заводячи Тугче в хол. — Я привезла Тугче додому з кафе, де працюю. Певно, сталося непорозуміння.
— Непорозуміння? — вражено повторила жінка. — А що пані Тугче робила у кафе, хотіла б я знати? Після школи у неї уроки музики, а потім одразу додому. Це її щоденний режим.
— Либонь, що ні! Ви щось сказали про вечерю. Чудова думка. У Тугче, як ви здогадуєтеся, був напружений день. Ви можете відвести її нагору і доглянути її? — Хазан м'яко підштовхнула дитину вперед. — Давай, дитинко, я прийду побажати тобі добраніч, щойно поговорю з твоїм татом. — Вона обернулася до жінки: — Гадаю, він тут?
— Так, пані, він працює у своєму кабінеті. — Жінка стурбовано глянула на двері кабінету. — Але він попросив не турбувати його.
— Звичайно, — легко сказала Хазан, — але я вважаю, що ситуація надзвичайна, чи не так?
Вона ступила вперед і відчинила двері кабінету. Вона смутно пам’ятала цю кімнату з книжковими полицями на стінах і великим письмовим столом у самому центрі.
Він стояв спиною до неї, зосередивши всю свою увагу на факсі. Коли він заговорив, у голосі почулося неприховане роздратування.
— Деніз, гадаю, я ясно сказав...
— Це не Деніз, пане. — вирвався гнів, що кипів у Хазан. — Я щойно привезла вашу доньку з Бейкозу, де її залишили зовсім одну, і я заявляю, що з вашого боку це або неприкритий егоїзм, або злочинна безвідповідальність.
Він повільно обернувся. Його зелені очі неквапливо та уважно оглядали її. Як лід, що палить. Так вона думала тоді. Тепер вона впізнала цей погляд.
Судорожно ковтнувши, Хазан зробила крок назад.
— Я не знаю, хто ви така, чорт забирай, щоб уриватися і звинувачувати мене подібним чином! — Кожне його слово було подібне до удару батога! — Але ви робите велику помилку, маленька пані.
Він замовк, дивлячись на її обличчя в обрамленні темного волосся, формений одяг — білу блузку і коротку чорну спідницю, — стрункі ноги в далеко не витончених, але зручних туфлях. Все оцінив і відкинув з огидою, яку вона так виразно запам'ятала ще шість років тому.
А потім уже м'яко промовив:
— Мене звуть Егемен. Ягиз Егемен. А тепер назвіть мені хоча б одну причину, яка не дозволить мені викинути вас за двері.