Work Text:
Дві самотні могили на кладовищі були такою звичайністю. Немає дат чи зайвих слів, що так чітко виділялись на сусідніх каменях, одні лиш імена, жіноче та чоловіче. Розбиті горем люди зазвичай навіть не помічали відсутності уваги до них, не вперше та не в останнє самотні жителі закінчують своє життя на нікому не відомих місцях на кладовищі.
Але це було брехнею. Все це було брехнею, в яку свято вірили часті відвідувачі місця, сповненого несправедливості, божої кари та сотнею тисяч інших пояснень в людських головах. Легше вважати ці могили покинутими, аніж шукати причину появи квітів нізвідки, роздуми про які скоріш за все заводили до таємничих відвідувачів, що втікали від минулого, але поверталися, немов ті привиди.
Він не звик незаконно збирати квіти. Це було занадто неідеально. Але до бездоглядного саду біля покинутої лікарні нікому не було діла так само як і до багряних павучих лілій, що колись тихо гойдалися під час вітру. Хоча вона, ймовірно, називала б їх лікорісами — квітами смерті, якими вони і є. Четверо таких обережно вкладені на землі, деякі пелюстки лежали поверх зелено-білої обкладинки. Через них білий колір здавався обплетеним тонкими лініями червоного.
Сасакі Нобуко.
Він інколи думав, що їм там і місце, цим лініям, бо аж надто білий здавався непідхожим для такого гучного слова, як "Ідеал".
Поруч обережно вкладені чотири жовтих хризантеми. Навіть вітер їхніх пелюсток дістати не міг. Вони здавалися надто яскравими для такого місця, як могила на пустому кладовищі. Але йому завжди було відомо, що бурштинові очі запалювались чимось по-дитячому щирим, що придушувалося смутком та горем від розуміння, кому б ці квіти могли підійти.
"Квіти це не по-чоловічому", — сказав би він, якби побачив їх зараз на сирій землі. "Мені не потрібна твоя жалість", — хотів би подумати він. "Чому ж твоє почуття боргу та провини не полишає тебе досі, га, чотириокий?" — насправді подумав би він.
Таґучі Рокудзо.
Ці два роки здаються таким довгим періодом, але подумки Кунікіда усвідомлює, що завжди повертається до тієї покинутої лікарні, просякнутої цілковитим почуттям неідеальності. Не так все повинно було бути, кінець виявився неправильним, потребував перепису. Чи тільки його загублене в напівтемряві серце потребувало цього перепису для власного спокою? Чи такий кінець є правильним?
Кунікіда не знав. І знати не хотів, роблячи із себе сліпого кожного разу, коли гучні думки приводили його до того, що вони могли мати шанс якби він щось зробив, а не був паралізований шоком від викриття правдивих сутностей.
"Ідеального світу, якого ти прагнеш, не існує. Відмовся від цього".
Він втомився від розчарування в цьому світі, його очікування виявилися зависокими. Всі ці літери на папері, виведені обережними лініями, ніби справжня дорогоцінність, якою він керувався протягом всього свого детективного життя, у висновку розбивалися з крахом, а йому завжди залишалося лиш склеювати залишки своєї віри в те, що він може зробити бодай щось, щоб зробити цей світ не настільки жалюгідним. Зусиль все одно ніколи не буде достатньо.
Можливо, йому потрібно бути реалістом. Просто перестати вірити у свою значущість, перестати мати надію на те, що він в змозі щось змінити, бо все завжди закінчувалося тут, з його квітами на чужих могилах.
Можливо, йому дійсно потрібно відмовитися від того, що не діє.
Кунікіда егоїст. Принаймні він себе таким вважає. І це усвідомлення змінювало багато чого, коли діло доходило до смертей невинних, які були не такими вже й невинними. Жінка, яка навіть не вміла тримати пістолет, вистрелила через жагу помсти без жодних вагань. Хлопець, чиє життя було спотворене нещасним випадком, міг бути потенційною загрозою для безпеки всього агентства. І обоє сповнені нескінченної образи. Що в них залишилось з тих крихт надії? Жіноча невинність, що виявилась банальним образом для відвертання уваги, чи підлітковий максималізм у дитини, яка побачила реальну жахливість існування занадто рано? Простий обман для вдоволення власного сум'яття з приводу провалу в їхньому порятунку від крижаних рук смерті.
— Можливо...можливо, це був єдиний кінець. Вони б не змогли стати щасливими через нескінченне горе, — голос надривний, ледве дотягує до шепоту. Кулаки біля ніг стискаються міцно, впиваючись нігтями в загрубілу шкіру.
— Вони й не щастя шукали.
Кунікіда обертається здивовано і дещо злякано, швидке кліпання перетворюється на гримасу легкого шоку. В цей час він повинен тут бути один, це відпрацьована до автоматизму дія відвідування кладовищ.
Дадзай виглядає не так радісно, як зазвичай, напружені плечі та побілілі кісточки на пальцях, що міцно обхоплюють декілька тендітних білих лілій аж занадто видають його, що на дешеву усмішку вже неможливо купитися.
— Два роки пройшло з нашої першої справи, — кутик його губ вигинається в більшій усмішці, на цей раз щиріший, сповненій відтінку ностальгії.
— Вона виявилась провальною. — Кунікіда відвертається від нього, знову переводячи погляд до надгробків.
— Ми знайшли винних.
— Вони померли.
Дадзай тихо підходить ближче, це відчувається навіть без зорового контакту, і сідає навприсядки між могилами, розкладаючи квіти. Дві для Сасакі, дві для Рокудзо, обережно покладені біля вже наявних кольорових. Білі пелюстки здають контрастними на фоні вологого ґрунту. Край світлого пальта брудниться, бинти на зап'ястках здаються ненадійно закріпленими.
Кунікіда мовчить та стискає губи, повільно піднімаючи очі на Дадзая. Той видається таким незвично тихим, ніби йому справді щиро шкода, що все сталося так. Віра Кунікіди в тому, що підкинутий пістолет був головною проблемою, а всю вину можна перекласти на вбивцю, який не бруднить рук, вже давно зламалася, зазнало невиправних тріщин. Це не те. Не він.
— Що ж тоді вони шукали?
— Те, що могло б заповнити їхню порожнечу від втрати сенсу.
Кунікіда замовкає, очі розширюються від почутого. Він завжди запевняв себе та всіх навколо, що не дозволить нікому померти в нього на очах. Так говорилося в Ідеалі. Так потрібно було, інакше все, у що він вірив, остаточно зламається, а він залишиться ні з чим. Повним розчаруванням, пустою обіцянкою, героєм, що не встиг ним стати до того, як тонкий лід надії та сподівань, по якому він ходить вже котрий рік, не зламається під вагою очікувань, затягнувши в нескінченну порожнечу розчарування і гніву.
Він боїться. Боїться завдати болю іншим через свої переконання, бо все йде не так, як потрібно лише йому. Але він вже це зробив, пообіцявши врятувати кожне життя. Вони справді потребували його порятунку? Він ніколи не питав, навіть не замислювався. Хтось страждав від цього? Він не пам'ятає. Не помічав.
Він щиро вірив в те, що зможе врятувати кожного лише заради власного егоїстичного переконання в створенні ідеального світу, де кожен буде щасливим, але при цьому він не в змозі влаштувати всім те щасливе життя, якого всі так потребували.
Навіть собі не зміг.
Егоїст, що забув про себе.
Це б'є Кунікіду раптово і неочікувано, пробігається струмом по спині.
Ідеали вели його по життю, ідеали тримали його завжди, де б він не був. Дарували бажаний спокій, встановлені рамки, яких зручно дотримуватися. Але водночас робили так боляче, коли все йшло неідеально, що будь-який ніж здавався мрією. Він вважав, що ніколи не нав'язував своїх ідеалів, вони були лише його орієнтиром. Орієнтиром, що, як виявилося, міг впливати на інших.
— Чи могли б вони...знайти сенс?
— Я не знаю. Я — не вони.
Відповідь Дадзая очевидна та зрозуміла, але вона не задовольняла потребу знати, чи були його спроби справді такими марними.
— Вони потребували порятунку?
Дадзай усміхається, встаючи на ноги поряд з Кунікідою. Його руки сховані в кишенях, прохолодний вітер гойдає його пальто. Він і не помітив як так швидко стемніло. У вечірній темряві його рис практично не видно, Дадзай поряд здається невдалою грою уяви, що від перенавантаження намагається знайти хоча б якісь відповіді шляхом здобуття їх через галюцинації, бо його розуміння, що ж йому робити, здається все розмитішим.
— Мені здається, всі якоюсь мірою потребують порятунку, — через декілька секунд з його вуст зривається ледь чутний сміх. — Ідеаліст без ідеалів...це було б жахливо.
— Я здаюся настільки відкритою книгою?
— Ти нею і є.
Кунікіда ненавидить цю його здатність бачити крізь нього, ніби його роздуми та душа це якесь скло, яке видається матовим для загалу, і лише для Дадзая є прозорішим за найчистіше озеро.
— Твоя жага врятувати цей світ гідна захоплення. Не кожен хоче зробити щось заради інших.
— Заради інших... — бурмоче він ледве чутно, погляд опускається до блокнота, що лежить біля могили. — Скоріше заради себе.
— Кому б не хотілося жити в ідеальному світі?
— Тоді ти сказав, що ідеального світу не існує.
— І ти мені повірив?
Кунікіда повертає голову, погляд сповнений збентеження з легким нерозумінням. Дадзай дивиться на нього із непритаманною йому сумішшю м'якості та серйозності, що зазвичай схована десь в закутках, замінюючись дитячою пустотливістю для відвернення уваги від своєї особистості розумної людини. Кунікіда знає про це. Але він мовчить, не хоче псувати.
Віддалені ліхтарі кидають освітлення на кладовище, підсвічують місцевість та присутніх, від чого темні очі Дадзая здаються прямо таки світлими та щирими, сповненими скорботи та чистого співчуття.
Кунікіда повірив би йому в будь-який момент свого життя. Він це робив протягом двох років і щось змінювати в його плани не входить, навіть якщо це мало не найкращі наслідки. Аж надто сильно він хоче йому вірити, логічних пояснень для цього ще жодна жива істота не придумала, чого він і надалі хоче.
— Це вина світу, що він ніколи не зможе стати ідеальним.
«Не твоя».
— Ми могли б їх врятувати?
— Могли б.
Кунікіда якоюсь мірою не очікував подібної відповіді. Вони ніколи не згадували про це, їхня перша сумісна справа здавалась чорним клеймом на їхньому партнерстві, нібито ніщо доброго з цього вже не вийде, вони просто змушені бути зв'язані одними лиш невдачами на роботі через різний світогляд, на цьому все повинно було закінчуватися.
Їм обом це не подобалося. Але їм не властиві нормальні людські слова, тому вони просто були тихими, підвищуючи гучність для інших і зменшуючи до беззвучності між собою. Можливо, вони по-іншому не вміли.
Погляд Кунікіди прикутий до землі, Дадзая — до неба.
Воно сьогодні затягнуте хмарами від сильного вітру та прогнозів на завтрашній дощ, вогні міста десь позаду сяють так яскраво, що темрява не здається такою вже й темною. Скоріше штучною. Фальшиве світло, яке не дає змоги побачити краси справжності руйнує все. Але погляд Дадзая прикутий до частини неба над океаном, де з-за хмар визирає декілька найяскравіших зірок разом з частиною місяця.
— Зрештою...вони більше не страждають. Вони врятовані від своєї порожнечі, отримавши спокій.
Дадзай усміхається про себе, немов зачарований. Кунікіда і сам не помічає, як кутики його губ утворюють напівусмішку, коли він підіймає очі на Дадзая, простежуючи за його спогляданням неба, і сам підіймає голову, більше не відчуваючи такої тяжкості на плечах від землі і квітів перед собою.
Дадзай різко нахиляється, підхоплюючи із землі блокнот і обережно струшуючи з біло-зеленої обкладинки залишки ґрунту та маленьку пелюстку павучої лілії, перш ніж мовчки простягнути його Кунікіді.
Пальці на мить торкаються чужих, зовсім випадково, створюючи ледь помітне відчуття дотику, схоже на легкий вітерець між шкірою. Кунікіда дивиться якийсь час на блокнот, що став йому таким дорогим за весь цей час. Він надто багато в нього вклав, щоб зараз просто залишити його на могилі разом зі значущою частиною себе, яку навряд щось зможе заповнити так само повноцінно, як його ідеали.
— Ідеаліст без ідеалів...це справді жахливо, — тихо каже Кунікіда, забираючи з рук блокнот і дивлячись із цілковитою вдячністю.
Дадзай видає приглушене хихотіння, вертаючи погляд до неба.
Три найяскравіші зірки видніються серед хмар і здаються таким яскравими на фоні тьмяності цяток поруч. Місяць наполовину схований за темною хмарою, але його світло все ще намагається пробитися, в той час як інша половина сяє яскраво, кидаючи відблиски на поверхню води.
— Можливо, десь існує світ, що може бути ідеальним.