Work Text:
Гаряче липневе сонце заливало світлом ранкову кухню оселі Вандербумів. Леонард, який щойно приїхав з міста на вихідні, поклав на стіл невеликий пакунок.
– Гей, Френку? Це тобі. Я так і не привітав тебе з поверненням додому, тож... Тримай маленький дарунок, брате.
Всього кілька місяців минуло з тих пір, як Френк отримав свободу, а його кат, Альберт – те, на що давно заслуговував. Спочатку побутові речі спантеличували Френка, але він призвичаївався до усього нового з дивовижною швидкістю. Столові прибори він освоїв десь за три дні, навчився акуратно голитись, не ріжучи шкіру (не без допомоги Леонарда) – за тиждень. А от концепція зміни одягу все ще складно йому давалась – більшість часу він ходив в одних і тих самих штанях та сорочці, видимо засмучуючись, коли доводилось їх прати.
Тож він сильно здивувався, розгорнувши свій подарунок: там був абсолютно новенький, дуже модний, спеціально пошитий для нього костюм.
Леонард та Роза з цікавістю дивилися на нього й посміхались.
– Ну ж бо, приміряй! - заохочував Леонард, - Сподіваюсь, тобі сподобається.
Через декілька хвилин Френк спустився вниз зі своєї кімнати – трохи згорблений та наче задеревенілий від незвичного одягу. Накрохмалений комір сорочки був підв'язаний стильною брунатною хусткою, але все одно був трошки завеликий для його худорлявої шиї. Темно-сірий піджак сидів майже ідеально, та все одно трохи стирчав на його скособочених плечах.
– Ну... І як воно? - зніяковіло посміхаючись, запитав він, дивлячись кудись убік.
Леонард одразу радісно розсміявся, плеснув долонями та голосно вигукнув:
– Френку, а ну негайно перестань соромитись! Давай, груди колесом, пряма постава! Та ти що! Таким поважним паном виглядаєш, а стоїш як я не знаю хто!
Френк одразу випрямився і подивився на Розу. Та лише задумливо мовчала, пильно дивлячись на нього.
– То я... Гарно в цьому виглядаю? Тут стільки шарів, це так незвично, - проговорив він, намагаючись оглянути себе з усіх боків.
Замість відповіді Роза встала та відвела його за руку у вітальню, де стояло велике дзеркало. Френк завмер перед своїм відображенням, злегка відкривши рота.
– Ого... - зміг лише вимовити він.
Леонард теж зайшов до вітальні та мовчки дивився, як його брат ретельно роздивляється себе в дзеркало, повертається туди-сюди, зосереджено оглядаючи новий образ, з подивом торкається вовни піджака...
– Ці тканини... - ніби сам до себе промовляв Френк, - вони такі гарні та приємні на дотик... Я ніколи не відчував нічого подібного раніше. Невже мені справді можна таке носити?
– Треба, - впевнено відповів Леонард, - Це не останній костюм в твоєму житті.
А Роза, яка до цього все ще не промовила ані слова, поправила маленьку хустку в кармані його піджака.
– Не переймайся, Френку. Тобі справді пасують гарні речі.
В цей момент ніби щось остаточно стало на місце в його голові, і він засяяв так само, як ранкове сонце, освітлюючи родину своєю щирою посмішкою.
***
Після обіду Леонард ліг відпочивати, а Френк, зібравшись нарешті з вируючими думками, вирішив "вигуляти" свій новий костюм – і Роза, як зазвичай, не захотіла відпускати його самого.
Тож вони неспішно гуляли садами , поступово наближаючись до лісу: Френк попереду, Роза трошки позаду.
Він зупинявся біля кожного квітучого куща та дерева, опускав свій горбатий ніс в кожну квітку – так ретельно нюхав все навколо, ніби проводив дослідження.
В якийсь момент Роза не витримала й засміялась – і він одразу повернув обличчя до неї.
– Що?
– Ти ж вже нюхав цю саму шипшину! Чи ти думаєш, що інша квітка на цьому кущі буде пахнути по-іншому?
– Хто зна, - усміхнувся Френк, - Цей світ повний сюрпризів. Не хотілося б пропустити черговий, еге ж?
Він посміявся і попрямував далі, сунувши руки у кармани новеньких штанів. Роза не могла відвести очей від його статури, яка так привабливо виглядала у новому вбранні. Що взагалі в голові цього дивака?..
Вона протяжно зітхнула, і Френк знов обернувся до неї.
– Ти втомилась? Може, хочеш додому?
– Та ні... Просто іноді думаю, як би мені хотілося б побачити світ твоїми очима. Для тебе усе навколо таке нове. Кожна дрібничка, кожна квіточка має особливе значення. Хоча ти вже декілька місяців вільно дивишся на них. Не знаю... Мені, здається, все б уже здавалося зрозумілим та нецікавим.
– Але ж ти можеш це зробити, Розо, - він продовжував крокувати вперед, дивлячись на крони дерев угорі, - Хоч зараз. Уяви, що ти цього всього не бачила багато-багато років... І от в тебе з'явилась можливість подивитись на світ знов... У новому житті... І новому костюмі, - він розсміявся, - Та й годі тобі, який світ моїми очима? У мене насправді поганий зір, то, може, вся ця краса, якою я насолоджуюсь – це просто розмита реальність?
На цей раз вже розміялась вона.
– І чому раніше ти про це не казав? Наступного разу попросимо Леонарда привезти тобі окуляри.