Work Text:
Сонце огортало кімнату своїм легким, ще трохи прохолодним зранку, поглядом крізь скляні двері, що вели на вкриту темним деревом терасу. Воно розповзалося по білих стінах, танцювало на поверхні великого дзеркала, огинало штори, м’який килим, ліжко застелене білими простирадлами. Воно було великим і при першому погляді на нього виникала думка “не вистачає тільки тяжкого балдахіна” настільки високим різним стовпцям не вистачало сховку дорогої тканини. Це була рання година після короткої літньої ночі, що не давала спати задухою і думками.
День, що тільки прокидався розкидаючи по світу погляд своїх заспаних очей, повинен був стати найкращим в житті Доркас за словами її родичів. Він повинен був принести їй той самий жаданий спокій сімейного життя. Стабільність і впевненість у майбутньому. Вона вірила цьому, але десь глибоко у переливах її душі, ніби у переливах кришталю, жили білі хвилі чужого волосся і сумніву. Вона не могла назвати чоловіка за якого виходила заміж більше ніж гарним другом. Вони були знайомі роками й коли у скруті він запропонував їй свою любов вона погодилась.
Вона намагалась бути гарною дочкою, відповідальною, освіченою, розуміючою. Вона намагалась поки все не посипалося і єдиним її бажанням було виправити все. Зробити правильним. Зробити чесним.
Вона не спала вже дуже довго, але потреби вставати не було. В кімнаті вона була одна. Спальні заміського будинку, який приховував шепіт хвої, були заповнені гостями та близькими родичами, список яких наречені складали в невеликій квартирці великого і пильного міста, їх дому. Їх дому?
Губи склалися у гірку посмішку, а очі зволожилися від пустих сліз, що відчувалися ніби з легень зникло все повітря, а ребра от-от зламаються від якогось незрозумілого тиску. Ліжко вмить стало занадто холодним і вона вирішила тягнутися до єдиного тепла – сонячного світла. Сівши вона оглянула кімнату втомленим поглядом. Біля дзеркала висіла її весільна сукня. Біла і легка, з приємним шовковим на дотик мереживом і відкритими плечима. Вона насправді любила її, любила те як виглядає у ній, любила її пудровий запах нової речі.
По ногах які вона спустила з ліжка пробіглося тепле світло, штори були ледь закриті та пропускали його ніби гостинно відкриті ворота замку пропускали свого короля. Вона витягнула ноги й почала їх роздивлятися намагаючись прийти у себе. Нічого не приходило у голову окрім гострого сумніву і тривоги, що займала все більше місця поглинаючи інші думки. Вона боялась того щастя яке собі придумала. вона відчувала помилку яку ще не зробила, але й уникати її вже звучить як щось неможливе.
Доркас кинула ще один погляд на сукню. Можливо їй просто треба ще раз її одягнути? В магазині обираючи її вона відчувала себе найщасливішою, вона відчувала ніби її щаслива зоря так близько що вона може ухопитися за її хвіст голою рукою.
Вона встала і пройшлась ближче до неї, провела рукою по мереживу, що розтікалося легкими складками й ніби гріло її. Сукня не була дуже складною у своєму крої і її легко було одягнути самостійно. Доркас зняла її з акуратних металічних плечиків і притиснула якомога ближче до себе намагаючись щось змінити, ніби сукня могла відігнати всі її сумніви. Тканина м’яко погоджувалась на такі обійми, але не могла зарадити нічим більше. Сльози відчаю почали набиратися і скочуватися її теплими щоками. Вона почала спішно вдягати сукню намагаючись впоратися з застібками не дивлячись на тремтячі руки та повітря, що вислизало з кожною різкою спробою заспокоїти дихання.
В неї нарешті вийшло застібнути її повністю і вона повернулася обличчям до дзеркала, трошки відійшла, щоб побачити себе повністю. Вона неймовірно їй личила. Доркас роздивлялась себе декілька секунд зібравши багато мілких кіс у руці й піднявши їх приблизно так, як їх повинні були зібрати для весілля відкриваючи тонкі плечі та шию.
Сонце вставало все вище. Воно світило їй в спину й обмальовувало її стан своїми променями. Сумніви не зникли. Їй здавалося, що вони навіть засміявшись спитали “ти дійсно хочеш витрачати таку гарну сукню на помилку? ти впевнена?”.
В цю ж мить світло сонця остогидло і вона вирішила закрити фіранки, прийти в себе, час ще був і вона могла провести його заспокоюючи себе. Вона повільно підійшла до великих вікон і скляних дверей. Вони виходили на темний оксамитовий ліс повний сосен. Він пах життям і небезпекою, це їй подобалося.
Доркас взялась за краї товстої тканини та вже збиралась їх різко смикнути як між дерев промайнуло щось біле. Вона придивилась. Біля дерева стояла біла фігура. Вона була настільки контрастною з оточенням, вдягненою в усе біле, що вона не одразу змогла розібрати її обличчя. Це було недалеко, але навіть якби вона була якнайдалі від доркас або промайнула десь на периферії зору вона б все одно зрозуміла хто це. Янгол. Її янгол. Її мара.
Її волосся було світлим і неакуратно підстриженим, а риси обличчя м’якими та легкими, повітряними. Вона ніби бачила її вже декілька разів, але це було так давно і дивно, що все що залишилося в її душі – хвилі білого волосся.
Зараз її янгол стояла там і дивився на неї. Дивилась невідривно і не байдуже, а безмежно сумно. Доркас дивилась на неї у відповідь, здивовано, заплакано, намагаючись роздивитися її якомога краще. Це продовжувалось недовго. Янгол швидким рухом розвернулась і їй здалося ніби великі білі крила шурхотять на легкому вітерці. Янгол пробігла декілька легких кроків в глиб лісу і зникла.
В голові Доркас виникла тільки паніка і страх, вона не хотіла ніколи більше її не побачити, вона не хотіла її відпускати, вона не могла. З очей з новою силою полилися сльози. Руки тряслися, але вона швидко відкрила двері та почала бігти в тому напрямку куди зникла фігура. Зістрибуючи з тераси вона вже не думала про весілля, про сукню, про взуття. вона думала про янгола.
Роса, що вкривала лісову землю ніби по ній розсипали тисячі мілких діамантів, холодила босі ноги. Доркас не звертала на це уваги, вона бігла. Бігла через ліс, що щільно захищаючи її янгола і ніби прикриваючи її, давав їй змогу роздивитися тільки легкі білі пір'їнки, що залишалися за нею у повітрі та почути шурхіт крил.
Низ білої сукні намок, а косички легко били по плечах відповідаючи на кожен рух. Ліс навколо неї був схожий на чарівний вимір, подібний сну. Світло пробивалося з-за хмар і освічувало верхівки дерев та невеликі прогалини, залишаючи по собі золоті плями на землі.
Доркас все бігла оточена птахами, запахом землі, вона зосереджено вслухалась в шурхіт пір’я на який бігла, в ньому було відлуння дзвону скла і при цьому абсолютної тиші. Дихання почало збиватися і вона різкими ковтками хапала повітря не думаючи зупинятися.
Коли вона побачила в далині дерева, що почали розступатися виводячи її на величезну галявину їй здавалося ніби вона вже бігла годинами. Галявина була вкрита білими квітами й залита світлом, роблячи янгола, що стола посередині обличчям до неї ще нереальнішою. Її волосся здавалося ще світлішим, одяг ще білішим, крила ще більшими.
Доркас зупинилась. Вона боялась підходити, вона боялась втратити. Її янгол дивилась на неї м’яко, а на вустах грала сумна посмішка, що створювала на щоках акуратні маленькі ямочки.
– Доркас, - до вух дівчини долетів дзвін дзвоників і шум моря, сміх дітей і плач матерів, голос був усім і був нічим.
Вона не знала, що відповісти, лише здивовано дивилась на янгола і зробила пару кроків вперед, Янгол стояла і не ворушилась, дивилась так само і не дихала. Напевно ангелам не треба дихати?
В її голові було пусто, вона все ще плакала, по щоках текли теплі сльози, вона мовчала.
– Чому ти плачеш? - запитала янгол нахиляючи голову в бік подібно білій незвичній птасі.
Доркас почала плакати схлипуючи, ще більше і з більшим видимим болем, ніби серце її зараз пронизують голки вправною рукою долі. Вона підійшла ще ближче, на відстань витягнутої руки. Щоки її блищали вологою в сонячних променях і здавалося, ніби вона плаче золотом.
– Як тебе звуть, будь ласка, – голосом повним болю відповіла Доркас, він був схожий на болісний звук з яким ламається дерево.
– Ти знаєш, – з посмішкою відповіла янгол і розвернулась до Доркас спиною збираючись йти.
– Ні, будь ласка, ні, не треба, – закричала Доркас і в один крок з простягнутою рукою хотіла вхопитися за янгола, але як тільки її руки торкнулися крил янгол зникла полишаючи на своєму місці тільки срібну пір’їну, що повільно пролетіла до землі на очах Доркас. Вона закричала і впала на коліна.
Це був кошмар від якого Доркас прокидалась кожного дня. Кожного дня з моменту, коли єдиною згадкою про Марлін була спільна фотографія на трюмо і квартира повна спогадів, останні подаровані нею лілії, давно сухі, і біла сукня яку вона обирала на їх весілля.
А також точно така чорна, яку вона вдягала на їх останню зустріч де їх розділила холодна земля ще волога на кладовищі після літнього дощу.