Work Text:
– Ти – аномалія, загроза для вічності Іназуми. Але я зроблю тобі послугу, відпустивши тебе в перший та останній раз. – з цими словами Сьогун відкрила йому двері з кров'ю на них.
Повітря може бути і нічним, – щоб то не означало, – але воно не свіже. Елемент електро повсюди, на тілах напів мертвих охоронців, на Мандрівнику, на Паймон... Це не протверезить Ітера, лише даси йому більше причин для паніки. Він спробував вдихнути повільніше, та почав спускатися вниз по сходах швидким шагом. Чи дійсно то свобода, про яку він мріяв з початку мандрування по Іназумі? Електро Архонтка відпустила його ось так просто...
Але якою ціною.
Земля під ногами Ітера підкосилася, у скронях запульсували комети, очі намагаються запобігти появі зірок.
«Дихати, дихати, згадати про щось позитивне», – так було написано у книзі?...
На Батьківщині Мандрівника не вчили справлятися з панічними атаками та іншими непосильними йому на початку мандри речам – Ітера та Люмін вчили боротися з дитинства, наточувати мечі вони навчилися раніше, ніж писати, про емоційну підтримку вони почули після того, як їх нога ступила на інші планети.
Втім, на їх планеті людей майже не було, лише вчителі, що спостерігали за кожним їх кроком, брат, сестра, мечі та голубий бар'єр, за котрим ховався невідомий їм світ. Йому завжди було цікаво, були там такі ж, як близнюки, люди?
(Він так і не дізнався. Там нічого не залишилося. Нікого. Тільки вогонь, попіл. Ітер ніколи не любив вогонь. Сонце, почуття тепла – так. Але не вогонь. Він як кошеня, якого не знаючи меж хазяїни заохочують кусати їх, думаючи, що це мило. В кінці кіт дорослішає та нападає, а вогонь збільшується та палить ліси, домівки, серця людей разом з тілами. Ітер, яке ж співпадіння, також ніколи не любив котів).
На передпліччях відгукуються біллю гірше головного опіки. Під рукавичками, під одягом, усюди пече – йому би бинтів пачку і перекису, або лікаря. На асфальт пером падає чорний від гару шматок волосся. Він всерйоз задумався про зміну зачіски.
Яка до Безодні зачіска, Ітере? Ти зараз зомлієш і будеш лежати, як викинете з дому кошеня, слабак.
Але Синьйора мертва. Мандрівник виграв поєдинок, він не може називатися слабаком. Він бачив закривавлене, повне елементів піро та електро тіло. Він виграв. Її руки були відрублені, а голова відкотилася на декілька кроків від Райден.
Синьйора мертва.
– Це було дуже дивно... Чому вона нас так просто відпустила? – запитала, будто себе, Паймон, ще й таким тоном, ніби нічого страшного не трапилося.
На це запитання є відповідь, про яку вони скоро дізнаються. Але зараз перед очима Ітера раптово з'явилися сузір'я, котрі засяяли яскравіше ніж будь якої Селестії в ночі.
У голові Мандрівника з'явився неприємний йому гул. Він зупинився, щоби знову потерти скроні пальцями. Паймон знов заговорила, але її не чутно за гулом, який становився все голосніше й голосніше, схожий на на гул в Ліюе в день «смерті» Рекс Ляпіса. Або на панічні верески дітей у Мондштадті, котрих підняла буря зроблена Буревієм*. Або його власний крик, який виривається у близнюка кожен раз, коли Люмін повертається від нього спиною, ві снах та в реальності. Або...
– Ітере? – на його плече Паймон поклала маленьку долоньку. Мандрівник, зрозумівши, що він простояв на місті, намагаючись повільно дихати, бурмоче щось типу «підемо далі», і покроково доходить до великої арки, що є вихідом з Тенсюкаку.
Його соратники з війська Сангономії біжуть у його сторону. Йому посміхаються, раді, що він живий. В Кадзухи на обличчі полегшення, в Ґоро – серйозність та маленька посмішка. Ітер намагається показати теж саме, але йому лише хочеться впасти, заснути, пустити сльозу, може навіть дві. Кадзуха це помічає та хоче його позвати, сказати «потрібен догляд та відпочинок», але фіолетовий колір з'являється позаду Мандрівника, і відкривається портал з Райден у ньому.
Ітер думає: «Тільки не знову, будь ласка».
Ітер думає: «Потрібно покінчити з цим якомога швидше, або це «знову» повториться ще три рази».