Work Text:
Чуже місто вже не видавалося таким ворожим, як спочатку. Колишній принц, а тепер просто чоловік без імені, дому та знайомих насилу розумів, як тут виживати, але згинути не збирався.
Плутаючись у незвичному земному одязі – дорогоцінна сестричка навіть про це подбала, не викинула його до чужого світу в подертій мантії, заляпаній слизом та зміїним шлунковим соком – він впевнено крокував до зелених дверей з маленьким дзвоником. Просто знав, що треба саме туди.
І не помилився: той, кого він шукав, стояв до нього спиною, не мав більше довгого лускатого хвоста і був одягнений як землянин, та не впізнати його Фобос не міг.
Він тихо хмикнув.
– Книгарня, Седрику? Знов?
– Принце, – без тіні подиву відізвався чоловік, навіть не повертаючи голови. Зосереджений. Спокійний, як завжди. Точно спокійніший за Фобоса; якби той не знав свого лорда так добре, навіть не помітив би, як усього на мить напружились його плечі.
Значить, так само відчував його присутність, – весело промайнуло в голові. Відчував, але не чекав саме сьогодні.
Поставивши чергову книгу на полицю, Седрик усе-таки розвернувся до Фобоса і, здається, цілу вічність вивчав його поглядом. Нечуване нахабство. Рука вже ледь помітно смикнулась, готуючись випустити жалячий промінь закляття, та гірке усвідомлення прийшло раніше: більше жодної магії. Колишня сила, велич, влада – все лишилось похованим під руїнами його тронної зали. Але він досі був сам у себе; і чорта з два він дозволить Седрику поводитись так, ніби їх нічого ніколи не пов'язувало.
Фобос випростався.
– Це все, що ти мені скажеш?
– Я скоро зачиняюсь. Тому, якщо ти хотів купити книгу… – він розвів було руками, та за мить продовжив тихо: – Вибач. Давно ти на Землі?
– Днів десять.
Седрик кивнув, чи то схвально, чи то підтверджуючи власні здогадки.
– Ти… – він задумливо побарабанив пальцями по прилавку, – Непогано тримаєшся.
І як це розуміти?! В кінчиках пальців неприємно закололо й занило, так, ніби з них от-от вирветься закляття. Якщо втрата магії може викликати фантомні болі, то це, без сумнівів, найгірша частина його покарання.
– У тебе режим, і маєш випити цю жижу, – Фобос роздратровано зиркнув на повний заварник, – перш ніж поясниш, якого біса так поводишся?
– Ти прокляв мене.
– Ти зжер мене.
Седрик ще раз уважно глянув на нього з-під окулярів, ніби розмірковуючи, чи можна вважати їх квитами. Переставив квітку ближче до вікна, ніби в цій дірі рослина мала бодай якийсь шанс отримувати достатньо світла, і підійшов ближче.
– Чому на… – він запнувся. – Чому тебе і мене не вбили?
Фобос знав, був готовий, що про слово “ми” можна забути – приблизно з того моменту, як тіло Седрика скорчилось від болю і до страшного зсохлося під його закляттям –, та це “тебе і мене” все одно боляче кольнуло десь у грудях. Він лиш байдуже знизав плечима:
– Моя сестра.
– Вона така милосердна чи дурна?
– Ні те, ні інше. Вона просто юна.
– Коли це ти став таким мудрим?
– Запізно.
Якщо Седрик, опинившись у цьому світі, міг обрати будь-яку роботу, то ця книгарня – напрочуд дурний вибір. З цим бісовим талантом до театральних пауз було справжнім злочином не податися в актори.
На щастя, замість роздумів про втрачену силу та набуду мудрість він вирішив поговорити про земне.
– Голодний?
– Трохи.
Земна корчма мала дивний вигляд. Зависокі стільці та завузькі столи, неживі квіти та забагато холодного світла. Забагато незнайомих запахів – приторних, гірких та пряних. Принаймні, їжа у цих людей була нормальною, хоч і незрозуміло, як вони так швидко печуть хліб та яким чином миють паперові келихи. Дуже хотілось вірити, що їх усе-таки миють. Відставивши убік вже порожній посуд, Фобос кивнув:
– А це нібито не найгірше місце. Нас могли би викинути туди, –скривившись, він вказав поглядом на екран, де з показували потворну високу споруду з кислотно-яскравими куполами-цибулинами, більше схожу на пряник, ніж на реальну будівлю.
– Вони там моляться.
Фобос недовірливо смикнув плечем.
– Про що можна в такому молитися? Хіба про швидку смерть.
Седрик коротко реготнув.
– Тебе могли відправити в тропіки, але більш за все ти переймаєшся через недолугу архітектуру? Впізнаю мого принца.
Втрачений титул змусив його боляче прикусити губу. Низька стеля, гладкі стіни з незрозумілого матеріалу, холодні скляні ліхтарі, екран з живими картинками – все ніби стискалось навколо Фобоса, кружляло, мов зграя круків, вибивало повітря з легенів, хотіло знищити. Місце, яке тільки-но почало здаватися, не таким поганим, хотілося – ні, не хотілося, треба було – рознести вщент, поки воно першим не розчавило його. Що, як у нього лишились крихти магії, просто десь дуже глибоко? Що, як достатньо просто…
З думок його вирвав схвильований голос Седрика.
– Хей… Що таке? Ти чуєш мене?.. Ходімо додому?
Фобос повільно повернувся до нього, впіймав занепокоєний погляд сірих очей, і коротко посміхнувся.
– Не знав, що маю дім на Землі.
Седрик повернув йому посмішку.
– Все ти знав.