Work Text:
Рео ненавидить червоні плями в кутику припухлих губ Наґі.
Ненавидить, як Наґі ліниво витягує з себе посмішку і десятки безглуздих слів, через що плями стають більшими і яскравішими.
Ненавидить, що не спіймав того, хто посмів залишити ці плями так безсовісно і безстрашно - прямісінько на його, Рео, володінні.
І ненавидить себе за те, що не угледів, що не дав зрозуміти усім - Наґі його. Наґі це власність. Скарб, що належить лише одному.
Рео не зводить погляду з червоних плям, ніби здатен випалити їх одними тільки очима. Ніби це лише галюцинація від кількості випитого алкоголю за сьогодні. Ніби ці плями міг залишити і він, якби не був настільки самовпевненим і довірливим.
Їх потрібно стерти і залишити свої.
І такі, аби неможливо було відтерти.
Вкусити. Злизати. Повторити. Відбити себе на чужих вустах.
Поки всі навкруги не зрозуміють.
Поки сам Рео не зрозуміє.
Як же дратує.
- Рео, ти взагалі слухаєш мене?
- Ні.
Мікаґе з відразою торкається вуст Наґі. Плями під шкірою його пальців гидотно-жирні - він занадто грубо змазує їх по щоці Сейширо. Усі вони зливаються в один величезний багряний слід, чужий слід від чужих вуст чужої людини - Рео тре ще сильніше, намагається відтерти цей бридкий рожевий пігмент з бездоганного лиця Наґі. Ще грубіше, стерти все, знищити цього Наґ..
- Боляче, Рео.
- Закрийся.
Будь-який звук - дзвін у вухах. Рео до хрусту кісток стискає долоню Наґі - жорстоко, боляче до зірок перед очима. Він тягне Сейширо десь поміж гурту людей, агресивно розштовхуючи усіх, хто трапляється йому на шляху, - десь серед них той, хто посмів торкнутися до його скарбу, його найсокровеннішої знахідки, його Наґі. З цією думкою, нігті наче по інстинкту впиваються кинджалами в ніжну шкіру долоні Сейширо. Залишаться сліди, кармінові, пекучі - кутики губ Рео підсвідомо вигинаються в безжальній посмішці. Але цього недостатньо. Йому ніколи не буде достатньо.
Рео затягує Наґі в якусь з численних кімнат в напамʼять вивченій ними обома квартирі. Про вмикач світла ніхто і не згадує: Рео чхати на нього, на будь-яке світло, на все, що не Наґі, а Сейширо зрозуміє, що це за частина житла Мікаґе по одному лише характерному запаху і найменшому проблиску місячного світла в прогалинах віконних занавісів.
Тому що все про Рео витатуйовано у нього десь в глибинах звивин мозку.
Тому що з Рео по іншому бути не може.
Мікаґе завжди перший: перший торкається почервонівших губ, перший кусає їх до німого зойку Наґі, перший холодними пальцями лізе під білу футболку, перший грубо залишає відмітини всюди, куди тільки може дістати. Наґі лише нерухомо відслідковує кожен його рух, кожен дотик і намагається вгадати кожне наступне бажання - та марно. Рео ніколи не буває передбачуваним, він увесь про імпульсивність, мимовільний потяг, різкі зміни, і в його руках ти лише інструмент для реалізації. В таких хитких і синтетичних стосунках він - диявол в лику бога і творця, а ти пропащий в його безмежній владі.
І ніколи і ні з ким Наґі ще не почував себе настільки знесиленим і наповненим одночасно.
Сейширо завжди ж мовчить. Він мовчить, коли Рео хоче цього, коли Рео залишає на ньому свої сліди, що не сходять днями, коли Рео злісно дивиться на нього, коли Рео вимагає те, що отрутою вʼїдається в серце. Наґі промовчав навіть тоді, коли ще кожен погляд Мікаґе не був таким пронизливо-гострим і коли здавалося, що у них все буде як і в інших: від випадкових доторків з ніяковим румʼянцем на щоках до палких поцілунків і хриплих стогонів. Сейширо мовчав і гадав, що все робить правильно, допоки це мовчання не привело до руйнування.
Тепер минуле життя можна роздивитися лише в уламках колись теплих спогадів - такий собі калейдоскоп з кольоровим розбитим склом, що вицвітає з кожним днем і кожною подряпиною, кожним синяком на тілі. Наґі памʼятає кожен вітраж того життя ще цілим, яскравим і неушкодженим, та розбитого вже не зібрати і не реставрувати. Зараз же їхнє життя існування більше нагадує товсту сіру кригу, вздовж і поперек понівечену лезами від ковзанів. І всякий погляд Рео, доторк, поцілунок - новою тріщиною на холодному льоді.
Та хоч скільки б тріщин не залишав Мікаґе, цей лід ніколи не розколеться, не розтане ні на міліметр. Тому що Рео завжди перший у хибних рішеннях, а Наґі завжди мовчки прийме кожне таке рішення за свого роду благословення минулого, майбутнього і сьогодення.
Тому що вони обидва зрозуміли, що існувати замерзнути під кригою, - їхня єдина можливість.
Коли Рео різкими рухами знімає з себе дорогий одяг, Наґі чомусь боляче згадується, як це сталося у них вперше. Десь під шкірою, у самих нервових закінченнях, витатуйовані перші боязкі доторки, легкі, майже невагомі поцілунки кудись у шию, руки, груди, стегна. Тоді Рео замість синяків залишав тепло, замість укусів були малинові напівпрозорі плями, замість подряпин - пальці, що ніжно досліджували тіло Наґі у кожному прихованому одягом місці.
Мікаґе не зривав з себе сорочки, не кидав їх де-інде, не залишав відчиненими двері, не штовхав похапцем Сейширо на найближчу поверхню, не починав усе першим, не стогнав так голосно, не вимагав продовжувати як тільки кінчив, не-
Наґі прокручує сотні таких "не" у себе в голові кожного разу, неначе розколупуючи щойно загоєну рану до вʼязкої крові. І так постійно, по десятому колу пекла, тому що якби воно й існувало то відчувалося б лише так.
І, можливо, рана Наґі могла б загоїтися, щоправда залишити рубець на згадку, та все ж більше не пекти, не німіти. Та в неї не було можливості. Наґі не давав їй ніколи такої можливості. Не міг. Не хотів.
(навіть не думав)
- Блять!
Зуби Рео - неймовірно гострі. А ще, Наґі здається, можливо мають трохи отрути в самих своїх кінчиках, тому що інкаше він не може пояснити, чому на місці укусу, в неглибоких ямках слідів від ікол, солодко поколює від задоволення. Він відчуває, як швидко кров пульсує на тому місці, як вологий язик Рео все ще по ніжному - стара звичка минулого, якої він так і не позбувся, - зализує свій слід на його шкірі.
Пальці підсвідомо тягнуться до фіалкового волосся. На відміну від Мікаґе, Наґі навмисно не позбувається звичок - йому хочеться зберегти їх якнайдовше. Хочеться погладити Рео і перебрати кожне пасмо його волосся, аби відчути той притаманний йому запах свіжого аромату шампуня. А потім, якщо трішки почекати, відчути і запах самого Мікаґе. Не той, що схований під шлейфами від дорогих парфумів і їдким димом від цигарок, різкого алкоголю, врешті-решт, а справжній запах Рео, за яким Наґі, якщо чесно, збіса сумує.
Але по нерозголошеній угоді звичок потрібно позбуватись. Особливо Сейширо. Надважливе правило, без якого цього мутуалізму існувати не може. За яким Наґі змушений грубо - наскільки для нього це можливо - схопити Рео за волосся і відтягнути від себе, дати зрозуміти, що його почуття огиди взаємні та щирі. Потім, залишити на тонкій шкірі Мікаґе свої плями, помітити його, аби усі за незамкненими дверима знали, кому він належить. Вкусити без попередження і дозволу. Більше власних плям. Повторити це стільки, скільки потрібно, щоб від задоволення у них обох німіли ноги і тяжко сплющувалися повіки. Щоб довести банальну бзглуздість.
Сейширо виконує усі пункти імпровізованої інструкції, але виходить кепсько. Пальці надто слабкі, аби здаватися грубими; погляд надто співчутливий, аби бути роздратованим; серце надто гучне, аби вдавати байдужого.
У вологих очах Рео гнів збирається солоними краплями, а в кутиках губ - непомітним тремтінням. Наґі знає, що Мікаґе (не) подобаються його хибні рухи, (не) подобається, як тепло відчуваються холодні долоні на румʼяних щоках, як їхні губи майже невагомо дотикаються, заряджаючи повітря навкруги на кілька сотень ампер, як Наґі завжди непомітно вмикає настільну лампу біля ліжка, аби застати Рео у цьому стані. Вразливого до кожної хвилі штучного світла, що ось так назовні шкіру з нервами вивертає. Чуйного до невидимих дотиків і подиху на вустах. Вибагливого до тепла чужого тіла, що передається тільки в найміцніших обіймах. Від такого Рео голова Наґі йде обертом і будь-які сумніви ховаються кудись в найглибші звивини мозку.
Ось він.
Справжній Рео, не схованний від нього за кількома десятками нових "друзів", високим статусом у фірмі батька, брендовим одягом, нахабною поведінкою.
Оголений, нічим не прикритий Рео, щирий і наївний.
Рео, яким він його запамʼятав і видряпав цей образ на внутрішній поверхні склери.
"я кохаю тебе"
Вертиться на язиці, не зважаючи на металевий присмак у роті, тому що Рео у цьому надвразливому стані вже давно навчився себе контролювати, на відміну від Сейширо.
"я кохаю тебе, навіть якщо це заборонено, навіть якщо я не можу тобі цього сказати, я кохаю тебе, бо з тобою досі чомусь добре"
- Ти не вмієш себе поводити.
- Пробач.
Нігті в Рео теж гострі і теж виділяють отруту - в червонющих царапинах по всьому тілу розтікається густе задоволення, що просочує кожну клітину і кожен орган.
Бездоганно.
Усе, що робить Мікаґе, - як залишає ці зникаючі під владою часу відмітини, як вульгарно виціловує губи Наґі, як прудко справляється з ременем на його штанах, - бійка, в якій переможцем виходить той, хто зазнає усіх побоїв. Бійка, від якої має хотітися зникнути і розчинитися, а натомість хочеться продовжувати пропускати один за одним удари в голову.
- Тобі не можна цілуватися з іншими, не можна дозволяти до себе торкатися, чи ти забув, де твоє місце?
- Я знаю, пробач.
"пробач, пробач, пробач, але ти змушуєш мене"
Рео змінювався, тому Наґі потрібно було змінюватися теж. Пристосовуватися, аби мати можливість бути поруч. Імітувати розбещеного, популярного і посміхатися, коли огидні погляди чіплялися за нього. Дозволяти мацати себе, липнути руками, тілом, губами.
Наґі потрібно було спостерігати за Рео, за тим як він розчиняється у їдкому середовищі і фальшивих людях, аби мімікрувати і залишатися зручним і цікавим. Тому що як раніше вже бути не могло. Їхня різниця у статусі і поглядах з невидимої переросла в кілометрову - той халатний спосіб життя, притаманний Наґі, його простота і прозорі бажання стали тягарем для нового Рео, який переймав настанови батька, поступово стаючи на його місце. Рео ускладнювався, більше не посміхався до ямочок в кутиках очей і втратив той промінь сонця, під яким грівся Сейширо. Він вже не хотів ось так ліниво лежати з Наґі у ліжку, тісно переплівши пальці, не хотів залишати швидкі і милі поцілунки на лобі, щоках, шиї, не хотів бути вразливим і боявся, аби інші не дізналися цю його сторону.
Можливо, саме тому він сховався від Наґі у вигаданій самим собою твердій мушлі. Сейширо знав, бачив і чув надто багато - він вивчив Рео від кожної родимки і веснянки на худорлявій спині до ритму його дихання в сонливі години дрімоти. Для Наґі Рео був оголеним нервом, купкою чутливих волокон, за які Сейширо міг би вхопитися і відірвати.
Мікаґе знав, що Сейширо по-дурному ніколи не вчинив би, тому що Наґі був таким же для нього. Щирим і відкритим. Справжнім і піддатливим. Першим і останнім, хоч їхні стосунки не були офіційними й ніколи вже не стануть. Бо все, що з ними траплялося, відчувалося правильно, воно не потребувало слів. Вони не потребували фраз, по типу "кохаю тебе" чи "без тебе я не уявляю життя", тому що усі доторки і погляди були красномовнішими. Рео знав це, але не зміг дозволити Сейширо залишитися поруч з новою, огидною версією себе.
І якби Наґі тільки міг здогадатися, що Рео невдовзі зникне, він би ніколи не мовчав.
Коли Рео різко насаджується, тіло Сейширо здригається від почуттів. Він ловить хриплий стогін самими лиш губами, благаючи час завмерти в цій кімнаті.
- Ти належиш мені.
Так, господи, так, Наґі його і кохає його і кохав навіть тоді, коли у нього не було усього цього, коли в ньому усі шукали лише користь, Наґі кохав його, тому що з ним було просто, з ним Наґі міг залишатися собою.
Наґі майже невагомо дотикається до щоки Рео і відчуває, як всього того гніву і болю, що весь вечір збирались у важких сльозах, стало надто багато, аби втримати в собі. Рео тремтить ( і зовсім не від задоволення), рухається у збитому темпі і грубо відсмикує руку Наґі - (не)потрібна йому ніжність. (Не)потрібні йому пестощі і прояви заборонених почуттів. Але такий потрібний йому Наґі - теж стара звичка, напевно єдина, якої він ще не може позбутися, хоч і робить все можливе задля цього.
- Ти огидний.
"я знаю"
- Ти повинен бути мені вдячний за те, що я досі терплю тебе.
"так так так я знаю і я вдячний"
Наґі паразит - егоїстичний і безкорисливий одночасно. Він виціловує шию Рео так, наче завтра для "них" вже може не бути - така тепер реальність поруч з Мікаґе. Він теж залишає відмітини, не такі багряні і пекучі, як на власній шкірі, але, все ж, це його відмітини - хоч якийсь звʼязок між ними. Обіцянки, що не можна говорити вголос.
Наґі не потрібно отримувати почуття взамін, але йому потрібні слова.
Наґі повинен мовчати, тому що така угода їхня, але Рео не мовчить, принаймні хтось з них має говорити. Саме тому Сейширо грубо - як вчив його Рео - хапає Мікаґе за талію, що до болю правильно лежить в долонях, і вбивається в нього до дзвінких стогонів. Рео прикриває рот долонею, але стриматися не може.
- Блять.
"нужбо, скажи це"
- Ти, блять, ти такий нетерплячий.
"будь ласка, скажи"
- Чорт забирай, Сейширо Наґі, швидше!
Це воно.
Коли Наґі чує своє імʼя, серце за один удар пропускає десять. Тому що вони обидва тут - Мікаґе Рео і Сейширо Наґі - в одній кімнаті, на одному ліжку, поруч, близько настільки, наскільки це можливо. Вони - Мікаґе Рео і Сейширо Наґі - ділять одну білизну, одні рухи, одні почуття. Їх двоє - Мікаґе Рео і Сейширо Наґі, - але вони - одне. І це все, що потрібно Наґі.
"я кохаю тебе"
Стегна самі рухаються в ритмі, який подобається Рео. Руки самі торкаються в тих місцях, де Рео добре.
"я кохаю тебе"
Мікаґе кусає себе за губи і хаотично хапає повітря - з Наґі завжди так, тому що Наґі знає його тіло краще, за будь-кого чи будь-що. Тому що Наґі виліплює себе, наче з гнучкого пластиліну, під потреби Рео. Тому що Наґі зробить для Рео все, навіть якщо потрібно буде вмерти заради нього. І йому байдуже, що це за Рео, тому що для Наґі він лише один.
«я кохаю і кохатиму тебе, навіть коли ти використаєш мене і викинеш, коли забудеш мене і знайдеш когось ліпшого і зручнішого, я кохатиму тебе, тому що ти теж кохатимеш мене, хоча ніколи в цьому і не зізнаєшся»
Наґі не може говорити, тому що вкотре нагадує собі про мовчазну угоду, поки Рео тремтить від задоволення у мʼязах і страху, що це колись скінчиться.
Мікаґе розуміє, що це його вина, що не зміг відпустити Сейширо ще тоді, коли це не було б так боляче і лячно. Знає, що це він зробив Наґі таким - для того, аби зненавидіти його, але думка про те, що потрібно ділити свій скарб з кимось, вгризається до самих кісток. Рео відчуває, що поруч з Наґі може дихати, що його гіпнотичні дотики змушують залишатися живим справжнього Рео десь там глибоко всередині. Тому що для Рео існує дві версії себе, одну з яких він так старанно намагається знищити.
Рео голосно стогне, щиро бажаючи, аби хтось увійшов в кімнату і Наґі стало бридко від нього. Рео залишає царапини на широкій спині Сейширо, надіючись на те, що йому прилетить за це по обличчю. Але Рео кінчає, тулячись до гарячого тіла і дивлячись у темні очі навпроти. Але Рео вдає, що засинає, аби хоч на мить довше побути поруч з Наґі.
але
- Я кохаю тебе.
але Сейширо говорить уві сні.
Наґі завжди буде мовчати, а Рео завжди буде першим залишати холодне місце на пустій половині ліжка зранку. Тому що вони - Мікаґе Рео і Сейширо Наґі - невдовзі зникнуть.