Work Text:
Якби навколо Павітра з'являлися такі самі – напрочуд зручні, прошу зазначити – фрейми з перекладом кожного незрозумілого слова, то він вже давно став би ходячим словником. Такий собі персонаж, обліплений різнобарвними листочками. Але, на щастя чи на жаль, такої функції його всесвіт не має, тож кожен має розуміти його раптові вигуки як того хоче.
Павітр керується емоціями – ні-ні, не вважайте, що він піддається ним! Він просто любить їх висувати на всеогляд. Переважно, супроводжуючи яскравими словесними вставками й описами. Нерідко в діло вступає і лайка – о, повірте, Павітр її використовує не гірше за забутого у підворіттях сапожника. Нецензурна лексика ідеально накладається на будь-яку яскраву подію в його не те щоб дуже цікавому житті. Бо що він робить? Прокидається, вкладає волосся – тут можна дозволити собі один ранковий зойк, коли гребінь тягне занадто сильно – вчиться у школі (в приміщенні заборонено лаятися!), годує безхатніх песиків, п'є чай з тіткою (лаятися заборонено, але тепер категорично), робить домашнє завдання... Вночі – перемагає кільканадцять злодіїв (इसका लाभ उठाएं!), обкрадає грабіжників, час від часу вибиває пил з незрозумілих істот (मुझे नफरत है!!).
Павітр вночі – це не Павітр удень.
Він переходить на рідну мову навіть коли соромиться! Що, насправді, також лишається надмірним виявом емоцій. Кожному варто почути, як переходить на ніяковий шепіт та починає бубоніти на гінді цей хибно названий безсоромним павук. Це мало бути секретом, та Ґвен, побачивши цю метаморфозу вперше, зайдеться нестримним реготом та відмовлятиметься рухатися з місця впродовж наступних п'яти хвилин.
Павітрове нервування – це цілий стос кривих реплік, усі старанно виведені мовою гінді. Нерозуміння – знов те саме. Обурення, обдумування, щастя – усе завертається в яскраву обгортку.
Ось чому всі ненавидять працювати з Павітром.
Бо варто йому помітити шуканого злодія серед бетонної забудови міста – "वह वहां है!" – і павук зникає, допоки інші поруч намагаються розшифрувати чужі слова. Які, переважно, виступають лише маркером успіху або невдачі.
– Я вам казав, що він прямо там! – виправдовується Павітр, поки на нього зусібіч тиснуть чотири незнайомих павука.
– Ти нам сказав! Сказав! – чоловік старанно намагається передати набір незнайомих звуків, але виходить у нього погано. Настільки, що слово "він" перетворюється на "повітря", в "ось" – на дуже заплутане "агов". – Ось що ти сказав!
– Агов, повітря? Я точно такого не казав! Я в цьому впевнений..
– Уявлення не маю, що ти сказав, але це – те, що ми почули. – чоловік хапається руками за голову, немов його долає найпекучіший головний біль. – От тільки ми не чули навіть про повітря!
– Звичайно не чули: я вже казав, що його згадки тут не було, – пояснює Павітр ще раз. – Можливо, я казав вам стерегтися повітря, бо злодій випускав отруйний газ, але проблема в тому, що цього я також не казав! Очевидно, через фонетичні особливості мови ви випадково вимовили "повітря" замість займенника "він", помилившись з останнім звуком. Таке часто трапляється з іноземцями, тож не хвилюйтеся!
Павітр закінчив свою промову, переможно розкинувши руки в боки. Аудиторія, на жаль, сприйняла її не так радісно.
– Заради бога, Павітр Прабакар, замовкни, – прошипів один. – Я особисто попрошу Міґеля більше не ставити нас разом.
– Але!..
– Мені все рівно, я не записувався у перекладачі! Я йду звідси, – чоловік розвернувся й зробив кілька кроків у бік виходу. – Я один, чи інші також?
Інші, винувато – а дехто все ще розлючено – поглянули на Павітра та повільно покинули приміщення. Вихід з кімнати був лише один, тож, почекавши кілька хвилин заради поваги до своїх опонентів, Павітр вибіг вслід за ними. Правда, потім його дорога звернула не до Міґеля, а в буфет.
Якщо ніхто не хоче миритися з його особливостями, то Павітр працюватиме сам. І, якщо вдасться – він подружиться з котом та ходитиме на місії виключно з ним. Збере навколо себе всю фауну павучого мультивсесвіту, організує закриту спільноту – зоопарк – всередині організації Міґеля, як це зробив кумир мільйонів дітей Гаррі Поттер, і буде щасливий. А назва... "Орден павука?" Павітр задоволено посміхнувся своїй ефектній вигадці.
– Ви платити збираєтеся?
– Ох, пробачте! – Павітр, випавши зі світу фантазій, поспішив перевіряти кишені. Кишені, яких немає на костюмі, – Пробачте, здається, я забув гаманець. І обміняти валюту, – це він прошепотів. – Запишіть на мій рахунок, я заплачу завтра!
– Це вже третя обіцянка, – жіночка за прилавком дивиться на нього скептично. – Якщо не принесеш завтра, я знову зніму їхню повну вартість з рахунку Міґеля О'Хара.
– Прекрасна ідея! Дякую вам, пані!
Павітр хапає булочку з прилавку та, стрибнувши на стелю, проходить над усією чергою. Про що він там думав? Так, точно, про те, щоб поговорити з котом.
___________________
– Ай!
– Не рипайся так, – каже тітка, обробляючи поріз прямо на носі. – Як ти взагалі примудрився впасти у котячий притулок? Невже знову ходив по старих дахах? Скільки разів казала, що не можна, а все без толку.
– Я лагодив... Покрівлю! Допомагав лагодити покрівлю, і випадково проломив їм дах. – Павітр обережно утримав жіночу руку, не даючи тій вкотре пройтися змоченою у спирті ваткою по рані. – Але я все-все полагодив! Тепер дах нашого притулку як новенький!
– Який ти в мене молодець, – жінка, не відкладаючи знаряддя для тортур – себто, ватку – кидається та притискає племінника до грудей. – Справжній скарб. Найкращий племінник у цілому всесвіті!
"Найкращий племінник" ніяково посміхається. Покрівля їхнього притулку все ще стара, як рештки динозавра у історичному музеї. Здається, сьогодні вночі людина павук лаятиме не ворогів, а криві цвяхи та відбиті молотком пальці – бо треба відповідати за свою брехню. Не те щоб брехню – бо павуки не брешуть, – а стратегічні хвастощі наперед.
– Звичайно... Ай! – він скрикнув і болюче здригнувся. – Це було підступно!
Тітка на це лише хитро всміхнулася. Вона прекрасно розуміє, коли її племінник їй бреше. Але причини, з яких він це робить, лишаються як завжди покритими туманом таємниці. Підлітки мають право на власне життя, чи не так? А вона точно вірить в те, що Павітр не намагався втопити цього примарного кота.
– Готово, – вона клеїть широкий пластир прямо на ніс племінника. – Як новенький.
– Дякую! – рука Павітра вже тягнеться, щоб стягнути пластир, але:
– Не смій навіть торкатися.
– Тітко Майо!
Святе обурення Павітра пробиває чужу маску серйозності та змушує залитися сміхом. А може, це просто його понівечене котячими кігтями обличчя із пластиром в сердечко виглядає так смішно.
– Більше не намагайся подружитися з місцевими котами, – каже вона натомість. – Тварини тебе з дитинства не люблять.
– Просто вони мене не розуміють, – складає руки на грудях Павітр. – І взагалі, мене ніхто розуміє. Але я нічого не можу з собою зробити!
– Тоді лишайся собою. – жінка враз серйознішає. – Не намагайся підлаштуватися під тих, хто відмовляється сприймати тебе таким, яким ти є. А населення Індії не дарма становить цілих сімнадцять з половиною відсотків від населення усього світу: серед них ти точно знайдеш тих, хто тебе зрозуміє. І знай – я завжди буду поруч, навіть якщо я і є однією з тих, хто тебе не розуміє.
Міґель разом із його неймовірною іа-помічницею досі не вирахував точну кількість людей-павуків у мультивсесвіті. Можливо, це й на краще – бо серед них точно знайдеться той, хто зрозуміє Павітра. Індійська культура занадто важливе надбання для всього світу, незалежно від його місцезнаходження!
– Дякую, – Павітр опускає голову, не знаходячи в собі сил поглянути у чужі очі. Вони точно повні добра й любові, – Дякую. Я дійсно дуже вдячний.
Тітка дійсно його не розуміє – і не зрозуміє ніколи. Навіть у випадку, якщо Павітр випадково – чи цілеспрямовано – признається їй в усьому, що тяжким каменем висить в душі.
Коли вночі Павітр висковзує з будинку через вікно, він вперше відчуває сором. Коли він заглядає до її кімнати – тітка вже мирно спить, не чуючи нічого. От тільки тепла ковдра впала з плеч – тож він не стримується, повертається і поправляє ту. Ну а тепер – до роботи.
Павітр починає бурмотіти прокльони собі під носа ще в момент, коли купує дошки. Бо вони ж такі до біса дорогі! А в їх імпровізованій родині гроші й так на дорозі не валяються. До того ж, завтра Павітру доведеться повертати борг за всі хлібобулочні вироби, які він встиг отримати безоплатно у мультивсесвіті – до речі, курс валют у Нова Йорку просто жахливий! Оббирають до нитки. Павітр жаліється у пустоту, коли позичає молоток з комісійного магазину – бо доведеться зробити чималий гак, щоб його повернути. Розлючено шепоче найнепристойніші слова, коли намагається з маленького екрану телефона зрозуміти, як вкладати нові металеві листи прямо на тільки що вбиті дошки. Він не соромиться, у цьому районі крім безхатніх тварин ніхто давно не живе – тож можна дати собі волю.
Павуче чуття вчасно попереджає, що не варто: зовсім неподалік є щось, і від цього "чогось" варто чекати неприємностей. Павітр відкладає коробку цвяхів убік та завмирає, приклеївшись долонями до крівлі. Затримавши дихання. І обережно заховавши телефон в приховану кишеню – якщо із тим щось станеться, Павітр вдарить самого себе. Він ще не додивився гайд (для чайників, що б це не означало) про те, як правильно клеїти металочерепицю.
Неподалік чути важке, втомлене дихання та повільні кроки – ноги ледве пересуваються, а за кожною з них – дивний, незрозумілий шурхіт. Шепіт, який нагадує змію. Павітр притискається ближче до голих дощок – без жодного рипіння, щоб його не було помітно. Як хочеться іноді мати вміння хамелеона! Чому він саме людина-павук, а не людина-хамелеон? Це ж значно зручніше. Хоча, ймовірно, без павутини йому не обійтися... Здається, Павітра знову понесло не туди.
Дивна фігура являє себе у вузькому провулку, який обривається як раз коло притулку. Павітр перекочується вбік, за димар, та продовжує видивлятися супротивника: величезне, місцями – зіжмакане, мов паперове тіло розправляє плечі. Вулиця знову поринає в темряву. Фігура бурчить, намагаючись щось зробити зі своєю рукою, матеріал якої нагадує гофрований папір. Так хочеться пожартувати – обережно, невідомий пане, не відірвіть собі кінцівку! Але Павітр стримує цей характерний для всіх павуків (ще одна перевага буття хамелеоном!) позив до поганого гумору та розглядає статуру. Чотири рівнесенькі ноги, масивне тіло – хоча, здається, дмухни – і його знесе, – крива рука та величезна друга, широкий хвіст, маленька голова в шоломі. Дивне створіння, але Павітр бачив і не таке. Хоча цей пан, здається, виліз із коміксу рейтингом вище.
– Не бажаєте одягнутися більш пристойно?
Маленька голова крутиться в пошуках причини раптового звуку. Він оглядає стіни, вікна, кожне оточуюче дерево – та забуває про ділянку прямо під власним носом.
– Так, пане, я звертаюся до вас, – Павітр з'являється перед його ногами. – Ваша екзотична зовнішність привертає занадто багато уваги. Будьте ласкаві, коли збиратиметеся відвідати цей світ іншим разом, вдягатися менш зухвало.
– Хто ти? – гомункул опускається на коліна, мов кінь перед комахою.
– Павітр Прабакар, – він простягає руку на манер знайомства. – Не назвете своє ім'я? Я хотів би знати, куди вас варто відправити після того, як я вас переможу.
– Ти? Переможеш? Ти комік? – безіменне створіння задумується. – Ні, судячи з твого костюму, ти радше клоун.
– Я, до вашого відома, місцева єдина людина-павук, – починає Павітр, та не встигає:
– Ще одна? Ні, – розлючено ричить. – Бачиш, що сталося з моєю рукою? Питання риторичне, – спішить додати, коли бачить, як розширюються очі павука. – Це зробила рожева дівчина. А це, – він показує відрубок хвоста, – Зробив кольоровий павук. Я ненавиджу павуків. І взагалі, у мене, – хвіст болісно здригається, – Арахнофобія! – і б'є по місцю, де стоїть Павітр.
Радше тому, де був Павітр секундою тому. По голому, пустому місцю, бо той вже злетів у небесні простори – наскільки їх допускає вузький провулок, в якому вони опинилися. Гомункул стає на дві ноги, закидуючі інші дві – передні – так високо, як може – щоб водночас їх опустити, викликавши землетрус по всій вулиці.
– Ти в Індії, тож з такою фобією буде непросто, – продовжуючи світську бесіду, Павітр хапає чужий хвіст та тягне вбік, подалі від крихкої забудови. – У нас водиться тридцять сім унікальних видів павуків. Деякі з них вміють стрибати на висоту до півтора метри, тож не дивуйся, коли знайдеш одного у своєму багажі, – Павітр проноситься між неповоротливих ніг, стягуючи їх ниткою павутини, – Також є домашні павуки, павуки садові, морські, – він тягне вниз, змушуючи величезне тіло важко впасти на коліна, – колючі павуки всіх кольорів веселки, величезні павуки-мисливці. Я не найкращий арахнолог, але дещо знаю.. Ого, то в тебе є і крила!
Гомункул важко дихає, завалившись уперед. Але він все ніяк не завмирає, а дихання – хаотично пришвидшується. Уся його паперова шкіра пульсує люттю, а скляні очі – наливаються кров'ю. Хоча не те щоб вона могла бути в ходячого пап'є-маше.
Це дивно. Мозок каже, що найслабші точки – точки опори – знерухомлені, тож боятися нічого; з іншого боку, павуче чуття виє тривогою, змушуючи його руки неконтрольовано труситися. Павітр стискає кулаки, та це допомагає мало.
Паперова оконтовка суперника починає бездумно шелестіти. Все тіло хаотично сіпається з боку в бік, не зважаючи на ціпкі павучі пути, що вдавлюють його у землю та обмежують рухи. Павітр дивиться на цю сцену в німому очікуванні: не зрозуміло, на що варто чекати.
Вибух. Павутина розлетілась на шмаття. Павітр підхоплюється, стрибає вгору, забезпечує собі кращий огляд – але щось йде не за планом, чуття виє так сильно, що розриває зсередини; кожен удар серця відбивається навіть під кінчиками пальців; гола нитка боляче б'є по руках, всі почуття – зникають, немає рівноваги! Павітр розуміє, що втратив будь-який контроль – над власним тілом, над усією ситуацією. Лишився тільки тупий біль у грудній клітці та свист повітря у вухах.
А потім – темрява. Всього на долю секунди, але її вистачає, щоб вивести Павітра з колії. Здавалося, що він заснув – всього секунду тому був над неправильно маленькою головою, а зараз – влетів у стіну. Але факт лишається фактом: здається, єдина людина-павук допустила помилку. І якщо прямо зараз він не вистрибне з утвореного у стіні провалля, наслідки цієї помилки стануть катастрофічними.
– Ненавиджу павуків! Ненавиджу, – кам'яна груда летить в діру, – Ненавиджу, ненавиджу!
– Ще хто кого ненавидить, – Павітр спльовує кров, стоячи на даху. Він важко дихає, одне око – не бачить світ за червоною пеленою. – कुत्ता.
Він не має ані найменшого уявлення, що можна зробити. Павітр вперше в ситуації, з якої, як здається, немає виходу. Але гей! Він – єдина в цьому світі людина-павук, і розібратися із цим – його прямий обов'язок.
– Якщо ти проломиш ще одну стіну, я залатаю її тобою особисто. – каже Павітр. – Пап'є-маше може бути досить твердим, якщо знати, як його правильно робити. А тебе, здається, робив нікудишній майстер.
У нього немає вибору, чи не так?
– Мій майстер – геній!.. – стопа Павітра опускається на чуже обличчя, змушуючи того замовкнути.
– Правда? Але, здається, над тобою він схалтурив, – нитка огортає чужу шию, – लानत है! Хал-ту-ра!
Павутина напружується та розтягується на відстань значно довшу, ніж дозволено. Дехто уміє дивувати – Павітр вдячно стискає нитку у руках, відштовхуючись від землі. Він знов стрибає, не зважаючи ані на біль у грудях, ані на праве око, що навіть не бачить. Вухо раптово вловлює знайомий тріск позаду – Павітр зовсім не граційно падає на стіну, а потім завмирає.
Всесвіт навколо приймає новий колір – червоний, ні, він помаранчевий! Рожевий та бездонний жовтий. Кольори змінюють один одного занадто швидко, але навіть крізь біль та близьке до втрати око Павітр бачить – відчуває – це рятівний портал.
Під чужими ногами не чути руйнування черепиць. Вона ступає м'яко, ніжно, але хвилі палкої сили відчутні навіть крізь відстань.
– Він був моїм, – каже вже друга за сьогодні незнайомка. – Пробач, не встигли попередити. Та, бачу, ти й сам розібрався що тут до чого.
Павітр тільки підіймає погляд, не встигаючи навіть розкрити рота.
– Ґвен Стейсі. Будемо знайомі, Павітр Прабакар.
Будемо. Не те, щоб у Павітра був час на роздуми, але наявність союзника – дуже вчасна. Він лише розуміючи киває та переводить погляд на покручену фігуру перед ним, яка дивиться на переливчасті кольори, як на дар божий. Але обличчя перекривлюється, варто йому побачити нову противницю:
– Це знову ти! Рожева, – він ричить. – Дівчина!
– Варто було сказати чорна, – задумливо оглядає чужий костюм Павітр. – У відсотковому співвідношенні концентрація цього кольору значно перевищує рожевий.
– О, то ти все ж вмієш розмовляти? Чарівно, – Ґвен, здається, не звертає ані найменшої уваги на попередню дискусію. – Допоможеш?
Вона звертається тільки до Павітра. Він відкидає липке волосся з очей – ока – та дивиться прямо.
– हाँ!
– Не зрозуміла ані слова, але якщо тут щось крім ствердної відповіді – кажу одразу, я її не приймаю.
– Як може бути негативна відповідь? – Павітр зітхає. – Кажу, що з радістю!
___________________
О шостій ранку – себто, через якихось три години – він безсоромно втік із дому, не давши тітці побачити наслідки нічної вилазки. Він набрехав – ох, тобто, приховав хвости! – у школі, сказавши, що відвідав тренування з бойових мистецтв. І він не знає, що робити тепер. Око остаточно загоїться через дві години, тож це менша з проблем – він уже навіть бачить обриси навколишніх предметів.
До речі, дах притулку Павітр все ж таки підправив. Не те щоб дуже якісно, але балл за старання отримати варто. Ґвен вирішила на це вкрай комічне дійство не лишатися й пішла до штабу, навіть не попрощавшись. Чому всі павуки навколо нього такі неввічливі!
Тож, намотавши кілька кіл довкола дому, повернувши одну вкрадену сумочку й один зниклий гаманець підстаркуватим леді, знявши кота з даху та погодувавши пташок, Павітр вирішив закінчити імпровізовану післяобідню прогулянку поверненням до штаб-квартири. Він обіцяв повернути борг жіночці за прилавком!
Вже через пів години оптимізм згас, немов його і не було. Зараз Павітр сидить у кафетерії, сумно перераховуючи монети, та знову щось шепоче під носа. Він сам не розумів, про що говорить – просто треба зайняти рота чимось кориснішим за мовчазний простій.
– Йо, Павітр, – він не встигає обернутися на голос, як бачить Ґвен, що впала на сидіння перед. – Рада бачити цілим і неушкодженим. Вчора на тебе було боляче дивитися.
– Хіба не у всіх з нас пришвидшена регенерація? – забувши навіть привітатися, ошелешено питає Павітр.
– У всіх, але це не відміняє того факту, що я рада тебе бачити цілим. – Ґвен ставить якийсь новомодний шейк на стіл. Маска усе ще на обличчі, – До речі, маєш вільний час?
– Звичайно! А...
– Давай сьогодні з нами. Себто, зі мною й Гобі. Він класний, чесне слово! – Ґвен в захопленні розкидає руки, – Тобі сподобається, я гарантую. Гобі всім подобається.
– Дякую за рекомендацію, я буду радий познайомитися з будь-яким твоїм другом!
– Це не взаємно, якщо тобі цікаво. – додає Ґвен. – Мені достатньо тих знайомств, які у мене є.
– Але ти буквально вчора... Ні, ти сьогодні познайомилася зі мною?
– От тому й достатньо, – вона переводить погляд на дисплей годинника, – Ще буквально хвилина, і він буде тут.
– Стій, – Павітр підхоплюється з місця, – Прямо зараз?
– Хіба я про це не сказала?
– Я не думав, що так скоро!
– Йо, Ґвен, – роздається позаду. Голос низький і абсолютно незнайомий, – Підібрала нового?
– Привіт, – її погляд моментально стає теплішим. Вона встає з насидженого місця і принизливо тягне Павітра за руку, змушуючи скотитися зі стільця. – Павітр Прабакар, сьогодні піде з нами.
Гобі зміряє його поглядом. Павітр дивиться у відповідь, оцінюючи чужий зовнішній вигляд. Гофрований папір та вирізки з газет вже запевняють його в тому, що новий приятель точно і беззаперечно не сподобається. У Павітра травма на паперові вироби. Відколи, спитаєте ви? Звідучора.
– Гобі, – руку не простягає. Ні граму ввічливості у цих павуків, – Гобі Браун.
– Як вже сказала Ґвен, – він робить акцент на останньому слові, – Павітр Прабакар! Будемо знайомі, – люб'язно запропонована долоня все ж з'являється між ними. Павітр навчить усіх довкола базовим порядкам, хочуть вони того чи ні.
Гобі на долоню дивиться, але приймати рукостискання не спішить. Обидва так і застигли: Павітр з витягнутою рукою та його мовчазний опонент, що дивиться вниз. Ще один пункт до чорного списку – незаконно великий зріст. Павітру доведеться щоразу задирати голову, щоб побачити чуже обличчя.
– Ти знав, що рукостискання – це стародавній метод, який дозволяє новим знайомим лишити між собою простір?
– Я не вірю в традиції, – відрізає Гобі. Смішок пронизує тишу, що застигла навколо.
– Пробачте, – Ґвен прикриває рота. – Не втрималася.
Принаймні цей звук відволікає їх обох водночас. Судячи з викривленого обличчя Павітра та абсолютно рівного Гобі, смішно нікому з них не є і не було.
– Проїхали, – Ґвен зітхає. – Чи не варто нам піти? Чи ви збираєтеся стояти стовпами ще пів дня?
– Уже біжу, – Павітр поправляє неслухняне волосся. Нашвидку вимите вночі, воно й досі блищить, але як треба вперто не лягає. Гобі мовчки звертає вбік, не обтяжуючи себе необхідністю попереджувати. Відкривати портал посеред кафетерію – поганий тон. Хоча, з огляду на мерзотний характер цього павука, це явно не єдина причина утриматися від поклику серця для нього.
– Це що за панк? – шепоче Павітр, звертаючись до Ґвен. Він спеціально відстав на кілька кроків, щоб не привертати надмірну увагу.
– Він не любить, коли його звуть павуком-панком, – так само тихо відповідає вона.
– Ви в курсі, що я вас чую?
– हाँ!
– Так, – буденно повідомляє Ґвен і додає, звертаючись до іншого члена групи: – Стій, хіба ти вже не казав вчора те саме?
– Так і є! – очі Павітра блищать. Ґвен подумки нагадує собі купити сонцезахисні окуляри, – Це ствердна відповідь. Якщо плануєш повторити, не вимовляй останню "н". Дозволь кінцевому приголосному випасти з миром, – він робить зауваження, побачивши, як розтягується чужий рот в готовності вимовити нове слово вслід. – З якоїсь причини ви забагато значення надаєте цьому звуку, навпаки ковтаючи початкову "х" та зовсім втрачаючи подовжене "а" опісля.
– Знаєш, краще я навіть не намагатимуся.
– Це вже на твій розсуд! – радісно повідомляє Павітр, даючи знати, що він не проти провести навіть повноцінний урок. І не важливо, що Гобі перед ним вже відкриває портал, який вестиме до абсолютно невідомого світу і де, ймовірно, їм всім знову натовчуть пики.
Навколишнє середовище до неможливого давить на мізки. Здається, Ґвен також це відчула – судячи з того, як болісно вона прикриває очі та масажує вилиці. Це аж ніяк не допомагає – Павітр перевірив, – бо оточуюча картинка ще більше розпливається, а голова немов трощиться зсередини.
– Рекомендую більше дивитися під ноги та менше – по боках, – зі знанням справи каже Гобі. Його неонове різнобарв'я світу зовсім не торкнулося – спокійно йде та оглядає графіті довкола. Що це за фарба, що світиться у цілковитій темряві? Павітр, не втримуючи власну цікавість за хвіст, торкається одного з малюнків кінчиком пальця. Застигла фарба холодна та гладка. Він веде далі – малюнок тут звертає, кольори хаотично нашаровуються один на одного. Це несподівано гарно.
– Ти йдеш? – вигукує Ґвен, що застигла метрів за п'ятнадцять. – Буде ще час пооблапати чужу роботу.
Неоново-жовті візерунки не відпускають, але у нього немає вибору. Востаннє човгнувши рукою по поверхні стіни, Павітр утикається поглядом в бруківку та біжить слідом за двома. Кожний світ – разючий контраст з його. А цей – узагалі його діаметральна протилежність.
– Хтось знає, де шукати.. І кого, власне, узагалі шукати? – наздоганяє він. Погляд усе ще приклеєний до землі. Єдине, що йому доступне – це носи шпичастого взуття та мініатюрні балетні пуанти.
– Тобі ж так і не пояснили, – б'є себе в лоба Ґвен, – Ай! Ні, це місце зведе мене з розуму. Не треба було відкладати з купівлею сонцезахисних окулярів.
– Перевантажене зображення, – констатує факт Гобі. Він зовсім поруч, – В моєму світі теж непросто.
– Бо у вас там у кожного предмета індивідуальна кадрова частота? – питає Ґвен. Голову, очевидно, до співрозмовника не підіймає. – Але він принаймні не світиться на манер диско-шару. Лазерного диско-шару.
– Ми майже на місці, – проігнорувавши докори, каже Гобі. – Звідси видно все місто. Жорстоке місце, але має унікальний шарм.
– Де? – Павітр моментально забуває про будь-який головний біль та світло. Він підіймає голову, але…
Широка долоня безжально опускається на його обличчя, змушуючи враз закрити очі.
– Надивишся ще, – долинає голос Гобі крізь темряву.
– अपने हाथ हटाओ! Це неввічливо!
Павітр рефлекторно скидає чужу руку, але помилку розуміє, і більше на нічні простори міста зазіхнути не намагається.
– Що це означало? – зацікавлено питає Ґвен, пропустивши повз вуха все, що сталося за цю коротку мить.
– Не бери в голову, – Павітр зітхає. – Це я голосно протестую та прошу забрати свої надмірно широкі долоні.
– Словесний протест проти опонента – досить сміливий хід.
Він не може поглянути в чужий бік. Не розуміє, жартує Гобі чи каже це всерйоз.
– Ви смішні. Обидвоє.
– Дякую за оцінку, – Павітр з розгону врізається у чужу спину. – Що сталося?
– Він тут. Дивіться уперед і не відводьте погляд від головного – опісля бюрократії – ворога.
– Це що… – Павітр мружиться. – Чоловічок з відеогри?
Тисячі відблисків водночас б'ють у очі. Як же він хоче хоч на мить стати Гобі – той зовсім не зважає на особливості навколишнього середовища, в якому їм не пощастило опинитися.
– Так, – Ґвен намагається поглянути на цю чудасію збоку, – Поглянь, він навіть 2Д.
Піксельна фігурка в людський зріст мружиться – наскільки дозволяє якість зображення, бо це радше нагадує кількасекундне глючне кліпання чорного квадратика-ока.
– Це не робить мене гіршим за вас, – лине рівномірний, механічний голос. – Вклоняйтеся.
– Тобі чи від тебе? – вигукує Павітр, – अरे! Це було близько. Дякую, відповідь вже не потребується!
Стрибаючи на найближчий дах, він намагається виділити фігурку серед зелених ліхтарів довкола. Повірте йому на слово, це – найгірша арена за всю його кількамісячну кар'єру! Гобі, який прямо зараз випадково проламує вікно й з глухим стуком закочується всередину будинку, вперше з ним згоден.
– Це знову щось без граму сенсу, але повне емоційності? – Ґвен у момент з'являється прямо за спиною. За шквалом куль її кроки знову не чути, – Люблю, коли ти так кричиш.
– Так, – завзято киває Павітр. – І стій, що?
Але її вже й слід простиг. Можливо, це була лише його, Павітра, слухова галюцинація? Змиритися з цим буде легше, а зараз – в нього є куди важливіше заняття.
Піксельні кулі, навіть лишаючись плоскими і двовимірними, розвивають неможливу для себе швидкість. Павітр лишає дах, варто лише граду ледь не торкнутися його стоп – падає в стійку на руках, відштовхується, пускає нитку павутини і летить геть на інший бік. Це мінімальне навантаження віддається солодкою тугою у м'язах. Немовби він лише учора не займався цим самим з тим неотесаним монстром. Павуче тіло разом із травмами швидко зводить на нуль і будь-яку втому.
Павутина боляче шарпає по плечу, але йому байдуже – Павітр навіть не подає вигляду, що щось іде не так. Навпроти – Ґвен безрезультатно намагається накинути сітку на чоловічка, десь з зовсім іншого боку – Гобі відбивається від шквали квадратних куль, водночас з цим не даючи тим розбити вікна в будинку поруч. Чому вони самі – 2Д, а спецефекти навколо – такі реальні?
– Боляче, – рівно декларує противник, отримавши по голові. Павітр підбирається ближче, намагаючись не зводити очей з будинків, що їх оточили. Крізь скло він бачить люд – а скло, на жаль, і близько не куленепробивне.
До чужої голови далеко – але буде достатньо знерухомити руки. А перед цим – відібрати зброю, утихомирити та не дати рознести весь район. Гобі вистрибує з розбитого балкона, тримаючи в руках літню жіночку. Він розуміючи киває, немов би даючи добро.
– Ґвен! – волає Павітр. Один погляд стрічає другий, він – тягне нитку павутини до себе, відтягуючи чужу руку, вона:
– Є! – переможно кричить. Гвинтівка падає додолу. – Добий його вже, Пав!
Пав? Не на часі дивуватися. Павітр робить одне – востаннє сконцентрувавши всі сили, відштовхується від стіни й умить являє себе поруч.
– Попався, – нога врізається прямо в квадратну голову, – А зблизька ти ще дивніший, ніж здаля. – він стягує обидві руки за спиною. Фігурка враз збігається на манер складеної вдвічі картонки.
– Як ви посміли? – у голосі не з'являється ані краплини емоцій.
– У шість рук, – задоволено показує власні дві Павітр. – Або ж три пари, як вам зручніше буде рахувати. Дякую за сьогоднішнє шоу, пане! До речі, Ґвен?
– Це сьогодні на Гобі, – тепер і вона підіймає долоні догори.
– Зараз все буде, – він кидає під ноги зсутуленого і явно подавленого супротивника мініатюрний блимаючий пристрій. Червоний вогник остаточно розколює черепну коробку Павітра, через що той закриває очі руками та відвертається від сцени. Надалі вуха вловлюють тільки знайомий шепіт та тріск ефектної клітки. Мишка у мишоловці.
– Красно дякую, – тягне Ґвен. Здається, вона також не в захваті від нового ключа світла. – А тепер будь ласкавий винести це прямо у штаб.
– А це вже, – він демонструє долоні, – Не моя робота. – і миттю руки в боки. – Хто відповіда за зв'язок?
– Тц, – дивиться на годинник. – Я зрозуміла. Джесс? – вона звертається до приладу, забувши про двох своїх сьогоднішніх колег. – Так, це Ґвен…
Павітр чує тихі кроки за спиною. Він все ще дивиться в підлогу, слідкуючи за кожною тінню, що залишається на ній. Гобі стає десь поряд і жестом запрошує підняти погляд від голого асфальту.
– Хіба не ти мені тут закривав очі?
– Я обіцяв, що буде час розглянути антураж згодом. І він настав.
Зітхнувши, Павітр підкоряється – і йому перехоплює подих. Навколо – краса: неосяжні простори залиті мрійливими фарбами – нехай неоновими, зате якими яскравими. Вони б'ють в очі, але мозок не вправляється з протистоянням між раціональністю й бажанням. А друге, як відомо, завжди бере гору.
– Яка краса, – шепоче Павітр, дивлячись прямо в роз'їдену барвами пітьму. – Якби вона так не сліпила, я б тут лишився жити.
– Дай собі кілька днів і звикнеш, – Гобі минає його, встряглого на місці, злегка задіваючи плечем. – Довірся своєму тілу, а воно вже підлаштується під будь-які умови.
– Говориш зі знанням справи, – Павітр опускає руки на металеву огорожу. Перегинається, намагаючись зловити обличчям подих вітру, – Ти тут давно?
– Достатньо, щоб мати владу ділитися порадами.
– Занадто стереотипні для британців каламбури, не вважаєш?
– Як ти зрозумів? – голос Гобі грубішає. Але в ньому відчутний смак цікавості.
Павітр зміну в настрої якщо і помічає, то ігнорує.
– У мене нюх на британців.
– Он як. – тягне Гобі. – Унікальна навичка.
– Це у нас в крові, – жартує Павітр. – Передається з покоління в покоління і все таке. Одразу видно, хто у нас все вкрав.
– Монархія, – Гобі серйознішає. – Необмежена ніким влада стирає в людях почуття міри. Монарх відчуває, що лишиться безкарним навіть у випадку найтяжчих злодіянь.
– Вірно, – Павітр дивиться на нього. В очах з'являється незрозумілий блиск. Він сам – запрошення продовжити.
– У мене теж є причини ненавидіти діючу британську корону. І це не тільки через посягання на мої особисті права та свободи.
Здається, Павітру все ж варто дати Гобі другий шанс. Навіть якщо він потрапив до його чорного списку одразу за шістьма параметрами. Павітр завжди готовий відкликати свій звинувачувальний вирок. Себто, підтерти гумкою коштом у двадцять дві рупії.
___________________
– इंतज़ार! Стійте!
Нитка грубо врізається в долоню, але Павітр – Пав – не зважає. Не на часі здіймати гам через дрібний поріз – тим паче, що його шкіра стягнеться через якихось дві хвилини.
– Перебирай ногами швидше, – жартівливо кричить Ґвен. Вона випереджає його на добрих двадцять кроків – якщо відстань в повітрі можна вимірювати ними. Цікаво, якими значеннями крім сталих могли б користуватися павуки? Максимальне допустиме розтягнення павутини? Чи середня довжина їхніх рук?
– Якщо це ще один докір стосовно мого зросту, я за себе не ручаюся!
– Це докір лише стосовно твоїх коротких ніг, – вона прямо в повітрі обертається на сто вісімдесят градусів. – Не відставай.
– Я просто пізніше стрибнув, – кричить він у відповідь. На жаль, усе ще ані на сантиметр не наближається.
Ґвен голосно сміється. Вона, танцюючи, легко випереджає Павітра – здається, ноги навіть не торкаються землі. Стрибок, відштовхування від стіни, політ без жодних крил. Це гарно.
Гобі, який міцно вчепився за найближчу висотку, вважає дещо інакше, продовжуючи дивитися на Павітра. А ні, здалося – його обличчя перекривлює нахабна усмішка, помітна навіть крізь тканину маски. Тепер ще й він насміхається!
– Май хоч краплю поваги! – кричить Павітр в його бік, стрибаючи у протилежний. – Не всім щастить вродитися такими шпалами, як ти. Це все генетика!
– З яких пір на павуків діють закони генетики?
– А з яких пір ні?
– Я перша! – роздається десь здалеку голос Ґвен. Обидва крутять головами, намагаючись вирахувати її досить помітну фігуру на фоні хмарочосів, але все марно. – Не туди дивитеся.
Павітр вихоплює чужу присутність швидко. Він бачить це місце уперше, але вже знає, куди йти. Востаннє зловивши погляд – крізь маску – Гобі, він відпускає стіну і дає фізиці зробити свою справу. А потім – як йому здається, відчувши переляк з іншого боку – перехоплює власну павутину міцніше й зникає між будинками.
– सभी! – босі ноги відчули міцне покриття. Павітр миттю витрямився в спині й скинув маску – для того, щоб скептично впертися поглядом у Ґвен. – І, до речі, це було не смішно.
– А по-моєму, дуже навіть, – вона ввічливо прикриває рот долонею. Але це не заважає Павітру чути безсоромний сміх.
– Факт, – каже Гобі, з'являючись слідом. Павітр хоче закричати в небо від цієї кричущої несправедливості до нього особисто, але погляд перехоплює дещо значно інтригуюче:
– Це що? – шепоче він, вказуючи пальцем кудись униз.
Ґвен слідкує за напрямом – той утикається в мініатюрне віконечко із розшифровкою перлу Гобі, нерідко не доступного більш як половині англомовного населення планети.
– Портативний перекладач. Ніхто не розуміє природу цього явища, але воно досить зручне, – Ґвен присідає навпочіпки і безстрашно занурює руку всередину неприродного об'єкта. На перший погляд гладка поверхня миттю розходиться ніяковими хвильками, змушуючи текст хаотично розплистися по боках.
– Я не маю можливості відключити або приховати цю функцію, – додає Гобі. – Пряме порушення моїх особистих прав.
– Зате яке корисне! – не погоджується Ґвен.
– Нелегальне, – тисне Гобі.
Коротку словесну баталію перериває одна мрійлива репліка:
– Хочу собі таке ж, – каже Павітр. – Онлайн-перекладач нерідко помилково сприймає гінді, але навіть така комунікація завжди краща, ніж ніяка.
Гобі дивиться на нього… Досить беземоційно, проте із певними питаннями.
– У мене був поганий досвід, – скидаючи обвинувачення, відповідає Павітр на німий запит. – Конфлікт на ґрунті національної приналежності і особливо мови. Що? – огризається він, побачивши одразу два погляди, що пропалюють у ньому дірку. Дві дірки.
– Расизм і неприйняття в павучому ком'юніті? – питає Гобі.
– Моральна травма? – водночас, запитує Ґвен.
Вони обоє дивляться одне на одного. Кілька секунд борючись в німій схватці, безслівно повертаються до зірки програми – Павітра.
– Ні, ні і ні. І не треба на мене так дивитися. Добре, – зітхає. – Ми дещо… Не знайшли спільну мову. Розумієте, американська англійська та гінді мають ряд радикальних відмінностей – таких як алфавіт, звучання, ряд базових звуків, – він загинає пальці, – Структура, відмінювання, – і на другій руці. – Роди іменників, порядок слів, наявність постфіксів…
– Але мені подобаються твої вигуки! – обурено викрикує Ґвен. – Ха-ан! Аре! Кут-та! Що там ще було…
– Я ж казав, ніякої "н" наприкінці! – благально звертається Павітр.
– Пробач, пробач. Ось тому я й казала, що краще не повторюватиму. Мої голосові зв'язки не в силі повторити весь спектр ваших звуків.
– Взагалі-то, це не зовсім так…
– Твоя мова – це частина тебе, бро. – перебиває Гобі. Він кладе руку на плече і заглядає прямо в очі, – Не дай нікому стерти свою національну ідентичність. Асиміляційна політика має бути викорчувана з коренем з основи нашого світу. А в такому мультинаціональному середовищі, як мультивсесвіт, вона – головний ворог стабільності.
Павітр збентежено киває. Він згоден з кожним чужим словом до єдиного, але… Важко бути сконцентрованим, коли чужий глибокий погляд пронизує тебе аж до кісток, а рука – усе ще стискає плече.
– Добре-добре, – він заспокійливо підіймає долоні вгору. Цей абсолютно ненавмисний рух змушує Гобі нарешті забрати руку. – Приймається. Розібралися. Ніякої більший політики культурної асиміляції.
– Я готовий продовжувати тебе не розуміти, – каже Гобі, ігноруючи його нервову балаканину. – Не відмовляйся від того, що робить тебе тобою. Мова, традиції, звичаї. Без них ти втратиш себе.
Павітр киває та безсило опускає голову. Це дещо драматично, але він просто не в змозі витримати чужий погляд ще хоч секунду. Проте нутром відчуває, що щось не так.
Перше, що він бачить – простягнутий в його бік кулак. Гобі дружньо пропонує ударити – і хто такий Павітр, щоб від цього відмовитися. Він б'є, що переростає в рукостискання – німу обіцянку.
– Пав, – несподівано падає на нього ззаду Ґвен, що викликає мурашки по спині. – Я згодна з кожним його словом. Не забувай про те, ким ти є, у погоні за іншими павуками. Це може погано скінчитися.
– Кажете так, немов я планую. Я, взагалі-то, від відчаю планував заснувати звірино-павучий альянс! Усі б один одного не розуміли, зате – всі в рівних умовах.
– Пав, – тягне Ґвен. – Краще б я про це не знала.
– Це розбиває серце. – каже Гобі.
– Склеюй його назад, – відрізає Павітр. – Не те, щоб я відмовився від бажання подружитися з котом-павуком, але завдяки вам обом це більше не є моїм першочерговим завданням… Йой!
Він відчуває руки одразу з обох боків. Ті, немов зговорившись – насправді, так й було, просто Павітру треба навчитися дивитися на співрозмовників – кинулися в обійми. Це різко, неочікувано і без попередження, але варто визнати – на диво приємно. Тож Павітр нарешті опускає застиглі в повітрі долоні та тихо плавиться в чужих руках.
У них достатньо часу. Вони можуть побути тут ще кілька додаткових хвилин.
– Давайте, – каже Павітр через якихось… декілька. Ніхто не рахував. – Нам всім пора у штаб. Давайте, давайте, встаємо. Мені вже жарко.
– Я тільки була готова заснути, – журить Ґвен. Не надто ображено, – Якщо сьогодні я не зможу – це цілком і повністю твоя провина.
– Аякже, – вивільнює руку та дружньо хлопає по чужій спині, – Гобі, тебе це теж стосується.
Він невдоволено бормоче щось своєю незрозумілою мовою, але прохання виповнює – відсторонюється. Легкий вітерець, що кружляє навколо, стає несподівано прохолодним.
– До штабу? Я відкрию портал, – каже Павітр і, не чекаючи згоди, клацає на кілька кнопок годинника.
Світ перед ним викривлюється, набирає неординарних барв і відтінків, а потім – розривається зсередини, утворюючи порожнечу. Пав обертається, запитально дивиться на товаришів – і спиною падає прямо в портал. Здається, йому весело. Десь здалеку долинає ледь чутний сміх.
– Але чи не варто поговорити з Міґелем? – шепоче Ґвен, роблячи крок вперед.
– Монарх завжди втрачає людяність, вляпавшись у владу, – відповідає Гобі, байдуже суючи руки до кишень.
– Міґель не монарх, а у нас демократія. – скептично каже Ґвен. Уже не пошепки, – Просто хтось мав взяти всю цю роботу на себе. – вона зникає слідом.
– Як жаль, що це був саме він. – Гобі дивиться на портал, а потім – підносить пальці до вилиць та робить прощавальний жест рукою. І теж зникає десь в просторі між світів.
Всі троє вилетіли з порталу так само різко, як і впали в нього. Павітр – в самому низу, на ньому – Ґвен, останній – Гобі. Його феноменально довгих рук не вистачило, щоб утримати власну вагу, тож Пав видав горесний стогін, відчувши вагу додаткового тіла. Ґвен злісно скрикує й відкочується вбік, що дещо полегшує страждання друга.
– Злізай, – тягне він знизу, розкинувши руки у сторони. – Бо ти мене розчавиш.
– Я не виконую наказів, – проте Гобі нарешті збирає свої кінцівки до ладу і привстає, облегчуючи тягар у вигляді самого себе. – Це моя власна ініціатива.
Широко посміхаючись, він випрямляється у повний зріст та простягає руку, пропонуючи допомогу. Павітр дивиться на цю долоню, нарешті остаточно усвідомлюючи, що відбувається. А потім – хапається за неї та піднімається.
Гобі не слідує традиціям, тож їхнє рукостискання відбулося в дещо… Нетрадиційній обстановці. Компроміс не задовольняє жодну зі сторін конфлікту, але мети досягають обидві.
Тітка Мая була права – рано чи пізно Павітр знайде тих, хто його зрозуміє. Навіть якщо вони зваляться йому прямо на голову в буквальному сенсі.
___________________
Щось пішло не так ще на моменті підготовки. Джесс зникла в справах у своєму вимірі, Міґель – виявився не в гуморі, сам Гобі – все продовжував світитися всіма кольорами веселки, а Павітр – не встиг випити чаю з тіткою.
А потім – він випадковим чином погодився на те, щоб згоняти в гості до Гобі. Не питайте, як. Він теж не зрозумів. Можливо, вигляд того, як паперова окантовка Гобі світиться зацікавленим очікуванням – отруйним жовтим – виявився сильнішим за силу волі.
– Прошу, – люб'язно відчиняє портал Гобі та пропускає друга вперед. – Гості перші.
– І це мені каже той, хто при першій зустрічі заявляв, що не вірить у традиції, – каже Павітр і спішить зникнути між вимірами.
– Це був свідомий ризик, – бубонить Гобі собі під носа та спішить пройти слідом.
Перше, що він бачить на виході – чуже захоплення та захват. Не дивно – все кольорове, мов колаж в шкільній газеті.
– Тут так контрастно, – каже Павітр, озираючись довкола. – І Ґвен була права: частота кадрів робить дуже боляче.
Він перечіплюється через поріг. Навіть цей предмет декору моментально змінює колір, а чорний лайн – пливе кудись убік. Павітр тирсає його ногою, повертаючи на вірний шлях.
– Кожен предмет – унікальний і неповторний. Немов маленький світ всередині великого. Піщинка в нескінченному просторі.
– Я завжди захоплювався тим, як швидко ти підбираєш розкішні обороти. Не завжди вловлюю суть, але це гарно.
– Щасливий чути. – судячи з того, як він відвів погляд – дуже.
– О, не соромся, – грайливо посміхається Павітр, – Приймай свої почуття. Твої почуття завжди важливі-і, – протягнув він фальшиво та розслаблено впав, облокочуючись на чужу спину. – Ти твердий. Де твої м'язи, славнозвісна людина-павук?
– Генетика.
– Бінго! – Павітр миттю випрямляється та тицяє пальцем між лопаток. – Нарешті ти це визнав. Як я успішно змінюю твій світогляд.
– Агітація.
– Це все мій вроджений шарм, – не погоджується він. – У поєднанні з мистецтвом переконування. Воно, звичайно, зародилося у древній Греції, але і в Індії досягло чималих висот.
Гобі відповідь не шукає, проте раптово повертається обличчям. Павітр не встигає поворухнутися – стоїть, застигши, дивлячись у чужі очі. Зоровий контакт останнім часом вони встановлюють занадто часто – значно частіше за середньостатистичних осіб. Жарти про те, що в павуків вісім очей, охоче приймаються.
– Хіба я не правий? – питає він для впевненості.
– Як знати.
Павітр вдивляється в чуже обличчя, в очах – німе питання.
– Заява з мого боку про твою виняткову блискучість та шарм може бути негативно сприйнята з боку інших, – пояснює Гобі з легкою посмішкою. Павітр хоче її зірвати з чужого обличчя раз і назавжди: та не дає можливості побачити, всерйоз говорить власник чи лиш жартома. – Кожен сприймає реальність крізь призму життєвого досвіду. Тож моя впевненість у тому, що ти чарівний, може бути фатально перекривлена.
Судячи з того, як Гобі коситься вбік, намагаючись зловити чужу реакцію, він – безсоромно жартує. Павітр не витримує і – тільки нікому не кажіть! – злегка почервонівши, б'є його в плече. Не достатньо сильно, щоб вивихнути, але достатньо, щоб Гобі відчув все його невдоволення.
– Не вмієш приймати компліменти? – продовжує Гобі, вловивши чужу розгубленість. – І це той, хто хвилину тому наспівував мені про важливість прийняття своїх почуттів. Той, хто й сам охоче кидає компліменти направо й наліво.
– А дехто інший палко обіцяв, що не підтримує перекривлювання правди.
– Але в моїх словах – ні краплі брехні.
– Зате концентрація гумору й безчестя перевищила всі допустимі норми, – ліва брова Павітра запитально підіймається.
– Я ніколи не брешу, – каже Гобі. Він не відводить погляд, – Особливо – тим, хто мені важливий.
Павітр відкриває рота, готуючись кинути нову жорстоку репліку, але з нього не випадає ні звуку. Відлуння останніх слів – нікому не брешу. Тим, хто мені важливий. – усе ще свіже в пам'яті. Класичне визначення – перехопило подих – вкрай влучно пасує до його стану зараз.
Тишу замінює суцільна ніяковість. Якби тільки він мав уявлення, що це таке і як з цим бути.
– Як виявляється, людину-павука на диво просто збентежити, – Павітр чує, як скриплять половиці під чужими ногами. Гобі відходить в бік, продовжуючи говорити: – Яка сенсація.
– Достатньо вже, – перериває він. Павітр не дивиться в чужий бік, надавши перевагу напрочуд цікавому виду за вікном. Розчерчена графіті цегляна стіна, – Люди-павуки досить подібні. Хіба і ти не маєш бути таким самим?
Зробивши крок подалі, Павітр безсоромно падає на чуже ліжко, не зважаючи навіть на наявність господаря поруч. Те голосно рипить, протестуючи, але ніхто на це уваги не звертає.
– Давай сюди, – він відкочується вбік, звільняючи місце. – Я не жадібний.
– Ти зараз у моєму ліжку, – скептично каже Гобі. Про перепалку враз забув.
– Не бачу різниці. Ліжко є ліжко. Ми обидва павуки, отже, твоє ліжко – моє ліжко. Теоретично, – додає Павітр. – Замало доказів, щоб бути впевненим.
Він, задоволений нетривалою сутичкою, що вкотре закінчилась на його користь, розслаблено прикриває очі. Вже тілом відчуває, як опускається матрац під чужою вагою. Вухами – вловлює зітхання. І, врешті-решт – чужу долоню, пальці й те, як ті грайливо ворошать його волосся. Саме в такий спосіб, як він ненавидить.
– Гей, – відкриває очі. – Це поза правилами. Пізно викурювати мене з мого ліжка.
– Переїзжай і воно навіки твоє, – огризається Гобі.
– Ціна питання – переїзд? Я з радістю, – він лягає на бік, забезпечуючи собі кращий огляд. – А триразове харчування входить в програму?
Гобі дивиться на нього скептично. У місці, де немає навіть кухні, саме словосполучення "триразове харчування" звучить як вигадка фантастика родом з елітного району. Ні, їхній варіант – це пачка локшини швидкого приготування, романтично розділена на двох.
– Зрозуміло, – зітхає. – Відповідь не потрібна. Питання було риторичним.
Діалог не в'яжеться. Заходить у глухий кут.
– Ти ніколи не влаштовував собі вечір кіно?
А після питання – суцільна темрява.
Наступне, що Гобі зрозумів – що він вже дивиться заставку якогось слізного горору, принесеного з чужого виміру. Подумки вибачаюсь перед Лайлою, якій знову доведеться чистити карту їхніх переміщень, він намагається зайняти дещо зручнішу позу. Кровать під ним безсоромно скрипить, заглушуючи будь-який звук.
– Досить крутитися, – шипить Павітр. – Те, що ти не поважаєш закони, не дає мені права збільшити звук. Сусіди мають право на тишу.
– Ця рухлядь вже їх всіх перебудила, – Гобі все ж упирається спиною в стіну, викликаючи ще один повний неповаги скрип.
– Ти неможливий, – каже Павітр, не відволікаючись від екрану. – В хорошому сенсі, звичайно. Люблю це в тобі.
– Приємно чути, що я тобі подобаюся.
– Що?
Тиша. Примарне виття вітру б'є десь удалині.
– Джек? Будь ласка, не купуй цей дім, – каже жінка голосом надвідомої акторки озвучування. – Ти ж знаєш, це погано…
Вона замовкає, бо одна коротка нитка павутини ледь не втрощує кнопку вимкнення в середину девайсу. Рука Гобі опускається вниз – його була робота.
– Що? – перепитує він. Нарешті ловить чужий погляд, що більше не торкається екрану. – Хіба я не правий? – розпливається Гобі уїдливою посмішкою. Павітр вловлює відсилку на власні слова, проте виду не подає.
– Як знати, – безсоромно шепоче він. – Це вже як знати.
– Ухилення від відповіді на політичній арені також має вагу. Будь готовий до наслідків. Вони можуть виявитися фатальними.
– Чи дійсно настільки фатальними?
– Це вже залежить від обставин, – з прищуром каже Гобі. – Та вміння пристосовуватися. Шукати та знаходити шлях. Імпровізувати.
– Зрозуміло.
Немає необхідності дивитися на детальне пояснення чужого потоку слів. Ті вишикувалися в ряд, ставши в момент зрозумілими. Павітр відчуває, що має на увазі Гобі. А може, він вже просто звик до всіх вибриків фантазії та стилю.
– Ти все ще не дав чисту відповідь, – безсоромно нагадує Гобі.
– А з яких пір мовчання – не знак згоди?
– А ти мовчав? – спантеличено перепитує він. Майстерність володіти словом й схиляти опонента на бажаний тобою бік – теж частина чужого шарму.
– Дев'ятнадцять секунд. Що, до твого відома, досить таки немало. – Павітр втомлено зітхає. Ви нічого не бачили, але! Він струснув головою, ховаючи ніяковість за об'ємними пасмами. – Нестерпний. Але подобаєшся. Твої загадкові висловлювання, що гідні стати цитатами; твоя липучість, що помилково лишилась непоміченою під час нашої першої зустрічі; ти сам, весь, з ніг до голови. Захоплюєш. Надихаєш. Погано жартуєш, – він знов відводить погляд. – І увімкни вже бідну місіс Ґаррісон назад. Дай жінці право голосу.
Чужа рука хапає пульт. Достатньо натиснути дві кнопки – і з динаміку знову лине надмірно солодкий голос:
– …Закінчиться. Він вже не перший рік стоїть у непридатному для життя стані.
Голос повільно затихає, а числа на іконці в кутку екрану з блискавичною для них швидкістю опускаються: з п'ятдесяти до двадцяти п'яти. Це знову Гобі постарався.
– Чи не на занадто різкій ноті закінчується розмова?
– Не варто себе накручувати. Я все відремонтую… – надмірний оптимізм стихає, коли палець Гобі повторно затискає кнопку зменшення звуку. З двадцяти п'яти до п'ятнадцяти. Тепер їхнє дихання перебиває чужу сварку, а не навпаки.
– Як знати, – шкіриться Павітр. Щоки ледве червоні.
– Хіба ти не хочеш почути від мене у відповідь те саме?
Павітр замовкає. Сьогодні його мовчання – знак беззаперечної згоди, чи не так?
– Твій оптимізм. Твоя прямолінійність. Натхнення й наполегливість. Невміння бачити далі власного носа, і разом з тим – ніким не помічена геніальність. Кричуща унікальність. Сміливість та часом безрозсудність. В решті-решт, твій природній шарм.
– Все, पर्याप्त, досить, – Павітр прикриває очі долонею. – Захвалив. Бо я і звикнути до цього можу, – жартує. Але голос тихіший, ніж завжди.
– Та ну-у, – саркастично тягне Гобі та закидує руку через чуже плече, падаючи на співрозмовника. Чужа тактильність активізувалася у повній мірі. – Невже? То весь цей час я годував твоє его?
– Мою самоповагу!
Гобі згинається від сміху. Той пробиває аж до кісток – це не гіпербола: у павуків підвищена чутливість. Павітр під боком всіма силами намагається уникнути можливості бути придавленим. Раптом він завмирає й каже:
– До речі, хіба це не мав бути вечір кіно?
Згадка повертає до реальності обох водночас. Вони дивляться в бік екрану, де вже хвилин п'ятнадцять йде основна дія. Ніхто уявлення не має, про що вона.
– Дійсно.
Гобі вкотре бере до рук багатостраждальний пульт та переводить звук на максимум. Нехай нещасні сусіди не розслабляються. Хай знають, що і у скаліченого життєвими обставинами Гобі може бути активне соціальне життя.
Тим часом місіс Ґаррісон за склом продовжує вичитувати чоловіка та відмовляється спускатися в сумнівного виду підвал.
– चतुर नारी, – констатує факт Павітр.
– Згоден.
– …Нехай тікає від цього Джека, доки не пізно. – договорює. Він повертається, щоб мати повний огляд на співрозмовника. В очах – грайливий блискіт раптового осяяння. – У мене іноді складається враження, що ти знаєш гінді. Просто приховуєш це.
– Мені не треба знати, щоб розуміти, що ти кажеш, – дивиться прямо в очі Гобі. – Я відчуваю.
– Це найприємніше і разом з тим найромантичніше, що я чув за все своє життя. До речі, – переможно клацає пальцями. – Виходить, що нам обом не потрібен перекладач?
– Очевидно, так.
Павітр відхиляється назад, падаючи на спину, а потім – підіймає нове питання:
– Не знаєш, про що фільм?
– І гадки не маю.
Бо жінка перед ними порається на городі, її жахливий чоловік без інстинкту самозбереження вже сходить з розуму в оточенні примар, а місцевий коп – зовсім не схожий на жодного зі знайомих їм – блокує номери всіх незгодних з ним. Комедія.
Через якихось пів години Гобі вперше позіхає. Через хвилину – вдруге, ще тридцять секунд – утретє. Павітр, бачачи це, перехоплює пульт, який уже рипить в руках, та зупиняє картинку. Комедія скінчилася, активність на сьогодні – теж.
Чужі руки зовсім-не-непомітно огортають знову.
– Давай вже, не соромся, – каже він, закочуючи очі. – Чи хто мені тут заявляв про впевненість у собі?
– Це було зовсім не про те, – бурчить Гобі у відповідь.
– Мені байдуже. І не хвилюйся, я не дивитимуся цю трагікомедію сам. Наступного разу запросимо Ґвен, страждатимемо разом!
– Обов'язково.
Павутина одним точним пострілом втискає вимикач у стіну. Кімнату в момент проковтує темрява. Павітр може бути невпевненим багато в чому, але одне можна сказати точно: засинати в чужих обіймах значно приємніше, ніж на холодній самоті.
___________________
Майлз – новенький, але новенький блискучий і старанний. Він миттю підчеплює Павітра на гачок своєї вродженої харизматичності й, разом із тим, дитячої серйозності. А ще, він з Ґвен утворює унікальний дует, динаміці якого позаздрить кожен.
Чи то, радше, майже кожен – бо Павітр тихо заздрить самому собі, а про що думає Гобі не знає ніхто крім нього.
Значно важливіше в їхній ситуації одне – Майлз урятував дитину, пана поліцейського, половину населення його рідного міста та весь всесвіт номер 50101. Після такого його можна сміливо носити на руках та хвалити наступні двадцять років, чим Павітр і хотів би зайнятися прямо зараз, якби не одне "не".
Павітр дивиться на те, як його всесвіт поглинає чорне ніщо. Він ледве може дихати, м'язи – кричать від болю та напруги, легені все ще горять зсередини, але у голові – пустота. Він не падає, він – вмерз прямо в землю. Руки безконтрольно тремтять. Павітр їх ледь відчуває.
То ось як відчувається, коли твій світ повільно зникає. Ось він є – і ось його вже нема. Здається, лише сантиметр різниці – навіть лінія екватора намальована ширшою – але між цими міліметрами провал. З одного боку ґрунт і життя, а з іншого – чорна діра.
Вона вже певний час не розростається, дякуючи оперативному втручанню Джесс та інших. Але Павітр все не може змусити себе відійти від краю цієї зяючої діри. Це не його вина, – каже він собі в сотий раз, – це все – діяння Плями, – доповнює він знов і знов. Але ж, якби він був хоч трохи сильнішим, цього всього б не сталося, чи не так?
यह उसकी गलती है. Скільки б він від цього не тікав, він відчуває це зсередини. Це його провина.
__________________
– Пав? – Гобі з'являється у двох випадках: коли він потрібен і коли абсолютно зайвий. Невчасно. Не потрібен, врешті-решт.
Павітр сидить на краєчку зруйнованого дому, звісивши ноги вниз й гойдаючи їми, немов внизу вода, а не бездонна яма. Він навіть не озирається, почувши чужий голос – хіба що, здригнувся від несподіванки.
– Пав, – рука лягає на плече. – Ти як?
– Нормально, – каже він, продовжуючи дивитися в міжпросторову діру. Та зве до себе, – Думаю, жити можна.
Гобі не відповідає. Натомість – сідає поруч, так само звішуючи ноги вниз. Його ця чорна пустота не кличе. Навпаки, відвертає – здається, поруч з нею всі нутрощі вивертає назовню.
– Ти впевнений?
– नहीं. Зовсім ні.
Гобі переклад не потрібен. Він несміливо підіймає руку й притягує Павітра за плече, обіймаючи м'якше, ніж уперше. Ця тиша і тепло колись були комфортні для обох.
– Як думаєш, це вже фінальна крапка для мого світу? – питає він практично без емоцій. Темна пляма гойдається хвилями.
– Джесс зробить все можливе, – каже Гобі. – Розрив не збільшується. Злам канону понесе за собою подальші зміни на манер цунамі, але це не значить зникнення світу. Інакше тебе б вже звідси стерло.
– І не відомо, хто виявиться швидшим – ця пляма чи Міґель, – Павітр невесело усміхається.
– Це буду я, який вкраде тебе у власний всесвіт, – каже Гобі. Не зважає на те, як різко повертаться в його бік співрозмовник. – Мені всерівно, якщо він також посиплеться – гнила система під стать картковому будинку. Інша справа Майлз – він ключ до розуміння та нової надії.
Він випрямляє руку уперед, обводячи все навколо них.
Годинник – чи, радше, те, що мало б бути ним – видає нестандартний тріск та сповіщає про термінове повідомлення. Гобі задумливо дивиться на блимаючу лампочку кілька секунд, а потім:
– У мене є ідея, яка в праві конкурувати з самогубством.
Павітр дивиться запитально, але навіть крізь маску чуються нотки азарту. Павітр у справі.
– Ми витягнемо Майлза, – Гобі випрямляє вказівний палець, – І лишимо Міґеля смо- хм. – задумався. Випрямив другий палець, – Обдуримо місцевого монарха. Тепер ніхто не вважає його інакшим, чи не так?
Павітр слабо посміхається та киває. Навіть якщо це буде їхній останній бій в житті, якщо Міґель їх переможе, розмаже по бетону – він не проти.
– Як завжди ні секунди на збори? – питає він, згадуючи першу зустріч. Які цікаві паралелі.
– У нас немає права і на соту секунди.
Гобі встає та простягає руку, запрошуючи пройти з ним. На руці виблискує шипами грубий, саморобний годинник – зроблений дещо не обережно, проте зі смаком. Запрошення німе.
Павітр довго не думає. Він міцно стискає чужу долоню та заплющує очі, чуючи знайомий тріск розриву між світами. Бо ще секунда – і він знову покине рідний дім. Хто знає, чи вдасться побачити його знову.
Але Павітр впевнений у своєму виборі.
Так само як і Ґвен, яка стоїть за стіною самих місця і часу, проте рішуче дивиться в портал. Як Марго, що безперестанно крутить у руках маленьку гайку. Як Пенні, яка гладить на останок робота. Як всі вони, готові піти проти системи.
І як сам Майлз, який готовий в будь-який момент підірвати триклятий залізний ланцюг.