Work Text:
Тук-тук.
Леон стояв навпроти готельної кімнати з номером 128 на найвищому поверсі комплексу. Він міг і не приходити… Він міг, але прийшов, тому що Ада кликала. Леон не знав, на кого вона працює, не знав навіть чи Ада її справжнє ім’я, але… Щось у ній було. Щось, що зачепило його ще з часів Ракун-Сіті. Можливо, просто прив’язаність? Чи, можливо, вони обоє були занадто травмовані й саме тому не могли відпустити колишнє та жити далі? Але серце калатало, коли він чув її голос. Дихання пришвидшувалося. Можливо, самоствердження? Нав’язана думка? Бог святий знає, що саме.
Двері відкрились, перериваючи його роздуми. Знову вона, знову її класичне боб-каре та чорні очі, знову плаття червоного кольору, як він зрозумів, це її улюблений. Він же ж взагалі не знає цю жінку, якщо так подумати… То чому? Чому продовжує думати про неї, піклуватися, рятувати кожен раз? Чому довіряє їй більше, аніж потрібно? Через що? Яка причина?
Можливо, їхні стосунки просто нездорові.
- Прийшов. – коротко мовила Ада, із її звичною посмішкою на обличчі. Вона трохи відступилася, створюючи прохід та дала Кеннеді увійти. Навіщо, навіщо, навіщо. Самому ж потім буде боляче…
- То, навіщо ти мене покликала? – спитав він її, спираючись на стіну. Ада закрила за ним двері, дивлячись прямо в очі Леону
- Прояснити деякі речі, Леоне, - відповіла вона, схрестивши руки на грудях. Ада була як завжди… Холодна, беземоційна, але, як здавалося, частинка її образу трохи спадала, коли вона була біля нього.
- Хіба не цього ти хотів? Га? Тоді, в Іспанії. Дивився на мене такими очима… - Ада почала його дражнити. Кеннеді розумів, це точно були нездорові стосунки, але інакше вони не вміли. Ніхто не вмів. Прив’язаність одне до одного змішувалися з травмами минулого, але зараз… Йому тридцять п’ять, їй Бог знав скільки, але Кеннеді здогадувався, що приблизно так само. Вони дорослі люди, то повинні й проблеми вирішувати по-дорослому, а не бавитися в кішки-мишки як діти, але…
Кохання дивне, у багатьох моментах тупе і зле. Одна з багатьох причин, чому Леон його ненавидів…
- Послухай, Адо… - але він розумів. Треба закінчувати це, треба лікуватися нарешті та ставати нормальною людиною. Годі мучитися чотирнадцять років поспіль.
Вона не казала ні слова, тільки дивилася на нього своїм хитрим поглядом. Безумовно, вона була прекрасна зовнішньо, але… Можливо, прийшов час жити, як нормальні люди?
- Чи ти кохаєш мене, Адо? – запитав Кеннеді. Прямолінійний як завжди. Він вирішив почати з цього питання, такого очевидного та такого, яке хотілося задати вже скільки років поспіль.
- Хіба це має якесь значення? – вона відповіла, холодно, але з частинкою неначе доброти в її голосі. Або йому здалось…
- Точно. Ніколи не даєш мені прямої відповіді… - він сумно усміхнувся, після чого Ада повела його до своєї спальні…
***
Вони мовчали. Зробили непоправне. Чи було це кохання? Чи було це кохання? Леон подумки спитав сам у себе два рази. Він не був певен ні щодо цього, ні щодо інших почуттів, але розумів… Потрібно було закінчувати це. Забути, дати минулому поглинути все.
- Пропоную закінчити це все тут, Адо. – мовив Леон. Він сидів на протилежному кінці ліжка, повернутий до неї спиною. Кеннеді дивився кудись у підлогу, його голос звучав холодно, відсторонено. Він уже став для неї чужим. Або ж вони ніколи і не були рідними.
Ада лежала на ліжку, прикрита ковдрою, вдивлялася в стелю. Так, звісно. Це мало колись настати, вона це розуміла, дуже давно усвідомлювала, але чи була вона готова до цього зараз? Ні, не була.
- Що ти маєш на увазі? – вона спитала, на подив у її голосі відчувалася якась невідома йому раніше ніжність.
- Я так не можу більше. Мене виїдає це зсередини, Адо. Даймо минулому залишитися минулим і поставмо крапку тут і зараз, - Леон тяжко видихнув, після чого продовжив, - ти, я… Це все в минулому.
Так, точно. Минуле… Захоплене серце молодого копа, потім зрада та прощання на довгих шість років. Точно, вони бачаться раз на шість років… Рідко бачаться… Ада відчувала, як її серце почало битися швидше. Так, вони мусіли, це не було здорово. Але інакше вони не вміли…
- Точно. – тільки й відповіла вона. Хотілося дати емоціям волю, але не зараз. Не перед Леоном…
Кеннеді тяжко видихнув, встав із холодного ліжка, почав збирати свої речі та одягатися. Аді шалено хотілося обійняти його, притягнути до себе, поцілувати згин його шиї, але… Це все залишиться у її фантазіях. Вона цього ніколи не робила, тому що не могла пересилити себе, не хотіла псувати образ Ади Вонг.
Але вона не Ада Вонг.
Вона хтось краща за неї. Хтось, хто знає, що таке доброта, хтось, хто вміє піклуватися про інших. Вона це більше, аніж Ада Вонг, але яке це мало значення тепер?
- До наступної зустрічі, Ада. Бережи себе. – мовив він, після чого залишив її одну. На холодному ліжку у темній кімнаті готелю. Вони давно мусіли це зробити… Ще тоді, в Іспанії.
Обоє розуміли, що стали частинкою одне одного. Ада буде продовжувати рятувати Леона, а Леон її. Вони досі будуть стояти одне за одного, боротися до кінця, але тепер усе буде по іншому. Буде відчуватися зовсім інакше. Вони й так були чужими, а стали ще більше чужі.
Аді шалено хотілося б сказати, що, так, вона дуже добре знає Леона, але вона знає тільки те, що він дозволив їй знати. Рівно те, наскільки він їй довірився. Леон… Він знав її поверхнево. А, можливо, то взагалі він не її знав, а одну з її персонажок? Точно. Кеннеді знав тільки й лише Аду Вонг, він знав маску, він закохався у вигадану героїню. Але чи знав він людину, яка ховалася за цією маскою? Ні. Не знав і більше не знатиме.
Леон їхав додому, повільно набираючи швидкість. Він стримував сльози як міг, але все-таки дав двом покотитися по його щоках. Ніхто не бачив, зараз можна…
Тільки місяць, що яскраво сяяв у темряві ночі міг це побачити. Міг засудити, поспівчувати. Серце боліло, було нестерпно, можливо, ще більше нестерпніше, аніж у моменти після того, як Ада впала донизу. В Ракун-Сіті. Коли він думав, що втратив її.
Чи втратив він її зараз? Так, авжеж. Це було як нова рана, що зробилася поверх іншої, що не зажила до кінця. Це забудеться, пройде, загоїться.
Тепер залишився тільки Леон Скотт Кеннеді, його пістолет «Матильда», який якимось чином зберігся з Ракун-Сіті, та чорний форд, на якому він мовчки мчав до своєї тимчасової домівки…