Work Text:
на даху кафедрального собору холодно, зима заповзає за шиворіт, коле льодяними голками щоки, гудить у вухах північним вітром. кая сидить, притулившись спиною до однієї з кам'яних опор і розглядає розпластане під ногами нічне місто.
затягується сигаретою — успішно стягнуті у розарії, яка звісно ж цього не помітила, і звісно ж не дивилася вслід розумними очами, ніби знає все-все, що кая намагався поховати під уламками, але воно все ще пульсує в ньому, по-несправедливому живе і неушкоджене.
кая — на язиці тріскається, розпадається на тисячу уламків. кая-кая-кая. хлопчик зі стертим минулим, важливим призначенням, зневірою до життя та холодними долонями. ділюк називав його сонцем, кая ж тримав у закривавлених руках кріо око бога і зірки в його очах гострими кінцями роздирали очницю. ти помилився, лід ніколи не зможе зігріти, і з вуст майже злітає тихе вибачення. в пустоту. нікому його почути, тільки морозний вітер забивається в рот і горло царапає.
кая думає, що скоріше за все захворіє. все одно. холод занадто в'ївся в шкіру, занадто став рідним, занадто… він відчуває себе вдома — спогади наскрізь пронизані холодом каенрі'ах і пітьмою.
задубілими пальцями дістає з кишені давно забутий клаптик паперу — здається з одної сторони написаний щоденний звіт — і перо з засохлими на ньому чорнилами. думає, що було б непогано мати свіжі, але залишками теж можна обійтися. чи просто видавити літери на папері. наскрізь. кая здригається. горло здавлює проволокою.
букви ламані, грубі від писання на нерівній поверхні, гострими лініями тріскаються на папері, залазять під нігті, колють подушечки пальців.
на крапці перо ламається. з тріском. кая закриває очі.
дива не сталося. світ не став здаватися більш зрозумілим, очевидним і простим. можливо треба було перестати вірити в чудеса ще в дитинстві.
молитва коротка — три змазаних слова — і кая усміхається криво від думки, що він називає це молитвою, при цьому не вірячи в богів. сидячи на кафедральному соборі та знаходячись в одному з найбільш віруючих регіонів тейвату. каї треба спробувати писати анекдоти на дозвіллі і лякати ними відвідувачів таверни, може йому навіть вино будуть купувати тільки для того, щоб він помовчав.
кая рве папір на маленькі шматочки, вітер уносить деякі ще до того, як він збирає їх докупи в кулаці.
і відпускає.
не звертає увагу на танцюючі в небі уривки його самого, закриває очі, відкидує голову назад і витягує наступну сигарету. хотілося задихнутися. чи стрибнути вниз без планера. кая ще не придумав. замість цього він дивиться на срібні зірки, що сміються на чорному бархаті неба і думає, коли він їх побачить востаннє перед тим як зробити крок в безодню і залишитися там назавжди під блиском фальшивих світил.
десь з-під великого дерева доноситься передзвін ліри, тонкі пальці ловлять шепіт тихої безнадії, вплітають її у струни. бог співає колискову, давно забуту, а може і не існуючу зовсім, загублену у часових петлях. бог ніколи не відмовляє своїм дітям, і в цей раз виключення не буде.