Work Text:
коли тебе нема я згортаюся їжаком
коли тебе нема я гуляю парком
коли тебе нема а я є —
я відчуваю цю відсутність.
“Сьогодні, Пейзажка, 21.00”
Та хто так, в біса, призначає зустрічі?
Він не вміє просити пробачення, тому обирає не помилятись.
На маленькому екрані беззвучно блимнув час — за пів години дев’ята. Чорне авто тихо проторохкотіло по асфальту, заїхавши на парковку неподалік. Він навіть не вмикав світло всередині, просто сидів у темному салоні, відкинувшись на спинку сидіння. Поодиноко світили ліхтарі, може, один через два. Безлюдно, наче у перші дні повномасштабного вторгнення.
Чи боявся він? Так. Але не темряви. Далеко не темряви, бо він у ній народився. Як у власній внутрішній, так і зовнішній.
Поки сидів у машині, намагався згадати, коли востаннє тут був. Але виходило важко, адже після ремонту все виглядало зовсім по іншому. Чому приїхав раніше? Питання лишалося відкритим.
На годиннику була 20:35. По венах бігав холодок, не чутно було і того, що відбувалося навколо — наче над вухами хтось дуже вміло не потрапляв по струнах і жахливо фальшивив. Може. це його особиста каторга, покарання.
А з чого все почалося?
Рік війни закарбувався на всіх по-своєму. Єдине, що об’єднувало — однаково тяжко. Недосип, тугодуми союзники, які не розуміють простих “Нам потрібна зброя не тільки для власного захисту, але й для захисту усього демократичного світу від цього придурка”. Ну хіба не дурні? “Дурні” — кивали в один голос усі присутні на зустрічі Ставки. Але треба було лупати цю скалу, іншого виходу в них не було.
Інколи він дивувався сам собі. Точніше тому, ким він став, починаючи приблизно з осені дві тисячі двадцять першого року. Дивувався тому, наскільки йому інколи хотілося фиркнути на всіх, тикнути напряму, без цих хитромудрих прихованих сенсів, кожному в його промах і заткнути за пояса.
Та навіть не заради себе. Далеко не заради себе. Якось обійдеться — однією порцією безглуздих пліток більше, однією менше.
І ця жага частково загострилась у лютому, але апогей — ближче до кінця літа. Коли всі диванні експерти знали, де, коли і як треба почати контрнаступ. І взагалі весь Генштаб та інші військові управління не розуміють, а дипломи та досвід на полі бою — нісенітниця.
Буданов дивувся своїй витримці. Звісно, вона неперевершена, але коли він хоча б пару годин міг поспати. З часом двух горняток кави стало замало, ще пізніше — трьох, і цьому ланцюгу не було видно кінця-краю.
Карта посеред столу повнилася червоними лініями від маркерів. Від кількості важливих осіб у погонах ставало душно. Похвально, що у кожного з присутніх, була своя думка стосовно втілення на одних ділянках фронту оборони, а інших — наступу. І, ще більш похвально, коли вони доходили до компромісу, та спускали вказівки нижче по ланці.
У них бували чорні дні, коли кожен лишався при своїх думці, бо обидва — вперті барани. Але тривало це не довше кількох днів, а то і годин: вранці супили один одному брови, ввечері вже ледь не однією сигаретою затягувались.
Але сьогодні — чи то муха вкусила, чи то місяць не в тій фазі.
Коли Буданов намагався згадати той день, він натикався на суцільний туман свідомості, окрім тих злощасних кількох хвилин, коли його власний недосип встав біля штурвалу. Коли у нього відмовили гальма. Коли не розрахував та рявкнув настільки, що найспокійніший серед них Шаптала смикнувся від такого повороту подій.
І, хай би як Валерій вмів контролювати своє тіло, очі, безумовно, його зрадили.
Краще я б вимив рота з милом.
Йому знову сім. Він стоїть по центру кімнати з друзками скла коло ніг. З наляканими очима, ватними ногами та дерев’яним тілом.
Йому знову сім. Він сидить у себе в кімнаті. Щоку пекельно пече, губи тремтять, але дальній куток кімнати не надає почуття захищеності
Йому сім, а звичайне “Вибач” хрипить та скавулить.
“Я справді не хотів, я випадково” — пустий звук, капля у морі.
Він не вміє просити пробачення, тому обирає не помилятись.
20:41. Кирило заглушив мотор, важко зітхнув і стрімко вийшов на мороз. Щоки щипало — намагався сховатися під низький комір куртки.
Він широкими кроками тихо ступав по доріжці, поки хотілося присоромлено провалитися крізь землю.
він не прийде. треба вертатись до машини.
сідати та їхати додому.
Не звернувши уваги на те, наскільки мерзлими були усі лавиці навколо, вмостився на першу, що трапилася на шляху. Знову зітхнув, поки натягав рукава більше на долоні. І коли він навчиться дивитися на прогноз погоди, хоча б перед виходом з дому?
Майже дев’ята. Кирило звівся на ноги та покрутив головою в пошуках бодай найближчого ліхтаря. Його морозило та кидало в жар одночасно. Долоні спітніли, наче при гіпергідрозі (таке розумне слово він вивчив ще в академії, але пояснити, за яких обставин — навряд чи зможе). Та на подив, певну безпеку він відчував — через відсутність натовпу навколо. Будь-якого перехожого це б налякало, але не його.
Треба було чимось зайняти голову, бо можна і з глузду з’їхати. Спробував прорепетирувати вибачення. Вийшло паскудно, якщо не гірше. Вголос боявся навіть промовляти — нахлинуло б ще більше розчарування в собі. Та куди, бляха, ще більше?
20:52. Нащо припхався так рано?
20:53. Чого розкис, як дівчисько?
20:54. Він не прийде.
20:55. Він не прийде.
20:56. Він не прийде.
20:57.
20:58…
— Довго тут вже чекаєш?
Він сіпнувся на півоберта в бік від неочікуваності. Але, коли очі вловили знайомий силует, дозволив собі видихнути та розслабитись. Навіть не зважаючи на те, що він був готовий чекати до моменту, коли це стане незаконно, все ж, мав сумніви, чи він прийде.
— Я думав, не прийдеш.
— З таким-то тоном, з яким ти це написав, — Валерій дістав телефон, екран котрого на мить засліпив, і показав їхній чат з тим повідомленням, — у мене не було вибору.
Причина, по якій Кирило сумнівався, чи він прийде — це відсутність відповіді. Півтора року спілкування навчили його, що будь-яке повідомлення не лишалося проігнорованим. Навіть якщо Валерій був не в настрої, чи то сам текст був з негативним сенсом — він завжди відповідав.
Він боявся втратити цю нитку, боявся, що стане запізно для повідомлення.
— То ж, так і будеш споглядати, як налякане щеня, чи поговоримо по-людськи?
Йому сім, а звичайне “Вибач” жалюгідно тремтить на губах.
Йому тридцять сім, а звичайне “Вибач” застрягло десь у гортані, перешкоджаючи подальшому диханню.
— Вибач, — рвано, із задишкою, — за те, що сталося тиждень тому в холі. Вибач, що я вскипів.
Валерій стояв спиною до ліхтаря, і Кирило не бачив чітко обличчя. Але бачив, як насуплені брови повільно ковзнули вгору і як обличчя поволі тануло, наче березнева крига на Дніпрі.
У спогадах про цей вечір спливали лише міцні обійми у морозному лютневому вечері, хрипкий смішок над вухом та тепла рука на спині.
“Дурник”.
Дурник.
Десь там ще, на споді свідомості, під світлом ліхтариків телефонів виднілися масивні довгі деревʼяні сходи, глибокий яр та Воздвиженка унизу.
Машина лишилася нагорі.
Хто так, в біса, просить пробачення?
Кирило Буданов, як не дивно.
мале моє срібло, які ми смішні з тобою,
які ми крихкі та вперті — ми і наші доми.