Chapter Text
На "Хрещатику", звісно, людей у вагон насипало що снігу взимку, коли Ло був ще малий.
Ото були справжні зими: високі білі кучугури, вищі за Ло, що так осяйно іскрились у жовтому світі ліхтарів, і морози такі тріскучі, що поки дочалапаєш зі школи додому, ледь ніс не відвалюється. Нині зими були вже не ті: сухіші, тепліші. От і зараз — січень, а Ло був у білих конверсах і підкочених джинсах.
Точніше, конверси були білі, поки йому на ногу не наступила якась обісцяна хуйня.
Ло був, звісно, людина інтелігентна, але з ним краще було не жартувати. Він виріс на Сихові. Він приїхав до Києва трохи не з голою сракою, щоб навчатися в Богомольця. Він жив на Трої та працював у державній лікарні за таку зарплату, що про неї було соромно згадувати.
З усіх цих вагомих причин у нього постійно були мішки під очима та "складне їбало", як любив формулювати Кід. Кід був бро та забив Ло татухами за просто так аж по саму сраку, тому Кід за свої формулювання не отримував у їбало. Але ця обісцяна хуйня, що зараз наступила на недешеві білі конверси Ло, таких привілеїв не мала.
Втиснутий натовпом у вікно, наступлений на одну ногу, невиспаний після добової зміни, Ло підняв очі від телефона, щоб висказати обісцяній хуйні всі свої почуття й міркування.
На нозі в нього стояв…
Ну…
Чомусь Ло якось вирішив, що, мабуть, цей тіп — усе-таки не обісцяна хуйня. Хоча він досі стояв на його білому кеді й либився. Чого він либився?
Тіп був — ну, об’єктивно, нічого надприродного. Не Зак Ефрон, не Нік Джонас. На голову нижчий за Ло, з величезними очиськами й либою цією. І шрамом під одним оком.
А Ло все дивився. А тіп усе либився й продовжував стояти на його кеді, довбень такий. А Ло чомусь нічого йому не казав, хоча Ло міг. Пів-Сихова, пів-Троєщини й Кід знали, як Ло міг сказати. Але тут у нього наче язик занімів, і думки заніміли, і тільки серце калатало що дурне, і він усе витріщався на тіпа з очиськами, а тіп витріщався у відповідь.
А потім за вікнами стало світло — Гідропарк, — подумав Ло, — і тіп нарешті зліз із його білого кеда й розвернувся.
…Це він що, зібрався виходити?..
Оце вже точно була хуйня. Ло був проти. Він хотів витріщатися далі. Кому взагалі був потрібен той Гідропарк?
Але тіп попензлював собі до дверей, і навіть "бувай" не сказав. Ло навіщось пішов за ним.
Йому не треба було на Гідропарк. Йому було треба до хати, на Трою, відсипатися після зміни. Але він ішов за тіпом з очиськами як прив’язаний, і явно діялося щось дивне, але йому чомусь було похуй.
На виході зі станції тіп обернувся. Він посміхався так, наче знав, що просто в себе за спиною він побачить Ло.
Ну і… типу… він не помилився.
Курва, та що за хуйня.
— Шо, по каві? — запропонував тіп.
— Ну. Ти мені за мої кеди винен, — згадав Ло й нагнав на фейс побільше похмурості.
— А шо кеди? — тіп подивився на кеди. — Їбать тобі хтось потоптався, — і загиготів, срака така.
— Це ти був, довбню такий! — осатанів Ло. — Тебе як звуть?
— Бля, — сказав довбень. — Я не хотів. Я Луффі. О, кава!
Під "кавою" довбень на ім’я Луффі мав на увазі "Аромакаву". На мить Ло задумався про те, щоб узяти за кеди грошима й розпрощатись навіки. Він був не те щоб кавовий сноб, але треба ж було мати хоч якісь мінімальні стандарти. Ло був львівський інтелігент. "Аромакава" для нього була червоним прапорцем. Ні, прапорищем.
— Я це не питиму, — сказав він із гідністю. Луффі блимнув на нього, знизав плечима й замовив собі якусь залупу.
Ло задумався про те, щоб сісти назад на метро, потім на 590-й, а потім нарешті влупити мівіни на своїй драній кухні й заповзти в люлю. Але Луффі гучно сьорбнув своєю гидотою, подивився на нього поверх стаканчика, сяйнув своїми очиськами, і Ло пішов… десь. Луффі чалапав собі у своїх шльопках — шльопках, посеред січня, — і сьорбав каву, і йшов собі, і тримав Ло за руку, і Ло сам не помітив, як воно так вийшло, але воно якось так вийшло, і це було…
(Щось він весь трохи не пурхав. Може, це все недосип? Тра було все-таки взяти якоїсь кави.)
Він узяв собі кави, нормальної кави за нормальною ціною, а потім Луффі знов узяв його за руку, і кава давно скінчилася, а пурхання не минулося. Вони про щось тринділи, і Ло не чув про що, але відповідав і навіть сміявся, що загалом було йому не притаманно. Потім вони взяли шавухи, і Ло з’їв усю, не відчувши смаку, і закурив, бо давно не курив, а довбень з очиськами на ім’я Луффі сидів поруч, мотиляючи худими ногами в тих дурних шльопках, і під носом у нього були вуса із соусу від шавухи, і якось воно все було…
Ло докурив і викинув сигарету. Луффі поцілував його.
Це все вийшло так злагоджено та природно, наче вони репетирували.
Але ж вони не репетирували. Ло про нього не знав нічого, крім імені й що він довбень. А Луффі — Луффі навіть імені його не спитав.
— Мене звуть Ло, — сказав Ло після поцілунку.
— Прикольно, — сказав Луффі й поцілував його знову, і Ло забув власне ім’я.
Вони цілувалися, поки в Ло не затерпла срака, — але він це відчув не відразу, а тільки коли Луффі сказав:
— Хочу жерти!
І підвівся, не відпускаючи руки Ло. І тоді Ло відчув і затерплу сраку, і те, що йому особисто не заважало б відлити, та й "жерти" теж не здавалося такою бездарною ідеєю, і Ло навіть відкрив рота, щоб озвучити все це Луффі, але його десь потягли за руку — смаглявою мозолястою долонею, — і Ло знову стало похуй на все, крім власника цієї долоні, та що ж це таке.
Дуже, дуже згодом — може, за тиждень, десь так — Ло дізнався про довбня з очиськами, що він був не просто довбень. Він був конкретний мажор, із дідом десь у Міноборони на досить жирній посаді, і татко його був — ну, не Буданов, але теж серйозний дядько у ГУР. У Луффі був і власний спорткар — якось він Ло покатав, і Ло трохи не вмер від його манери водіння, — і якийсь модний моцик, і купа понтової хуйні для страйкболу, і з парашутом він теж стрибав як на базар ходив… тобто такий тіп, ясно, на базар не ходив, але тим не менше… і з усіх цих приводів його дідо був дуже злий, бо вважав, що все те несерйозна херня (тут Ло був трохи згодний) і малому тра було піти у військову академію, вивчитися на офіцера й далі нормально влаштуватися па жизні, щоб усе було по-людськи.
Ло був не певен, що він думав із цього приводу. Луффі нічого не думав: він один раз послав діда нахуй, і для нього це закрило тему раз і назавжди. Коли дід знову виникав зі своїми повчаннями, в Луффі ніколи не бракувало нових нахуїв. Він був дуже упертий, та ще й довбойоб.
Тому він не жив як порядний мажор і майже не сідав у свій модний спорткар. Він ганяв на моцику чи, як плебс, на метро, і тусив він, як довбойоб, не з якоюсь золотою молодьожжю з власного кола, а з такими ж фриками, як і він. Ло їх бачив, із деякими навіть потоваришував — і навіть ті з них, що на перший погляд видавалися нормальними, серйозними людьми, на практиці виявлялися такими самими довбнями, що й його хлопець.
(Курва. Хлопець. Ло досі не дуже був певен, як це звучало. Але це був факт, і, ну, досить прикольний. Луффі був прикольний. Ло він подобався.
Пизда як він подобався Ло. Це була якась срака. Від нього в животі Ло були метелики розміром зі слона. Це було нездорово, і Луффі був довбень, і з цього не могло вийти геть нічого хорошого, але йобана біохімія, йобана анатомія, як же він цілувався, і як він їбався, і як він сміявся, і як він навіть тупо нічого не говорив, а просто існував поруч із Ло, рука в руці, і довбані метелики ці, що з ними Ло робити було?
Луффі — він… він так класно існував. Це так добре було, що він існував у світі. Раніше світ був як світ, звичайне собі велике місто з метушнею, ТЦ на кожному кроці й забитим метро — а потім з’явився Луффі, з тим сміхом і тими очиськами, і срана зимова мряка вся розчинилась у сонці.
Хлопець, бойфренд, краш, що там ще. Та хоч роднуля. Хто завгодно. Як Луффі не називай, він був Луффі — окатий довбень, що робив світ дивом.)
Але все це було згодом. У той перший похмурий січневий день була кава, шавуха, цигарки й поцілунки, і — Ло чесно не пам’ятав що ще. Пам’ятав тільки очі Луффі, його посмішку на півнеба.
І рандомний дзвінок, від якого обидва підстрибнули, а Луффі пролив нову каву собі на штані, а Ло раптом помітив, що вже сутеніє.
Луффі сказав "от бляха" й узяв слухавку. Він не вмикав гучномовця, проте він і не знадобився.
— ТИ, ДОВБОЙОБ, — сказали в слухавці. — ТИ ДЕ ПОТІРЯВСЯ, ТИ ТАМ ВМЕР ЧИ ШО?
— От бляха, — засоромився Луффі. — Сорян, пацани, я тут троха забувся.
— То ти їдеш чи шо? Ми, бля, чекаємо!
Луффі подивився на Ло. Ло самими очима сказав "не їдь".
— Їду, — сказав Луффі. — Буду хвилин за двадцять.
Поклав слухавку й сказав:
— Там така справа… ніяк не відмовитися. Я там мав бути три години тому.
— Ага, — сказав Ло, роблячи вигляд, що все розуміє й нітрохи не образився; і раптом відчув, що не спав уже дві доби, бо ж чергування.
— До завтра, — сказав Луффі.
— До завтра, — погодився Ло.
Луффі перший його поцілував. Ло перший узяв його за плечі й відсунувся, дихаючи трохи важко.
— У тебе ж важливі справи, — сказав він.
— Ти теж важливий, — обпікла його біла посмішка. — Давай, обійняв-підійняв!
Удома, в напівсні ледве пхаючи в себе мівіну, Ло згадав, що не взяв у Луффі телефон.
Надлюдським зусиллям волі він доніс ложку до рота, не облившись, і подумав:
"ЦЕ КАТАСТРОФА".
Він не знав, чому він так подумав. Він не знав, навіщо йому той довбень у шльопках. Йому було треба. А в нього навіть Луффіного телефону не було.
Ло методично доїв мівіну та ліг спати, уперше в житті відчуваючи, що таке справжня глибока зецубошьта.
Дні до наступного чергування тягнулися довше за вічність або за зимову сесію. Потім Ло геть нічого не міг із них згадати: якась сіра жуйка, та й годі.
Повертаючись із чергування, він утомлено втикав у телефон, але в телефоні не було нічого цікавого. В усьому вагоні не було нічого цікавого. Ціле місто Київ складалося з їбаної сірої мряки, бо Ло був довбень і не спитав в одного тіпа в шльопках його телефон.
— Шо ти такий бентежний? — спитав його дзвінкий голос, знайомий голос — лише день знайомий, але наче всеньке життя, — сиплючи сміхом, і Ло підняв очі.
Ті самі джинси, і ті самі шльопки, і той рюкзачок, і ті самі очі.
"…Станція «Хрещатик»", — завів добре поставлений чоловічий голос.
І Луффі розмазало по Ло наче масло по хлібу.
"…Обережно, двері зачиняються…"
Луффі, здається, мусив стояти на одній нозі. Це знову була нога Ло, та що ж таке. Сам Ло ледве дихав, бо народу було…
…І в душі, можливо, співав осанну Ісусу Христу й Діві Марії. Він був галичанин.
— Прикинь, я тоді забувся в тебе номер спитати — от довбойоб, правда? — Луффі ще якось міг говорити в такій йобаній тісняві. — Але я все одно знав, що ми ще точно зустрінемося! Шо там того Києва!
А й справді.
— Чуєш, — таємничо прошепотів Луффі, — а нумо вийдемо на Арсенальній, і на Труханів острів?
— Нахуя? — резонно спитав Ло.
— Просто, — засяяв Луффі тою неможливою посмішкою, і Ло, засліплений, чомусь сказав "ну хай так".
День був теплий, сухий, хоч і хмарний. Такий собі січень, звісно… Ло любив, коли холодно та щоб сніг навколо.
Луффі було похуй на сніг чи його відсутність. Він затяг Ло на Парковий міст, тицьнув рукою й сказав:
— РОУП-ДЖАМПІНГ!
— Це твоя ідея побачення? — здогадався Ло.
— Ну, — Луффі знову засяяв посмішкою.
— Їбать ти довбойоб.
— Шо, боїшся? — поспівчував йому Луффі.
— Ні, я просто не довбойоб, — із гідністю відповів Ло.
— Ну, як хочеш, — знизав плечима Луффі. Не встиг Ло видихнути, як той уже влізав у якусь збрую з тою дурною посмішкою своєю, і якийсь тіп діловито затягував йому лямки, і чіпляв якийсь дебелий мотузон, і перш ніж Ло встиг оговтатися, Луффі вже стояв на якійсь їбаній платформі над їбаним огородженням їбаного мосту над глибокою, срака, річкою, і до тих свинцевих хвиль було не менше ста кілометрів, і Ло вже відкрив рота, щоб зупинити нахуй це неподобство, але…
Розпростерши руки, наче Христос, той довбень Луффі з тим сонцем-посмішкою, наче ластівка, полетів просто вниз, у свинцеву безодню.
Ло трохи не вмер там на місці. Якщо подумати тверезо, це було б смішно, якби кардіохірург помер від серцевого нападу.
Ло не думав тверезо. Ло хотів дати Луффі пизди. А той мотилявся на мотузці далеко, далеко внизу над водою й несамовито волав від щастя та, здається, тому, що йому просто подобалося волати.
Коли його витягли, Ло досі хотів дати Луффі пизди. Але той поглянув на нього — квінтесенція щастя в тому худому тілі, в тих неосяжних очах — і сказав:
— Ну шо, в "Мусафір"?
І Ло мусив погодитися, бо пропозиція була резонною.
У "Мусафірі" Луффі замовив п’ятнадцять різних янтиків. Ло образився, бо не любив, коли хтось щось за нього вирішував. Але потім Луффі спитав:
— А ти що будеш?
— …Ти що, з’їси все це, що замовив?..
— Ну.
— …Тю.
— То що ти будеш?
Ло поглянув Луффі в очиська та мстиво сказав офіціанту:
— Чебуреки.
Війна "янтики vs чебуреки" була вічною й нескінченною. Так воно було завжди. Так і цього разу: вони не припинили сваритися, навіть коли Луффі спиздив його чебурек, а Ло експропріював у Луффі янтик із грибами.
Навіщо вони так обжерлися, думав Ло, виповзаючи з-за стола. Рухатися було тєжко. Думати було тєжко. Але в "Мусафірі" не можна було не обжертися: така була путь.
Вони були такі наїдені, що в них ледве вистачило сил цілуватися.
Потім вони кудись поїхали, і це виявилася чиясь хата, і Ло навіть не відразу зрозумів, що та хата його. Навколо були сутінки, а в руках у нього був Луффі, і Ло щось більше нічого не розумів, та й чи треба було?
Прокинувшись, він подумав, що це, ну, типу, стосунки. Мабуть. А може, і ні, бо вони лиш один раз потрахались. І зжерли дуже багато янтиків. Це вважалося за стосунки чи ні?
Ло вирішив, що про це варто спитати. Але тут Луффі теж прокинувся, а значить, уже можна було цілуватися.
Він не спитав зранку, і він не спитав до вечора. Весь січень він так нічого й не спитав.
Але вони цілувались і їли янтики, і пили каву, погану й більш-менш нормальну, і говорили, й мовчали, і Ло часом курив, а Луффі мотиляв ногами в тих дурних гумових шльопках і тримав його за вільну руку — і, ну, загалом, це схоже було на стосунки.
І січень минув, і настав місяць лютий, і в розмовах за кавою вони говорили багато — та не казали ні слова про те, що цікавило Ло. Бо хотілося б трохи ясності чи шо.
Але, в принципі, й так було непогано. Трошки неспокійно, у буремному зовнішньому світі поза очима Луффі, але загалом непогано. Іноді Ло думав, що це, мабуть, щастя.
Двадцять четвертого в Ло не було зміни. Луффі розбудив його дзвінком о восьмій ранку.
— Ти шо, спиш? — сказав він без посмішки в голосі.
— Га? — в Ло досі розплющилося лиш одне око — інше ніяк не хотіло відкриватися, хоча він старався. Він дуже втомився напередодні.
Луффі помовчав.
— Війна почалася, — нарешті сказав він.
— Шо?.. — яка війна? У нього був зал на сьогодні, дві планові операції на післязавтра, яка нахуй війна, пішов би Луффі нахуй із таким жартами, і щось Ло тепер остаточно прокинувся.
— По всьому фронту їбашать "Градами", — сказав Луффі дуже спокійно, — великі міста обстріляли ракетами. Ти не чув вибухів?
— Ні… — це був сюр. Якийсь сюр. Якийсь довбонутий жарт. Які обстріли? Яка війна?..
— Люди їдуть із Києва. Ти поїдеш?
— Куди?..
— На Західну.
— Нахуя?..
— Кацапи йдуть брати Київ. Може, й візьмуть. Тато каже, що хуй їм, а дід не знає.
Ло якось істерично хихикнув.
— А ти їдеш? — поцікавився він, чомусь якось уже знаючи наперед усі відповіді.
І нарешті, нарешті почув справжній голос свого дикого, довбонутого Луффі:
— Та ну нахуй. Я в черзі під військкоматом, народу шось до пизди!
— Ти ж не хотів у військові. Сам казав, як дід тобі по вухах їздив, а ти його нахуй посилав.
— Та. Служити в армії — то одне, а воювати на фронті — то зовсім інше.
— Резонно, — погодився Ло. — Ти під яким військкоматом?
— Шо, чергу тобі зайняти?
Вони так іржали, що Ло трохи не захрип.
…
…
Із часом Ло звик до чорних мішків, до залитого кров’ю корча, який треба було наново відмивати після кожного пораненого. Звик матюкатися на комарів і ховати побратимів. У нього було достатньо часу: від весни двадцять другого й до весни двадцять третього його підрозділ увесь час стояв біля Оріхова.
Лише до одного Ло не міг звикнути.
У серпні Луффі воював під Херсоном, штурмовиком.
У січні він бився в Бахмуті, вже з трьома контузіями. У шиї в нього сидів великий уламок снаряду — застряг поруч із сонною артерією, так, що не витягнути. На все життя.
Коли Луффі сказали, він лише засміявся.
А Ло весь цей час сидів парамедиком під Оріховом: возив із нуля трьохсотих, тягав двохсотих. І курив сам-один, і говорив —
Мовчки говорив до очей, осяяних усмішкою в його пам’яті.
У них навіть відпустки ніколи не збігалися. Іноді бували, на диво, — але не збігалися. І зв’язку не бувало так часто… старлінки були в обох — але Луффі часто ходив на завдання, де вимикав телефон, і тоді в них годинами, днями не було зв’язку.
Бувало, вдавалося поговорити по телефону. Саме так, у найперші місяці, Ло дізнався, що тіпи, до яких Луффі їхав тим сірим січневим днем, теж усі пішли у військкомати, у найперший день.
Один раніше був тренером у спортзалі — тепер штурмовиком разом із Луффі. На Херсонщині залишив ліве око, щоб вічно її гляділо.
Як прокинувся після наркозу, зрадів, що то було лише око, а не рука.
Інша раніше працювала в метеослужбі Борисполя — тепер коригувала арту.
Ще один був художником — тепер мінометник.
Інший був шеф-кухарем в елітному рестику — тепер в аеророзвідці.
Ще один був зовсім малий, років сімнадцять. Його тато ще до війни був військовим фельдшером — не дуже добрим, але тіп він був непоганий, і сина виховував сам-один.
Побратими його любили. І малого не покинули, коли батька вбили в Іловайському котлі. І тепер ось якось улаштували на медевак, бо малий ну дуже просився.
Інша була істориком, археологинею. Зараз передавала ГУР дані: тоді вона в Київ приїжджала лиш у гості, а за тиждень повернулася додому — у Маріуполь.
Ще один був механіком на АЗС — тепер механік у ЗСУ.
І ще один був, теж із Маріуполя — азовець, габаритний чолов’яга, наче шість Ло разом узятих.
Цей бився на Азовсталі, потрапив у полон. Коли обміняли, він важив увосьмеро менше, ніж у січні двадцять другого.
…
У березні двадцять третього Ло дали відпустку — знов не тоді, коли Луффі. Але вийшло теж непогано: можна було з’їздити в Київ, перевірити хату… провідати Луффі в лікарні. Він казав, що вже починає ходити на протезі.
Йому було зарано: культя ще не загоїлася як слід. Але він поспішав — встати на ноги, повернутись у стрій. Він завжди спішив жити, і тому він часом спішив померти.
Сраний довбень.
Ло досі йому не сказав, що він його хлопець. Може, Луффі й не знав? Це питання треба було порішати.
Так багато було питань, про які вони ще не поговорили. Ло хотів говорити про них усі, і курити, і тримати Луффі за мозолясту руку, а потім мовчати, а потім піти їсти янтики. Чи чебуреки. Чи те й те. Похуй.
Він хотів Луффі. Він його рік не бачив і не вдихав.
Луффі знайшовся там, де Ло не чекав: біля Михайлівського собору. Він ще не дуже добре ходив на протезі, але не прийти не міг. Ло це розумів.
Він теж не міг не прийти, тому й не сварився.
Луффі став на одне коліно, і Ло поруч із ним. За рік це був перший раз, коли він до нього торкнувся:
Перед труною Да Вінчі.
Луффі його знав. Ло про нього чув. Та й хто не чув.
Вони пішли звідти разом. Луффі був такий, що зазвичай дійшов би куди хочеш і на одній нозі. Але тут — не дійшов би, якби не рука Ло на його плечах.
Вони сіли на лавочці й закурили, обидва. Війна була така штука: і не хочеш, а закуриш.
І Ло заговорив, про щось зовсім стороннє й не дуже важливе:
— …у Преображенці… під Оріховом… тітка Галя… такі пиріжки добрі, наче в мами… і каже: "Оце рік уже над нами снаряди туди-сюди, туди-сюди літають, свистять. Бач, оно хату уламками посікло"... А я питаю: "А де ж ви ховаєтеся?" А вона: "Та на літній кухні… Беру діда, собаку, котів, курей — усі там і сидимо, боїмося…" А я їй: "То, може, ви б у погріб спускалися? Все ж безпечніше". А вона мені: "Ой, та ну його… Ти їж, їж…"
Луффі мовчки слухав, і курив, і дивився крізь Ло — такими очима, які Ло бачив у мерців.
— Я кохаю тебе, — сказав він раптово. — Я тут подумав… може, ти не знав.
Ну що за людина. Не чоловік, а ін’єкція адреналіну в серце.
— Коли ми переможемо, — сказав Ло крізь стиснуті зуби, щоб не схлипнути, — я з тобою одружуся нахуй.
Уперше за рік він вживу побачив посмішку Луффі. Ще б йому було не смішно від такої довбойобської пропозиції руки і серця. Як він узагалі збирався з ним одружуватися, з українським законодавством?
Ой, та похуй нахуй. Аби дожити, а там щось придумають.
І… здається, Луффі теж так думав.
— Плюс, — сказав він у хмарі цигаркового диму, просто в обкусані губи Ло.
Ну… бо він теж був ще той довбойоб.