Work Text:
То було круте слоу-мо. Воно закарбувалось десь на кірці його мозку – кадр за кадром.
Бризки скла він прималював сам, а от спогад про відчуття невагомості було справжнім.
Біль, як на те пішло, теж. І його було дуже багато. Просто-таки до біса.
Зі свого місця він розглядав гілки старезної вишні, що шкреблися у вікно – спершу їхні чорні риски, потім білу пахучу піну, за нею – ясну зелень.
Від одного погляду на плоди рот наповнювався слиною.
Решту часу він присвячував обмізковуванню майбутніх татуювань, що мали заховати під собою шрами. Шрамів виявилося більше, ніж він думав спершу, і заради деяких він мав би виконати ще шкільне побажання вчительки «на лобі собі намалюй».
Згодом, приблизно у другій половині літа, додалися прогулянки на свіжому повітрі.
Він стояв під чималими краплями грози, просто забувши, що від неї треба ховатися. Так Тейон познайомився із ним – тим, хто у думках відображався ніжно-білим і приносив відчуття чогось радісного та водночас щемливого.
У реальності його звали Дойон, і він носив поперемінно біле й чорне, але ніколи те й інше одразу, пахнув жасмином та бергамотом і, здавалося, знав про Тейона більше, ніж він сам про себе.
Дойон десь узявся на території лікарні із парасолею – Тейону здалося, що він бачив його раніше, й не один раз, але той спогад - і чому тут дивуватися в його стані – постійно вислизав. Та й уважністю він ніколи не вирізнявся.
Вони витрачали час на місця, про які Тейон забув, що хотів туди потрапити, та заняття (виключно безпечні), про які Тейон колись мріяв.
Останній місяць літа несподівано став довгим, як цілий сезон. Або життя.
Вражень вистачило б на два.
Тейон дуже хотів написати про ці почуття, але слова й фрази лиш безладно нагромаджуватися у нотатках.
Гора букв не тягнула ані на білий вірш, ані на вільну прозу.
Понад усе Тейону хотілося вразити Дойона – і чимось більшим, аніж самостійними кроками без опори.
Запрошення на закриту виставку, що лежали у нагрудній кишені гріли саме серце. Він хотів би запросити Дойона на ролердром, але мусив обрати спокійніше заняття. Хоча - так тоді йому здавалося - для ролердрому ще буде час, як і дечого іншого - плани вибудовувалися у високу й не дуже струнку башту, що скрипіла й похитувалася.
На іншому кінці пішохідного переходу він побачив знайому тендітну постать у білому. У грудях лоскотало щастя.
...
Вовняний плед та обліпиховий чай міцно тримали оборону проти осінньої сирості.
– Цікаво, – промовила Сойон, але Тейон не зрозумів, чого це стосується.
Бо не слухав.
Повз нього пройшов чоловік десь його віку у вигадливому чорно-білому костюмі. Вони зустрілися поглядами. На мить здалося, що вони знайомі, але все ж він його не пам'ятав.
– …У тебе, мабуть, є ангел-охоронець: такі дві аварії за рік, а ти не тільки живий, а й стрибаєш, – проказала його подруга.
– Угу, – тільки й муркнув Тейон, дивлячись з тераси на вулицю.
Всередині щось нило, от як коли він забував щось важливе. Наприклад, погодувати рибок.
«Треба нарешті упорядкувати нотатки й поставити нагадування», – подумав Тейон.