Work Text:
Виявляється, коли помираєш, то в момент, коли душа покидає тіло, до смерті хочеться жити.
Невідомо що тоді перемогло: його бажання чи воля до життя. Та й чи було це таким важливим? Зрештою, він все ще на цьому світі, все ще дихає, але ще не живе.
Темрява була супутницею смерті, бо де була перша, була й друга, й навпаки. Темрява опивала й люб’язно запрошувала у свої обійми. Смерть ніколи нічого не говорила, а лише виконувала свою роботу.
У своєму житті Шісуї зустрів їх обох, але вони не стали розмовляти. Ні, не тоді, бо навряд чи це взагалі була зустріч, а не марення людини, що помирала.
Того дня погода була хоч і хмарною, але бурі ж не було? Він справді не розумів, що сталося. І як це сталося, бо зараз він був цілком живий і мав обидва ока. Він добре пам’ятав, як вирвав своє друге око, що залишилося після битви з Данзо, й віддав кращому другу. Його кривавих сліз він не бачив, але цей спогад надто реально зображався у пам’яті, щоб просто від нього відректися.
Але сьогодні він прокинувся. Він був живим, хоча вчора помер. Він прокинувся за день до своєї смерті, й чи можна було вважати це другим шансом на інше життя? Чи це можливість прожити ще один день перед тим, як померти?
Але навіщо повторювати те, що він уже пережив. Шісуї не був мандрівником у часі, не був же? Він повернувся всього за день до своєї смерті й усе це здавалося маренням. Він не знав майбутнього, він не знав нічого, крім дня й причини своєї смерті.
«Все дійсно можна змінити» — промайнуло в думках. Порушити ланцюжок подій, прибрати якусь деталь, і все розсиплеться. Проте завжди було «але». Хоч він якимось невідомим чином і повернувся до життя, бажання старійшин та людей, що керували його кланом, прибрати владу до своїх рук, нікуди не ділося. Учіха все ще планували переворот, а його друг стояв перед вибором. Ітачі. Звісно, він має піти до нього, разом вони щось вигадають. Однак, а що він йому скаже, що зранку прокинувся живим, хоч вчора завтра помер? Безглуздо? Безглуздо. Втім, саме це було правдою. Безглуздою правдою.
Після смерті стають мудрішими, навіть якщо різниця між життям і небуттям усього день? Бо зараз Учіха зрозумів, як егоїстично вчинив. Кинувся з урвища, щоб не робити вибір. «Довірив» усе Ітачі й сказав, що істинний шінобі захищає своє селище з тіні. З якої «тіні» це робив би сам Шісуї — невідомо. Але з мертвих не питають.
Він не зможе змінити мислення членів свого клану. Він не зможе відмовити їх від їхніх ідей та прагнень. Колись великий клан Учіха сам себе знищив. Клан справді був проклятий, але не велика любов їх пожирала, зовсім ні, саме це почуття не давало їм згоріти ще з часів заснування.
Він не зможе врятувати свій клан. Їхня гибель написана кров’ю, яку вони проливали під час кожної битви. Їхній кінець передвіщений власними діями й планами.
Він не може переписати думки та мислення. Переписати. Думки. Мислення. Котоамацукамі. Чи було його ґенджюцу порятунком для клану, що став відомим саме завдяки технікам цього виду джюцу?
Він намагався провернути таке з Данзо, й чим це закінчилося? Він помер. Але ж тоді Шісуї хотів зробити все сам, побути героєм-мучеником, котрий усіх рятує, а згодом трагічно помирає. Потім його вчинки оспівуються у баладах, проте це не та казка. У реальності його вчинок би загубився серед інших вчинків, і якби про нього й згадали, то в якості якогось там шінобі колись великого клану Учіха. Однак йому ніколи не потрібна була слава. Що б там не було, йому не хотілося бути відомим. Його мрія — це спокійне життя у власному селищі, світ, де над головою не висить загроза війни. А світ шінобі саме таким і був. Світ шінобі — це загроза війни в будь-який момент. Бо мир — це ж поняття відносне, сьогодні є, а завтра немає.
Та й чи був із цього вихід? Можливо, люди, котрі обирали смерть, не були неправими у своєму судженні. Можливо, смерть — це й був початок. Проте лише коли помираєш, розумієш, як до смерті хочеш жити .
Напевно, другий шанс для того й дається. Щоб не бути змарнованим. Щоб змінити свої рішення. Одного разу Шісуї вже обрав розібратися з усім самостійно, і йому варто було піти з життя, щоб зрозуміти, що йому потрібна допомога.
— А-а, чи зробив я правильне рішення? Я не впевнений. Я навіть не впевнений, чи є така річ, як справедливість, у світі шінобі… Ми билися, вірячи у свої переконання, але якщо й ворог робить так само, то хто ж має рацію? У правди немає своєї сторони, ти маєш дивитися з різних точок зору… Але ти можеш бути впевненим, я тебе нізащо не зраджу .
Власні слова, сказані колись другу, боляче різонули по пам’яті. Зараз він сидів біля дерева, що росло неподалік від річки Нака, біля урвища, де він учора завтра попрощався з життям. За день до того, як прийняти рішення, що обірве його життя, вони з Ітачі востаннє обговорювали ситуацію у клані. Це був день, коли рішення лишень було прийняте, але ще не озвучене.
Чого Шісуї не знав, так це того, що сталося вже після його смерті, яку долю все ж обрав Ітачі. Однак був певен, що той обрав селище та молодшого брата, а не клан, котрий прагнув учинити революцію. Тоді він обрав життя відступника.
Хлопець глянув на свого молодшого брата, що став поруч з ним, прихилившись до стовбура. Завтра той зробить вибір, що перекреслить усе його життя.
— Ітачі, давай на день забудемо про обов’язки, — раптом порушив тишу старший Учіха, його слова одразу ж підхопив вітер.
— Що?
— А чому б ні? — скочив на ноги Шісуї. — Гадаю, ми можемо це зробити.
Молодший Учіха просто дивився на свого старшого брата, щось для себе вирішуючи. Він відхилився від стовбура дерева, яке підпирав, і зробив крок до Шісуї. Останній простяг долоню. Ітачі схопився за неї та ледь помітно всміхнувся.
— Згоден.
Можливо, це було прощання з колишнім життям або просто звичайний день. Якби його запитали, то він би не відповів ствердно. Адже це був просто день із його життя, не останній і не перший. Тоді вони забули про обов’язки, а Шісуї нарешті зробив інший вибір. Це було нескладно, він востаннє візьме зброю до рук і не зрадить Ітачі. Захистить, як завжди й хотів, а потім… Зрештою, він уже одного разу помер.