Chapter Text
Справа №0. Співбесіда
— Лиходійченко, — з кабінету виглянула жінка з папкою в руках, — заходьте.
Лиходій підірвався з крісла. Зненацька до тремтячих від хвилювання рук додалися ноги — затекли від довгого сидіння на одному місці. Ось так, мов желе під час землетрусу, він з’явився перед очима своїх потенційних роботодавців.
Їх було двоє. Уже знайома жінка — у строгому брючному костюмі та квадратних окулярах, за якими ховалися навдивовижу жовті очі. На її грудях висів бейдж «ВП. Менеджер з персоналу». Другим був знуджений чорнявий чоловік, що майже напівлежав на своєму кріслі.
— Лиходію Маркіяновичу, — жінка опустила погляд на його резюме, — розкажіть, чому ви вирішили долучитися до геройського штабу?
За час очікування він уже налаштував себе на те, що першим запитанням буде «Як людині з таким іменем узагалі прийшло в голову подавати заявку сюди?».
— Кхм, — Лиходій прокашлявся. — Як ви могли прочитати, мене завжди приваблювала робота з людьми, спрямована на благо. Минулого літа я два з половиною місяці пропрацював на пляжі рятувальником…
Далі йшла прорепетирувана перед дзеркалом промова. Без запинок, лише з правильними театральними паузами — акторські курси теж були в його послужному списку. Допоможуть у роботі під прикриттям, аргументував він.
— Це все дуже добре, — перебив словесний потік чоловік. — Перейдемо до практичних питань. Горить будівля. У ній зачинені люди, яких вам потрібно випустити. Паралельно на іншому боці вулиці зловмисник кидається на дитину з ножем. Кого ви будете рятувати?
Лиходій глибоко вдихнув. Його намагалися підловити — та не на того напали.
— Це називається «проблемою вагонетки». Уявний експеримент, вперше запропонований Філіппою Фут у, якщо не помиляюся, 1967 році. Навіть професійні науковці не можуть визначити однозначну правильну відповідь. У цьому моральна дилема задачі. З утилітарної точки зору порятунок кількох людей ціною життя однієї важливіший. Однак, якщо хочете почути мою думку: я доклав би всіх зусиль, аби завжди працювати з напарником і взагалі не потрапляти в такі ситуації.
На суворому обличчі менеджерки кутик уст смикнувся вгору — мов обіцянка можливої усмішки, що проявилася лише на секунду.
— У реальному житті не все йде за планом. Такі теоретики тільки в умі розкладають усе по поличках, а на ділі завмирають на місці або влаштовують істерику.
— У супровідному листі були контакти людей, які підтвердять мій досвід. Ви можете, звісно, не повірити їм на слово, але тоді інакшого способу довести свої вміння, окрім як на практиці, я не маю.
— Як же…
Чоловік знову хотів додати щось різке, але жінка торкнулася його руки і кивнула на двері.
— Будь ласка, вийдімо на секунду. Вибачте нас.
Вони відійшли на достатню відстань, щоб звичайна людина не могла розібрати їхній шепіт. Проте Лиходій не був звичайним.
— Ми не можемо, — її голос був роздратованим і нетерплячим, — тягнути. Позицію потрібно закрити. Я знайшла хорошого кандидата. Він не повівся на твої провокації, не вибіг у туалет поплакати від твого тону, не кидався брати автографи, як вчорашня.
— Тебе нічого в ньому не бентежить?
Лиходій аж стиснув ручку крісла від напруження. Розмріявся, дурний, про роботу в геройському штабі!
— Вистачить! — Жінка незадоволено цокнула. — Ми не дискримінуємо кандидатів. Не треба переносити свою нелюбов до рудих на незнайому людину. У хлопця ідеальне резюме. Ми беремо його тобі в напарники, Азе. Крапка.
Отож, цей чоловік з кислим лицем — той самий Азимут, про якого кілька місяців торочать по всіх новинах. У репортажах він здавався масивнішим, ніж у реальному житті.
— Як скажеш, Ві, — здався той.
Лиходій припинив напружувати слух і полегшено зітхнув. Візьмуть таки! Залишалося не видати свою надмірну радість раніше, ніж потрібно.
Коли пара повернулася в кабінет, він напустив на себе занепокоєний вигляд.
— Лиходію Маркіяновичу, ми хочемо запропонувати вам стажування. Чи готові ви приступити вже завтра?
***
— Це наша столова, — продовжувала ознайомчу екскурсію ВП, яку скорочено всі називали Ві. Розшифрування цих ініціалів досі було таємницею для Лиходія. — Тьотю Ганю, вітаємо. Наш новий асистент.
— Добрий день! — усміхнулася жінка, поправляючи фартух. — Їсти будете?
— Мені хіба кави, якщо можна.
— Чого ж ні? У нас якраз нова кавова машинка — подарував той власник ресторану, якого наш Азик позаминулої суботи врятував від грабіжника.
Поки вона взялася за роботу, Лиходій тихо запитав у Ві:
— У столову ви теж берете непростих людей?
Тьотя Ганя здавалася найзвичайнісінькою пані років шістдесяти.
— Звісно. Це ж геройський штаб, а не прохідний двір.
— Які ж здібності в тьоті Гані? Якщо не секрет. Телекінез? — Лиходій слідкував за її вивіреними рухами. — Спецназ? Чорний пояс дзюдо?
— Двадцять років роботи в дитсадку.
Він хотів усміхнутися, але Ві не жартувала.
***
Азимут спирався на дверний косяк на вході в столову й спостерігав за своїм новим асистентом. Делфі, керівниця комп’ютерного відділу, минаючи його, затрималася.
— Цікаво, що за монстра ви з ВП взяли в нашу команду?
Чоловік глянув на неї.
— В сенсі? Ти щось нарила?
— Чистюсінький. Усі рекомендації в резюме — правда. Але ти бачив, що він п’є? Чотири ложки цукру в каві. Кожна з горбиком! У нього мають бути якісь приховані таємниці, сто відсотків. Звичайна людина до такого не вдається.
У Лиходія, який вів ненав’язливу бесіду з тьотею Ганею і водночас прислухався до чужої розмови, мимоволі розслабилися плечі. Кава — то дурниця. Однак у дечому Делфі мала рацію: син Маркіяна Лиходійченка, найвідомішого злочинця останнього десятиліття під псевдо Рандом, звичайним точно не був.