Chapter Text
-Олена!
Сповнений надії ватажок біжить назустріч рудоволосому хлопцю, і майже вириває дівчинку з рук рубаки.
-Ще не все втрачено.
-Покваптеся.
Вовк киває. Позаду нього мовчки стоїть Ярослав.
Сірко, не гаючи часу, розвернувся і пішов в бік
поселення, та не встиг він ступити й декількох кроків, як над ними почувся тріск гілля.
З верху почувся чийсь крик, Станіслав міцніше стиснув в руках кинджал.
Мить, і перед ними, на пожовану Лихом землю, падає тіло.
Рубака вже хотів би кинутися туди з виставленим вперед кинджалом, але Єрем схопив його за руку.
-Не зараз.
На землі лежало закривавлене тіло хлопця. Від одягу мало, що залишилося, зверху на гіллі виднілися клапті тканини. Білосніжні кучері майже повністю закривали йому обличчя. На шиї хлопця було щось, що нагадувало комір плаща, але від нього мало що залишилося.
Раптом він шевельнув рукою і заговорив
-Допом-мм-м...
-Ярославе, - ватажок показав поглядом в бік біляка і одразу ж сховався за кущами з дівчинкою на руках.
Ярослав трохи неохоче, але все ж підійшов до хлопця. Однією рукою він повернув обличчя хлопця до себе, а іншою прибрав волосся з його очей.
-Бачиш мене?
-Так
-Дай но, спробую підняти тебе.
-Ні, не підіймай, - хлопець скрикнув від болю.
-Добре, як тоді мені доставити тебе до поселення?
-Залиш. Мене.
-А оце вже точно ні.
На той час Станіслав з Єремом завершили суперечку, і вже збиралися йти до поселення, та побачили Ярослава, який намагався кудись тягти чиєсь непритомне тіло.
-Ярославе?
-Немає часу на розмови, краще допоможіть дотягти його до поселення.
Втрьох вони майже без проблем доставили тіло до одного з будинків.
Пройшло близько години, у вовків було невеличке свято, чи то поминки, чи то звеличення тих, хто вижив.
Лише Ярославу було не до цього, він сидів у будинку біля ліжка, на якому лежав його новий знайомий.
-То, як кажеш тебе звати? - запитував хлопець протираючи одну з численних ран.
-Влад.
-Як ти потрапив на територію вовків?
-Не пам'ятаю, останнє, що пам'ятаю це чийсь крик, і розуміння, що пора тікати.
-Звідки?
-Не пам'ятаю.
-Дивний ти.
-Чого?
-Запах в тебе дивний, ні в кого з місцевих сутностей такого нема, та і в людей інші запахи.
-Ммм. Ай!
-Та все, все не чіпаю більше. Спробуй заснути, я пішов.
Ярослав вийшов з будинку, закривши за собою двері.
Влад залишився лежати в повній темряві.
Пізніше молодий вовк повернувся до будинку, побачивши, що біляк спить вийшов назад, і пішов вглиб лісу, щоб побути на самоті.
Ніч, темний силует сидить на поваленій колоді. Позаду чутно кроки. Силует настороджується.
-Ярославе?
-Єреме, це ти.
-Я.
-А ти чого тут, не з усіма?
-До тебе те ж саме питання. Та вже й всі розійшлися по будинках, - на цих словах хлопець сідає на колоду поруч з вовком, - не будемо про це, краще розкажи мені, як самопочуття?
-І чого б це тебе хвилювало?
-Здаєшся сумним. Це через того хлопця?
-Так, не розумію чого я так намагався врятувати його, та і зараз мене не покидають думки про нього.
-Кохання з першого погляду?
-Та пішов ти.
-Добре, не та тема, забудь.
Вони ще довго отак сиділи і розмовляли, розійшлися лише близько півночі.
З самого ранку Ярослав пішов перевірити як там Влад, адже перед ними була довга дорога, і ніхто не знав чи витримає він її з такою кількістю поранень.
Але, на подив усім, рани хлопця доволі добре затягнулися, і він міг спокійно стояти на ногах.
Тоді до хатини зайшла Ольга. Вона кинула Владу якусь одежину.
-Одягай, вирушаємо.
Перед самим виходом Ярославу вдалося ненадовго залишитися з біляком наодинці.
-Мене трохи непокоїть твоє раптове одужання. І твій запах, він посилився.
-Хіба? Пане, я нічого не чую.
-Пане?
-Так, пане, ви врятували мені життя, тепер я винен вам своє. Такі вже правила там, звідки я родом.