Work Text:
- Клан Цзінь оголошує терміновий збір.
- Стерв'ятники. Вони вже вирізали рештки клану Вень, тепер хочуть добити його.
- Не дивно, що Цзінь Ґуаншань хоче помститися після того, що зробив Вей Усянь з його сім’єю.
- Я не поїду. Не перед судом.
- Ти не можеш проігнорувати збори після того, в яке становище нас поставив Ванцзі.
- Дядю, що з ним буде? Від зрадив клан, підняв зброю проти своїх. Старійшини вимагатимуть крові.
- Я все вирішу. Говоритиму від твого імені.
- Розраховую на дядька.
Крики, кров, трупна отрута. Тіла падають на землю одне за одним. Аби лише пробратися через натовп мерців, аби лише встигнути.
- Вею Усяню! Зупинися поки не пізно. Гусу Лань захистить тебе.
Усянь сміється. Весь закривавлений, з палаючими очима, у тумані з темної ці. Безумець.
- Ох, Цзеу-цзюню. Не пізно? Невже? Щойно я відпущу від себе мерців і тисячі цих благородних заклинателів порвуть мене на шмаття. Кого ваш клан захистить? Мене? Старійшину Їлін? Це вас треба захистити від мене!
Усянь істерично сміється і зі сльозами на очах підносить флейту до губ. Мерці обступають щільним кільцем. Січеня пронизує болем і пелена застилає очі.
«Вей Усянь мертвий! Вей Усянь мертвий!».
Січень приходить до тями.
- Вей Усянь мертвий?
- Як ви могли так вчинити? Дядьку, як ви могли?
- Я мав винести вирок.
- Мав бути інший вихід.
- Який? Я зробив все, щоб не допустити його страти.
- Це ж те саме! Він міг померти.
- Але ж він живий! Я зробив це, щоб його захистити, щоб він міг жити як раніше. Він одужає, забуде цього Вей Усяня, а коли слухи вляжуться і його репутація відновиться, повернеться в світ, і все буде як раніше.
- Не буде як раніше. Занадто пізно.
Тяжкий запах лікарських трав паморочить голову. Січень сидить біля ліжка Ванцзі, передає духовну енергію і обережно гладить його по волоссю.
- Вибач. Вибач, що не був поряд. Вибач, що не захистив.
- Вей Їн.
- А-Чжаню, він мертвий. Він втратив контроль і мерці розірвали його.
Ванцзі незграбно сповз із ліжка.
- Ти куди?
- До нього.
- Він мертвий, Ванцзі.
- Я піду до нього. Я піду за ним.
Січень утримує його в обіймах.
- Ти нікуди не підеш.
- Пусти мене, я піду до Вей Їна.
Січень стискає його міцніше.
- Не метушись. Рани розійдуться.
- Нехай. Забирайся!
Січеня боляче кольнуло в грудях від тієї самої фрази. Він натискає кілька акупунктурних точок і Ванцзі обм'якає у його руках.
Лань Чжань тікає тієї ж ночі і повертається з маленьким хлопчиком на руках.
- Чия це дитина?
- Моя.
- Ванцзі!
- Він не здоровий.
- Як і ти. У тебе спина у крові.
- Йому потрібна допомога.
Січень важко зітхає і протягує руки до хлопчика.
- Гаразд, я віднесу його до цілителів, а ти повертайся до себе.
Повторює, переконуючи, коли Ванцзі не віддає.
- Ти ледве на ногах стоїш. Я лікуватиму дитину тільки за умови, що ти пообіцяєш подбати про себе.
Ванцзі підкоряється.
- Як він?
Січень на мить уловив колишній блиск в очах брата після цього питання.
- Виснажений і наляканий, але про нього добре дбають. Він скоро видужає. Ванцзі, це… його дитина? Дитина Усяня?
Лань Чжань мовчить.
- Скажи бодай його ім'я.
- А-Юань. Лань Юань.
- Добре, хай буде так.
- Де флейта? Дізі.
Лань Чжань погойдуючись входить у ханьші.
- Що? Ванцзі, що з тобою, ти пив?
- Мені потрібна флейта.
- Гаразд, ходімо. Знайдемо тобі найкращу флейту.
Січень відводить його у сховище і вручає йому дорогу нефритову флейту. Лань Чжань довго дивиться на неї, потім жбурляє її кудись у кут. Флейта пролітає через усю кімнату, зачіпає кілька сувоїв, і з дзвоном розбивається на дрібні частини.
- Це не та.
Січень ображено йде збирати уламки.
- Якби тобі не сподобалося, міг би просто сказати і я б підібрав іншу. Ванцзі! Що ти робиш?!
Січень підлітає до брата і відриває від його грудей розпечене тавро. Лань Чжань, не рухаючись, стоїть на колінах і приречено дивиться в порожнечу. Його обличчя не вражає жодної емоції, а рясні сльози стікають по його щокам.
- Що ж ти наробив? Потрібно терміново залікувати, або залишиться шрам.
Січень бере його за зап'ястя, щоб передати сил, але Ванцзі вириває руку.
- Немає потреби.
Січень дивиться на опік у вигляді сонця. Такий самий як був у «нього». І розуміє.
- Тобі потрібна була його флейта? Ченьцін?
Січень обіймає Ванцзі, дозволяючи йому плакати собі в плече.
- Мій брате, мій брате, що ж ти накоїв.