Work Text:
Периферійний зір вловив яскраво-червоний відблиск, і рефлекс, набутий у війні з Учіхами, спрацював бездоганно: миттю заплющити повіки, єдиним імпульсом просканувати той сектор, плюс-мінус дві години. Нікого, ні в напрямку червоного спалаху, ні довкола — повна сенсорна тиша.
Поцілунок над яремною веною, трохи вище, тоді за вухом. Укус в хрящик. Ізуна трохи привстав і зарився носом в коротке світле волосся. Обійняв. Тобірама провів рукою йому поміж лопаток і почув муркотіння:
— Ммм, давай ще раз?
Тобірама відкрив очі і прямо подивився туди, де мигцем помітив червоне світло. Місяць на графітовому небі, але звичайний серпик, хіба ледь жовтуватий.
— Я хочу спати.
У відповідь Ізуна хмикнув, але так, як те робив його брат на засіданнях старійшин села. Або коли Хашірама ніс якусь звичайну свою дурню, тобто, поводився, як… Хашірама. Так, саме цим хмиканням Мадара реагував таки часто.
Вдвох, вони схожі на своїх братів?
— Знаєш, не буду брехати, що ти на тому світі відіспишся, — я тобі не дам.
Холодні руки погладили його груди, поцілунки пішли нижче. Потім ще, і ще. Тобірама глибоко вдихнув, але вогонь вже починав текти тілом. Ізуна стис обома руками за боки під тазовими кісточками, почав цілувати десь там же.
— Спеціально зустріну… Або навіть сам переведу через місток, — і дзуськи ти там спатимеш…
Тобірама знову обернувся лицем до місяця. Щоб просканувати все довкола, йому краще торкатись підлоги руками, хоча би пальцями. Тому він так вперся руками в татамі, а зовсім не через те, що творив Ізуна. Все ще жодної живої душі довкола, все ще білий, тепер навіть без натяку на жовтавість, серпик місяця. Все здалось.
Сів на футоні, підняв Ізуну собі в обійми і почав цілувати. Зрештою, зараз вони мають можливість кохатися, то чому б ні? Тобірама не те щоб ненавидів Ізуну, просто він часто був як та скалка в дупі, і чомусь лиш на цю конкретну скалку Сенджю реагував досить емоційно ще з дитинства.
Хто б міг подумати, що саме з Ізуною Тобірамі буде так солодко кохатись. І що треноване тіло Учіхи так солодко смакуватиме, коли його заціловувати.
А зрештою, холод смерті від Ізуни завжди відтінявся жаром.
Тієї ж ночі Тобірама ліниво перепитав, чи вдасться йому поспати — якщо вже не у вічності, то тепер, після чергового раунду. У відповідь почувся сміх, несподівано колючий, але такий знайомий.
Ізуна, звісно, бажає йому смерті, але не через повну відсутність сну, а якоїсь цікавішої.
Чомусь Тобірама знав, що прокинеться один.
Буває, якась деталь муляє, як камінчик у взутті. Тобірама не міг зрозуміти, що не так, поки перед самим пробудженням не згадав той сміх: гострий і злий. Ізуна так сміявся в їхній останній битві.
Найкращий сенсор клану Сенджю точно знав, що в кімнаті він один, коли відкривав очі. Й одразу напоровся на насмішкуватий погляд чорних очей.
Таки не здалось.