Chapter Text
— Доброго вечора, шановні радіослухачі. Зараз рівно восьма, і в ефірі «Божественний голос непереможних героїв». З вами Шото і Великий Вибуховбивчий Бог Динамайт, — починає рівний монотонний голос.
— А ти не міг придумати ще більш тужливе і заїжджене вітання, а, Половинчастий? Ми не встигли почати, а ти вже облажався.
— Тоді тобі потрібно терміново врятувати ситуацію.
— Гей, ви, статисти! Зробіть голосніше. Відсьогодні ви на пів години зсуваєте свої нікчемні справи, вимикаєте телевізори й слухаєте нас! Щопонеділка, щосереди та щосуботи ви матимете охуєнну можливість дізнатися від нас те, що не потрапить у випуски національних новин. Ловіть щастя за хвіст! — голосно віщають із динаміків і трохи тихіше: — Ось так треба, зрозумів?
— Зрозумів, — смиренно погоджується спокійний голос. — Я продовжу?
— Валяй.
— Мета нашої передачі — налагодити комунікацію між про-героями й звичайними громадянами. В обхід офіційних новин, цензури, PR-менеджерів агентств і папараці, які часом...
— З тією ахінеєю, що несуть, навіть гірші за лиходіїв.
— ...помилково тлумачать те, що відбувається, — одночасно з ним вимовляє Шото. — На жаль, пресконференції припізнюються, і ми не встигаємо почати діалог до того, як напруга в суспільстві підіймається до небажаного рівня.
— Та й просто їх усі ненавидять. От правда, назви хоч одного героя, який стрибає від нетерпіння з криками: «Ну коли, коли буде моя пресконференція, скоріше б!».
— Річ не в любові чи нелюбові до них.
— Так, річ у тім, що я і без телевізійників і навідних запитань знаю, що і коли сказати. І вони задовбали вирізати мене з кадру...
— Не те, Динамайте.
Той цикає на зауваження.
— І все ж, старі способи не працюють. Журналюги завалюють токсичними запитаннями, годинами п'ють кров, а потім випускають дві хвилини шлаку в ефір — хавайте! І всі роками це терплять, бо... Що? Устоялося?
— Не узагальнюй. Не всі журналісти такі. Але конфлікти бувають. І ось ми сьогодні тут. Це наш спосіб боротьби з дезінформацією та упередженістю. Наша спроба знайти формат, у якому обидві сторони зможуть більш легко і невимушено...
— Без пресингу і тикання мікрофонів в обличчя!
— ...ділитися своєю думкою й обговорювати те, що відбувається в країні. Ми сподіваємося, так буде легше і комфортніше всім нам.
— І все ж прояснимо відразу, так? Я не збираюся тупо переказувати новини про злочини й порушення громадського порядку, які й так усі почують зі стандартних новин. Типу робити розумний вигляд і ліпити те саме, але під іншим соусом.
— Ніхто тебе не змушує, кажи, що вважаєш за потрібне. Немає ідеальної формули. Я б запропонував піднімати теми, які або спотворили, або взагалі не винесли на загальний огляд, але відомі нам завдяки тіснішому спілкуванню з іншими про-героями. Або які більш зрозумілі через досвід. — Він замовкає на секунду і додає м'якше: — Я теж не хочу, щоб це було чимось формальним і суто інформаційним. Радше, цікавий діалог із людьми, розуміння настроїв і страхів у суспільстві. Адже це пріоритет? Зробити спілкування між нами більш відкритим і прозорим.
Бакуґо фиркає у відповідь, але не сперечається.
— На кшталт того. Чули, гівнюки? Залишайте свої запитання та пропонуйте теми для обговорення на офіційному сайті радіостанції, розділ «Голос Героїв». Будемо вибудовувати цей ваш діалог.
— Динамайте, у тебе є табу на якісь теми?
— Яка обхідливість, Половинка. Ні, взагалі пофіг. Але відвертий спам буде безжально видалено, я вас попередив. Шліть чисто фанатське, неінформативне лайно на е-мейл нашого з Шото агентства. Не мішайте кішок й мишок!
— Кішок й мишок?
— Не дойобуйся до слів. Отже, фанатські штуки — не сюди.
— До речі, нам дуже приємно отримувати листи зі словами підтримки. Дякуємо за довіру. Гадаю, тільки тому саме ми зараз тут, вірно?
— Ха, звісно. Якщо поліція або ідіоти в уряді обісралися, я, блін, не буду їх покривати.
— Ніхто не сумнівається у твоїй чесності й прямоті, це вже точно.
— Взаємно, Половинка. Хоча тобі б краще прикрутити до язика хоч мінімальний фільтр. Якщо я звик до потоку твоєї відвертої та безсоромної херні, то решта населення Японії — поки що ні.
— Поки що, — невиразно уточнює ведучий. — Сподіваюся, ми з вами надовго. Встигнемо набриднути.
— Набриднути? Півтори години на тиждень — херня якась, і то виривали з боєм. І ще ці... всякі там придурки крастимуть наш ефірний час.
— Запрошені гості, інші про-герої.
— Ага, вони.
— Не хвилюйся, твоїх хвилин слави все одно буде в рази більше, — з усією серйозністю в тоні заспокоюють його.
— А я не хвилююся. Мої хвилини слави налічуються не тільки часом, проведеним у цій студії. — Чується самовдоволене фиркання.
І м'яке «хм...».
— Робота в полі тобі куди цікавіша, ніж балачки. Досі дивуюся, що ти погодився вести передачу. Чому ти пішов на це?
— Щойно тут розпинався, не змушуй повторювати.
— Я маю на увазі, чому не сказав: «Так, ідея вогонь, але візьміть тріпатися Навушники або Рожевощоку», наприклад. Чому погодився стати другим голосом?
— Першим. Я перший, це ти — другий.
— Добре, першоголосий-сан. Отже?
— Не вмієш давати цікаві клички — не берися. Це не твоє, Льодянику, — глузливо кажуть йому. — Чому погодився? Це краще, ніж марно надривати горло, коли тебе все одно «запікають». І це спосіб дооратися до тих, хто по-нормальному слухати не хоче. Ти зрозумів, Деку? Де б ти зараз не був, якою б хірнею не страждав, пів години лайна спеціально для тебе вже заготовлено і внесено до розкладу!
— До речі, через нас можете передати слова підтримки героям підпілля, тим, хто на таємних місіях, і всім, хто тимчасово позбувся ліцензій.
— Або добровільно від них відмовився. Ви пошкодуєте, що зробили це, жалюгідні боягузи!
— Ти не можеш їх звинувачувати.
— Я не звинувачую. Слабаки покинули поле, й чорт із ними. Слухайте нас, гризіть лікті й заздріть! Ми ті, хто вас замінить! І ми ті, хто нікуди, блін, не звалить!
— Це... схоже на обіцянку.
— Це вона і є, Половинчастий.
Чути приглушений видих.
— Думаю, на цій ноті час поставити надихаючу пісню.
— У нас не передбачено пісень. Не ухиляйся і кажи що мусиш.
— Зовсім без пісень? Але я хотів... ось цю.
— Яку? Дай сюди. — Секунда мовчання. — Через мій труп, Льодянику. У якому місці вона надихаюча чи про-геройська? Ти в текст вслухався?
— Ну, мені подобається приспів. Він піднімає настрій. Особливо коли я втомився і хочеться чогось такого...
— Пф. Таке лайно слухають тільки малолітні школярки.
— І все ж ти тільки за назвою одразу згадав текст, — з усмішкою в голосі підловлюють його.
— Заткнися. Ти не єдиний сентиментальний шмаркач, який застряг у п'ятнадцятирічному віці. Знаю щонайменше ще одну тупицю, яка не користується навушниками й дратує своє оточення.
— Пінкі, передаємо тобі привіт і бажаємо гарного патрулювання цієї ночі. Я замовлю для тебе пісню відразу після ефіру.
— Непогано, так? — Всемогутній повертається до Істинного Мікрофону. — Вони такі енергійні. І не надто офіційні.
— Згоден. Юність — їхня перевага. Хлопці ще не подолали поріг топ-10 про-героїв, не встигли себе скомпрометувати, як ветерани. І, що важливіше, досі здатні на такі гучні — а головне щирі — слова й обіцянки.
— На них будуть сильно тиснути тепер, коли вони буквально повісили на себе мішень і сказали слати їм листи. — Відсунувши від себе блюдце з печивом, Айзава втомлено відкидається на спинку стільця. — Їм бракує досвіду спілкування з публікою. Та й узагалі... не з публікою.
— Ну, — Тошінорі підбадьорливо посміхається, — ось так і отримають досвід. Головне — поки що не пропускати дзвінки в прямий ефір. Нехай почнуть із листів.
Айзава на це нічого не каже.
— О. Нам уже надіслали перші запитання. Чи платять нам за ці додаткові ефіри, чи це волонтерська робота з налагодження зв'язків із громадськістю? Відповідь: платять. Наступне запитання...
— Стоп, Льодянику. Ми не — підкреслюю, не — отримуємо додаткову плату, це продовження звичайної зміни. Рейт такий самий, як і в будь-яку іншу годину нашої роботи.
— Хіба? Ти ж просив полуторний через пізній час ефіру.
— Ці жмоти відмовилися і зсунули на восьму вечора замість дев'ятої. Наче це щось сильно змінює.
— І ти погодився? Хм... значить, у нас таки однакова зарплата.
— Наступне питання!
— У що ми одягнені?
— Що? Навіщо ти зачитуєш це вголос?
— Як і сказав Динамайт, — Шото не звертає уваги на його обурення, — це продовження зміни. Він досі в про-геройському костюмі. А я вже встиг переодягнутися, бо все одно одразу після випуску піду додому.
— Кому яке діло до одягу? Без різниці.
— Різниця є. Мені здалося, ти нервував перед першим у своєму житті ефіром. А у формі завжди почуваєшся хоробрішим.
— Не говори дурниць. Просто я не така лінива дупа, як ти, і впахував до останньої хвилини. Не було часу переодягнутися.
— Ну-ну...
— Мені подзвонили щодо звіту, треба було відповісти!
— Звичайно.
— Читай далі!
— Чи будуть змінюватися ведучі, чи наша пара — затверджений і остаточний вибір?
Бакуґо прискає в мікрофон.
— Остаточний. Ми, блін, не стажисти на випробувальному. Тож вам до біса пощастило.
— Не впевнений. Істинний Мікрофон обіцяв нас відключити, якщо занесе не туди.
— Порожні погрози, Половинка.
— Далі. Запитують, що ти називав спамом і які листи ми точно не будемо брати в ефір.
— Та ось це всяке.
Шото наче Адоніс,
Дорогоцінний алмаз.
Росток любові проріс,
Коли він видав наказ:
«Та рятуйся, біжи!»
Я за серце взялась,
Нас оточили вороги,
А в голові пронеслась
Думка «Найкращий герой,
Я б тобі віддалась»,
Шото, любий, ти той,
З ким будь-яка б завелась...
— Оу. Так ти про такі фанатські штуки.
— Нам би знадобилася окрема рубрика, але, боюся, мене б так нудило від подібних шедеврів, що за станом здоров'я я не зміг би продовжувати.
— Ти цей вірш що, напам'ять вивчив?
— У мене гарна пам'ять! Що тут запам'ятовувати? — Роздратоване гарчання Динамайта на секунду прорізає повітря.
— Напевно, тому краще не надсилати подібне не тільки на радіостанцію, а й на нашу спільну пошту агентства, — звертається до слухачів Шото. — Він не посоромиться продекларувати.
— Тц.
— Заздриш? Не треба. Тобі теж пишуть вірші. Красиві.
— Я ні хріна не заздрю. І твоє бачення красивого по життю злегка викривлене, не знаходиш? Що ти знизуєш плечима? Їх ніхто не бачить. Працюй ротом.
— О. Звичка. Знизую плечима, — озвучує він.
— Ідіот.
— У мене в телефоні є кілька скріншотів, тому це не порожні слова — у тебе талановиті фанати. Почекай хвилинку, зараз знайду. — Якийсь час долітає тільки злісне сопіння когось із них. Потім Шото продовжує:
«Його ричання та крик — у вухах дзвенить,
Непереможний герой завжди першим летить
Підірвати, здолати, змішать зло з багном,
Бійтесь зустрітись з його міцним кулаком».
На тлі чується задоволений рик, що, мабуть, надихає Шото на другу частину:
«Посмішка Динамайта грізна й зухвала,
Про давні мокрі мрії вона нагадала,
Як його не любити, слюней не пустити,
Коли м'язи так грають, як пережити
З поглядом зустріч, вибуховим зарядом
Хтивості, спраги, з дикої пристрасті жаром!
Мої коліна тремтять, а чресла спітніли,
Герою, від тебе дикі думки сшаленіли!
Дістань свого пру...мрм-пф-ня...»
— Закрийся, чорт, ти... та ти!.. — тремтить грубий голос.
— Пур-мр-пх. Кхе.
— Засранець.
— У тебе такі липкі руки. Передай серветки.
— Подавись.
Шурхіт. Шурхіт.
— Дякую. Тобі потрібна рекламна пауза, щоб прийти до тями після захопливої любовної лірики?
— Ні! Ти тільки й намагаєшся то пісню, то рекламу поставити, хитрий гівнюк! Я казав тобі, що отаке — табу, я буду все видаляти.
— Не хвилюйтеся, дорогі радіослухачі. Обіцяю робити резервні копії. Ваша праця не пропаде.
— Подивимося, хто дістанеться до повідомлень першим, — кидає виклик Динамайт.
— Добре. Гадаю, на цьому оргпитання вичерпані?
— Так, досить цієї нісенітниці. Ближче до тіла, Половинчастий. Сьогодні «твоя» тема.
— Але... зараз.
— Не до мого тіла! До суті теми! Від'їдь назад!
— Тебе не зрозумієш.
— Просто відкоти свою дупу на місце. Твій кут там.
Чується ледь вловимий скрип і стукіт.
— Хм. Так?
— Так. Тож, основна тема випуску, засранцю.
— Затримання лиходійки з примхою непорочного зачаття і дітонародження. — Шото враз перемикається на діловитий тон.
Пара секунд тиші.
— Міг би назвати її інакше. Так, те саме стерво, яке збирало волосся про-героїв і плодило спиногризів.
— Вони не могли вибрати іншу тему для першого ефіру? — сіпає бровою Тошінорі.
Шото і його переживання за позашлюбні плоди нелюбові. Айзава важко зітхає.
— Мене дивує інше. Чому чути зітхання і шурхіт? З хорошим обладнанням такого не має бути.
— А хто їм дасть хороше? — посміхається Мік. — Жодна страховка не хоче зв'язуватися з Бакуґо. Ці мікрофони хоча б не шкода.
— Тільки ледачий ще не обсмоктав це.
— Я не буду детально зупинятися на цілях і моральності її вчинків. Хочу висвітлити інше. — Він робить паузу, підбираючи слова. — По-перше, хто б що не говорив, будь-яка примха може бути використана на благо. Та жінка могла допомогти безплідним або одностатевим парам завести рідну дитину. Те, що носій вважав за краще продавати дітей з рідкісними примхами або шантажувати героїв, — це помилковий вибір самого носія примхи.
Вловивши натяк, Бакуґо підхоплює:
— Ті, в кого схожі примхи, непричетні до цього, гівнюки. Досить зливати у твіттер злість на всіх підряд.
— По-друге, ми хочемо нагадати, що в момент небезпеки не тільки постраждалі змушені довіритися рятувальнику. Ми так само довіряємо вам, коли беремо на руки чи підставляємо плече. Розмовляємо з вами, не знаючи ваших мотивів і особливостей ваших примх. І, звісно, самі можемо стати жертвою.
— Це не означає, що ми самовпевнені недалекоглядні слабаки, — вставляє Бакуґо. — Ми такі самі люди, як і ви, і усвідомлюємо ризик, але йдемо на нього, щоб допомогти звичайним громадянам. Не багатьох би врятували, якби ходили в захисних скафандрах.
— Тож закликаємо вас також проявити співчуття до тих, хто загубив на чорному ринку — або, навпаки, після розслідування знайшов — свою дитину. Це нелегко. Ніхто з батьків не залишився б байдужим навіть від думки, що, сам того не знаючи, ним став, та ще й у такий спосіб. І по-третє, самі так звані «штучні» діти.
— Досить їх так називати. — Лунає ледь чутний ляск, немов папкою або долонею. — Якого ви приклеїли до них цей ярлик? Медекспертиза не виявила жодних фізичних відхилень. Вони нічим не відрізняються від тих, хто народився природним шляхом!
— Фізичних, — підкреслює Шото, — відхилень. Тим, хто трохи старший, потрібен довгий курс реабілітації та психологічної допомоги. У багатьох навіть немає імен. Ми просимо вас поставитися з розумінням і терпінням та дати час усім жертвам інциденту прийти до тями. Ні діти, ні герої не винні в ситуації, що склалася. Навіть ті, хто не готовий офіційно брати на себе опікунство за рідну, але не плановану дитину. Організації зроблять усе можливе, щоб кожен малюк знайшов дім, у якому він буде бажаним.
— Словом, не каламутьте воду, лайно трапляється, і той, хто заслуговує на покарання, від нього не відвертиться. Суд призначено на завтра.
— Прислали нове запитання. Чи впевнені ми, що серед усіх створених дітей немає наших, адже пошуки малюків тривають. І як би ми вчинили, якби дізналися, що стали батьками за примхою лиходія.
— Я не контактував із тією божевільною і нікому свою макітру під лапи не підставляв. Тож навряд чи. Нехай спочатку знайдуть мого спиногриза — якщо він існує, — а там видно буде.
— Що значить «видно буде»? Ти б не залишив дитину собі?
— Кх... я... Його б залишила собі Стара Карга, не питаючи моєї думки.
— Твоя мама чудова.
— Не підлещуй їй.
— Не ухиляйся від відповіді, зливаючи все на неї.
— А сам-то, Половинчастий?
— Не знаю, я теж не перетинався з цією лиходійкою. Але у неї можуть бути спільники, які допомагали красти зразки ДНК, тому таку можливість не треба виключати. Я б не став уникати відповідальності, хоча слабко уявляю, що конкретно робив би в такій ситуації. Мені двадцять, і я наймолодший у родині. Якось не доводилося поза роботою возитися з малюками.
— Зуб даю, найтісніший контакт був під час наших додаткових курсів.
— Думаю, так.
— Уся ця історія з вирощуванням нових бійців якоюсь мірою нагадує справу про Ному.
— Тобі справді простіше поговорити про чудовиськ, ніж заглибитися у спогади про наші студентські роки та ігри в дитячому садку? — глузливо переривають його.
— Так. І чим тобі мальці — не чудовиська?
— Ти, звісно, порівняв...
— От тільки давай не будемо з'ясовувати, хто миліший? Хай там як, і перша, і друга справа — задокументована реальність. Не перша і не остання спроба погратися з ДНК. Ми маємо бути пильними.
— У міру. Хоча складно сказати, коли й в чому ми перегинаємо палицю. Чи здоровий це рівень обережності, коли уряд вносить закон про обов'язкову кремацію замість звичайних поховань?
— А ти проти?
— Згоріти після смерті? Ні. Головне, щоб не живцем.
— Ти... Тц.
— Динамайт? Агов? Візьми.
— Забери від мене свою бурульку!
Шото сміється. Можливо, прибирає, бо на цьому обурення стихає.
— Це була хороша, заспокійлива бурулька. Просто ти так скривився...
— Я весь час кривлюся. Бісиш мене.
— То як ти ставишся до кремації? — як ні в чому не бувало повертається до теми Шото.
— Ніяк. Головне, щоб мене не забули гарненько вимити й перевдягнути, а то чекайте феєрверк, я вам і після смерті помщуся. Піду яскраво, хах.
— Значить, по-твоєму, цей закон не «занадто».
— Занадто у тих, хто побіг голитися налисо і закуповувати рукавички. Кукухою поїхали.
— Що б ти тоді запропонував зробити?
— Дайте ляпаса тим, хто вас лапає без дозволу! Не обжимайтеся з незнайомцями. Порвіть зад, але купіть машину, щоб не подихати в переповненому метро.
— Мотивація від Динамайта на п'ять із плюсом. Але ж наші дороги не витримають такий потік автомобілів.
— Буду радити що захочу, — упирається він. — Усі й не зможуть. Просто не треба заганятися, бо єдиний дієвий вихід — знищити всі сліди свого існування, піти у відлюдники й до кінця днів ховатися на Північному полюсі. Не можна жити в постійному страху «а що, якщо». А що, якщо народиться людина з примхою «Гнійний прищ» і всі, хто хоч раз на неї глянув, будуть прищавими до самої смерті? А що, якщо ви випадково зіткнетеся з дитиною, чия примха — відрощувати вим'я всім, хто почує її голос хоч наживо, хоч по телебаченню чи радіо? Ну, не пощастить вам тоді! Лайно трапляється. Що ти вищиряєшся, Половинка? Уявив мене в прищах і з вим'ям? Я тобі й в такому стані зад надеру!
— Не впадайте у відчай і будьте сильними, каже вам Динамайт. Вмієш заспокоїти. О. На сайті чергове запитання. Чому Динамайт назвав справу про розмноження моєю темою. Чи пов'язано це з тим, що... — він ледь вловимо запинається, — я теж був народжений заради певних примх.
— Гей! Якого біса?
— Частково, — сухо підтверджує Шото. — І я був у складі рятувальної групи. Довелося особисто поспілкуватися з деякими з цих дітей.
— Якщо кажу, що якась тема його, а якась моя, то це означає, що перед початком вирішували, що обговорювати, і в чомусь не зійшлися. Обрана мною тема буде в наступному випуску.
— Насправді, я не знаю, що ще тут сказати, тому можеш перейти до своєї. У нас залишилося п'ять хвилин.
— Чотири. Не ущемляй мене, я не збираюся втискуватися. Чекайте тепер другий випуск. На цьому все, гівнюки! Шліть листи, але не заривайтеся!
Кінець ефіру. Зміна на пісню:
Няв-няв, няв-няв,
Я котик, ти котик,
А твої поцілунки
Наче легкий наркотик...
— Дякую, Бакуґо...
Бакуґо зриває навушники й, різко повернувши голову, вже відкриває рота.
— ...за пісню, — м'яко закінчує Тодорокі. — Ти її таки поставив.
— Ти пообіцяв Чорноокій. Вона потім витиме, що дав їй хибну надію. Ти не можеш так запросто змінювати те, що заплановано після нашої програми.
Тодорокі киває і глибше занурюється в крісло.
— Йдеш? — Бакуґо встає на ноги.
— Спочатку дослухаю.
— Як знаєш. Я не буду тебе чекати.
— Будеш, — з напівпосмішкою стверджує він.
— З якого це переляку? — Бакуґо сторопів від його нахабства.
— Твій робочий день закінчується якраз за чотири хвилини. — Носок його черевика підчіплює ніжки порожнього крісла на коліщатках і підштовхує в бік Бакуґо. — Я знаю: ти відповідальний працівник, який не втече додому, поки зобов'язаний бути на своєму робочому місці.
Бакуґо схрещує руки на грудях і принципово залишається стояти.
Хвилини течуть. Бакуґо упирається й злиться. Тодорокі насолоджується успішним завершенням першого випуску. Десь його фанати підспівують «няв-няв», а фанати Динамайта роблять ставки, яку він вибрав тему. Десь там, у тісних квартирках чи метро, дорогою з роботи чи в черзі в магазині, їхні фанати ставлять у телефонах нагадування про час наступних ефірів.
Близько опівночі на е-мейл їхнього агенства приходить лист:
Він завжди буде на твоєму боці:
За тебе всипе будь-якій сволоці
В ефірі, на полі, та хоч на війні, —
Неважливо, наскільки образи дрібні.Товстою стіною захистить від удару,
Зуби скалить, немов імітує вовчару,
Та грайливо, не зло — нас не обдуриш,
І що, ото вірша від нас не заслужиш?Бачимо, чуємо все більше й частіше,
Розмова у вас все солодша й щиріша.
Чудово, не будемо більше дражнити,
Лиш тримати кулачки, обох вас любити.
Тодорокі встигає зробити вранці скріншот. І Бакуґо видаляє лист... але пам'ять у нього все ж таки хороша.