Chapter Text
— Хустка! Хустка-а-а-а!
Довжелезний хвіст пилу тягся за Жевжиком, як дим за підбитим літаком. Сонце кидало втомлені промені на посадку, з якої вони вискочили якимось дивом майже неушкодженими, розмальовувало донецький степ кольорами, від яких вже стогнати хотілося, до того вони набридли: жовтий, брунатний, кривавий та бурий, як засохла кров. Жодних шансів повернутися та доробити справу вони наразі не мали, та й піти без втрат — не дуже великі, та й то якщо пощастить. Поки що доля їх не жалувала: попереду вже здіймалися димні стовпи прильотів, позаду аж хекала від нетерплячки смерть. Машина стрибала по нерівному, від цього в Малюка клацали зуби, ніби від люті чи від жаху, і це страх як дратувало Старого.
— Де ж ти є… — сердито та безпорадно сказав він, озираючись. Всі, хто набився Жевжику до кузова, озирались також, очима сканували простір. — Де ти, в біса, є!
Фізик, що сидів позаду, міцно стиснув його плече. Він колись був шкільним вчителем з містечка з романтичною назвою Часів Яр — колись давно, коли те містечко взагалі існувало, а діти ще ходили до шкіл.
— Знайдеться, — сказав він з тою впевненою в собі вірою, що притаманна лише добрим батькам та вчителям. — Знайдеться. Нікуди не дінеться.
Старий подивився на нього, роздратований від власної безпорадності. Якби ж це працювало! Якби ж це, сука, завжди працювало!
Вголос він, втім, не сказав нічого. Корч стрибав, аж ляскав залізом. Рембо сказав:
— Якщо ще живий.
Борода миттю звелів йому затулитися й прикусити язика, ще й ледь запотиличника не вшкварив від щирого серця, але всі думали про те саме. Хустка вийшов би до своїх, якби міг. З цієї простої аксіоми логічно витікало, що він або двісті, або триста, а вони, весь їх підрозділ, відповідно, просто зараз покидають товариша, якому зле. І не покинути не можуть, бо наказ є наказ. Все це розуміли, адже така бойова математика була геть не складна — і страшна в своїй невблаганній простоті. Борода аж підскочив у кузові, заволав щосили:
— Хустка-а-а–а-а!
— Не треба! — Старий смикнув його за ногу, змусив сісти та припинити ризикувати власною відчайдушною головою, а Яструб, що не розлучався зі своїм Макміланом ані вдень, ані вночі, додав з професійною впевненістю:
— Ми тут і так як мішені в тирі.
— Їхати треба, все.
Це вирішив Фізик. Старий не встиг того сказати. А збирався ж взяти гріх на себе, аби хлопцям не довелося мучитися докорами совісті все їх порівняно довге, дасть бог, життя. Та Фізик його випередив, ніби навмисно, і підсумував загальні вагання цим своїм кінцевим результатом, ніби підвів огидний, жорстокий, але єдино вірний підсумок під найважчою задачею за все їхнє життя.
Велика зелена липа, що стовбичила при дорозі, відчайдушно махала листям їм услід, ніби намагалася крикнути щось — і не могла. Якби хтось з хлопців хоч озирнувся на неї, то міг би, певно, побачити, як тонка світла гілка, мов дівоча рука, швидко-швидко вимахує в повітрі, кличучи до себе, але жоден не дивився по боках. Всі дивилися тільки назад — туди, де просто зараз, мов якісь москалі, залишали свого. Нестерпність цього гарячого та важкого, мов розтоплений свинець, сорому ще не встигла просочитися до душі кожного, але відчуття незворотності та втрати вже було при них — гірке, нестримне, таке, що буде ятрити все життя, мов рабське тавро чи короткий рядок лагерного номеру на руці.
— Не можу, — ледь чутно прошепотів Малюк. Він був наймолодший і найбільший з усього підрозділу, волонтери збивалися з ніг, шукаючи для нього взуття п’ятдесят четвертого розміру, і він у житті своїм не образив жодної живої істоти, окрім сепарів, москалів та колаборантів. В касці у нього постійно спала бліндажна кицька, до нього липла вся різноманітна живина на десять кілометрів навкруги, колись голодний степовий хом’як прожер йому дефіцитні берци, але той і тоді лише виматюкав щокатого, але не вбив. Зараз вигляд в Малюка був такий, що навіть Старому зробилося не по собі. — Не можу!
— Ніхто не може. А треба, — різко відгукнувся Борода. Очі в нього були хворі, тривожні і злі. — За нас ніхто того не зробе.
— Він один там! — гарикнув Малюк, але його голосу ніхто майже не почув, бо черговий прихід ліг дуже вже близенько. Занадто, майже смертельно близенько. Водій гнав щосили, Жевжик хитався, мов колос під вітром, і кожен з них, таке собі осатаніле людське зернятко, щосили вчіплявся в борти. — А ми!..
— А ми наказ виконуємо, — похмуро та зло відрізав Старий. — Кінчай вже. Якщо живий, то вийде… дасть бог. Молися, якщо вмієш.
Малюк розлючено глянув на нього, вже відкрив рота — і закрив. Старого поважали всі. Він стиснув щелепи з такою силою, що аж тугі жовна прокотилися вилицями, замовк і сидів мовчки, доки Жевжик мчав далі, далі і далі, залишаючи по собі куряву пилу, густого і гіркого, мов кров.
Якби хтось з них знав, як близько вони промчали від Хустки, то, певно, заскреготав би зубами від розпачу. Той навіть бачив їх, мов швидкі тіні, що пролетіли у димній куряві повз нього, ще й так зблизька, що можна було б — дістав би рукою, докричався би!
…замість крику з грудей гарячою водою викашлювалася кров, а руки обважніли, мов камені — не піднімеш. Хустка тільки очима провів корча-втікача, закашлявся знову, ще чуючи пронизливий свист свіжої контузії в обох вухах, спробував піднятися — і знов не зміг. Мотор прогарчав так образливо-близько, так недосяжно далеко — і став затихати, віддаляючись. Хустка ще зміг повернути голову, важку та неповоротку, мов брила, тільки ще й повну нестерпного болю, хрипко вистогнав:
— Я… тут… хлопці…
Перед очима давно вже крутилися зелені та чорні кола, світ то стрімко вицвітав аж до розжареного білого, то наливався страшними кольорами, що аж обпікали очі та випалювали голову зсередини. Його нудило, трусило, нема чим було дихати, а найстрашніше — неможливо було поворушитися. Ніби в пекло потрапив, і в тому пеклі горів, і було ж, було за що…
Він не встиг додумати геть нічого. Жалібно та пронизливо свиснуло в вухах, величезна сіра квітка безшумно та стрімко розпустилася перед очима, і він важко завалився з боку долілиць, все ще стискаючи зброю. Встиг поглядом скоса побачити, як на нього безшумно та невпинно падає височенна липа, що на її міцний стовбур він досі спирався спиною, як щось біле та живе ворушиться в перекинутій догори дриґом кроні, як жива істота, водночас схожа і не схожа на людське дівча, повзе до нього стовбуром, напрочуд спритно та якось нелюдськи переставляючи руки, як важкі дівочі коси звисають, плутаються, розплітаються, мов два червоних потіка, і та кров лине просто до нього — так страхітливо, що він кричав би, якби ще мав голос.
Смерть. То була його смерть. Так Хустка подумав останнім зусиллям розуму, що вже відключався, втікав, лишаючи пусте тіло, і навіть ще встиг відчути страшну злість — до чого ж, бляха, невчасно! Він нічорта ще не встиг! Він мусив!..
Здається, він ще намагався щось сказати їй. Відігнати, може. З запеклих вуст не зривалося нічого, окрім хрипу. Потім холодна річкова вода її рук підхопила, руді коси впали йому на обличчя та розплелися у глибоку запеклу кров, що залила собою весь світ. Ще мить — і ця руда, а разом з нею глибокий зелений колодязь перекинутої навзнак липи, дівча, біль, дзвін у вухах та безпорадна лють — все, все пропало, залишивши по собі лише безкінечне небо з стрімкою цяткою у найвищій його вишині.
— Небо, — видихнув Хустка останнім подихом, останнім напруженням волі та тіла. У відповідь цятка кинулась до нього, розгорнулася в сокола та закричала пронизливо і хижо.
Світло скінчилося, і світ згас.
***
Першим, що Хустка відчув, відколи помер, була пуста правиця. Коли воюєш довго — а для нього, донеччанина, війна почалася значно раніше повномасштабки, — швидко звикаєш тримати зброю при собі. Якщо вона кудись зникає, то це як удар в обличчя. Може, тому він і отямився так різко: поштовхом, ніби від страшного сну, ще й повітрям захлинувся, і воно вийшло з грудей коротким лютим криком, що скидався на соколиний.
Дівча, що схилялося над ним з лівого боку, відсахнулося та ніби знову всмокталося у товстий стовбур. Хустка майже не помітив того, дивлячись на кремезного козака, що теж нахилився над ним та, здається, палив люльку?..
Ну от цього точно не могло бути. Не могло, та й по всьому.
Нічого більше Хустка роздивитися не зміг. Його чи то везли, чи то несли кудись, чутно було приглушене коняче форкання, хрускіт гілок, глухе тупання копит. Під спиною вгадувалось щось волохате та м’яке, мов ведмежа шкура, мокрий дощовий ліс повільно тягнувся по обидва боки. Хустка подивився на акварельно-розмиті стовбури, знову заплющив очі. Нудило, але знайомий з дитинства кінський запах втихомирював та чомусь втішав. Згодом недобрість трохи вщухла, а по обличчю пройшлося легкими пальцями сонячне світло; Хустка на мить відкрив очі, знов побачив небо, але вже звичайне, а не вирійне, і сокола, що кружляв у вицвілій височині. Різкий пташиний крик ніби наказав: повільний рух тої ж миті зупинився десь в гущавині, на лице Хустці впала товста важка крапля дощу, і знов потягло тютюном, гостро та принадно. Він застогнав.
— Вже якось потерпи, — сказали над ним. Хустка не одразу второпав, що то звертаються до нього, в голові гуло та крутилося, мов кружляли кусючі джмелі. — Ти хто такий? Навіщо дівчину налякав?
— Дів…
Губи не ворушилися, язик закляк та пришкварився до піднебіння. Нова краплина дощу впала просто між очі, розбилася о гаряче чоло, змусила замружитися.
Хустка ніколи у житті не був такий безпорадний. Навіть там, у шпиталі, коли відходив після того, як з ноги витягали уламки — навіть тоді. Але він розумів, що якимось дивом все ще живий, і це було найдивніше, бо ж він вмер і пам’ятав про це — як падав, летів, скидався у безмежне небо, мов у бескид…
Він таки змусив себе розплющити очі. Побачив того ж таки козака, що вже раз примарився йому — високого, кремезного, суворого, ніби просто зараз з картини про листа турецькому султану чи, скажімо, з якоїсь театральної постановки. Вуса, чуб, голена голова, чудернацьке багате вбрання з плащем кольору крові, що запеклася — все це, певно, не примарилося Хустці, але до кінця повірити в те, що бачить, він все ж таки не міг.
Козак, втім, чхати хотів на те, чи вірять в його існування, чи заперечують. Він прив’язав коня до молодої осики, сам нижче схилився над Хусткою, що лежав горілиць на м’яких хутряних ношах, та повторив питання:
— Ти хто такий?
Голос був низький, ніби зірваний, а до того ж роздратований. Хустка знову спробував заговорити — відсутність зброї ятрила гірше за біль у всьому тілі та тотальне нерозуміння, що це, в біса, коїться, — і знову не зміг, тільки ворухнув губами. Козака це не спантеличило; він присів біля Хустки, уважно роздивився на патч на грудях та повільно прочитав:
— Хуст-ка. Гм. А наче ж і не дівка.
Позивний у нього був незвичний, геть не випадковий, але Хустка і в кращі часи не дуже полюбляв патякати про те, чому саме хустка, що воно таке значить, чого не Чорний Ворон чи, скажімо, Дончанин, а вже зараз й поготів не мав ані сил, ані бажання задовільняти чужу цікавість. Він занадто сильно прагнув задовільнити власну — і не міг, принаймні наразі. В цьому він і цей дивний козак, що так вперто йому являвся — чи й справді був? але як, звідки? — були, здається, схожі. Принаймні, той невдоволено похитав головою та випростався.
— Так не буде діла, дуже вже ти, хлопче, охляв, — вирішив він та дівся кудись. Хустка перестав його бачити та заплющив у виснаженні очі, намагаючись віддихатись та повернути серцю, що чомусь оскаженіло калатало в грудях, притаманний йому ритм. Він чув, як хтось ходить навкруг, як пасеться кінь, як в плутанині гілок та листя відчайдушно цвірінькає якийсь невідомий птах — і все ще не міг повірити, що живий. Промайнуло в голові щось напів забуте, навів переплутане з давно читаної фантастичної розповіді безіменного автора — може, то і є смерть? Може, мозок останнім неймовірним зусиллям змусив сам себе повірити в те, що зараз відбувається, і цей ліс, і кінь, і козак, і навіть страшний біль в потилиці, що спалахував кожен раз, як Хустка ворушився — не більш, як фінальний смертний сон, що поступово згасне?
Та хіба не однаково? Доки все це, і навіть біль, відчувалися так справжньо? Кінь знову стиха форкнув, на обличчя Хустки впала велика тінь, і низький голос проговорив:
— Нічого, парубче, як очуняєш, добрий козак будеш.
Хустці страх як хотілося заволати, що він вже є добрий козак, що він, бляха, ще з часів Майдану!.. — але, по-перше, він і досі не любив хизуватися тим, через що довелося пройти, а по-друге, його знов тягли на ношах, і в потилиці раз-по-раз спалахувало біле болюче світло. Нарешті, йому дали спокій, зовсім поруч вже тріщала ватра, і навіть вдалося розліпити стулені болем вуста.
— Н-не… — почав він та більше не зміг говорити. День, як виявилося, вже встиг скінчитися, хтось стягнув з нього бронік, в якому було так важко дихати, над головою шаруділо листям низьке шатро печери, в яку Хустку затягли, і десь поруч на вогні тихо кипіло якесь зілля. Чутно було, як тріщить деревина, що палає, як лопають великі бульки чогось, що пахло гірко та чомусь цілющо. Хустці було неймовірно холодно — тим поганим холодом, що крадеться тілом, мов злодій, та поступово відбирає сили, мову, все життя, — і водночас він вмирав від жару. Сил не було вже навіть на те, щоб підняти повіки, а потім важкі кроки пролунали зовсім поруч, хтось підсунув під його голову міцну змозолілу долоню, змусив сісти майже рівно і неголосно сказав:
— Пий, хлопче. Потроху. Ось так. Не поспішай, бо обпечешся.
…на смак те, чим його напували, було не таке вже й гидке. Нерівний край плошки торкався вуст, гаряче текло до рота, цілюща трав’яна гіркота миттєво прочистила голову, і Хустка дуже ясно, чітко та беззаперечно зрозумів, що вмирає. Цього разу смерть вже точно мала його взяти, і справа була не в пораненнях; він навіть кров’ю не стікав, не треба було турнікету чи кровоспинних. Коли його відкинуло вибухом та він дуже приклався спиною і головою, то щось важливе пошкодив у собі, а тепер та шкода лише розповзалася тілом. Те, що повзло попід шкірою, було дуже чорне, дуже страшне та дуже люте — те зле, що оселилося в ньому, коли він попав під обстріл, і саме ця чорнота його вбивала і вже майже вбила. Ось що відбувалося просто зараз, не більше і не менше. Хустка не був зляканий цим фактом, не був роздратований чи обурений, просто розумів його так ясно, як ніколи. А ще не міг поворушитися. Обпікаюча хмара в грудях йшла клубами, мов дим чи попіл, чорний вогонь випалював серце та легені, відбирав кожен ковток повітря, розтікався все ширше і ширше, і Хустка сам відчував, що доживає останні хвилини доволі банального людського життя, що закінчувалося просто зараз, ще й за таких чудернацьких обставин. А він і не знав, що в іншому світі можна померти.
— А зась тобі, — тихо і зло сказав козак, що давав йому пити. — Зась тобі, цур тобі, пек тобі. Не віддам і не пущу. Мій він. Йди геть, паскудна.
Чорнота в грудях ніби завмерла, роздумуючи, як, бува, на мить затихає полум’я, трохи прилите водою. Трав’яна гіркота не давала Хустці заснути востаннє, гріла зсередини живим теплом, стояла на язиці давно забутим присмаком дитинства — що ж це таке було, що він зараз згадував і ніяк не міг згадати? Хіба те, який на смак буває сивий полин з розпеченого серпнем степу за бабчиним селом? Чи як воно відчувається, коли стрибаєш у копанку, лякаючи прудких жаб та жуків-плавунців, а зеленкувата вода, що смакує глиною, затікає до носа? Чи яка солодка на смак перестигла малина, що вже і підв’ялитися встигла на кущі? Чи все це разом?
— Оце вже краще, хлопче, це вже краще, — сказав козак так, ніби бачив всі ті спогади, що їх розбудив в Хустці ним же ж таки власноруч зварений напій, на власні очі. — Життя тримайся, ще не твій час…
Він навіщось роздягав Хустку, і той спочатку жахнувся — ноги і без того вже скувало льодом, — але гаряча жорстка долоня лягла йому на серце, саме туди, де ще билося життя, і куди прагла і не могла дотягтися паскудна темрява. Козак шепотів щось собі під ніс, водив пальцями по тілу, міцно притискав кулак — ніби печаті ставив: плечі, груди, живіт. Чорне всередині Хустки совалось, метушилось, борсалося то в один, то в інший бік, обпікаючи його страшним болем, якого він вже не міг терпіти мовчки. Козак, почувши його стогін, лише стис його зап’ясток, ніби звелів терпіти. Тепер він щось швидко малював тим самим зіллям по шкірі, його брови грізно зійшлися, і чомусь лише тепер Хустка дуже ясно побачив його обличчя. Біль в тілі ніби промив йому очі, і неможливо було відвести погляду від того, що робив цей кремезний чоловік. Чорна загибель в грудях вже не мала куди бігти та згорнулася в нестерпно гарячу кулю, що каталася по серцю, мов розпечене ядро. Хустка крикнув, та з рота не вилетіло нічого, ані пари, ані подиху навіть, і в ту саму мить козак різко, мов від незпобувної люті, так вгатив йому кулаком у груди, що аж хрупнуло — не кістки, ні, а та лиха голодна потвора глибоко всередині.
Спалах болю був такий, що Хустка втратив свідомість. Коли ж прийшов до тями, то його вже купали, мов дитину, занурюючи аж з головою в гарячу — де тільки взялась! — воду. В грудях калатала щаслива пустота позбавлення від болю, що минув. Сам він лежав горілиць під тим-таки печерним шатром, а його рятівник сидів поруч — змучений, аж чорний від втоми, — і сьорбав, здається, той самий відвар, яким врятував і його, Хустку.
— Привіт, — тихо сказав Хустка. Козак не смикнувся, а повільно повернув голову та подивився на нього. Вигляд він мав достобіса знайомий, хоч і дивним чином. Його самого Хустка, звісно, ніколи не зустрічав, та й виглядав він все ще як актор з кіно про Тараса Бульбу, але дуже легко було уявити його десь у власному підрозділі. Якби носив піксель та талани, певно, так би й виглядав після важкого бою. А що вояка добрий, так це Хустка вже бачив і сам: в грудях досі гуло від того рішучого удару. — Ти… ти хто? Як звати?
Суворі брови ворухнулися, як йому здалося, трохи здивовано, і козак неголосно спитав:
— Нащо тобі?
Розмовляв він так, ніби на світі ніколи не існувало всюдисущого “русского радио”, російської попси з кожного вікна, уроків світової (а насправді руської) літератури, тупих жартів про телячу мову селюків та пацанячих претензій на кшталт “ну чо ты как с села, не русский, чо ли?” де-небудь у одеському чи харківському дворі.
Може, й дійсно не існувало. Зважаючи на зовнішність та манери свого рятівника, Хустка вже ладен був повірити і в таке диво.
— Подякувати хочу, — пояснив він, сідаючи. З грудей та рук злущувалося щось, що він спершу прийняв за зелено-золоту фарбу, але потім, піднесши лусочки до носа, вхопив знайомий вже запах звіробою та щириці. — Треба ж знати кому.
Козак задумливо мугикнув. Допив свій настій, обережно витрусив залишки листя з чашки, обтер її та поклав поруч з глиняним пузатим куманцем.
— Звать Петром, — нарешті сказав він. — Прозивають Галайдою, бо рідко на місці сиджу. Але дякувати не поспішай, хлопче. І не дуже стрибай, доки здоровля цілком не віднайдеш. Було б паскудством великим все, що зроблено, нанівець пускати.
— Я ж вмер, — сказав Хустка, роздивляючись спочатку себе, потім козака, а потім те місце, де вони були. Кінь пасся біля печери, ватра горіла ровно, міцно, ніби обіцяла надійний захист від усіх негараздів. — Я ж вмер, вірно ж?
— Та ні, не те щоб зовсім, — відповів козак. — Але правда твоя є, люті чужої нахапався та ледь богу душу не віддав. Оці знаки на тобі — невже справді ім’я? Чоловіка як шмаття кличуть? Ото дива!
— То позивний, — Хустка подивився в сірі очі і зрозумів, що це абсолютно нічого не каже його співрозмовнику. Ще б пак. — От ти Галайда, а я — Хустка.
— Бабським іменем назвали? — здивувався той. — Чи хтось наврочив, чи що?
— Де моя зброя? — нарешті, схаменувся Хустка. — Бронік, каска?
— А оце залізо залишилося там, — козак незрозуміло показав кудись очима. — Та не блискай очиськами на мене, не я божий світ творив, не я і правила встановлював. Тебе ж не дратує, що ти мене зараз розумієш як слід?
— А що, не мав би? — здивувався Хустка і навіть злитися кинув. Продовбати зброю та бронік — це був не просто заліт, це було нечувано, неймовірно, але що з усього того, що з ним вже трапилося та продовжувало відбувалося, могло вважатися цілком нормальним? Та геть нічого! — Ти ж наш, хіба ні? Ну хіба що, не знаю… з минулого?
— Так отож і є, що з минулого. Ти б мене, хлопче, з п’ятого на десяте мав би розуміти, але якось так бог провадив, що мову сюди принести можна, голову теж, а зброя або одразу щезає, або потихеньку ніби тане. Отой твій кожух теж витаяв весь.
— Мені від командира буде срака. А хлопці! Чорт! Та я взагалі тут не мав би бути! — рознервувався Хустка. — Мені до підрозділу треба, до пацанів. Якщо я живий, а я ж наче живий. Живий же ж?
— То тобі до попа або до бурсака якогось з такими питаннями, — відповів козак. — Але в певному сенсі мабуть що живий, так. Ти в мене тут не перший, і всі, що були досі…
— Щезали? — не витримав Хустка. Козак кивнув; вуса в нього повисли похмурими смужками. — Куди?
— А щоб я води не діждав пити, якщо знаю, — похмуро зізнався Петро та поліз по тютюн та люльку. — Але щось таке просочується з кожним, тому я про війни ваші знаю, і про голод, про машингвери, про Чорний Полин, про ці, як їх… Бе-ем-пе. Війна — як голка з ниткою, а наші, хлопче, долі, прошиті нею наскрізь. Інколи трапляється, що цей зв’язок стає сильніший за все інше, ну і… притягує того, кого вже доля на землі не тримає, якось так. От ти про що в той момент думав?
Хустка стенув плечима та спробував згадати. Все, що з ним трапилося після прильоту ледь не впритул, відчувалося якимось несправжнім, драглистим і непевним, мов желе чи баговиння. Справжнім та дійсним згадувалося чомусь лише те, як крутилися колеса корча, що промчав у куряві пилу, та як він сам розлютився та намагався відігнати те дівча, що було так страшно схоже і не схоже на людину.
— Злий був дуже, що нічого не встиг, — сказав він. — І її злякався. Хто вона?
— Нявка, — просто відповів козак. — Їх тут багацько живе, ця до липи тягнеться, в стовбурі оселилася. Дарма ти її образив.
— Дарма, — погодився Хустка та простяг руки до вогню. Той витанцьовував на дровах, блищав червоними й золотими іскрами і був живий та справжній настільки, що всі сполохані думки про те, що просто зараз його вмираючий мозок підсовує тілу останню розвагу-фантазію, аби вмирати було не так прикро, остаточно залишили Хустчину голову. Все тут було справжнім — і вогонь, і його дивний супутник, і він сам. Образа, вочевидь, теж була справжня. — Я пробачення попрошу, як її знов побачу.
— Якщо побачиш, — посміхнувся козак, — вона в нас дівча з примхами. Що, невже сподобалась тобі?
Хустка згадав білі руки, що міцно чіплялися за стовбур, доки мавка лізла до нього, перекрутившись головою вниз, як неприродньо швидко рухалися її занадто довгі пальці, а руді коси текли до його обличчя, мов кров, і хитнув головою.
— Не дуже. Тобто вона гарна і все таке, — тут-таки схаменувся він, — але занадто вже… не людина, одним словом.
— Вже не людина, — погодився козак. — Але вона тебе під греблю зводити б не стала, дарма що давно вже гарячим не ласувала. Покликала мене на допомогу та й сховалася. Чоловіків вона боїться та не любить, тож або одразу їсть, або втікає. Теж одразу. Зазвичай.
— То чого ж зі мною вирішила інакше? — здивувався Хустка, понишпорив по кишенях та витяг пачку цигарок. — Дівоча примха чи на Джейсона Момоа схожий?
— На кого?! — щиро здивувався козак. — Не чув про такого. Пан-король чи що?
Хустка аж першою затяжкою подавився, як зрозумів, що примудрився бовкнути, і кому. Оце молодець, ну. Він вирішив не заглиблюватися в важкі заплутані дебрі культурної різниці, тому просто відмахнув рукою — мовляв, не важливо, не про те мова йде. Петро стенув плечима і похмуро зізнався:
— Знак був. Сокіл над тобою летів, кликав. Вона почула. Я теж почув. Та всі почули, хто тут поруч був! Це таке вперше трапилося, до тебе хлопці так просто з’являлися, ніби горошини з мішка, без усіляких там…
— Спецефектів, — мимоволі підказав Хустка і знову подумки дав собі потиличника. Але Петро не став перепитувати, а повільно повторив, ніби пробуючи на смак:
— Спецефектів, так.
— А багато їх було взагалі? — не втримався Хустка, допалюючи цигарку. Козак дивився на це диво прижмуреними очима, але не лякався — певно, вже колись бачив. Коли? У кого? — Таких, як я?
Чекати на відповідь прийшлося довго: Петро чи то рахував, чи згадував. Певно, що і те, і те. Нарешті сказав:
— Шестеро, ти сьомий. А я перший. Я, знаєш, теж не тут світ побачив.
Видно було, що настрій в нього швидко псується, і з кожним новим питанням Хустки, навіть з кожною думкою — чи згадкою? — що ті питання будили, у того Галайди тінь все нижче наповзає на велике обличчя. Хустка це розумів, як і те, що варто б зупинитися, не чіпати за болюче, зосередитися на чомусь більш практичному, але чомусь не міг. Чомусь проти волі малювалася страшна та сумна картина: цей самий чоловік з важкими бровами та суворими вустами, що риє заступом землю десь в темному кутку під липою, а дівча, єдина його супутниця та розрада у самотності, сидить на гіллі та пильно дивиться нелюдськими очима на ще одну могилу за тими, що вже є…
Його пересмикнуло. Козак це побачив та криво посміхнувся.
— Та не рви собі серце, — сказав він. — Тебе, якщо вже оклигав, назад потягне і витягне, врешті. Переможеш мене у бою — і шлях вільний. Тільки двоє не зуміли, якщо вже ти про це думаєш, і то не я їх вбив, а власні рани занадто важкі були. Я ж не турок якийсь, своїх вбивати.
— Як ти взагалі знаєш, про що я думаю, — пробурмотів Хустка. В нього йшла обертом голова. — Я ж мовчав.
— На те я і характерник, — відповів Галайда. — Ти ж не думав, що мене просто так сюди закинуло? Ні, хлопче, я за велику провину тут гріх свій спокутую, чекаю, коли ж бог зглянеться та пробачить, дасть мені волю. Та щось все ніяк.
— А що ти таке наробив… — почав Хустка, але козак похитав головою та приставив до його гарячого лоба долоню з широко розставленими пальцями. Дунув крізь них — і Хустка заснув, де сидів, не встигши навіть очі заплющити як слід. Козак зітхнув та обережно вмостив його поруч з вогнищем, вкрив своїм плащем, піднявся та проказав собі під ніс:
— Та вже ж було за що, повір мені, козаче.
Хустка не чув того, як не чув і сумного голосу вовка, що всю ніч кричав до високого чорного неба з круглою діркою Місяця, сліпого, мов старече око. Не чув, як плюхав та шарудів під водою водяник, що ганяв річкою щук, сома та одного-єдиного потопельника, бо й річка була невеличка, і бігла далеко від людей. Не чув, як Мавка співає тихим прозорим голосом, що дрижить, як кришталевий дзвіночок, і ніби сиплеться зверху донизу, передзвонюючи сам себе. Не чув, як велике тіло великого лісу ворушиться, мов живе — бо і є живе, — і як ватра тихо потріскує в ямці. Він спав, і уві сні командир давав йому перцю за продовбані бронік та каску, а особливо — за зброю.
Це було таке щастя, знову бути зі своїми, що він щасливо посміхався на всі зуби.