Chapter Text
Тож, зрозумій, що життя це така штука, що ти не завжди знаєш що буде у майбутньому, і те що ти знаєш, це піщинка в океані.
Твоє життя повністю залежить від твоїх дій, ти більше не маєш шансу, і не можеш думати не роздумано.
Вони
Слідкують
За тобою
***
Тиха ніч стояла на дворі, невелика купка силуетів наближалась до річки, у якій добре відображались їх емоції. Блондин краєм ока глянув туди, і помітив у своєму відображенні лише усталого, та розпатланого хлопця. Подумки він погодився з цим, бо і справді, спав від сили лише п’ять годин, дорога була довгою, а дні короткими, здається, час летів занадто швидко...
Вони переходять по таємному мосту по ту сторону, і через декілька хвилин вже стояли біля воріт. Ніхто не спішив поки відчиняти, немов там щось небезпечне, що якщо зробиш що не так, воно тебе з’їсть.
Хлопець в думках встиг вже не один раз пожаліти про те, що погодився на це, але вони вже тут, і вибору немає.
Тим часом уже світало, і Єсен нарешті відчував себе краще, що правда, тепер чекати півтори години церемонію, і лише тоді їх заселять та дозволять відпочити, якщо чогось не станеться непередбачуваного...
Але раптом, Єсен про дещо згадав, точніше декого. Вони не бачились рік, і за цей час майже не переписувались, лише рудий інколи скидав меми з підписом «ми», але потім замовк, немов зрозумів що в цьому нема сенсу, або ж був занадто зайнятим, що не у його дусі якось.
Тож сьогодні ми точно зустрінемось... Цікаво, чи змінився він. – подумав Єсен, та вирішив що думати зараз про це не найкраща ідея, єдине що хотілось зараз, це сну. Але і його не дали, в ніс ударив запах до болі знайомих цигарок. Все ще дивлячись у сторону воріт, він запитав.
— Все ще не кинув палити?
— Еге ж. Якось ніяко ти старого друга зустрічаєш.
Нарешті глянувши на співрозмовника, Єсен помітив як той зробив сумний вираз обличчя. Награний сум також можна було почути в голосі.
Єсен ледь помітно усміхнувся.
— Ха-ха, часи ідуть, а твої емоції все ще виглядають награно... Гаразд Даниїле, скажи мені, як же я повинен тебе зустрічати, хоча мені здається що повинно бути на оборот.
Той на мить зробив серйозне лице, та видихнув дим, після чого сперся об дерево поруч та вже з легкою усмішкою проговорив.
— Зі сльозами на очах, а після обійняти.
Єсен на сказане лише незадоволено пробубнів.
— Ти ж в курсі, що я не дуже й тактильна людина.
— Ага, а ще мало емоційна.
Тепер уже пробубнів собі під ніс Даниїл, та вирішив не запарюватись над тим куди дівати цигарку, та просто спалив її, на що Єсен лише закотив очі.
Часи ідуть, а той так і не змінився.
Блондин усміхнувся своїм думкам.
— Слухай, а...
Він помітив на светрі того значок, навіть встав щоб розглянути його детальніше.
— Ти староста?
Рудий одразу ж засміявся з цього.
— Ну так, я тепер зайнята людина як бачиш.
Юнак гордо випрямився, саме в цей момент сонце засвітило, і проміння впало прямо на того. Руде волосся гарно поблискувало, і на мить він вже й забув що тому хотів сказати, але не довго те світило, і пам’ять миттю повернулась.
— Не думаю що від того у тебе більше клепки у голові стало, співчуваю бідним студентам.
Даниїл хіхікнув.
— Мені самому інколи їх шкода, але ж я хороша людина, їм пощастило що староста саме я!
Настала пауза. Обоє не знали більше що говорити, і лише всілись разом під деревом, занурившись у свої роздуми. На подвір’ї академії було доволі гарно та комфортно, але навряд тут завжди так тихо як зараз.
Єсен раптом згадав, що хотів весь час тому сказати, але чи раптом не образить це хлопця? Він звісно не такий що ображається на все що можна, але хтозна.
— Даниїле, слухай, ти ж знаєш яка у мене ситуація...
— Так. – Погодився хлопець, поки не дуже розуміючи.
— Я хочу попросити тебе робити вигляд, що ми не знайомі, або ж познайомились тут, а ще, нікому не кажи про моє справжнє прізвище.
Єсен був по справжньому серйозним, це було важливо, і від цього залежала вся його роль тут. Даниїл же навряд розуміє усю серйозність, але відповідь того все-таки здивувала.
— Гаразд козаче, я розумію, але ж не дивно те, що ти на першому курсі і тобі вже є 18?
— А ну циц! По-перше, не називай мене козаче, сам розумієш чому... А по-друге, у мене є інші документи де мені типо сімнадцять. Я не прошу у тебе чогось складного, лише тримай язика за зубами.
Даниїл кивнув, а після встав та пішов, перед тим сказавши.
— Я тут згадав, у мене деякі справи ще залишились, а я ж староста все-таки.
***
Вступна церемонія розпочалась. З’явився ректор, який і відкривав цю церемонію, а після привітань почав розказувати про кожен з факультетів. Далі Єсен не дуже пам’ятав, але пам’ятав як вигукнули його ім’я, і він мовчки підійшов та витягнув одну з карт.
Як і очікувалось – Велес. Але тут він почув
«—Вітаємо нового старосту Велеса!»
Що заставило його постояти декілька секунд у шоковому стані. А чи не повинні були про це сказати наперед, чи може голосувати усіма разом за старосту пізніше...
Але сказати нічого не дали, його повели у сторону, нарешті піднявши погляд, він помітив що це була руда дівчина, здається вона була старшокурсницею.
— Мабуть це було неочікувано, вибач, я повинна була тобі про це одразу сказати.
— Одразу? Тобто все-таки вони заздалегідь вирішують?
— Еге-ж, але ти можеш відмовитись, якщо вважаєш що не підходиш на цю роль.
Дівчина слабо усміхнулась, чекаючи відповіді.
А Єсен все-таки вирішив не відмовлятись.
— Гаразд, але що мені робити?
— Не хвилюйся, Єсене, я усе поясню, ходімо за мною.
Він кивнув та пішов за нею, заодно зрозумівши що не знає як до тої звертатись, а та, здається, сама уже це зрозуміла.
— Я Мирослава, але можна просто Міра. Заступниця голови студ ради.
Зробивши коротку паузу, та продовжила.
— Старости в першу чергу слідкують за порядком, тому бажано мати окремий записник для цієї справи, у тебе є? Якщо що в нас їх повно, не бійся звертатись до нас з запитаннями.
— Здається, розумію, спасибі, не думаю що у мене є щось, що підходить під записник.
Міра у відповідь більше нічого не сказала, вона відкрила кабінет та пропустила того першим. А тут уже як виявляється був народ.
— Це Єсен, староста першого курсу Велеса.
Після цих слів, дівчина пішла шукати лишні записники.
— О, вітаю!
Почувся знайомий голос, той самий рудий лис з яким він на передодні зустрічався.
Він одразу простягнув йому руку, і Єсен звісно погодився на рукостискання, як і з іншими.
Окрім Даниїла тут була Стефанія, яка перша вийшла витягувати карту. І як виявилося, вона не така як здавалась на перший погляд, доволі дружня, як і усі інші.
Тим часом Міра уже повернулась, та вручила Єсену записник, за що він знову подякував, та вирішив більше тут не затримуватись на пусту балачку, ще встигнуть поговорити, але його зупинила Міра.
— Почекай, я повинна ще дещо тобі розказати! Точніше дати, зараз розподілення закінчилось, і тобі потрібен цей список, пізніше тобі розповімо детальніше, що тобі потрібно буде робити.
Дівчина простягнула листок паперу, на ньому ж були написані різні імена студентів.
Це щоб мені простіше було за ними слідкувати? – Подумки запитав у себе Єсен, зробивши висновок що та, та прикріпив цей листок у записник, після чого нарешті пішов геть.
Заглянувши у залу, хлопець помітив, що народу майже не було, а ще стояв галас, причиною якого були двоє дівчат, які спорили щодо факультету. А згадавши що він все-таки староста, то пішов швидким кроком до тих з’ясувати, що ж все-таки у них трапилось, але підійти не встиг, як одна з тих вихопила у іншої карту, а потім скрикнула від болі.
— Що ти витворяєш! Якщо на моїй шкірі з’явиться бодай один опік, розплатишся своєю головою!
— Це ти що витворяєш! Я тут просто стою.
Карта хорса впала на землю. І Єсен скориставшись закляттям підняв її, та полетіла у руки власниці, поки брюнетка все ще розлючено дивилась на ту.
— Тримай. – Сказав спокійним голосом Єсен, заодно думаючи, що повинен звучати серйозно та впевнено. Зробивши коротку паузу, продовжив, краєм ока заглянувши у список студентів.
— Марія і Анастасія, так? Я Єсен, староста першого курсу на факультеті велеса. Я несу відповідальність за порядок та поведінку моїх однокурсників, тому прошу не порушувати правила поведінки. Щодо карти, то на кожній стоїть магічний захист, їх може торкатися лише їх власник.
Марія виглядала трохи збентеженою, поки Анастасія все ще палала, і здається могла ще довго продовжувати цю сварку.
— Я – Стейсі, будь добрим називай мене так! А тепер скажи, куди дівся ректор?
Вкінці було чутно, що трохи та все ж заспокоїлась.
— Я не знаю, можу припустити, що він пішов як тільки останній студент вибрав карту. Можливо зараз він у себе, але...
— Тоді веди нас до нього! Ти ж староста, так!
Я тільки став старостою, а тут вже якісь суперечки. І що мені робити з ними? – Думав Єсен, і додумався написати Даниїлу, а той відповів, що нічого не залишається окрім того щоб вести їх до ректора, а там вже пояснити що скоріше за все того немає у кабінеті.
Єсен так і зробив, краєм ока помітивши, що Стейсі все ще впивається у руку Марії як голодна собака.
Все-таки діставшись до кабінету Асгайра по вказівкам Даниїла, хлопець почав поясняти.
— У нього наразі є багато планів, не думаю що він тут.
Але Стейсі не слухала, вона одразу почала стукати об дерев’яні двері, та намагатися відкрити їх. А коли зрозуміла що це не можливо, сповзла на землю обійнявши коліна. Здається, гнів змінився на розпач. Єсен не знав що робити у таких ситуаціях, тому продовжив мовчки чекати, не дорікаючи що «я ж казав!» хоча дуже вже хотілось.
Посидівши хвилин п’ять, Стейсі піднялась та поглянула на Єсена, пронизуючи його поглядом аж до самих кісточок, і хлопець це відчув.
— Але ж ти староста! Ти повинен знати, де ректор!
В голосі відчувалась уся злість, Єсена навіть трохи сіпануло.
Важко видихнувши, він зібрав усі свої сили щоб самому не почати виплескувати свою агресію на ту.
— Яким чином? У мене ж немає якогось GPS-навігатора, налаштованого безпосередньо на Асгайра Адамовича!
— Тобто? А навіщо ви, старости, тоді потрібні?
Від усієї цієї ситуації його вже починало нудити, щоб хоч трохи себе розслабити, він помасажував своє переднісся. І треба було саме його назначити старостою, ще й забувши про це сказати... От якби тут був Даниїл, то все могло б бути трохи простіше.
— Не хвилюйся, ректор ще повернеться, а тепер, якщо ви не заперечуєте, я піду, в мене ще багато справ.
Єсен хотів вже було піти, але ні, Стейсі перегородила собою дорогу.
— А ну стояти! Як староста ти маєш переконатися, що з нами все добре, і ми вирішили свою проблему!
— Чомусь я не пам’ятаю щоб щось подібне було у моєму списку обов’язків.
— А це вже твої проблеми!
Дівчина почала повільно підходити, поки Єсен бажаючи триматись на відстані, робив кроки назад, але от раптом він опинився біля стіни, і повисла незручна тиша. Не знаючи що вже робити у такому випадку, Єсен дивився на Марію, яка у свою чергу розглядала краєвиди цього місця.
Дідько, вона і не збирається напевно забрати свою куліжанку від мене! – Вже зі злістю думав він, помітивши жабу, але навіть секунди не пройшло, коли Стейсі також помітила її та закричала, одразу ж відпустивши хлопця.
— Ей! Обер... – Єсен не встиг договорити.
Дівчина в страху запнулась та втратила рівновагу, рудоволоса дівчина яка стояла поруч вже була готова ту ловити, але її випередив інший рудий, який з’явився здається нізвідки. Настя упала тому прямо в руки, і той не втрачаючи ні секунди заговорив.
— Ох, які ж ми полохливі! Ти ж з велеса, де ж твоя гармонія з природою?
На його обличчі була єхидна усмішка, здається, той ще не знав на що здібна дівчина у його руках.
Від неї не довелось довго чекати, та в ту ж секунду вліпила юнаку ляпаса, та такого сильного, що здається вся академія це почула. Єсен сам вже відчув цю біль, від чого трохи скривився, але він теж колись так хотів зробити, от тільки це все у підсумку закінчувалось бійкою, де він, на жаль, не завжди вигравав.
Позаду почувся здивований подих Марії, а сам Даниїл вже випустив дівчину, протираючи болюче місце, щось незадоволено бубнячи собі під ніс.
— Ти...! Попихач! Ще хоч раз до мене доторкнешся...
— Це жарт! Просто гумор! Які ви всі злі...
Рудий одразу ж зробив ображене обличчя, хоча через секунд десять вся образа кудись випарувалась, і на тому місті знов була усмішка.
Єсен тим часом з полегшенням видихнув, нарешті від нього відчепились, от тільки жаба все ще тут скакала, і він добре знав цю амфібію, якою Даниїл лякав усіх в школі. Клацнувши пальцями, та зникла геть.
Від такого повороту Даниїл здивовано глянув на нього.
— Ей, куди ти її дів! Жорстока ти людина...
Єсен глянув на того як на дурня.
— Ти думаєш я морока від жаби не відрізню?
Той хотів було щось сказати, але промовчав, та обернувся до здивованих дівчат.
— То чого стоїмо, на кого чекаємо? Ще й старосту притягли з собою.
— Нам потрібен ректор. – Коротко відповіла Марія.
— У-у, вам пощастило, що сьогодні я повністю вільний! Прикрашу ваші сірі будні своєю присутністю.
В розмову приєдналась Стейсі.
— Не треба, дякую, ми і без тебе чудово розважались.
Даниїл на це лише цокнув,та перевів погляд знову на Марію та Єсена.
— Вона завжди така?
А вони лише закивали. Поки Стейсі закотивши очі, продовжила випалювати у Даниїлі дірку, поки хлопець задумався про щось, чухаючи своє підборіддя.
— А вас, випадково, не переплутали на розподілі?
На диво, звучав він більш серйозно ніж до того, але через секунду гучно засміявся.
Настя не витримавши глузування, схопила хлопця за комір, у спробі перекинути його через перила. Хлопець же трохи перелякався.
— Зрозумів-зрозумів! Хвора тема. Відпусти!
Тоді Єсен зрозумів, що йому потрібно вмішатись, а то в нього ні єдиного друга не залишиться. Він обережно взяв Стейсі за плечі, та відчепив її від рудого, відвівши на безпечну відстань, та віддавши ту в руки Марії.
— Застосування фізичної сили у стінах академії, заборонено...
— О! Пацан правильно каже!
— Ти то хоч сюди не лізь...
Стейсі, пирхнувши, відвернулась від хлопців.
А Даниїл, здається уже забувши все що до цього відбувалось, запропонував познайомитись.
— Я – Даниїл. А як тебе звати, крихітко?
Сказав той, вочевидь фліртуючи з Марією, яка у свою чергу не дуже то й задоволена тим, що її так назвали.
— Я – Марія.
Бачучи що дівчині не дуже комфортно, а той ще як завжди тягнеться поцілувати руку, Єсен перехопив його руку, усім своїм поглядом говорячи про те, щоб не ліз до усіх під ряд, а то колись получить підсрачника.
— Єсен.
Він звісно ж знав, що той знає, і якщо забути що вони друзі дитинства, то повинні були б ще познайомитися тоді, коли його приведи у студ раду.
Тривало їх міцне рукостискання секунд з десять, поки Єсен сам не забрав свою руку, бачучи що той якось і не проти тут простояти ще з годину.
— Ох, яка міць! Майбутній козак!
Було складно зрозуміти, чи лестить чаклун, чи це було з його звичних знущань.
Але Єсену було всеодно, можливо в нього планах і надалі називати його козаком, і з виправданням що це через його міць, а не схожість прізвищ.
— А як цю пані звати?
Нарешті запитав Даниїл, щодо Стейсі яка стояла за спиною Марії, та щось комусь писала у своєму телефоні, ігноруючи їх присутність.
— А це – Настя. – Представила ту, Марія.
— Настуся, значить... – Трохи тихіше ніж зазвичай сказав Даниїл.
Але та не витримавши такого, прокричала.
— Не смій мене називати цим ім’ям! Я Стейсі! С-т-е-й-с-і! І ніяк інакше!
Даниїл же усівся на перила та сказав.
— Слухай, я б зрозумів твоє обурення, якби ти була на факультеті Хорса, але...
Хлопець укотре уважно розглянув дівчину з голови до п’ят.
— Стейсі тобі зовсім не личить! Хоча, якщо ти вже так наполягаєш, будеш Стасею!
Він знов єхидно усміхнувся, дивлячись як дівчина знов спалахує як сірник.
— Та як ти, холоп, наважився своїм поганим ротом...
Стейсі хотіла наблизитись до того, вочевидь знову бажаючи вдарити, але Марія стала поміж ними, не даючи цього зробити.
— Заспокойся, це ж лише прізвисько.
Марія намагалася говорити спокійно, але це не дуже допомогло.
— Прізвисько!? Я блакитної крові! Я три роки навчалася в Америці!
Зробивши коротку паузу, щоб набрати повітря, вона продовжила, в голосі можна було почути не лише злість, а і сум, її можна було зрозуміти...
— Склала державний та вступний іспити на вищі бали! І ти пропонуєш терпіти знущання якогось недоумка?!
— Ой-ой, які ми вразливі...
Тут уже Єсен не витримав, за заткнув рота Даниїлу, вдаривши того своїм записником.
Хлопець від такого завис на декілька секунд, а потім став терти місце удару.
— Йой, бачите який він, ваш староста, а я думав, хороша людина...
Даниїл вдаючи образу, відвернувся, дивлячо кудись у даль, а потім на кам’яну підлогу.
Стейсі від такого навіть трохи засміялась.
— Ха, так тобі і треба, дурню.
— Перестань глумиться над нею, подивився б я, якби ти був у її ситуації.
У голосі Єсена можна було почути злість. Інколи жарти того виходили за рамки, і хтось повинен ставити його на місце. Хоча це все і виглядало трохи дивно, за умовою що вони знайомі лише з цього дня.
Далі, вони просиділи хвилини з дві у тиші, до поки Даниїл знов не заговорив, і розмова перетекла у більш спокійне річище. Навіть Настя час-від-часу приєднювалась до розмови. Здається, уже всі забули що було до того, і розмовляли як давні друзі, а не як ті, хто познайомились декілька годин тому.
Єсен уже і збився з відліку, скільки вони тут стояли, пів години? Годину? Більше?
Але розмову перервав звук дверей, несподівано із-за них з’явився ректор.
Здивовано глянувши на студентів, він проговорив.
– Ой! Мене тут нема, вам здалося!
А після він з поспіхом повернувся в середину.
Знову почулось гучне клацання.
Анастасія за секунду опинилась біля дверей, та почала люто колотити по ним. Але це було марно.
— Ви знущаєтесь!? Відчиніть! Ми вас бачили!
А у відповідь – тиша. Наче це все один великий та безглуздий жарт.
Краєм ока, Єсен помітив що Даниїл замислився, наче про щось згадуючи, а після прошепотів йому на вухо.
— Слухай, тобі ж розказували про код?
— Га? Який ще код?
Даниїл хіхікнув.
— Ех ти, міг би вже давно у ліжечку лежати. Кожному старості розказують це. Цей код використовують у екстренних ситуаціях, потрібно постукати три рази, з четвертною паузою.
— Дідько! – Прошипів Єсен. — Міг би одразу про це сказати, дурень...
— Я тут тобі допоміг, а ти... Ех, поганий ти друг.
Даниїл відсунувся, сумно дивлячись у протилежну від блондина сторону.
А Єсен тим часом проігнорував того, та підійшов до дверей.
– Ти ж староста, хіба ти не повинен знати якийсь фокус щоб потратити до кабінету!
Різко заговорив Даниїл, вочевидь, роблячи ситуацію, де Єсен зробить вигляд що чудом згадав про це. Настя ж була готова просвердлити у хлопцеві дірку.
— Але він не давав нам ніяких контактів... Хоча, стривайте, згадав! Начебто був код...
І тоді Єсен моментально постукав, як і казав Даниїл. Трохи зачекавши, двері відчинилися.
Стейсі яка весь час щось бубніла про те, який Єсен дурень що не сказав це раніше, одразу ж замовкла та побігла до них, але Єсен закрив собою двері, кажучи, що це тільки для старост, після чого зайшов всередину. Минуло хвилин п’ять, з того моменту, і він вийшов, з дещо сумним обличчям, разом з новиною, що у Асгайра багато вже справ, і він точно не зможе їх прийняти сьогодні.
Тоді Стейсі розізлилась, але Марія постаралась її заспокоїти, після чого ті відійшли трохи у бік, тим часом як Єсен та Даниїл кидали погляди один на одного.
— Спасибі хоча б за це... – Першим заговорив Єсен.
— Та не дякуй, і не чіпай мого морока! – Останнє Даниїл буркнув дещо незадоволено.
— Сам винен. А тепер я піду. Все-таки спав лише декілька годин.
Після чого, хлопець мовчки пішов шукати гуртожиток, ігноруючи всіх та все. Достатньо з нього сьогодні спілкування з homo sapiens.
Як виявилося, речі всіх студентів були в одному місці. Забравши свої, Єсен пішов на пошуки вільної кімнати, але блукаючи коридорами помітив дивну особу.
Прибиральник? – Подумав він, але на тому був плащ, і каптур який прикривав лице. Навряд це хтось зі студентів чи викладачів, але як тоді стороння особа могла прокрастись сюди, і головне, навіщо?
Було важко пройти просто повз, і цей невідомий йшов у його сторону, та навіть зачепив плечем! Хоча в коридорі було повно місця.
—Ей! Міг би хочаб вибач сказати...
Єсен незадоволено закотив очі, той проігнорував, і далі йдучи по своїм справам.
На цьому вся дивні події не закінчились, одразу як він впав на ліжко, відчув біль у плечі, немов шипи впились. Але навіть це не завадило хлопцю впасти у глибокий сон.