Work Text:
Погляд Куроко-чі завжди спрямований не на мене, наче я невидимка у його очах. Я не є тим світлом, яке він прагне відтіняти.
Моделінг.
Баскетбол.
У мене є багато занять, але Куроко-чі не ладнає зі мною. Не настільки як хотів би.
Проте я бачу його наскрізь. Він такий холодний, що хочеться зігріти, але його власний жар переповнює навіть мене.
Гра із ним в одній команді додає сил, викликає посмішку. Однак тепер його паси не для мене.
Не для Тейко, а для Каґамі-чі.
Іноді заздрість перехоплює мене. Я так сильно хочу забрати Куроко-чі зі Сейрін, але він міцно вчепився у бажання Каґамі-чі перемогти Покоління Чудес.
І що мені з цим робити?
Перемогти їх? Показати що вони не рівня нам? Але ж мене вже переможено.
Касамацу-семпай намагається повернути мій розум у потрібне русло, але навіть його копняки не допомагають мені стати колишнім Кісе Рьотою.
Після нашого першого тренувального матчу зі Сейрін, я сильно нервував, був засмучений і так сильно хотів вийти переможцем. Показати Куроко-чі що він помилився… але помилявся я. А потім вдарив Куроко-чі…
Я справді його не помітив, але не здавалося наче Куроко-чі сердиться на мене. Я б сердився якби хтось так зробив зі мною (не через моделінг, справді).
Вибачень було мало. Не для Куроко-чі. Йому швидко стало байдуже, а для мене. Я не міг собі пробачити. Займався самокопанням днями, ночами, аж доки не перебрав усі спогади пов’язані з Поколінням Чудес.
Наші характери різні, наче пазли з одного набору, але склавшись разом, виходила цілісна картинка. Наша команда була й справді найсильніша, але різниця між мною та Мідорімою, Акаші, Аоміне чи Мурасакібарою була просто велетенською. Лише Куроко-чі був схожим до мене, але він залишався слабким. Завжди такий слабкий, але водночас неймовірний.
Я захоплювався ним щоразу коли бачив ці неймовірні паси. Повторити стиль Куроко-чі неможливо для мене. Я надто помітний на полі (ні, не через зріст), але Куроко-чі… ох… цей талант дійсно вартий уваги, але якщо йому приділити увагу, то ефективність знизиться.
Ех… може якби у Тейко ми з ним були ближчі, то зараз ходили б до однієї школи, грали в одній команді й паси, які він передає Каґамі-чі, були б моїми.
Так, я заздрю. І що?
Касамацу-семпай сказав що я надто переймаюся. Але як не перейматися? Куроко-чі такий чудовий. І нехай у Каґамі-чі є куди рости, але це несправедливо! Обрати таку малу школу. Нехай не тільки у Каґамі-чі є потенціал, але заздрість мою ніхто не прибере.
Касамацу-семпай знову дав мені копняка. Було боляче. А Куроко-чі ніколи так не робив.
Він хіба лякав мене до всрачки своєю раптовою появою.
Однак я радів його появам, хоча нерідко доводилося пити щось для нервів аби заспокоїтися.
І я тут ще подумав. Дивно буде звучати, але ж я нікому не розповім про цю маленьку оповідь.
Помітив як дратує мене коли Каґамі-чі торкається Куроко-чі без жодних вагань. Це ревнощі? Заздрість?
Певно таки ревнощі.
У Тейко я міг взяти його за руку, але це було настільки рідко, що мене засмучує цей факт тепер дуже сильно. І як мені впоратися з цим почуттям…
Куроко-чі спостережливий, але навіть він не помічає того, що я відчуваю щоразу коли дивлюся на нього…