Chapter Text
Все життя Моллі намагалась відповідати. Статусу, параметрам, вихованню, походженню...
Вона намагалася бути кращою в усьому: і в класі, і в школі танців, і на мовних курсах... Викладачі і наставники хвалили її, кажучи: «У дівчини велике майбутнє. Прийде час і він розкриє весь свій потенціал».
Моллі була хорошою дівчинкою. Не за власними переконаннями.
Моллі хотіла приєднатися до секції боротьби, щоб мати змогу захистити себе. Мама сказала, що це не жіноча справа, і записала на танці. Моллі хотіла записатися до біологічного гуртка, тому що їй було цікаво, як влаштований світ навколо. Тато сказав, що за дурниці, і відправив її в художню школу. Моллі хотілося проявити себе, але батьки бачили в ній справжню леді, старанну берегиню домашнього вогнища і жінку, яка всю себе віддає благу родини.
Моллі хотіла... та її ніхто не слухав.
Моллі все життя намагалась відповідати. Просто завжди щось йшло не так. Коли прийшов час обирати професію, Моллі вибрала найекстравагантнішу. Годі й казати, що після цього батьки припинили з нею всяке спілкування.
***
Моллі була найкращою на курсі. Адже вона робила те, що їй справді подобалося. Медицина – її пристрасть, її покликання. Вона ретельно вивчала всі слабкі місця людського тіла, вміла бити і не залишати слідів, знала всі п'ять[1] видів людської смерті та мала уявлення про вбивство.
Як найкращій студентці, їй одразу після отримання диплому запропонували місце на кафедрі. Моллі й не думала відмовлятися.
***
Моллі поверталася додому пізно. Іноді їй доводилося ночувати на роботі. Вона не жалілася, адже це не найбільша ціна, яку доводиться платити за можливість займатися улюбленою справою.
Додому вона поверталась не найдовшим шляхом, але сьогодні їй закортіло прогулятися. Моллі була впевнена у своїх силах – декілька років самотності навчили її оборонятися. З собою також мала шокер і перцевий балончик – презенти друзів з кафедри.
Моллі вибрала стежку через темний парк — небо було безхмарним: місяць світив яскраво, від чого дерева відкидали чудернацькі тіні.
Дійшовши до середини парку, вона почула шум і приглушені чоловічі голоси. Один із них видався їй навдивовижу знайомим. Міцніше стиснувши балончик у сумочці, Моллі рушила вперед, саме туди, де вже зав'язувалась невеличка потасовка.
Коли вона порівнялася з голосящими, то впізнала в одному з них Річарда Брука - тихого невисокого хлопця з ІТ. Вони не рідко стикалися біля кавового автомату. Другий, трохи вищий, був їй незнайомий.
– Карле, — протягнув Річард, — ну, а які можуть бути претензії? Усе, як домовилися, — усмішка промайнула на губах Річарда.
– Ні, не все, Брук! - названий Карлом схопив його за лацкани піджака, - ти і твої дружки вирішили кинути мене на бабки! — сердито сплюнув він. - Я не збираюся цього терпіти.
Річард спритно вирвався із захвату і позадкував.
– Що ти? – у його голосі все ще була усмішка, — тебе ж попереджали, що справа може затягнутися. Або ти переживаєш, щоб твій батя раніше часу не склеїв ласти?
Річард ледве уникнув замаху кулаком.
– Давай поговоримо як адекватні...
Договорити він не встиг. В руці Карла вже блиснуло лезо.
Висмикнувши з сумки руку з шокером, Моллі кинулася на допомогу.
Все сталося швидко – вона точно знала, куди бити. За мить непритомне тіло Карла опинилося між нею та Річардом. Вони мовчки дивилися на нього. Але потім Річард перевів свій вражений погляд на Моллі. Вона відсахнулась і запитально глянула на нього.
– Це було круто, — усміхнувся Річард, - не очікував від тебе такої реакції.
– Підло погрожувати ножем беззбройній людині, — сказала вона, ніби роз’яснюючи прописну істину.
Річард кинувся обшукувати кишені Карла, але раптом у жаху відсмикнув обидві руки, - Моллі, здається він мертвий.
У Моллі похололо внизу живота. Вона кинулась до тіла, щоб ппрощупати пульс. Для вірності, вона посвітила ліхтариком на сітківку ока. Господи...
Моллі відхитнулась. Її почало дрібно тіпати. Що тепер буде? Її посадять, і сліпому видно - посадять. Річард здасть її з тельбухами. У голові промайнула божевільна думка: пізно, в парку нікого немає, то може...
– Моллі, тут забагато твоїх слідів, — ніби прочитав її думки Річард.
– Що робити? — тупо запитала Моллі. Річард нашарив у кишені Карлової куртки ключі від машини.
– Він залишив її неподалік. Якщо поспішимо, то встигнемо.
Наступної миті вони замикали тіло в багажнику. Що далі? Як тепер бути...
– Їдьмо до води, — сказав Річард, заштовхуючи Моллі в салон, - пристебнись, водій з мене кепський.
Річард зайняв водійське сидіння й натиснув на газ.
– Ми що, його втопимо? - Моллі все ще не могла прийти до тями. Одна справа, коли труп лежить на секційному столі, інша, коли ти, хоч і ненавмисно, але стала причиною його смерті.
– Маєш інший план? — роздратовано вигукнув Річард.
Моллі не відповіла. Вони мовчали усю дорогу до озера.
***
Майже без проблем добравшись кружними шляхами до води, Річард недовго кружляв навкруг.
Ні-ко-го.
Річард збирався позбутися тіла, коли Моллі змусила його зупинитися.
– Перша помилка утоплювачів: кисень залишається в легенях – тіло може всплисти.
Річард закотив очі. Моллі вийняла зі своєї сумочки ніж Карла й скинула з нього одяг — операційне поле повинно бути чистим.
Моллі пригадала свій перший розтин — тіло молодого ще хлопця, який загинув з безглуздої випадковості: захлинувся, коли заснув у наповненій ванній.
— Річарде, не стій на місці, — прошипіла Моллі, — він сам не потоне. Нам потрібен баласт.
Розріз потрібно робити уздовж грудини. Було важко працювати без необхідних інструментів, але Моллі впоралась. Як вона і підозрювала, Карла мав слабке серце. Весь цей час Річард зачаровано спостерігав за її діями.
За годину все було скінчено. Легені акуратно вирізані, грудна і черевна порожнини заповнені баластом у вигляді приозерних каменів. В чотири руки вони затягли тіло під міст, і там Річард вивіз його на глибину.
Подальше Моллі згадує уривками: ось вони повертаються до машини, ось Річард везе Моллі додому, схоже, вони навіть про щось говорили. Річард попросив її не робити дурниць і одразу лягти спати, їх точно ніхто не бачив, але раптом що, він подбає про їхнє алібі. Тоді Моллі не надала його словам особливої уваги.
Коли Моллі вийшла з машини, Річард потиснув їй руку на прощання.
– Дякую.