Work Text:
Початок 1901 року для всіх нас був затьмарений відходом у вічність королеви Вікторії. Ця неординарна жінка, «бабуся Європи», як її називали, займала трон Британської імперії довше, ніж будь-хто до неї, і її смерть означала завершення цілої епохи; а в тому, що ця смерть збіглася з початком нового століття, багато хто бачив лихе передвістя.
Для Голмса ж ця сумна подія стала початком одного з найдовших періодів занепаду – а я, Господь мені свідок, бачив їх чимало. Цілими днями мій друг не виходив з кімнати, а то й узагалі не вставав з ліжка. Він майже нічого не їв. Він відмовився від двох чи трьох справ, заявивши, що вони занадто нудні, і навіть не торкався до скрипки – своєї звичної жертви. Так минув тиждень, за ним другий, і нарешті чорна меланхолія Голмса почала непокоїти мене всерйоз. Порадившись з доктором Еґером, який вже не раз допомагав нам з Голмсом останніми роками, я вирішив відвезти мого друга в Абердиншир. В дитинстві я декілька разів бував там з батьком, і мені запам’яталася тиха краса шотландських пагорбів з розкиданими там і сям руїнами, прозоре повітря і чудова риболовля у дрібних потічках. Все краще, аніж вогкий сльотавий Лондон. Голмс покірливо дозволив забрати себе з Бейкер-стріт, і ця його мовчазна покора зовсім не тішила мене, ставши іще одним доказом незрозумілого мені надлому.
Ми поїхали з Лондона ранковим поїздом. Більшу частину дороги Голмс сидів, відчужено втупившись у вікно. Я намагався читати нову працю Фройда про тлумачення сновидінь, яку спеціально прихопив із собою в подорож, проте тривога за Голмса не давала мені зосередитися.
- Нічого, друже… Здоровий сон, свіже повітря, проста сільська їжа, довгі прогулянки та тиха чарівність шотландської весни швидко повернуть вам смак до життя, - мовив я з оптимізмом, якого в той момент геть не відчував. Голмс лише печально посміхнувся мені у відповідь.
Ми орендували невеличкий двоповерховий котедж на околиці селища Кеннетмонт, у кількох милях від маєтку Глендерстон-хол. Я між іншим розраховував, що мені вдасться зазирнути туди під час однієї з прогулянок – сірі стіни цього старовинного замку в дитинстві бентежили мою уяву, але в ті часи, коли я відпочивав тут з батьком, нам так і не вдалося у ньому побувати; я сподівався, що тепер маєток відкритий для огляду.
Селище, яке я запам’ятав світлим та життєрадісним місцем, у день прибуття зустріло нас туманом та памороззю на траві. Обличчя господині котеджу, яка передала нам ключі, здалося мені похмурим та повним скорботи. Крізь зуби вона повідомила, що зранку прийде місіс Макінтош, літня вдова, яка буде готувати для нас та прибирати в домі. Для неї було відведено кімнату в лівому крилі, біля невеличкої кухоньки. Також в будинку жив старий Грем Томлін, який займався садом, дрібним ремонтом та всім іншим, що потребувало чоловічої руки.
За відсутності місіс Макінтош я сам приготував нам з Голмсом чаю. Мій друг випив свою порцію у цілковитому мовчанні і рано пішов до своєї спальні. Я ж іще довго сидів біля каміну, дивлячись у вогонь.
На ранок, як воно зазвичай і буває, навколишній світ здався мені не таким вже й огидним. Місіс Макінтош виявилася дебелою жінкою з величезними червоними ручищами і медовим голосом люблячої бабусі. На Голмса вона подивилася із сумішшю співчуття та глибокого несхвалення – підозрюю, його хворобливу худорлявість вона сприйняла як особистий виклик, тому що на сніданок нас обох чекала щедра порція вівсянки з медом та родзинками, по два яйця на брата і кава з такими жирними вершками, що на них можна було покласти пенні.
Після сніданку я вирішив перейтися до пошти, купити паперу до писання і зайти до крамнички за деякими дрібницями, що я їх, збираючись, забув покласти в саквояж.
Пошта і залізнична станція – от два центри, навколо яких зазвичай зосереджене життя у невеличких містечках та селищах. Тут зустрічаються та прощаються, тут обмінюються новинами і чутками; поштмейстер, поза сумнівом – та людина, яка знає все про всіх.
- Ні, сер, що ви, до Глендерстон-холу не пускають відвідувачів вже роки зо три, - повідомив мені місцевий поштмейстер, містер Сімс, хитнувши масивною головою. – В замку взагалі мало хто буває, лише слуги, що живуть там постійно. Хоча нещодавно туди найняли ще одну покоївку і пару помічників на кухню, бо повернувся сер Роберт, старший син його світлості.
Глендерстон-хол протягом довгих століть належав родині сера Джона Кемпбела Гордона, ерла Глендерстона, який нещодавно був призначений Лордом-намісником Абердинширу. Його син, сер Роберт Гордон, блискучий та вельми перспективний молодий чоловік, донедавна обіймав посаду помічника секретаря Її Величності королеви Вікторії, а тепер начальство відпустило його відпочити та набратися сил. Я з посмішкою відзначив про себе, що не я один вважаю ці місця підхожими для відновлення сил.
- Старший? – розсіяно перепитав я, відраховуючи дріб’язок. – А що, хіба в Лорда-намісника є ще інші діти?
- Молодший, сер Себастьян, - неохоче відповів поштмейстер. – Але він, кажуть, десь у колоніях.
Я кивнув, забрав покупки та вийшов. Сонце встигло піднятися доволі високо і трохи розігнати туман, з пагорбів повіяло вологими пахощами талого снігу. Я навіть зупинився, щоб із задоволенням вдихнути цей аромат. Ми, лондонці, змучені смогом, розуміємося на таких речах! В той момент я, пригадую, похвалив себе за рішення вибратися у ці краї. Знати б тоді…
***
У наступні декілька днів я із прикрістю переконався, що для Голмса не становить жодної різниці, де поринати у меланхолію. Він постійно мерз, украй неохоче вибирався зі мною поблукати околицями, а в той єдиний раз, коли мені вдалося витягнути його на риболовлю, він просто весь час сидів, витріщаючись у воду і посмоктуючи згаслу цигарку. Серце моє стискалося, коли я кидав погляд на його змарніле, бліде лице. Я майже готовий був когось вбити, якби міг сподіватися, що розслідування цього злочину бодай ненадовго поверне сталевий блиск його очам. Але поки що довелося задовольнитися вбивством трьох вгодованих пстругів, яких місіс Макінтош підсмажила нам на вечерю.
У п’ятницю ввечері мені знову знадобилося зайти на пошту – один з моїх постійних пацієнтів хвилювався щодо побічних ефектів призначеної йому мікстури, і я написав йому листа з розлогими поясненнями. Вже віддавши поштмейстеру конверт, я раптом зауважив за вікном чоловіка, який швидко біг у нашому напрямку. Бідолаха виглядав вмиленим і переляканим до смерті та біг, як з’ясувалося, саме на пошту.
- Сімсе! Терміново! – крикнув він, не перевівши духу. – Особистий лікар ерла у від’їзді, а там… Треба терміново відправити телеграму до Гантлі, викликати лікаря звідти! – потім він помітив мене, спробував себе опанувати і додав уже спокійніше. – Сер Роберт занедужав. Його світлість вважає нерозумним чекати на повернення доктора Канінгема.
Я, зітхнувши, усвідомив, що дана мною клятва не дозволяє мені промовчати, і відрекомендувався:
- Я практикуючий лікар. Доктор Вотсон з Лондона, перебуваю тут на відпочинку. Можливо, я міг би вам допомогти?
Чоловік на ймення Діксон (пізніше я дізнався, що то був особистий слуга сера Роберта) поглянув на мене дикими очима, наче не вповні усвідомлював, про що я йому кажу, а потім із зусиллям кивнув. Ми сіли до брички, що він лишив її по той бік залізничної колії, і погнали так, що я уже почав був прощатися з життям – позаяк дорога, що вела до маєтку, вочевидь потребувала ремонту. Я вирішив не відволікати Діксона запитаннями, розважливо припустивши, що мовчання збільшить мої шанси дістатися до Глендерстон-холу живим і з’ясувати на місці, що ж так налякало його мешканців.
Так і здійснилася моя дитяча мрія побачити Глендерстон-хол зсередини. На перший погляд він видався мені аскетично-суворим та холодним. Обов’язкові парадні портрети предків дивилися згори донизу неприязно й похмуро, але я не мав часу їх розглядати – нам назустріч вийшов сам ерл Глендерстон.
- Хто ви? – різко запитав він.
Я представився. Не змінюючи тону, його світлість поцікавився, чи впевнений я у своїй кваліфікації; мені довелося послатися на свою колишню роботу у шпиталі, в також назвати декілька імен своїх лондонських клієнтів, які могли б мене рекомендувати. Лише після цього короткого екзамену мене було допущено до спальні сера Роберта Гордона.
Сер Роберт був молодим чоловіком дещо астенічної, але гармонійної статури. Його обличчя, з крупними правильними рисами та високим чолом, вказувало на видатні розумові здібності, а гарно окреслені губи – на певну емоційну чутливість, яка, втім, анітрохи не псує джентльменів його віку. Однак зараз цей юнак нерухомо лежав на широкому ліжку, просто поверх покривала, вдягнутий, немовби для прогулянки. Погляд широко відкритих очей був спрямований до стелі, а на лиці, загостреному наче в мерця, застиг дивний вираз. Правильніше було б сказати, що на ньому зовсім не було виразу. Такі обличчя бувають у немовлят, народжених з тяжким ушкодженням мозку. Я не зауважив, щоб сер Роберт кліпав, і не одразу зумів намацати пульс та вловити дихання.
- Як довго він хворіє? – спитав я.
- Дві години тому мій син був цілковито здоровий! – сердито відказав Лорд-намісник.
Швидко опитавши слугу, я дізнався, що сер Роберт вирушив на свою звичну прогулянку після вечірнього чаю. Його, можливо, не шукали б і до ночі, але посланець з Кеннетмонта приніс термінову телеграму, тож Діксон пішов за хазяїном і знайшов його непритомним в кінці платанової алеї. Я уточнив, як саме лежав нещасний сер Роберт – це могло б розказати про те, як він падав: одразу, вражений миттєвим ударом, чи поступово втрачаючи свідомість. Описане Діксоном положення – на спині, із ногою, зігнутою в коліні – свідчило на користь другого варіанту. Я попросив роздягнути хворого і не виявив на його тілі жодних видимих пошкоджень або слідів уколів. Лише навколо вуст виднілося багато крихітних синців. Я переконався, що кінцівки хворого зберігають надане їм положення, і зробив декілька поміток в блокноті.
- Що скажете, докторе? – спитав ерл, коли я завершив огляд.
Я похитав головою:
- Схоже на каталептичний ступор, але я не готовий назвати причину, ваша світлосте. Можливо, з ним стався апоплексичний приступ.
- Приступ?! Йому двадцять п’ять!
- Недуги не запитують нас про вік, ваша світлосте, - якомога м’якше відказав я.
Один мій університетський професор розпочав свою першу лекцію з того, що велів нам відкрити зошити і записати одну-єдину фразу: «В медицині можливо все».
Звісно ж, мені одразу спав на думку давній випадок з доктором Тревельяном*, спеціалістом з нервових хворіб, але я, на жаль, не міг забезпечити пацієнтові інгаляції за його методом. Більш перспективною здавалася мікстура, що її рекомендував в одній з останніх праць професор Бехтерєв, тож я відправив Діксона в Гантлі за бромідом натрію, кодеїном і настоєм горицвіту, а сам дав вказівки покоївці: вкласти сера Роберта на бік, ані на хвилю не залишати його без нагляду і щопівгодини давати ложку підсолодженої води, щоб підтримати уражений мозок.
Маю зазначити, що весь час, поки я оглядав сера Роберта, мені ввижався пильний погляд у потилицю, але коли я не витримав та озирнувся, побачив лиш великого птаха на дереві за вікном. Мій рух, мабуть, злякав його, і він полетів раніше, аніж я встиг його роздивитися.
Я нічого більше не міг зробити для нещасного юнака, тож вирушив додому, пообіцявши, що знову зайду завтра і взагалі наглядатиму за пацієнтом до повернення доктора Канінгема.
Я повернувся до котеджу доволі пізно, місіс Макінтош вже лягла, і в нашій з Голмсом вітальні було тихо і темно. Я обережно прочинив двері його спальні. Авжеж, Голмс був там. Він спав. У сяйві майже повного Місяця, що лилося у вікно, я бачив це цілком ясно. І тоді, збентежений візитом до Глендерстон-холу, я зробив дещо таке, чого б ніколи не дозволив собі у спокійному стані: нечутно увійшовши до кімнати, я висунув шухляду його стола. І полегшено видихнув, коли не знайшов там саф’янового футляру зі шприцом. Минуло вже п’ять років відтоді, як Голмс піддався на мої вмовляння і відмовився від своєї згубної звички, що ледве не зруйнувала його життя, але я досі деколи відчував знайомий страх: що як одного разу він знову зірветься, а я не зможу його втримати? Так само нечутно я вийшов з кімнати і закрив за собою двері.
За сніданком я розповів Голмсові про свою вчорашню невеселу пригоду. Він слухав із ввічливою увагою, але не більше.
- Стан воскової каталепсії, коли тіло залишається у будь-якій наданій позі – він і сам по собі доволі моторошний. Але його лице, Голмсе! Я вже мав справу з нервовими хворобами, але ні в кого зі своїх пацієнтів не бачив такого обличчя без єдиної емоції, воно було немовби… немовби стерте!..
Гуркіт, що пролунав від дверей, змусив нас обох підскочити. Місіс Макінтош стояла над підносом, що випав їй з рук, і дивилася на мене так, наче в мене виросли роги.
- Боже, яке нещастя! – глухо гукнула вона. – Тепер і з сером Робертом також…
- Також?! – перепитав я. – Тобто ви вже бачили такі симптоми?
- Ну а як же мені не бачити, прошу пана! Молодий містер Блум, Натан Блум, син начальника станції. Моя старша дочка працює в них кухаркою, сер, вже як три роки. От три роки тому це й трапилося з молодим Блумом, а він же ж був у повнім здоров’ї. Готувався до весілля з дочкою місцевого фермера. Сердешне дівча ледь оговталося від шоку, досі ходить, наче тінь – вона ж бо бачила, як він упав.
- Чував я про різні епідемії, - пробурмотів Голмс, - але про епідемію воскової каталепсії – ні, не доводилося. То що цей юнак зараз, живий? Гадаю, Вотсоне, нам з вами вартувало би подивитися на нього!
Місіс Макінтош провела нас до дружини начальника станції, і я не можу сказати, що ця поважна дама зустріла нас привітно. Та врешті вона піддалася на вмовляння місіс Макінтош і впустила нас оглянути сина.
Молодий Натан Блум сидів у кріслі-гойдалці, до підборіддя вкритий пледом. Доглядачка, що була при ньому, з нашою появою скочила на ноги та відклала рукоділля.
- Ці панове – лікарі з Лондону, Люсі, - мовила місіс Блум. – Залиш нас поки що.
Я підійшов до хворого і відкинув плед. Так, поза всяким сумнівом, його вразила та сама напасть, що й сера Роберта. Та ж воскова гнучкість членів, той самий сліпий бездумний погляд.
- Він мав побачитися з Мері на лузі, - пояснила місіс Блум у відповідь на мої та Голмсові делікатні розпитування. – Вона вже підходила до місця зустрічі, вже бачила здалеку його силует, коли Натан раптом… Вона каже, що він зачав махати руками навколо голови, наче намагався щось схопити, а тоді впав у траву. І все.
- Дівчина чула щось? Якісь крики? Може, слова?
- Ні… Ні. Все сталося у цілковитій тиші, вона не чула ані звуку… Ми запросили доктора Канінгема, але він не виявив жодних причин… жодних передумов хвороби… Взагалі нічого.
Я м’яко поклав руку на плече бідолашній жінці, шкодуючи, що ми пробудили у ній важкі спогади. Хоча, звісно, саме лице її сина, порожнє й сіре, було щоденним нагадуванням про нещастя, що спіткало сім’ю.
- А його губи, місіс Блум? – запитав я. – Ви, чи може доктор – ви не помітили чогось незвичного?
- Так, - насупилася вона. – У нього навколо рота були темні цяточки – такі, знаєте, немов би…
- Сліди обмороження? – підказав Голмс, і жінка кивнула.
Голмсова меланхолія начебто розвіялася, але на зміну їй прийшло не те гарячкове збудження, яке зазвичай охоплювало його з початком нової справи, а похмуре зосереджене мовчання.
- Лихі тут місця, мій друже, - тільки і сказав він мені. – Дуже лихі. Ходімо.
- Куди, Голмсе?
- Провідаємо міс Мері, ясна річ.
До того моменту, коли ми знайшли ферму Ворренів, я готовий був повірити, що якісь тролі розбили своє дзеркало над цим селищем – не знаю, як іще можна пояснити неприязні погляди, якими нас проводжали, і повсюдну атмосферу глухого неспокою. Та й побачитися з міс Мері Воррен нам так і не вдалося. Батько дівчини вийшов до воріт і попросив нас забиратися геть – мовляв, нема потреби ворушити давню справу, все одно вже нічого тут не вдіяти, тож «всього вам доброго, прошу пана».
Ніколи ще мені не бажали «всього доброго» таким недобрим голосом.
Після цієї невдачі ми поверталися до котеджу пішки через луки. Сонце припікало несподівано сильно, і я помітив, що Голмс сповільнив крок.
- Що з вами, друже? Вам зле?
- Нічого, Вотсоне. Але отам, бачите, дерево?.. Я б не відмовився хвильку перепочити.
Посеред луки височів кремезний старий дуб, під яким хтось прилаштував лавочку – мабуть для таких от виснажених подорожніх, як ми. Дошки, потемнілі з плином часу, були поточені жуками і порізані стертими ініціалами. Такі ж розмиті надрізи виднілися й на дереві, понад лавкою. Голмс певний час сидів, заплющивши очі, а його пальці розсіяно погладжували глибокі борозни у деревині.
- Мені вже краще, Вотсоне, - сказав він нарешті. – Ходімо далі?
- Так, ходімо. Місіс Макінтош, певно, вже місця собі не знаходить, хвилюючись, де ми поділися.
- Боюсь, місіс Макінтош доведеться ще трохи похвилюватися, - заперечив Голмс. – Ми ще не повертаємося в котедж. Ми провідаємо вашого вчорашнього пацієнта.
- Але, Голмсе!
- Ви – відповідальний лікар, Вотсоне, і ви обіцяли ерлові, що зайдете сьогодні, чи не так?
Дворецький Треверс провів нас до спальні сера Роберта. У стані мого пацієнта відучора нічого не помінялося. Я встиг виміряти пульс і частоту дихання, перевірив рефлекси і саме закінчував змішувати мікстуру з інгредієнтів, що купив Діксон – Голмс мовчки спостерігав, стоячи на віддалі – коли до кімнати стрімким кроком увійшов його світлість ерл Глендерстон.
- Як це розуміти? – спитав він, блиснувши очима в бік Голмса.
- Дозвольте представитися, - той наблизився. – Шерлок Голмс, до ваших послуг.
З’ясувалося, що навіть у цій похмурій глушині ім’я мого друга було вже відоме.
- Ми не потребуємо ваших послуг, сер! – відрізав Лорд-намісник. – А з вашого боку, докторе Вотсон, було вкрай негідно порушити лікарську таємницю і розкрити третій особі відомості про захворювання мого сина!
Я насупився – адже в словах ерла таки була дещиця істини.
- Доктор Вотсон діяв виключно у ваших інтересах, ваша світлосте! – втрутився Голмс. – Я маю всі підстави вважати, що захворювання вашого сина – не жахлива випадковість, але результат чиєсь спрямованої проти нього злої волі. Знаєте, що це означає, мілорде?
Лорд-намісник здійняв брову, але втримався від запитання.
- Що тут ніхто не може почуватися в безпеці, - безжалісно договорив мій друг. – І ніхто не може гарантувати вам, що це нещастя буде останнім. Ніхто. Якщо ви не приймете моєї допомоги.
Вражений впевненим Голмсовим тоном, ерл Глендерстон запросив нас до бібліотеки. Поки ми йшли туди, я роззирався навколо і прислухався до своїх відчуттів. Здавалося, усе в цьому домі зачаїлося в приреченому очікуванні, навіть слуги намагалися пересуватися якомога тихіше – покоївка із тацею прослизнула повз нас на другий поверх нечутно, наче привид. Показався і зник у кінці коридору вчорашній слуга, Діксон.
- І яка, на вашу думку, небезпека нам загрожує? – прямо спитав ерл, коли всі ми розсілися у незручні крісла.
- Ви чули про випадок з Натаном Блумом? – задав зустрічне запитання Голмс. – Ви знаєте, що його симптоми повністю співпадають із симптомами вашого сина? Бідолашний юнак от уже три роки прикутий до ліжка. І початок його хвороби був таким само раптовим, як і в сера Роберта. Я не вірю в такі співпадіння, ваша світлосте.
Лорд-намісник схилив голову:
- І що ж це може бути? Якась отрута? Чи що?
Короткими, рваними рухами він запалив люльку.
- Поки що не знаю, - відгукнувся Голмс. – Але маю намір дізнатися. Розкажіть мені про звички вашого сина, мілорде. Усе, що вважаєте значущим.
Але ми дізналися не так вже й багато. Його світлість підтвердив, що сер Роберт більшу частину часу проводив поза батьківським домом – служба кликала його то до Лондона, то на острів Вайт. Минулого року молодий чоловік навідувався до Глендерстон-холу лише на Різдво. Звички його, коли він жив тут, відрізнялися похвальною розміреністю: сон, читання, деколи полювання, вечірня прогулянка.
- За тим самим маршрутом? – уточнив Голмс.
- Не обов’язково. Хоча, звісно, Роберт полюбляє парк та платанову алею. До лісу ми заходимо рідко. Відтоді, як повісився наш старий лісник, Бартон… - ерл запнувся. – У наш час не так просто знайти хорошого доглядача в маєток, містере Голмс.
- Розумію. Чи можу я попросити у вашої світлості карту маєтку? Ми з Вотсоном хотіли б оглянути місцевість.
- Скажете Треверсові, що я вам дозволив, - Лорд-намісник підвівся, показуючи, що розмову закінчено. – Але я чекаю від вас докладних пояснень, містере Голмс – або вибачень, якщо з’ясується, що ви морочите мені голову, тим часом як мій син важко хворий.
- Авжеж, ваша світлосте, - Голмс підкреслено ґречно схилив голову.
Ми дійшли до алеї, де було знайдено мого пацієнта. Голмс нишпорив там, видивляючись сліди, щось бурмотів собі під ніс, звично опускався на коліна, вивчаючи ґрунт, і врешті задоволено кивнув:
- Добре. Тут все зрозуміло. Давайте прогуляємося ще трохи, ви не втомилися?
Я подумав, що це насправді я, будучи лікарем, мав би адресувати йому це питання: виглядав він, правду кажучи, поганенько – різкіше проявилася вперта складка між брів, а руки ледь помітно тремтіли.
- Зі мною-то все гаразд, мій друже, а от вам варто було б відпочити і повечеряти, - м’яко сказав я.
- Встигнемо, Вотсоне, встигнемо. На тім світі відпочинемо. Невже ви не відчуваєте?
- Чого не відчуваю? – спитав я обережно.
- Повітря тут… таке крижане. Тут таїться зло, Вотсоне.
Я смикнув плечима, щоб струсити з себе миттєвий мороз, що охопив мене від цих його слів.
- Обіпріться краще на мою руку, Голмсе. Не знаю, що ви тут відчули, окрім цілком нормальної для тутешніх місць березневої прохолоди, але я маю намір відвести вас у тепло і заборонити…
Голмс, не дослухавши, форкнув і пішов уперед швидким кроком. Мені нічого не залишилося, як рушити за ним. Коли ми вийшли до крайки лісу, Голмс подивився у мапу, кинув оком на стежку, оточену з обох боків заростями ліщини, і його очі звузилися. Я теж помітив на краю стежки сліди, які вочевидь привернули увагу мого друга – людина, що залишила їх, певний час топталася на місці, а тоді попрямувала просто в ліс. Я заглянув у мапу поверх Голмсова плеча. У милі звідси на ній було позначено Чорний Яр і, схоже, саме туди вели сліди.
- Лихе місце, - знову пробурмотів Голмс, і цього разу я був схильний з ним погодитися. З півночі наповзав туман, його холодні білуваті язики злизували обриси дерев і трав, і плескали над головою чиїсь важкі крила, і мені не до речі спало на думку, що це, мабуть, Стрикс, птах-горевісник із давніх легенд, прилетів мене відспівати.
Чим ближче ми підходили до яру, тим важче ставало в мене на серці. Буцім чиясь пазуриста крижана лапа міцно тримала його і повільно стискала, змушуючи відчувати біль і тугу за всім, що мені довелося втратити у житті. Я кинув тривожний погляд на Голмса – обличчя його застигло, очі потуманіли, губи тремтіли – певно, і сам я збоку виглядав анітрохи не краще.
- От що… годі. Ходімо звідси, чуєте мене, ходімо! – вигукнув я, хапаючи його за руку, і сам здивувався тому, як гучно і злякано прозвучав мій голос. На моє полегшення, Голмс не став опиратися. Я відчував, як здригається його рука в моїй. Не кажучи більше ні слова, ми ледь не бігом пустилися стежкою назад і зупинилися лише тоді, коли підійшли до задньої стіни замку. Голмс хмурив брови, але більше не тремтів. Своїм звичайним допитливим поглядом він обвів замок знизу догори, від порослого мохом фундаменту до забраного ґратами віконечка на опецькуватій сірій вежі. Якщо цей огляд і дав йому щось, Голмс, за звичкою, не поспішав ділитися зі мною.
- Зайдімо ще раз до вашого пацієнта, - запропонував він натомість. – Здається, ви не встигли лишити вказівки покоївці.
Цього разу біля ліжка сера Роберта чергувала сива бабуня – як з’ясувалося, колишня мамка-годувальниця. Поки я записував на аркуші з блокноту усі інструкції щодо мікстури, у Голмса з нею зав’язалася невимушена розмова.
- Ви знаєте, коли мені останнього разу довелося валятися в ліжку декілька днів – я тоді підчепив лихоманку в порту* – найважче було не курити. Думав, геть збожеволію – така паскудна ця звичка! Хотів би я знати, чи сер Роберт зараз переживає те саме.
- Що ви, сер, молодий хазяїн ніколи і не торкався цієї бридоти, його від самого запаху нудило.
- Так, от і мій товариш, доктор Вотсон, все намагається мене переконати, що від цієї звички більше шкоди, аніж задоволення, - всміхнувся Голмс. – А що молодший син лорда? Він також дбає про своє здоров’я?
Старенька затрималася із відповіддю.
- Не знаю, сер, - мовила вона врешті. – Він давно тут не живе. Я боюсь, вам вже час іти, сер. Мені потрібно змінити серу Роберту постіль, а я тут з вами…
- Звісно, - кивнув я. – Ми вже йдемо. Будь ласка, не забудьте перед сном дати серу Роберту ліки – одну столову ложку. Тільки, вважайте, обережно – притримуйте голову, щоб він не захлиснувся.
Стара ображено підібгала губи:
- Що ж я, прошу пана доктора, не вмію недужних обходити? Скільки вони при мені хворіли, хлопці-то… І господинька моя… До останнього віддиху.
- Авжеж, - ніяково кивнув я. – Авжеж.
Голмса в кімнаті вже не було – він вийшов раніше. Я застав його в холі, він розмовляв із дворецьким Треверсом.
- А що, Треверсе, чи є тут неподалік який-небудь звіринець? А може, хтось захоплюється зоологією чи орнітологією?
- Мені про це нічого не відомо, сер, - холодно відгукнувся дворецький.
- Гаразд, не зважайте, - відмахнувся Голмс. – То неважливо. Головне, не відлучайтеся далеко від замку, ви зрозуміли мене, Треверсе?
Дворецький кивнув та з видимим нетерпінням випровадив нас за двері.
Лише коли ми увійшли до нашої добре опаленої, теплої та світлої вітальні, і місіс Макінтош підігріла нам вечерю, Голмс підвів на мене пронизливий погляд і запитав:
- Як ви гадаєте, що то було? Там, у яру? Що ви відчували?
Я пригадав жахливу тугу, що охопила мене там, і спробував добрати слова, аби описати її Голмсу. Він слухав, скорботно стиснувши тонкі вуста, потім кивнув.
- Те саме. Наче світ вилиняв остаточно. А він же ж і без того…
А він же ж і без того останнім часом втратив для Голмса свою привабливість, - із жалем подумав я. То невже те жахіття у лісі він відчував іще гостріше, ніж я?
- Ви згодні, мій друже, що з розуму спільно не сходять? – раптом запитав Голмс, насмішкувато і легко.
- Спільно лише на інфлюенцу хворіють, - з посмішкою погодився я.
- І тим не менш, у нас тут, по-перше, епідемія воскової каталепсії, а по-друге, одночасний напад екзистенційної бентеги у двох, насмілюся зауважити, цілком розсудливих джентльменів, не схильних до надмірних сентиментів. І до того всього - лісник, що раптово повісився. Вам це не здається дивним?
Я погодився, що це насправді дивно. Голмс потягнувся в кріслі, неначе величезний кіт, і заходився розкурювати люльку.
- Ідіть спати, мій любий Вотсоне. Ми з вами як слід побігали сьогодні, ви, мабуть, падаєте з ніг.
І з цим я також не міг не погодитися.
- Але ж і ви не засиджуйтесь, Голмсе. Врешті-решт, я привіз вас сюди, щоб ви поправили здоров’я.
Я був уже у дверях, коли він мене окликнув:
- Вотсоне… Дякую.
- За що, мій любий?
- За те, що привезли мене сюди.
Засинаючи, я відчував запах тютюнового диму і чув, як Голмс щось бурмоче і шелестить сторінками нотатника. Ці звичні звуки заколисали мене дуже швидко, але сон мені наснився геть паскудний.
Мабуть, серед ночі я скинув з себе ковдру і неабияк замерз, тому мені й наснилося, що я мотляюся в холодній воді і не можу намацати ногами дна. Вода заливає мені очі та вуха, намагається проникнути в легені, лупить важкими струменями по голові та плечах, і мені бракує дихання, щоб покликати на допомогу. Майже незрячий, майже готовий піти на дно, я раптом помічаю, що поруч зі мною хлюпається ще одна фігура, і я впізнаю наскрізь мокрий халат Голмса, що обліплює її і сковує рухи; з останніх сил я намагаюся підплисти до нього, але коли, нарешті, мені це вдається, замість обличчя мого дорогоцінного друга я бачу щось потворно-сіре, вкрите слизом, і воно розчахує мені назустріч беззубий, бездонний, смердючий чорний рот.
Я, задихаючись, схопився на ліжку, а потім до ранку валявся у напівсні, побоюючись знову заснути глибоко і побачити це жахіття.
***
Коли я встав, Голмса вже не було. Я поснідав на самоті і вже допивав каву, коли він з’явився.
- Де ви були, мій друже?
- Довелося перейтися на пошту.
- У цій нашій справі?
- Можливо, можливо… А тепер ото повернувся за вами. Ходімо гуляти, Вотсоне. Вигляд у вас сьогодні – у домовину кладуть гарніше.
- Поганий сон.
Голмс поглянув на мене з ледь помітним співчуттям.
- Сердешний Вотсоне. Ще б пак, після вчорашнього. Але нічого – свіже повітря, довга прогулянка та тиха чарівність шотландської весни… Самі знаєте, - він усміхнувся своєю особливою швидкою усмішкою, за якою я так сильно скучав. – А я очей не зімкнув через усю ніч, зате дещо надумав. А ви? Маєте якісь міркування?
Жодних міркувань у мене, правду кажучи, не було, та й навряд чи Голмса всерйоз цікавило, що я думаю. Та все ж я запитав:
- Сер Роберт був там, коло яру? Оце… те, що вплинуло на нас з вами – могло воно довести його до такого стану?
- Ні, - хитнув головою Голмс. – Сера Роберта коло яру не було. Сліди на стежці не його – на щастя, маємо з чим порівняти, на платановій алеї було достатньо відбитків його взуття. Людина зі стежки носить чоботи принаймні на дюйм меншого розміру. І це не дворецький. І не старий ерл. І не хтось із замкової обслуги.
- Але хто ж тоді?
Голмс не відповів.
- Ви мені краще скажіть як лікар, любий Вотсоне. Який зовнішній вплив міг би за лічені хвилини довести людину до рослинного стану, що ми його вчора спостерігали в обох молодих людей?
- Ну… Пам’ятаєте ту справу в Корнуоллі*? Деякі алкалоїди можуть сильно вражати мозок…
- Так, але для цього їх потрібно з’їсти, вдихнути або вколоти. Слідів уколів на тілі сера Роберта немає, а змусити людини надихатися отрутою посеред лісу – а то й посеред суцільної трави, якщо згадати бідолашного Натана Блума – погодьтеся, важкувато.
- Їм підмішали отруту в їжу?
Мій друг знову хитнув головою і раптом змінив тему:
- Ви планували сьогодні провідати сера Роберта?
- Так, хотів заглянути в Глендерстон-хол по обіді.
- Не ходіть, - сказав Голмс. – Я відправив туди хлопця з пошти з запискою. За вами відправлять слугу, якщо у стані сера Роберта щось зміниться.
Я пильно вдивлявся в Голмсове обличчя і вгадував у ньому відлуння жаху, пережитого нами вчора. Правильно розгадавши мій погляд, він кивнув.
- Так. Ви вірно зрозуміли: не хочу сьогодні відпускати вас у ті погибельні місця. І сам туди повертатися не хочу. Щоправда, я попросив Треверса замкнути віконниці, та все ж… Ми можемо піти, скажімо, на риболовлю. На вас чекає прекрасна вгодована форель, ви нехтували нею майже тиждень. Заодно й мене навчите. Ну, згодні?
Чим довше він говорив, тим сильніше мені це не подобалося.
- Що там, Голмсе? Що там, на вашу думку? – тихо спитав я.
- Ми скоро дізнаємося, Вотсоне, - так само тихо відповів він і продовжив своїм звичайним голосом. – Вечірній потяг прибуває до Кеннетмонта о сьомій – мені б хотілося повернутися до цієї години, тож ходімо, друже, ходімо, хапайте свої вудочки, натягайте свої чоботи, і давайте-но проведемо декілька годин на лоні природи. На сонечку.
І ми справді провели чудовий день на річці, от тільки Голмс частіше дивився в небо і по сторонах, аніж на поплавок своєї вудочки, і тінь раз по раз пробігала його нервовим, напруженим лицем.
Ввечері ми зайшли на пошту, де на Голмса чекала коротка телеграма та пухкенький лист у конверті з печаткою Архівної служби. Лист він відкрив прямо там, на місці, і швидко пробіг очима. Телеграма змусила його скривитися. Давши монетку хлопцеві-посланцю, він знову відправив його з запискою до Глендерстон-холу, і ще одну записку залишив у поштмейстера. «Для джентльменів, які питатимуть про мене, Сімсе».
- Його світлості я написав, що навідаюся до нього завтра, десь опівдні, - сказав він мені.
- Ми навідаємося! – сердито відгукнувся я. – Дідька лисого я відпущу вас туди самого, Голмсе!
- Я подбав про прикриття, - всміхнувся він.
- Ну от, якщо вашого «прикриття» достатньо для вас, то і мені його вистачить.
- Упертюх, - стиха пробурмотів він.
- Хто б казав.
Рівно опівдні наступного дня дворецький Треверс провів нас до бібліотеки, де вже чекав ерл Глендерстон.
- Сподіваюся, ви з’ясували хоч щось, варте уваги, містере Голмс! – сказав він, закурюючи.
Голмс, не питаючи дозволу, рвучко прочинив вікно і встав біля нього, так наче його турбував дим ерлової люльки.
- Так, ваша світлосте, - мовив він. – З’ясував. Я з’ясував, що ви не сказали мені всієї правди.
- Що ви… Як ви смієте, сер?!
- Ваш молодший син. Той, кого ваші сусіди намагаються зайвий раз не згадувати. Він не в колоніях, чи не так? Коли в домі є хтось чужий, ви тримаєте його під замком у північній вежі, і я хотів би дізнатися, чому.
- Що за маячня, - процідив крізь зуби Лорд-намісник і підвівся, збираючись піти.
- Попіл, - коротко сказав Голмс. – Навряд чи хтось із ваших слуг має звичку палити в бібліотеці. Самі ви надаєте перевагу люльці, сер Роберт взагалі не палив, і попри те я бачу поруч із попільничкою стовпчик сигаретного попелу. Отже, коли в домі немає сторонніх, юнакові дозволено спускатися сюди. Також насмілюся припустити, що саме для нього призначався той підніс, з яким покоївка вчора прослизнула нагору. Був саме час вечері. Я не ліз би у ваші сімейні таємниці, ваша світлосте, якби не вважав, що саме ваш молодший син доклався до жалюгідного стану старшого.
Ерл Глендерстон опустився назад у крісло з млосним лицем.
- Так, містере Голмс, - проговорив він після довгого мовчання. – Так. Себастьян уродився в матір. А вона була… незвичайною жінкою. З раннього дитинства він вселяв в оточуючих страх. Слуги вірили, що з кожним, хто його розсердить, обов’язково станеться нещастя. Десять років усі ми жили в очікуванні катастрофи. Але, на щастя, хлопчика вдалося влаштувати до хорошої школи, звідки він приїздив лише двічі на рік, на канікули. За той час, поки він вчився, його мати померла. А потім він повернувся – ще більш незносним, ніж був. Його недуга посилилася, і…
- Його недуга – божевілля? – прямо запитав я. – Сер Себастьян має душевний розлад?
Лорд-намісник криво посміхнувся:
- Можна сказати і так.
- Божевільний чи ні, він здійснив замах на життя сера Роберта, - гостро мовив Голмс, - і я маю намір це довести. У тому місці, яке позначене на мапі, як «Чорний Яр», ваш син – чи, може, його спільники – тримають плантацію гельземіуму, жовтого жасмину. Американські аборигени здавна цінували його за здатність викликати прострацію та параліч. Якщо потерпілому не надати своєчасної допомоги, прострація завершується незворотним руйнуванням мозку, що ми якраз і можемо спостерігати на прикладі Натана Блума.
- Ви не при своєму розумі, містере Голмс! – проказав ерл Глендерстон. Я також слухав Голмса, спантеличено нахмурившись – чи не він доводив мені буквально вчора, що гіпотеза про отруєння алкалоїдами цілковито безпідставна?!
- Я можу це довести! – гаряче вигукнув Голмс. – Щойно ми завершимо цю розмову, а доктор Вотсон огляне свого пацієнта – ми удвох з ним підемо у Чорний Яр і з’ясуємо, чи настільки я не при своєму розумі, як хотілося б думати вашій світлості! Можете з нами не ходити. Для людини вашого віку – і з вашим серцем – випари гельземіуму вельми небезпечні. Якщо я правий, кількох суцвіть жасмину та свідчень доктора Вотсона вистачить для суду.
Приблизно в цей момент я здогадався, що Голмс має якийсь план, і його недолуге звинувачення – це обхідний маневр, і то доволі грубий. Але якби я міг припустити, що насправді чекає на нас у Чорному Яру – присягаюся, я зв’язав би Голмса по руках і ногах і замкнув би в підвалі.
Через півгодини ми і справді попрямували до лісу вже знайомим шляхом. Нас ніхто не супроводжував – більше того, ерл Глендерстон заявив, що ми можемо не повертатися, оскільки він не потребує ані маячних теорій Голмса, ані моїх послуг лікаря – сьогодні мав повернутися доктор Канінгем. Втім, і втримувати нас від безглуздої прогулянки Лорд-намісник не став.
Коли ми ступили під полог лісу, Голмс трохи сповільнив крок.
- Тримайтеся ближче до мене, Вотсоне, - уривчасто сказав він. – Я не знаю – я дійсно не знаю – що нас тут чекає.
Я мимоволі знайшов його долоню і міцно стиснув. Голмс відповів коротким, ледь не судомним потисканням, і далі ми пішли, тримаючись за руки, немов двійко дітей з якоїсь моторошної казки. Бог мені свідок, я маю доволі підстав вважати себе сміливою людиною, а Голмса і поготів - безоглядно хоробрим. Але того дня на лісовій стежині я зрозумів, що знаю про себе не все.
- Ви відчуваєте? Відчуваєте це, друже? – хрипко прошепотів Голмс.
Він міг би не питати.
Холодний туман погустішав, і навалився давніший тужливий жах. Я відчув, як на очі мені набігли сльози. Знайома лапа міцно стиснула серце. Не знаю, як, але я випустив долоню Голмса і на мить згубив його в тумані – а потім зненацька побачив, що він стоїть у декількох кроках від мене, закинувши голову, і неначе намагається відігнати щось невидиме від свого лиця. Потім його коліна підібгалися, і він, задихнувшись, упав. Я кинувся до нього і хотів допомогти підвестися, але раніше, ніж моя рука торкнулася його плеча, я відчув під пальцями крижану слизьку плоть. Невидиму плоть. Від несподіванки я відсмикнув руки – мені здалося, наче їх обпекло морозом. Голмсові очі закотилися, обличчя стало білим, мов у мерця. Він не міг вдихнути. Я знову з усієї сили вчепився у драглу матерію, в огидну плоть, і спробував відірвати це – чим би воно не було – від мого друга, але розумів, що всі мої зусилля марні. Стріляти я боявся – та і як стріляти у ворога, якого не можеш роздивитися, ризикуючи смертельно поранити друга? У відчаї я зрозумів, що сутичка Голмса з невидимим ворогом скоро завершиться – власне, він уже й не бився, його тіло безживно осіло на вкриту памороззю траву; рот був відкритий у нечутному крику.
Крижана туга скувала мене, і руки розтиснулись. Я опустився на коліна біля Голмса. Тихий голос у голові говорив мені, присвистуючи, що опиратися не варто, з Голмсом все скінчено, а тепер буде моя черга. І ця думка більше не викликала в мені протесту, не пробуджувала поривання щось іще зробити – застиглим поглядом я дивився на спотворене обличчя мого друга і думав: отже, це буде останнє, що я побачу в цьому житті.
А тоді я побачив світло.
Напівпрозора істота – пес, чи може лисиця – немовби зіткана з місячного сяйва, стрибнула на нас із Голмсом, але виявилася невагомою, наче вітер. Я заплющив очі, засліплений, але одразу ж відчув, як холодні пазурі мимохіть відпускають моє серце, і повертається здатність дихати. Я вдихнув – і, мабуть, відключився.
- Ну годі, докторе Вотсон, отямтеся вже! Давайте-давайте. Шерлоку потрібна ваша допомога!
Найменше я очікував почути у глухому шотландському лісі цей спокійний низький голос. Майкрофт Голмс, якого тут ніяк не могло бути, знову потрусив мене за плече і терпляче повторив:
- Я знаю, що ви чуєте мене, докторе Вотсон. Нам потрібна ваша допомога. Шерлока краще перенести в тепло, йому трохи дісталося.
- Він не… - прохрипів я, через силу відкриваючи очі.
- Він живий, докторе. Він живий і незабаром отямиться. Спокій, тепло і гарячий шоколад – от і всі рекомендації. Цю потвору спіймають і знищать. А того, хто її на вас нацькував, аврори, сподіваюся, зуміють заарештувати.
Я гадки не мав, хто такі аврори, але з того, як Майкрофт промовив останню фразу, було ясно, що він не дуже-то й сподівається.
- Що воно… Що це було? – запитав я і почув ще одне незнайоме слово:
- Дементор.
Неясно пам’ятаю, як ми утрьох внесли Голмса до Глендерстон-холу (разом з Майкрофтом у лісі був незнайомий вусатий чолов’яга в химерному одязі), і як Майкрофт домігся для брата свіжої постілі і теплого пиття, причому негайно – слуги Лорда-намісника беззаперечно виконували всі його вказівки. Неясно пам’ятаю, як я сидів біля ліжка мого друга у нетерпінні й болісній тривозі – я так чекав, щоб він відкрив очі, і так боявся зустріти сліпий порожній погляд, як в інших постраждалих!
В якийсь момент у спальні, що її виділили Голмсові, з’явився Майкрофт, потім туди ж прийшов зі звітом вусатий аврор – він скрушно повідомив, що сера Себастьяна вони впустили: мовляв, його покої порожні, хоч двері були надійно замкнуті – тож тепер аврори розставляють навколо маєтку чари відстеження.
Мабуть, від шоку мій розум дещо затьмарився, подумав я – не могли ж вони справді обговорювати якісь чари?
- Птах, - прошелестів ледь чутний голос Шерлока Голмса. – Він вміє перекидатися у птаха.
***
На присмерку того ж самого дня ми сиділи біля каміну в маленькій вітальні нашого котеджу: Голмс, уже поза сумнівом живий, хоч і досі блідий, Майкрофт, я та аврор Ґілкріст – той, крадькома роззирнувшись, махнув якоюсь палкою, і з передпокою, де висів його плащ, прилетіла черевата керамічна плящина.
- Віскі, якщо дозволите, - ніяково промовив він. – Я перед вами, виходить, у боргу, містере Голмс. Та стара відьма, місіс Гемп, вчепилася в мене, що твій реп’ях! Якби не вона, нагодилися б ми раніше.
- Місіс Гемп – то годувальниця, - стиха пояснив мені Голмс. – Я не врахував, що вона була дуже прив’язана до своєї покійної хазяйки. І до її сина, який був таким самим… особливим.
Я потрусив головою:
- Голмсе! Благаю! По порядку!
- Гаразд, давайте по порядку, - з усмішкою згодився Голмс.
Він запалив цигарку, глибоко, з видимим задоволенням затягнувся, і почав свою розповідь:
- Я практично відразу зрозумів, що в замку, окрім старого ерла, його сина та слуг, живе хтось іще. Сліди на узліссі, сигаретний попіл в бібліотеці, очевидні недомовки людей у селищі підказали мені, що це не хтось, а молодший син Лорда-намісника – сер Себастьян, який нібито поїхав у колонії. І якщо в мене є загадковий злочин і є людина, що переховується (або її переховують) – я схильний припускати, що вони певним чином пов’язані. Проте ви, Вотсоне, впевнено заявили, що на тілі сера Роберта не було ознак насильства. Отже, що б не скоїв зловмисник – він не нападав на жертву особисто. Він використовував когось. Або щось. Щось зручне, щось таке, що не лишає слідів. Звісно, на той момент у мене не було жодної ідеї, що воно таке. Але мотив став зрозумілий одразу.
- Гаразд, мотив зрозумілий, якщо говорити про Роберта. Спадок і оце все. Але той другий хлопець, Натан – він чим завадив?
- Ви неуважні, Вотсоне. Ви не помітили ініціалів на тому дереві, під яким ми відпочивали? «С.Г. + М.В.» - Мері Воррен. Вони близько товаришували, поки були дітьми. Але, ясна річ, якою б чарівною дівчиною не була Мері, Лорд-намісник навряд чи допустив би її в сім’ю. Проте думка, що його кохана збирається заміж за іншого, була для сера Себастьяна нестерпною. Він саме повернувся додому після навчання, і батько вже посадив його під домашній арешт – саме три роки тому до маєтку перестали пускати відвідувачів. І тоді Себастьян вперше застосував свою зброю – і зрозумів, що вона працює, ще й як працює! Ніхто не запідозрив, що на юнака напали – ви самі чули, Вотсоне, всім ішлося про раптову недугу.
- А сер Роберт? Чому Себастьян вирішив прибрати його саме зараз?
- Він дізнався, що ерл смертельно хворий. Ви досвідчений лікар, Вотсоне, ви не могли не зауважити синюшний носогубний трикутник його світлості та сліди крововиливів у білках його очей. Вочевидь, у Себастьяна були підстави вважати, що після смерті батька його становище анітрохи не покращиться – адже брати не ладнали. І ми також знаємо, що сер Роберт більшу частину часу проводив у столиці, дістати його було складно. Тож, коли старший брат приїхав на відпочинок, молодший вирішив не втрачати зручної нагоди.
- Гаразд, припустимо, - кивнув я. – А далі?
- Коли в мене виникли підозри щодо сера Себастьяна, я відправив запит до Архівної служби, - незворушно продовжував Голмс. – І попросив надіслати мені копії двох документів. По-перше, список жінок, проти яких у цій місцевості коли-небудь порушували справи про чаклунство. А по-друге – звіти про неприродну загибель моряків у Північному морі в позаминулому столітті – кілька років тому я цілком випадково наштовхнувся на цю історію, коли розслідував справу про покинутий вітрильник, пригадуєте? Ці два документи доповнили картину, яка почала у мене складатися. Описи з морських звітів співпадали з тим, що нам розповідали свідки – і з тим, що ми з вами відчули на власній шкурі, мій любий Вотсоне. А з другого документу я дізнався, що покійна дружина ерла Глендерстона походила з родини Макмілланів, представників якої звинувачували у чаклунстві декілька разів за останні двісті років. Вона була відьмою. Імовірно, молодший син успадкував її здібності.
Я відчув, що мені потрібно випити, але закашлявся, відсьорбнувши віскі.
- Відьмою?! На бога, Голмсе!
Він зі сміхом здійняв руки догори – мовляв, зачекайте, дайте договорити.
- Того дня, коли ми з вами ходили на риболовлю, я попросив дворецького замкнути віконниці, щоб бути впевненим, що сер Себастьян не зможе зв’язатися зі своїми найманцями. Мені потрібно було виграти час: я відправив Майкрофту телеграму і чекав підмоги. Дізнавшись, що мій любий брат і джентльмени з аврорату – себто магічної поліції – прибудуть сьогодні зранку, я залишив їм інструкції, де і коли нас шукати, скасував свій наказ щодо віконниць, і ми з вами вирушили провокувати сера Себастьяна. Коли маєш справу зі злочинами на межі чаклунської та нашої спільноти, слід особливо ретельно підходити до доказів. Наскільки я розумію – і сподіваюся, що аврор Ґілкріст пізніше внесе більше ясності в це питання – деякі магічні впливи непомітні для звичайного людського ока, проте цілком ефективні… Словом, все сталося саме так, як я планував – сер Себастьян підслухав мою розмову з ерлом і встиг віддати дементору наказ напасти на мене. Я чудово підставився… ви лиш пробачте мені, що я втягнув у це вас, мій любий друже.
Я тільки й зумів, що скоса подивитися на Голмса. Його нехтування власною безпекою цього разу перейшло усі мислимі рамки, але який був толк говорити з ним про це!
- А з замкнутої кімнати він вибрався, бо перекидається в птаха? – скептично уточнив я.
- Саме так. Птах незвичайний – клушиця, або червонодзьоба галка, так далеко на північ вони зазвичай не залітають. Спершу я припустив, що птах – просто посланець і якимось чином повідомляє господареві, що відбувається. Але ні, надто часто сер Себастьян залишав свою кімнату потайки від усіх. Отже, він мав якийсь спосіб вибратися назовні. Коли я співставив розміри птаха з розмірами ґрат на вікні, у мене з’явилася нова гіпотеза.
- Незареєстрований анімаг, - пробурмотів Ґілкріст.
- Гаразд, - мовив я, здаючись під тиском цього абсурду. – Гаразд, припустимо. Але ви так і не розповіли мені, що воно таке – ті дементори, - я зіщулився, пригадавши огидні руки.
- Передаю слово вам, Ґілкрісте, - знизав плечима Голмс. – Я і сам не до кінця розумію.
- Це… темні створіння, - відкашлявшись, сказав аврор. – Маґли – ну тобто прості люди, як ви – маґли їх побачити не можуть, лише відчувають. Дементори – то жадібні, голодні потвори, вони харчуються людськими емоціями, висмоктують тепло і радість…
- Тому Кеннетмонт і видався вам не таким, як раніше, Вотсоне, - зауважив Голмс. – І тому повісився лісник.
- Так, оце вони вміють, якщо заводяться коло людського житла, - підтвердив Ґілкріст. – А ще вони вміють висмоктувати з людини душу. Тіло залишається – буцім і живе, але без душі. Це гірше за смерть… Чарівники бояться дементорів і намагаються з ними зайвий раз не зв’язуватися, але знаходилися й такі, кому вдавалося з ними домовитися. Цей молодший Гордон, звісно, хлопака безрозсудливий! Лізти до дементора, коли в тебе навіть палички нема – це треба зовсім страху не мати. А паличку в нього батько здогадався забрати одразу, як замкнув у замку. Але, може, він мав якийсь амулет… Мої люди зараз перевіряють його кімнату. Так чи інак, щось він дементору пообіцяв, щоб той став виконувати його накази.
- І отримав, як я вже сказав, ідеальну зброю, - договорив Голмс. – Так, формально жертви живі, але жоден суддя не визнає їх дієздатними, і жоден лікар не зможе їх зцілити. І якби ви, Вотсоне, не витягнули мене подихати свіжим шотландським повітрям – хто зна, скільки б іще людей захворіло на каталепсію в цих краях…
- Дякую вам, містере Голмс! – з серцем мовив Ґілкріст.
- Звертайтеся, - з посмішкою кинув мій друг.
- Між іншим, - втрутився Майкрофт, - до вчорашнього дня в усій Британії було лише четверо втаємничених осіб: Його Величність король, прем’єр-міністр, начальник Скотленд-Ярду і я. Статут секретності – і договір, що існує між нами та міністерством магії – передбачає, що будь-якому іншому маґлові, який дізнається про чаклунську спільноту, необхідно змінити пам’ять. Мені шкода, Шерлоку, але навіть для тебе я не можу зробити винятку. Процедура безболісна й цілковито безпечна.
- Як вам буде завгодно, містере Британський уряд, - форкнув Голмс. – Якщо ти гадаєш, що я не зможу знову знайти сліди – як знайшов їх тоді, у справі Різника…
Майкрофт скривився і кинув на стіл папірець, що виявився вчорашньою телеграмою: «Ті самі сили, що у справі з Різником. Тоді ти мене зупинив. Цього разу я піду до кінця».
Я відчув, що з мене досить. Навіть зловив себе на чомусь, схожому на образу – кого вони з мене роблять?
- Годі вже! –вигукнув я. – Годі! Про що ми взагалі говоримо?! Яке чаклунство, Голмсе? Ви вчений, ви прагматик, у вас найбільш бездоганний розум у світі, як ви можете вірити в… в усе це?!
- Але магія не суперечить логіці, Вотсоне, - спокійно відповів Голмс. – Я твердо вірю, що все у нашому світі підпорядковується їй, однак припускаю існування речей та сил, поки що мені невідомих. Але коли я бачу їх, чую, відчуваю і можу вкласти в свою картину світу – що мені залишається робити?
- Нам слід було залучити вас іще тоді, сер, - зітхнув Ґілкріст. – З Джеком-Різником. Ми його, звісно, взяли, але… Словом, містере Голмс, - повернувся він до Майкрофта, - якщо ваш брат дасть мені слово джентльмена, що відомості про наш світ нікому й ніколи не будуть розкриті, ми могли б не застосовувати до нього «Облівіейт». В інтересах правосуддя. Але доктор Вотсон…
- Ні, - сухо проказав Голмс. – Або ми обоє, або ніхто. Слово доктора Вотсона так само надійне, як і моє. Або ми обоє зберігаємо пам’ять про ці події – і може, хто зна, я ще колись допоможу вашим неробам, як допомагаю нашим… Або витирайте пам’ять і мені також, і наперед я не матиму з вами жодних справ… якщо, звісно ж, знову не розкрию випадково усю вашу так ретельно приховану спільноту.
Ми обоє дали обітницю, що нікому й ніколи не розкажемо правду про таємничі події, що вразили Абердиншир, і про те, що насправді сталося зі спадкоємцем ерла Глендерстона, нещасним сером Робертом Гордоном. Та все ж я роблю цей запис у своєму таємному щоденнику, допоки пам’ять моя ще свіжа, а закрадливий голос здорового глузду не змусив мене сповнитися сумнівів щодо подій, свідком та учасником яких мені довелося бути.*
Від тих подій минув майже місяць, коли нам повідомили, що сера Себастьяна Гордона було затримано аврорами. Йому присудили довічне ув’язнення в магічній тюрмі «Азкабан». Сера Роберта Гордона визнали недієздатним, і після смерті ерла Глендерстона все його майно, включно із замком, відійшло віддаленій гілці родини Макмілланів.
