Work Text:
Кроулі заснув на передньому сидінні своєї Бентлі, навіть не знявши сонцезахисних окулярів.
Йому сняться створені ним зірки. І він серед них. І він жінка, що доволі незвично, але добре. Вона відчуває себе і всесвіт. Вона кохає, і тужить, і жадає, і болить, і має відповідь на всі ці почуття. Відповідь у ніжних руках, що тримають її в міцних обіймах. Відповідь у білосніжних крилах, що оповили її мов захисний кокон. Відповідь у такому знайомому, рідному, коханому голосі, що пристрасним шепотом майже молиться до неї:
“О, Кроулі, ти виглядаєш… ти… прекрасна жінка. І, звісно, ти надзвичайно привабливий чоловік. Хоча насправді ти підступний, але такий мудрий демон. А ще ти найдобріший, найчуйніший і найсвітліший янгол у всесвіті. Ти завжди був і завжди будеш моїм янголом. Янголом, що створив зірки, за якими я знайду шлях повернення додому, шлях до Нас. Я ніколи не припиняв тебе кохати…”
Вона відчуває як в ній зароджується маленький паросток надії.
Кроулі прокидається на передньому сидінні своєї машини. Він відчуває лише те, що в нього затерпла від незручної пози спина, і що він переборщив з алкоголем напередодні. Із заплющеними очима, крізь сонцезахисні окуляри і дах Бентлі він не може бачити своє небо, свої зірки, своє щастя, але точно знає, що воно там. І шепоче у відповідь:
“Я чекатиму”.