Chapter Text
Затишна двокімнатна квартира переливалась жовтими вогниками, яскраво сяяла та зачаровувала своєю незвичайною атмосферою. За вікном уже сідало сонце, сповіщаючи про кінець дня. По-справжньому казковий проміжок часу – перетікання дня в ніч. Останні сонячні промені намагалися доторкнутися всесвіту, розмальовуючи все навкруги ніжними відтінками рожевого та помаранчевого. До багатоповерхових будинків досягли фарби великої зірки, а шибки відбивали світло, утворюючи в кімнаті тоненькі смужки золота.
Біле двоспальне ліжко знаходилося біля невеличкого вікна, що виходило у двір, на зустріч заходу сонця. Дін та Кас лежали із закритими очима, обіймаючи один одного. М’яке простирадло ховало їхні тіла від всесвіту. Існували тільки вони, і більше нікого не було у цій нескінченній миті. Дін та Кас обожнювали ось так лежати в обіймах, не промовляючи ні слова, забувши зовсім про час та обов’язки. Було тепло та затишно, у повітрі стояв запах кохання, і години не могли втрутитися в такі дорогоцінні моменти їхнього життя. Відчувався неймовірний спокій, а тілом пробігали дуже приємні іскорки. Їхні тіла були теплими, а від нещодавно випраного одягу доносився свіжий запах порошку. Їхні ноги перепліталися під білим простирадлом так, ніби вони ніколи в житті не змогли б відпустити один одного. Голова Діна лежала у Каса на грудях, а рукою він торкався його живота. Касова рука почивала на спині Діна, стискаючи м’яку сіру футболку. Хлопці дрімали в легкому забутті та в солодкому тумані.
Почувся дзвінок у двері. Перший. Другий. Комусь точно було щось дуже потрібно, бо людина за межами квартири навіть і не намагалася здатися. Кас відкрив свої блакитні очі та трохи поворухнувся, від чого Дін тихенько простогнав. Повільно посунувши Діна на подушку, Кас почав злазити з ліжка. Треба було дізнатися, хто ж так невгамовно хотів потрапити до них додому. Може доставка? Хоча вони нічого сьогодні не замовляли. Клер? Але ж вона проходила практику в іншій країні. Хто ще міг знати їхню адресу? Напевне то сусідам щось було потрібно.
Накинувши сірий халат, аби не з’явитися перед незнайомцями в одних трусах, Кас попрямував коридором до чорних дерев’яних дверей. Він подивився у вічко, і перед його поглядом з’явився високий темноволосий чоловік. Виглядав цей чоловік доволі суворо, напевне через те, що йому довго ніхто не відкривав. Хвилину Кас мовчки розглядав незнайомця, не промовляючи жодного слова. Але якимось чином мужчина все ж таки відчув присутність людини по той бік дверей.
- Діне, ти знову напився, а ну відчиняй двері негайно! – долинув суворий голос незнайомця.
«Напився?» - подумав Кас, - «але ж Дін вже давно полишив це. Він зрідка може випити». Кас був трохи спантеличений – з однієї сторони це був якийсь знайомий Діна, але з іншої сторони цей чоловік справляв враження далеко не найкращої людини. Трохи повагавшись, Кас все ж таки вирішив відчинити незнайомцю та попросити більше не шуміти так голосно, бо очевидно, що сусіди могли почути та викликати поліцію.
Двері скрипнули, та на порозі з’явився високий міцний чоловік років п’ятдесяти. Він був вище за Каса і виглядав доволі непривітно, через що по спині Каса пробіг легкий острах. Його чорні брови нахмурено висіли над втомленими карими очима, а погляд враз змінився, коли перед собою він побачив не Діна, а зовсім іншу людину.
- Ви хто взагалі? – промовив незнайомець.
- Вибачте, але я маю те саме питання до вас, - відповів Кас.
- Де Дін? – проігнорувавши слова, чоловік кинув інше питання.
- А вам навіщо? Звідки ви знаєте Діна?
- Не ваша справа, - промовив сухо незнайомець, покосивши очі в сторону зали. – Чи Дін тут більше не живе?
- Припустимо, що Дін тут живе, - почав Кас. – Чого ж ви просто не можете сказати мені ваше ім’я?
- Джон, - долинув голос. – Джон Вінчестер.
- Вінчестер? – здивовано виголосив Кас, нахмуривши брови.
- А ви Містер…?
- Кастіель.
- Хм, що ж, зрозуміло, Містер Кастіель. А тепер будь-ласка скажіть мені, де Дін.
Кас мовчав, йому треба було обдумати тільки-но почуте. Виходить, якийсь родич Діна, далекий родич? Бо Дін ніколи не розповідав про Джона, жодного разу він не промовив при Касі це ім’я. Невідомо, якою взагалі ця людина могла бути, а оскільки на перший погляд чоловік здався доволі запальним, неврівноваженим навіть, то Кас почав вагатися. Він завжди оберігав Діна і ніколи не дозволив би образити найціннішу людину в своєму житті. Кас завжди дбав про нього, ховав від усіх нещасть за своїми двома великими крилами та зцілював від будь-якого фізичного болю. Дін був неймовірно сильною та хороброю людиною, але тільки Кас наділяв його відчуттям повної безпеки та затишку. З дитинства мама казала Діну, що ангели дивляться за ним, і Кас в якійсь мірі став для нього ангелом-охоронцем.
Напевне, Касові думки про незнайомця зайняли немало часу, і повна безмовність явно не вражала чоловіка, який все ще стояв на порозі квартири та не міг втямити, що відбувається. Кас відчув злість, що доносилася від Джона в той момент, і вирішив поламати ту стіну тиші, що встигла утворитися за ці недовгі хвилини. Він уже наповнив груди повітрям та почав промовляти «Слухайте, чи не…», як раптом почув кроки в себе за спиною. Відчинилися двері зі спальної кімнати, і долинув м’який голос Діна:
- Ведмежатко, ти де? Щось трапилося?
Це був той випадок, який не повинен був трапитися в жодному разі, який не мав місця в цьому житті. О ні, це очевидно не було в планах цих трьох, що зараз мали знаходитися в стінах однієї кімнати. І жоден з них ніколи б не зміг собі уявити, що щось подібне може відбутися.
Те, що відчув у той момент Дін, складно описати словами. Напевне, такого переляку та безнадійності він вже давно не мав. Чорт, він не відчував цього з того моменту, як полишив полювання, а було це вже як два роки тому. Хоча навіть на полюванні Дін жодного разу не був так цупко схоплений страхом. Ці відчуття могли бути схожі… бути схожі тільки на ті, що він мав дитиною. Тоді, коли батько сварив його за слабкість, за погану поведінку, за «розбещеність», за абсолютно все, що могло бути не таким, як того хотів Джон.
Минуло декілька хвилин. У повітрі нависала важкою масою неприємна тиша. Кожен був збентежений і не міг знайти належних слів та хоробрості почати розмову першим. Кас не відповів на питання Діна, бо відчував той страх, що потоками вирував його тілом. Той жах міг затопити цілу кімнату, захлеснути свідомість одразу декількох людей. Щось тут точно було не так. Кас не міг зрозуміти таку реакцію Діна, але бачив, що ситуацію треба було вирішувати негайно.
- Діне, тут прийшов якийсь чоловік… - почав казати Кас.
- Мій батько, - швидко промовив Дін, нервово ковтнувши.
- Батько? – здивовано перепитав Кас, подивившись Дінові в очі.
Джон безмовно стояв увесь цей час, спостерігаючи за своїм сином та Кастіелем, з яким йому прийшлося познайомитися п’ятьма хвилинами раніше. Його емоції змінювались так швидко, що Кас не міг втямити, якими є його наміри. Чорні брови все ще були насуплені, а в очах починав палати вогонь. Джон почув, як невпевнено з вуст Діна донеслися слова, і вирішив, що саме час вступати в розмову.
- Так, його батько.
- Приємно познайомитися, - промовив Кас, потягнувши Джонові руку. Чоловік опустив свій погляд, зі зневагою фиркнув та знову подивився на Кастіеля.
- А мені не приємно, - відповів Джон.
Кас був спантеличений. Не те, щоб він зустрічав багато Вінчестерів у своєму житті, але всі, кого він знав з цієї сім’ї, були доволі привітними. Цей же чоловік був повною протилежністю люб’язності. Але в чому його проблема? Це він, хто прийшов сюди, це він, хто потривожив їх з Діном та створив таку неприємну ситуацію.
- Сину, - продовжив Джон, спрямувавши свій погляд на Діна. – Чого так зблід, неначе побачив перед собою мертву людину? Чи так воно і є?
Кас зсунув брови та трохи нахилив голову, почувши ці слова. Щось зараз казати було безглуздо, тому він вирішив поки помовчати. Треба було зрозуміти, що тут відбувається, і доки цей чоловік стояв поодаль від Діна, а Кас знаходився між ними, ніяка небезпека не загрожувала.
- Я звичайно, - сковтнув Дін: – дуже радий тебе бачити, - він награно посміхнувся. – Але ж… ти загинув 20 років тому…
- Я все поясню, - промовив Джон.
Дін попрямував до батька, роблячи повільні кроки. Як тільки він опинився поруч з Касом, рука ангела закрила йому шлях далі. Тепле відчуття пробігло його тілом, але, отямившись, Дін попросив Каса пропустити його.
- Усе нормально, правда, - промовив він. – Він же людина, так?
Кас подивився знову на Джона, зщуривши свої блакитні очі.
- Так, він людина, - підтвердив Кастіель.
- Тоді нічого боятися, - сказав Дін.
- Ти впевнений? – в голосі Каса відчувалось хвилювання.
Дін кивком відповів, і Кас опустив руку. Джон все ще стояв на тому ж місці, уважно роздивляючись ангела. Але звичайно у той момент він ще не знав, що Кастіель є ангелом. У нього взагалі не вкладалося в голові все, що зараз відбувалося, але єдине було зрозуміло, що старший Вінчестер був розлюченим.
Дін підійшов до батька та міцно обійняв його. Яким би паршивим Джон не був, скільки б він не наробив поганого своєму синові, Дін все одно його любив. Він просто не міг не любити. Це був його батько, той, на кого він так хотів бути схожим в дитинстві, той, кого він ідеалізував та поважав. Звичайно, минуло багато років, Дін подорослішав, познайомився з багатьма іншими людьми, знайшов сім’ю, і більше Джон не мав того ж самого значення, як то було в дитячі роки. Але Дін все ще любив батька, хоча і ненавидів його. Він мав повне право ненавидіти Джона за все, що він зробив йому, маленькому хлопчику, який втратив свою маму так рано і який ніколи не зміг відчути себе справжньою дитиною.
- Перепрошую, - зрештою промовив Дін, дивлячись на батька. – Але… ти живий? Я не можу втямити.
Дін був шокований появою Джона, але страх, що охопив його тіло через несподівану зустріч, котра трапилася між його батьком та Касом, затуманив його розум. Коли він декількома хвилинами тому побачив, що його хлопець розмовляє з Джоном, з Джоном, коли він почув слова, що донеслися з його вуст і які чітко почув батько, Дін злякався. Його кинуло в жар, в очах потемніло, і думка про незрозумілу появу Джона просто не могла тоді існувати в його голові. Але зараз, коли він нарешті прийшов в себе, інстинкти мисливця спрацювали. Дін не мав поруч з собою зброї, бо ніж та пістолет знаходилися в шухляді, до котрої ще треба було дійти. Звичайно, Вінчестер хотів розкласти своє знаряддя по всій квартирі, але Кас не дозволив, нагадавши, що вони більше не полюють, а живуть, як звичайні люди. А от зараз би краще мати при собі щось, все ж таки в житті траплялося різне.
- Так, Діне, це я. Не демон, не привид, а просто людина. Якщо не віриш, то, прошу, перевіряй мене. Бо Сем це вже робив, і вірогідно цей, хто б він там не був, Кастіель теж бачить, що я звичайна людина.
«Сем?» Дін уважно подивився на батька. Дивно було те, що Джон не виглядав постарілим, а мав майже той самий вигляд, як і тоді, коли сини бачили його в останнє. Цього Дін не розумів, але єдине точно знав, що старший Вінчестер не був демоном, бо інакше Кас би це знав, та й сам Джон би не зміг потрапити до квартири з самого початку. Під килимом біля вхідних дверей була намальована пентаграма, диявольська пастка. То була справа рук Діна, бо як там не було, але без захисту та обережності він не уявляв собі життя. Як кажуть усі мисливці, не існує «мисливця в минулому», ти їм стаєш раз і назавжди. І хоч Діну та Касу вдалося розпочати спокійне життя, Дінові звички не могли б миттєво зникнути, розчинившись у повітрі.
- А чого ти не постарів? – спитав Дін. Кас насторожився, зробивши маленький крок в сторону Діна.
- Я тобі все розкажу, - почав говорити Джон. – Тільки без нього…
Джон кинув ворожий погляд на Кастіеля, нахмуривши брови. Касу явно це не сподобалося, і його обличчя зараз це виказувало. Тепер він впевнено підійшов до Діна та подивився в очі Джона з таким обуренням, від якого більшість би вже відчули острах. На хвилину здалося, що то знову був Кастіель-воїн Божий – найсильніша зброя Небес. Він хвилювався за Діна, він все ще відчував той жах, який линув від Діна і який з’явився саме тоді, як Вінчестер побачив свого батька. Кас зробив ще крок і опинився перед Діном, затуляючи його своїм тілом від Джона. У той момент він «побачив», як на мить страх почав відпускати Діна, але потім все знову повернулося. Дін Вінчестер не міг владнати з собою.
Як тільки Кас закрив Діна собою, аби захистити від Джона, Дін відчув на деякий час спокій. Він так боявся зараз батька, він взагалі боявся його завжди, але цієї миті надто сильно. «Як я міг допустити це? Як я міг… Чорт!» Дін не знав, що робити, не знав, куди бігти та куди сховатися. Він просто хотів би сховатися десь, аби ніхто його не бачив. Він був одним з найкращих мисливців, він був хоробрим, сильним та дорослим, але елементарно не міг владнати з собою. Дін Вінчестер, той, хто прикінчив тисячі демонів, той, хто боровся зі злими ангелами, той, хто ризикував своїм життям майже кожен день, зараз боявся свого батька. І боявся він не через те, що Джон міг бути не Джоном, а жах у нього викликало як раз зовсім протилежне. Дін навіть бажав, щоб цей чоловік краще був не його батьком, а монстром. Краще вже монстр, ніж батько.
- Пояснюй нам обом, - раптом почувся грубий голос Каса.
- Ні, я сказав, що тільки Діну, - відповів Джон. – Ти хто взагалі такий, щоб мені вказувати?
- Так, досить! – крикнув Дін. – Ти, - звернувся він спочатку до батька: - скажи щось тільки те, що знаємо ми, і більше ніхто. Мені треба стовідсотково бути впевненим.
- Дивись, - сказав Джон. – Це срібло, - він витягнув з карману ніж. Кас вороже подивився на чоловіка, потягнувшись рукою вліво, де в його крилі повинен був знаходитися клинок. Зі сторони, здавалося, що він просто торкається повітря. Але Джон не помітив цього і вже провів лезом по руці, так що показалася яскрава кров. – Бачиш, срібло нічого не робить мені. А щоб ти точно впевнився, скажу це. Одного разу, коли я висипався після полювання, ти сів за кермо та майже спричинив аварію. Сем цього не дізнався, бо ми тієї ночі його не розбудили. Тобі тоді влетіло від мене, і ти ще вранці…
- Досить! – перебив його Дін. – Я зрозумів.
Дін не хотів, щоб Кас це чув, чорт, Дін навіть і сам не хотів згадувати ту ситуацію.
- І можна було не різати себе сріблом, бо Кас і так побачив, що ти людина. Мені просто треба було впевнитися, що твоя пам’ять – саме твоя.
- Кас, - прошипів Джон: - і хто ж він такий, щоб бачити всіх наскрізь. Медіум? Якийсь фрік?
- Ангел, - гордо вимовив Кастіель.
- Ангел? Це неможливо, - відповів Джон.
- А те, що батько через 20 років після загибелі з’являється – це по-твоєму можливо? – промовив Дін, розвівши руками.
Усі замовчали, і знову в квартирі нависла важка тиша, котра нікому не давала спокою. Зазвичай, тиша асоціюється зі сном, ніччю, спокоєм, але зараз вона роздратовувала, давила із усіх сторін, душила кістлявими руками. А що можна було сказати? Ситуація була досить дивна та неприємна, і до чого б це все могло привести ніхто й гадки не мав. Не може мертва людина просто взяти і воскреснути, тим паче після стількох років. Це навіть виходить за рамки норми Вінчестерів. Безумовно, повернення до життя стало для Діна та Сема звичкою, «буденною справою», але всьому є ціна, і все завжди відбувається з якоїсь причини, завдяки комусь або чомусь.
- Я й сам не зрозумів, як це трапилося, - нарешті тиша була розбита грубим голосом Джона. – Напевне, я комусь потрібен.
- Це мене лякає, - відповів Дін.
- Діне, я все ще хочу поговорити з тобою наодинці, - в котрий раз сказав Джон, з презирством поглянувши на Каса.
- Добре, - опустивши погляд вниз, промовив Дін. Він розумів, що батько зараз багато чого не дозволяє собі сказати тільки через те, що Кас знаходиться поруч з ними. Але вибору не було, ця розмова повинна була колись трапитися. – Касе, - підійшовши до Кастіеля та поглянувши в його блакитні очі, Дін продовжив: - дай нам десять хвилин з батьком.
- Ти впевнений? – спитав ангел.
- Так. Всього десять хвилин. Все нормально. Це ж мій батько.
Дін сказав це так правдоподібно. У нього було більше 40 років, аби навчитися професійно ховати свої справжні почуття, аби жоден не міг побачити, як йому боляче, як йому погано. Але з Касом було не так. Кас бачив усе, він знав Діна краще, ніж будь-хто, навіть Дін сам не знав себе так, як знав його Кастіель. З того моменту, як Кас доторкнувся до душі Діна, з того моменту, як він врятував його з Аду, як по частинкам зібрав його тіло, Кас знав. Він відчував усе, що відчував Дін. Він знав, що кожна фраза «Я в нормі» - це неправда. Він бачив, що кожна лагідна весела усмішка Діна приховувала за собою біль, страх та нерозуміння, що робити далі. І зараз Кастіель знав. Звичайно, що він знав. Він відчув це ще з першої хвилини, він побачив, як Дін враз став маленьким хлопчиком, наляканим та слабким. Дін, найсильніша людина, котру він коли-небудь знав, послабшав.
Кас мовчав, все ще стоячи на тому ж місці. Він не міг залишити Діна самим, залишити його з цим неприємним чоловіком, ким би він там не був. Але з іншої сторони батько…це ж був його батько… Кастіель не мав жодного права не дозволити Діну поспілкуватися з його рідним татом. Думки перепліталися, час йшов, а рішення так і не з’являлося.
- Касе, ну будь ласка… - промовив Дін.
Кас подивився в очі Діна. Як і завжди вони були неймовірними, чарівними, занадто красивими для цього всесвіту. Кас губився в них. Він не міг відірвати свій погляд, не міг дихати, не мав сили щось казати. Кастіель ставав людиною.
- Добре, - нарешті відповів Кас. – Десять хвилин. Я поки піду купити … купити пиріг.
- Супер! - Дін усміхнувся. Було так приємно знову бачити його усмішку, але Кас відчував, що вона була не зовсім щира. Він зараз так хвилювався за Діна, але й вчинити інакше не міг.
Кас попрямував до спальні, аби одягнутися. І буквально одразу ж двері зі стуком зачинилися, та ангел вийшов, маючи вже зовсім інший вигляд. Домашній халат змінився на плащ, на ногах були чорні штани та темне взуття. І хоча разом з Діном вони вже встигли скупити багацько іншого одягу, Кас все одно полюбляв носити свій класичний наряд. Він відчував себе дуже комфортно, коли на ньому був тренч. Здавалось би, це ж просто тканина, але спогадів було дуже багато. Діну теж подобався цей образ Каса, навіть не дивлячись на те, що він бажав одягати ангела в ковбойську одежу. І він одягав його так іноді, тоді коли Кас не міг встояти перед цуценячим поглядом Діна. Вінчестеру всього-лиш треба було ніжно усміхнутися, заглянути своїми зеленими очима в очі ангела та протягнути «будь лаааасочка», і Кас одразу погоджувався. Не погодитися було просто вище його сил. Та чесно кажучи, Кас і сам був не проти час від часу побути ковбоєм разом з Діном, для Діна.
- Ну добре, я пішов, - промовив Кастіель, підійшовши до вхідних дверей.
Тріск, шурхіт та гучний звук опісля - і враз Кас опинився в сірому під’їзді, заливши Діна з неприємним чоловіком. Джон вирішив скористатися можливістю, аби вразити, бо очевидно знав, що ангел ще не встиг відійти від квартири та міг почути його слова.
- Чого це твій ангел ходить пішки, ніби людина? Крил нема? – посміхнувся він.
- Є, - відривисто проговорив Дін.
Дін знав, наскільки Кастіель сумував за своїми крилами, наскільки він їх любив. Це була одна з найболісніших тем для ангела, і Дін ніколи не наважувався заговорити про це. Все ж таки Кас – ангел, та більшість свого життя міг літати, і тільки з недавніх пір більш-менш почав звикати до людського способу пересування. Крила Каса, навіть після падіння, були по-справді прекрасними. Іноді темними ночами, коли біля ліжка горіла невеличка жовта лампа, Дін бачив, як Кас розправляє свої крила, він бачив, як відбивалася від них тінь. Тоді ангел заглядав в зелені очі та бачив, як вони сяяли. Дін повільно ворушив губами, тихо промовляючи «Вони неймовірні…», і Кас усміхався та ніжно цілував Діна. В інших випадках вони ніколи не торкалися цієї теми.
Так, Кас чув слова Джона, і йому було неприємно. Нахиливши голову, Кастіель зробив крок вниз сходами, потім ще один, а далі швидко почав спускатися до виходу з будівлі. «Десять хвилин», - думав він: - «уже навіть менше». Кас нарешті вийшов з під’їзду, попрямувавши до магазину.
Тим часом Дін з батьком стояли в коридорі-гостинній, не поворухнувшись з місця. Та Діна все ж таки це не дуже влаштовувало, тому, побачивши можливість, він вирішив нею скористатися. Вікно було відкрите, і з вулиці хвилями линуло прохолодне повітря. Ось це і був шанс відійти трохи від Джона – закрити вікно. Дін попрямував до дивану, та обійшовши його, потягнувся до ручки, опускаючи її вниз. Потік прохолодного повітря був перекритий, а Дін тепер стояв в декількох метрах від батька.
- Сем знає? – почав говорити Дін першим.
- Знає, - відповів Джон. – І більш того, він уже взявся за розслідування справи щодо моєї появи.
- Ммм, зрозуміло, - протягнув Дін, роздивляючись диван, ніби то була найцікавіша річ у цьому світі. – А я при чому?
- Бо ти мисливець.
- Ага… тільки я вже полишив це, - пояснив Дін. – І дивно, що Сем дав тобі мою адресу.
- Не дав, - промовив Джон: - я сам з’ясував. Сем все казав мені, що ти більше не полюєш, а я все думав, як це… Я тебе виховував мисливцем, справжнім чоловіком, котрий буде рятувати людей. Чи не так?
- Пап, це все так, але… - почав говорити Дін.
- Жодних але навіть і не може бути, - перебив його Джон.
Усе життя Дін мріяв про звичайність, про родину, про роботу. Він хотів прокидатися вранці, знаючи, що сьогодні звичайнісінький день, коли йому треба приготувати сніданок, подивитися новини, піти на роботу, а потім прийти з роботи, та ввечері відпочивати, дивлячись свої улюблені фільми. Він просто бажав спокійного життя, як у всіх людей, без монстрів та постійної небезпеки. Але завжди то були тільки мрії, казка, в яку він ніколи б не повірив. Дін з дитинства був мисливцем, це було його призначення, він був створений для того, щоб рятувати світ. Дві людини та один ангел повинні були рятувати мільярди людей, сотні усесвітів. Надто забагато для двох смертних та небесного створіння, чи не так? Та вибору в них ніколи і не було. Допоки він все ж таки не з’явився.
Вони перемогли. Вінчестери нарешті були вільними. І більше не було апокаліпсисів, диявола, бога, демонів та ангелів, а залишилися звичайні привиди та надприродні істоти, з якими Дін та Сем справлялися ще з дитинства. Це був шанс. Шанс на нормальне життя. Вінчестери зробили для світу надто багато, і вони, як ніхто інший, заслуговували на відпочинок.
Дін ніколи не забуде день, коли наважився запропонувати Касу жити разом, окремо від Сема. І Кас погодився, тим більше він згодом умовив Діна спробувати звичайне життя, полишити мисливство. І хоч Сем все ж таки вирішив продовжувати полювати, він був повністю за те, щоб брат нарешті пішов у відставку. Чесно кажучи, той день був один з найкращих в житті Діна.
- Вибач, але не можу тобі нічим допомогти, - промовив Дін.
- Тобто? – здивувався Джон. – Ти мисливець, Дін! Збирай речі, і ми їдемо до Сема, аби розібратися зі справою.
- Ти не маєш права вказувати мені, що робити. Я вже доросла людина, і сам розберусь, що мені робити, а що ні, - Дін намагався впевнено вимовляти кожне слово, але внутрішній маленький хлопчик тремтів.
Вихований хлопець Дін повинен був просто сказати «Так, сер», повинен був повністю послухатися батька. Батько завжди правий, він знає, як краще. Він робить усе для мене та Сема, він справжній герой, і Дін хоче бути схожим на нього. Так Дін думав майже половину свого життя, але минуло надто багато часу, трапилася ціла купа подій, з’явилися інші люди. З’явився Кас. Дін змінився, він став вільним, але той хлопчик все одно залишився з ним назавжди. Як сильно Дін його не намагався сховати, він все одно був поруч увесь час.
- Настільки доросла, що спиш з чоловіками? – кинув Джон. Його обличчя горіло. Він кипів злістю. Було видно, як йому гидко. В його очах чорними літерами було написано слово Відраза.
Навіть хвилиною тому Джон був не настільки злим, яким він став у цю мить. Здавалося, ніби промовлене вголос останнє речення миттєво дало йому розуміння всього. Почути свій голос, усвідомити, що він насправді це каже, нібито змусило його враз втямити, що тут відбувається. Джон до останнього думав, що йому тільки здається, до останнього сподівався, що побачить того самого слухняного Діна, котрий зробить усе, що йому скажуть. Натомість він побачив когось зовсім іншого, і це його злило, це йому не сподобалося. Джон був розчарований, бо це був не син, якого він виховував.
На якусь мить Дін забув, як дихати. Він хотів провалитися під землю, зникнути, прокинутися – будь-що, аби тільки не бути зараз тут, разом з батьком. З самого початку Дін розумів, що розмова дійде до цього. Він знав це, але все ще сподівався, що цього не трапиться. Трапилося. Джон кипів, він нібито відпустив поводок, який утримував його емоції в кутку. Дін гадав, якби він погодився їхати з батьком, якби він просто послухався, як робив це завжди, чи сказав би це Джон? Чи взагалі порушив би це питання? Може ні, а може й так. Але скоріш за все так.
Діну було погано. Йому було дуже погано в цей момент. Він так хотів, щоб Кас був зараз поруч з ним, але в той же час Дін би не зміг витримати цього. Він би не зміг думати про те, що Кас це все бачить, чує кожне слово, відчуває слабкість Діна. Ні, він би цього не переніс. Треба самим розбиратися зі своїм лайном, треба нарешті взяти себе в руки, перестати хникати як першокласниця.
«Джон, це зовсім не твоя справа, з ким я сплю».
- Я не сплю з чоловіками, - відповів Дін.
Навіщо він сказав це? Чому він сказав це? Це речення просто кричало, що є повною брехнею. Кожне слово було промовлене погано, ніби вилетіло з вуст паршивого актора, який працював в якомусь богом забутому театрі. Чому Дін не відстояв себе? Чому Дін почав виправдовуватися перед батьком? Дідько, він зараз так ненавидив себе. Він не міг знайти собі місця. Дін відчував провину. Відчував провину, неначе скоїв щось дуже жахливе.
- А Кастіель теж так думає? – сказав Джон. На його обличчі на секунду з’явилася нервова посмішка, але очі так само горіли ненавистю. Він все ще тримався, не виваливши купу образ в сторону Діна. Джон тримався, аби не накричати на свого сина. Він все ще очікував, що Дін йому відповість як «справжній чоловік», але натомість Дін був наляканим, невпевненим. Можливо, Джон поки терпів, бо до кінця не міг повірити в те, що бачив перед собою.
- Це інше, - промовив Дін.
Дін знав, що це нормально, він знав, що нема нічого поганого в тому, що він з чоловіком. Теоретично з чоловіком, бо Кастіель все ж таки був ангелом. Дін усвідомлював це, і давно вже минув період, як він прийняв себе, як Кас та Сем запевнили його, що те, що він відчуває, це абсолютно нормально, і його почуття цінні та повністю прийнятні. Але чи прийняв він себе повністю? Бо зараз знаходячись поруч з батьком, Дін почав сумніватися. Так, він ненавидів себе за це. Для нього то була та сама клавіша, яку не можна було натискати, бо програма полетіла би до чортів.
Діну завжди було важко зі своїми почуттям. Він їх ховав, він на них не звертав уваги та в жодному разі не показував іншим людям. Дін звик до цього, це був його спосіб виживання, він адаптувався таким чином до усього, що відбувалося в житті Вінчестерів. Але проблема була в тому, що кохання ти не зможеш довго ховати, просто неможливо довго не помічати його, зачинивши десь в кутку своєї душі. Воно все одно вислизне, воно буде докучати, воно буде мучити тебе, коли людина поруч та коли далеко від тебе. Та якщо ти кохаєш свого найкращого друга, який є ангелом та ще й чоловіком, то що думати? Ні, звичайно Діну завжди симпатизували чоловіки, але він ніколи не замислювався про це, він не вважав це, як щось важливе, ну-бо він був з жінками. Йому подобалися жінки. Але одна справа симпатія до своєї статі, зовсім інша – кохання. Це було справді по-іншому.
- Інше, - повторив Джон. – Дійсно. Бо він… нагадай хто? А точно, він же ангел. Тож тепер ти спиш з надприродними істотами, на яких ми полювали все життя?! Які вбили твою маму?!
- Він не істота, він Кас. Він такий, як і ти, і я. Зі своїми почуттями та емоціями.
Коли справа доходила до того, щоб захистити Каса, Дін відчував силу, він був впевнений у своїх словах. Він ніколи б не дозволив образити Кастіеля, себе – так, але Каса – в жодному разі.
- Це нічого не змінює. І не змінює того факту, що ти трясця спиш з чоловіками! – Джон підвищив голос, зробивши декілька кроків в сторону Діна.
Серце Діна шалено билося, кров пульсувала у вухах. Йому так хотілося зараз закрити Джонові рота та випхати його з квартири, але він не міг. Діну не вистачало сміливості. Дін почав думати про те, як було б добре, якщо б на порозі в цю хвилину з’явився Кас. Однак, ще не минули повні десять хвилин, а ангел був надто пунктуальним. Хоча Дін знав, що міг просто помолитися Кастіелю, і він би враз повернувся додому. Але цього він в жодному разі не зробив би, бо він їй Богу вже доросла людина, котра повинна сама розгрібати свої проблеми. Його думки повторювалися, нічого нового не приходило на розум, і це трохи заганяло його в глухий кут. Дін все ще мовчав. Він стояв на тому самому місці, неначе перетворившись на грецьку статую. Його погляд був опущений на сіру підлогу, та це не заважало йому бачити, як батько підходить до нього.
Нарешті Дін підняв свої зелені очі та подивився на Джона. Тепер вони стояли в метрі один від одного, і Дін міг чітко побачити ненависть та зневагу на обличчі батька. Ніколи і ніхто в житті не міг так сильно ненавидіти Діна, як він сам себе ненавидів, але зараз, здавалося, це місце почесно зайняв Джон. Було відчуття, що перемкнувся якийсь режим, після якого нема шляху назад, просто не існує кнопки «скасувати попередню дію». В очах рідного батька було більше ненависті, аніж в погляді усіх разом взятих істот, на яких приходилося полювати Вінчестерам протягом свого життя.
- На кого ти перетворився? – знову почав говорити Джон. – Я тебе виховував справжнім чоловіком, мужнім та сильним. Я пишався своїм сином, бо ти став мисливцем, ти рятував життя людей, ти повністю мене слухався, на відмінну від Сема. І я знав, що правильно тебе виховую. Звичайно, я не був батьком року, але я бажав для своїх синів тільки кращого.
«Ти зруйнував наші життя. Ти забрав у мене дитинство. Ти звалив на плечі маленькому хлопчику, який залишився без мами, який так хотів любові від батька, ти звалив на мене ВСЕ. Я не міг спати, я не міг їсти, коли ти розповів мені за монстрів. Я був всього лиш дитиною», - думав Дін та мовчав.
- А тепер ким ти став… - продовжував говорити Джон. – На кого ти перетворився? Ти більше не мисливець. Сидиш в цій квартирі, ніби звичайна людина. Маячня! Повна дурість! Ти водишся з надприродними істотами, на яких ми полюємо все своє життя. І ти, трясця, ти… клятий під*р.
Ні, тільки не це слово. Будь-ласка, тільки не воно… Це надто жахливе слово…
- Мовчиш? – Джон дивився на свого сина. – Нічого сказати? Ну я так і знав. Ганчіркою був, ганчіркою і залишився.
- Заткнись! – крикнув Дін, піднявши погляд на батька. Його очі були переповнені сльозами.
- А то що? – спитав Джон. – Поплачеш мені тут?
Дін знову мовчав. Він стискав кулаки так сильно, що кісточки біліли. Здавалося, ось-ось, і він замахнеться і влучить в обличчя Джона. Діну було боляче, йому було нестерпно боляче. Та лякало те, що він також відчував і провину. Десь в глибині душі він вважав, що батько мав сенс. Десь той наляканий хлопчик докоряв себе за все, абсолютно за будь-яку дію та бездію.
- Я би вдарив тебе по носі.
- Чого чекаєш? Давай! – гаркнув Дін.
Нехай тільки батько замахнеться, і від Діна полетить удар у відповідь. Якщо словесно він і не може нічого сказати, то силою відповісти – ще й як відповість.
- Ні, - промовив Джон. – Ти не вартий навіть цього.
Це був не перший раз, коли Дін чув цю фразу від Джона, та щоразу було як вперше. Джон часто говорив подібні речі своєму маленькому сину в дні, коли жахливо пиячив. Найгірше, звичайно, було в перші три роки після смерті Мері, та й потім багато чого не змінилося. З самого дитинства Дін був впевнений, що дійсно не заслуговує ні на що. Бо-ну хто він такий? Хто взагалі придумав, що інші повинні ставитися до тебе якось по-особливому? Навіть рідні люди.
Джон ще раз окинув поглядом Діна та розвернувся, попрямувавши до виходу. Після всього, що трапилося за цей короткий проміжок часу, він вирішив залишити це місце, не озираючись назад. Його більше нічого не тримало в цій квартирі. Власний син став йому мерзенним, і Джон не міг більше дивитися в обличчя Діну. Йому було просто гидко.
Двері захлопнулися, і в квартирі нависла важка тиша. Дін тримався за спинку дивана лівою рукою, його тіло тремтіло, а обличчям бігли тоненькі струмки солоних сліз. Він відчував таку несправедливість. Йому було так боляче. Дін так ненавидів батька. Він так ненавидів себе самого.
З хвилини на хвилину повинен був повернутися Кас, і Дін не хотів, щоб ангел бачив його сльози. Він не хотів, щоб Кас почав хвилюватися через нього. Тим більше Касу нечасто доводилося бачити, як Дін плаче. З того моменту, як вони зізналися один одному в коханні, з того моменту, як вони перемогли, Дін був більшість часу в гарному настрої, він був щасливий. Все йшло так, як тільки можна було мріяти. А до цього, в скрутні дні, в годину повної безнадії, Дін тихо плакав у своїй кімнаті, сховавшись далеко від людських поглядів. І хоча він доволі часто молився Касу зі сльозами на очах, ангел міг тільки чути голос, відчувати біль. Кастіель ніколи не дозволяв собі з’являтися біля Діна та дивитися йому прямо в душу в такі особисті моменти його життя. Звичайно ангел все одно розділяв їх разом з Вінчестером, і Дін прагнув, щоб Кас знав, щоб Кас чув, але він точно не хотів, щоб його бачили, і Кастіель прекрасно це розумів. Він знав Діна надто добре.
Дін сів на диван, витираючи з обличчя сльози. Треба було трохи заспокоїтися та нарешті прийти до тями. Кас би все одно відчув, що щось не так, все одно б дізнався, але хоча б Дін перестав хникати як дитина, що впала в калюжу. Хоча краще сказати, як дитина, яку насварили батьки за «погану поведінку».
– Зберись, трясця, вже, Дін Вінчестер! - думав він.
Він поглянув на годинник, який знаходився на його лівій руці, та впевнився в тому, що минуло вже дев’ять хвилин. Значить, Кас повинен був скоро з’явитися на порозі квартири. Діну вдалося трохи заспокоїтися, і погляд його зелених очей зупинився на картині, що висіла на стіні, напроти дивану. Він вирішив втонути очами в пейзажі, аби трохи відволіктися від реальності. Мальовнича галявина десь посеред лісу зустрічає новий день. Тиша, краса та вічність. Картина була ніби жива. Здавалося, що ось-ось листя почне шарудіти, заспівають пташки та засвистить могутній вітер. Треба віддати належне Сему, бо саме він подарував це полотно Діну та Касу, коли був у них на новосіллі. Сем був ще тим батаном і в мистецтві звичайно теж розбирався непогано. І зараз Дін був вдячний молодшому братові за такий подарунок, бо картина і справді зачаровувала, ніби ти стояв посеред лісової галявини, вдалині від шумного задушливого міста зі злими людьми на вулицях.
Тим часом Кастіель вже встиг купити пиріг в невеличкому продуктовому магазинчику, що знаходився в сусідньому будинку неподалік. У них завжди були пироги, ніби вони знали, що поруч мешкає Дін Вінчестер, ніби знали, скільки грошей вони можуть заробити тільки на цьому. Напевне ніхто не брав так часто цей вид випічки, як це робили Кас та Дін, і навіть продавці вже звикли. І цей раз був не винятком. Кастіель був впевненим, що зможе підняти настрій Діну, тим паче треба було купити щось до чаю, раз в їх домі з’явився непроханий гість. Ким би він там не був, Кас все одно вважав, що треба пригостити Джона та знайти спільну з ним мову. До кожної людини можна знайти підхід, саме так думав Кас. Ну майже до кожної. Кастіель мав змогу спостерігати за людством протягом тисячоліть, він бачив війни, бачив катастрофи, та хоч більш-менш розуміти людей він почав тільки після знайомства з Вінчестерами, до цього Кас теж помічав деякі тенденції. Наприклад, ще з початку він знав, що людськими слабкостями є гроші, їжа та влада. Ну і звичайно кохання і все в цьому роді, чого Кас довго не міг втямити. Як можна щось відчувати до іншої людини настільки сильно, що ти готовий гори згорнути, лягти тілом? Ні, тоді ще Кастіель, воїн Небес, цього не розумів. Та все змінилося, змінилося, коли він доторкнувся до душі чоловіка, такого сильного і такого слабкого одночасно, такого чуйного, люблячого та безкорисного.
Кас підійшов до під’їзду та почав шукати в кармані ключі. Раптом двері відчинилися, і показався Джон. Він був розлюченим. Не помітивши перед собою Кастіеля, Джон попрямував до автівки. Минуло секунд тридцять, і Вінчестера та темного форда більше не було поруч з будинком. Він звик так швидко, як і з’явився. Здавалося, що він взагалі тут ніколи і не з’являвся, і це був просто невдалий сон.
Кас піднявся сходами на четвертий поверх. Навіть за ці недовгі хвилини, коли він був на вулиці, ангел встиг скучити за Діном. І зараз розум та серце Кастіеля були наповнені бажанням побачити Діна та одночасно хвилюванням за нього. Кас не зрозумів, чому Джон вихором щез, і взагалі яка могла бути причина його неприязні та агресії. Доволі дивна поведінка батька, який через стільки часу побачив свого рідного сина.
Двері були відчинені, тому дзвонити не прийшлось. Через секунду Кас стояв на порозі квартири, тримаючи в руках коробку з пирогом. Він провернув замок два рази та одразу кинув погляд на Діна. Вінчестер сидів на дивані, а очі його роздивлялися протилежну стіну. Кас повернув голову вліво, аби зрозуміти, на що дивиться Дін. То була картина. Витвір людського мистецтва. Кастіель нахмурив брови і знову поглянув на Діна.
- Тільки-но бачив, як твій батько сідає в автомобіль та миттю уїжджає. Щось трапилося?
- Ні.
- Діне, все гаразд?
- Так, все супер, - голос Діна був доволі спокійний. Він промовляв цю фразу навіть в найтяжчі моменти життя, він навчився казати протилежне від того, що насправді відчуває. Він звик до цього.
- Чому тоді ти зараз не можеш відірвати погляд від цієї картини, яку подарував нам Сем? Пам’ятаю, як ти казав, що тобі вона не подобається та що у Сема взагалі немає смаку та фантазії на нормальні подарунки, - промовив Кас, звузивши трохи очі.
- Я змінив свою думку, - відповів Дін, знизавши плечима.
- Дін… якщо щось…
- Кас! – Дін не дозволив ангелу далі продовжити речення. Нарешті він перестав дивитися на картину та поглянув на Кастіеля, який все ще стояв в коридорі, тримаючи в руках пиріг.
Кас розумів, що Дін поки не хоче говорити про це, а може й взагалі не захоче. І це повністю було його право. Кастіель ніколи не давив, ніколи не промовляв слів, які б Дін в житті не захотів почути. Надто сильний зв’язок був між ним, щоб Кас не відчував цього. Іноді тиша була найкращим варіантом, а м’яка усмішка – цілющим засобом. Та Дін все одно майже завжди відкривався Касові, просто йому потрібен був на це час. Як би він не мав звички закриватися в собі, уникати розмов про свої почуття, біля Каса все змінювалося. Дін довіряв йому так, як не довіряв нікому в цьому житті, ні Сему, ні собі самому. Справа тільки часу.
- Я купив пиріг, - нарешті промовив Кас. Він роззувся та поклав пакет на стіл.
Очі Діна далі продовжили розглядати картину, ніби шукаючи відповідь на свої думки, або якусь пораду – взагалі-то будь-що. Та все ж таки він не зміг довго витримати, і через мить в його зіницях уже відображався Кас в своєму плащі, стрункий, красивий та схвильований. Погляд був направлений в самісінькі очі Кастіеля, такі блакитні, такі неймовірно чарівні. Ангел неначе знав, коли саме Дін погляне на нього, тому і вийшло, що в цей момент кожен з них тонув в очах один одного, а тиша стала їхнім головним союзником, хоча й ненадовго. У погляді Діна був смуток, але з якою ж ніжністю він дивився на Каса, від неї перехоплювало дух, виникало тепле відчуття в животі. Минуло може хвилини три, та здавалося, що пройшли години, роки та століття. Загалом Дін не міг витримати довгого зорового контакту, але зараз це був саме Кас, хто вирішив відвести очі.
- Дай мені декілька хвилин передягтися, та я зроблю чай тобі до пирога, - сказав Кас, попрямувавши до спальні.
Дін почав ніби потрохи приходити в себе, а коли почув, з якою турботою Кас промовив слова, взагалі усміхнувся.
- Та який там чай. Якось слабенько. Може краще коньяку вип’ємо чи щось типу такого. У нас ще є, до речі, - відповів Дін, шукаючи очима полицю, що висіла над плитою.
- Дін, - почувся голос ангела з сусідньої кімнати. Потім мовчання, і десь через хвилину Кас показався в домашньому одязі з трохи скуйовдженим волоссям.
Дін подивився на Касову сіру футболку, потім підняв погляд на його обличчя. Він був так радий бачити ангела тут і зараз, такого справжнього та свого. Кас здавався таким крихітним, таким милим. «Неначе кошеня, - подумав Дін». Він ледь помітно усміхнувся, і на його вкритому веснянками обличчі показалися ямочки. Кас одразу це помітив, і на його вустах теж з’явилася легка усмішка. Вони могли ось так просто безмовно усміхатися один одному, і жодні слова не потрібні були. У такі моменти здавалося зі сторони, що вони звичайні два підлітки, котрі не можуть зізнатися в коханні або запросити один одного на випускний, натомість ведуть безсловесні діалоги, кидають тихі іскри своїх почуттів.
Кас попрямував до кухонного столу, аби розпакувати пиріг та порізати його невеликими шматочками. Та перед тим, як це зробити, він заглянув на верхню поличку, потягнувшись рукою за пляшкою коньяку. Дійсно, ще щось залишилося. Кас поставив фляжку на стіл.
- Ну добре, доп’ємо тоді коньяк, - нарешті тиша згасла, і почувся приємний голос ангела.
- Чого він там ото лежить собі, в самотності, - промовив Дін. – Треба випити та й забути.
- Ну не думаю, що він самотній, бо у пляшки нема душі, тому відчувати самотність не може ні коньяк, ні пляшка, - нахмуривши брови, швидко відповів Кас. Він подивився на пляшку, ніби точно впевнитися в своїх словах.
- Навіть бездушні можуть бути самотніми, - вирвалося з вуст Діна. Повна нісенітниця, подумав він. Але він був надто втомлений, щоб обдумувати кожне слово та й взагалі мати якісь ясні думки.
- Гадаєш? – спитав Кас. Він серйозно почав обдумувати слова Діна. Кас бачив біль в його очах, він відчував це, але Дін дав зрозуміти, що поки не готовий, поки не хоче нічого розповідати. Ангел вирішив просто підігрувати Діну. – Думаю, ти правий, - відповів він.
- Ну звичайно я правий, - сказав Дін, закотивши очі та посміхнувшись. – Я завжди правий.
- Дін, - Кас кинув на нього пильний погляд.
- Ну добре… може, й не завжди, - Дін знизав плечами. Кас усміхнувся, опустивши погляд на стіл, де лежав пиріг та стояла пляшка спиртного.
Дін так і сидів на дивані, не змінивши за весь цей час свого положення. Він відчув холод в ногах, коли нарешті вирішив здвинутися трохи з місця. Дін зігнув ноги в коліна, торкнувшись ступнями м’якого бархату канапи. Він слідкував за тим, як Кас повільно нарізає пиріг, як викладає шматочки на велику бірюзову тарілку, як відкриває пляшку та наливає в два стакани алкогольний напій. Дін дивився на його руки, на його пом’яту домашню футболку, потім на його вуста, такі солодкі. Далі його погляд зупинився на очах, точніше зараз їх ховали вії, бо Кас дивився вниз. Усе в ньому було ідеальним, таким прекрасним, неземним. Дін був готовий віддати все в світі, аби дивитися вічність на Каса, аби просто бути поруч з ним. Він його кохав. Він кохав його так сильно, що було навіть страшно від цього. Було страшно мати такі сильні почуття. «Чортів ти Джон, чи ти не розумієш, - Дін думками звертався до свого батька: - чи ти справді не розумієш, що це не змінити. Жодна жахлива фраза, жодне слово, навіть жоден удар кулаком не змінить цього. І я не можу не любити Каса, дідько, я не можу більше прикидатися тим, ким я не є. Чи це справді так важко зрозуміти… Ти ж, дідько, був закоханий, ти ж знаєш, що це…» Дін відчував суміш емоцій, думками все ще вертаючись до ситуації з Джоном.
- Дін, - почувся голос Каса поруч. Він стояв біля дивану, тримаючи в руках два стакани з коньяком. Тарілку з пирогом він вже встиг покласти на журнальний столик, що стояв поруч.
Дін одразу ж винирнув зі своїх думок, почувши Каса. Він навіть і не помітив, як ангел опинився перед ним. Тільки-но ж стояв біля кухонного столу. Усе ця ангельська натура. Кас сів поруч з Діном та протягнув йому стакан. Дін подивився на коньяк, на тонкі пальці Каса та на відображення в склі. Він взяв напій, одразу ж доторкнувшись губами до палаючою рідини. На вустах залишився солодко-терпкий присмак, а тілом пробігла іскра алкоголю. Трохи зігріло, але напруженість все ще існувала. Дін знову підніс до вуст стакан, аби зробити другий ковток. Йому хотілося хоч трошечки оп’яніти, хоч трохи відчувати свободу від думок.
- Діне? – почувся голос Каса. – Є ще пиріг.
Кас вирішив нагадати Діну, що приніс йому шматочок його улюбленого пирога, бо здавалося, що після першого ковтка коньяку Дін зовсім забувся. Йому було тяжко на душі, і він хотів швидше позбутися цього вантажу, а алкоголь міг допомогти. Звичайно, що тільки на деякий час і тільки трохи. Проблеми так не вирішуються, він розумів це.
- Так, звісно, - відповів Дін, потягнувшись за пирогом. Його улюблений. Це один з найкращих витворів людства, Дін завжди так казав.
Він повільно з’їв шматочок та допив стакан коньяку. Було дуже смачно, як і завжди, але в цей вечір навіть пиріг мав присмак гіркоти. Дін не міг щось їсти, їжа просто не лізла до рота. Він награно усміхнувся Касу, показавши великий палець до гори. Все супер. Взагалі ж було все супер. Нічого не трапилося. Звичайний щасливий день. Дін подивився на Каса, який весь цей час не зводив погляду з нього. Кас виглядав занепокоєно, він усе відчував, усе бачив. Його стакан був ще повний, і здавалося, він і не збирався пити.
- Не хочеш? – спитав Дін, поглядом вказавши на коньяк. – Віддай тоді мені.
- Дін… - тихо промив Кас. – Ти впевнений?
- Цілком. Ну-бо один стакан – це взагалі що? Ніщо. Мені б зараз пляшку, дві…
Кас звів брови та з хвилину думав, що відповісти. Потім він безмовно протягнув Діну коньяк, поклавши руку на його плече. Він притягнув Діна до себе, аби обійняти. Дін поринув в обійми, стакан усе ще був у нього в правій руці. Осушивши його, він звільнив руку та поклав її Касові на живіт. Дін закрив очі. Було тихо. За вікном уже давно потемніло, а людські голоси доносилися все рідше та рідше. Єдиним світлом в кімнаті була лампа біля кухонного столу та вуличний ліхтар, що відбивався в шибці.
Минуло десять хвилин, і стало чутно, як Дін тихенько сопить. Він заснув, тримаючись за Каса, заснув в його обіймах. Кас повільно перемістив Діна, поклавши його вздовж дивану, та ліг поруч. Він поцілував Діна в чоло та знову обійняв. Ранок вечора мудріший. Завтра Діну стане легше, і Кас йому допоможе. Так, Кас забере його страждання.