Work Text:
І.
Перевтома – річ страшна, але для них неминуча. Що ж, коли тобі доводиться працювати, намагатись більш-менш вчитися, постійно репетирувати й виступати з гуртом (а дехто з вас з двома) та й ще між усім цим знаходити час на друзів, сім'ю та один одного, випадково заснути у будь-якому слушному і не слушному місці було б зовсім не дивно. Тому це й трапляється.
Варто лише Харукі та Акіхіко вийти зі студії на пару хвилин покурити, як двоє молодших заколисані напівтишею, засинають.
Так і на цей раз: хлопці солодко дрімають, притулившись у куточку. Червоний Гібсон Мафую мирно лежить на його стегнах, поки гітара Уе сумно валяється осторонь. Навколо розкидана купа папірців на яких доволі кривим почерком написано щось схоже на нову пісню, а по краях видніються кумедні маленькі малюнки, здається, песиків.
Як шкода, що доведеться їх розбудити.
II.
Був кінець насиченого тижня і на цей раз місце їхнього виступу знаходилось дійсно далеко. Вони добряче попрацювали й тому ледь допленталися до потяга.
Дороги лишилося ще десь на хвилин сорок, вагон майже порожній, ритмічно погойдується, розмиваючи вогні міста, а Мафую і Ріцука.... Сплять.
Здається, досить міцно, при цьому зціпивши руки з дурненькими пластмасовими каблучками на мізинцях. Коли тільки встигли їх купити?
А старші й самі б заснули, та хоч хтось тут має хоч трохи пам'ятати про відповідальність.
— Наші діти такі милі, – раптом говорить Акіхіко, ковзаючи на місці.
— Наші діти? – перепитує Харукі, не зовсім довіряючи своєму сонному мозку.
— Ой, не чіпляйся до слів...
III.
Сьогодні в Ґівен має бути пізня репетиція.
Зазвичай навіть у такий час Мафую з Уе приходили першими, проте цього разу раніше прийшов Харукі, ще хвилин десять чекав Кадзі, але від молодших ні духу. Крім того, з жодним з них ніяк не виходило зв'язатися.
І ось, після приблизно пів години марних зусиль, Акіхіко зрозумів, що ситуація доводить їх до крайнощів. Доведеться писати Яойї.
Прийшовши також до висновку, що краще, щоб це зробив все ж таки Харукі, вони надіслали повідомлення, і вирішили все-таки трохи порепетирувати. (Гроші як-не-як сплачені.) Коли спливло ще двадцять хвилин, надійшла відповідь.
«Можете їх не чекати.» – йшлось у повідомленні, а нижче було прикріплене фото. На ньому Ріцука, зручно вмостився в ліжку, одну руку підклавши під голову, а другу пустивши в волосся Мафую, що своєю чергою використовував його як подушку. Поряд валялися телефони й кілька зім'ятих листочків.
— Знаєш, ти мав рацію. Наші діти дійсно милі.