Work Text:
Албус та Геллерт.
Албус та Геллерт були друзями. Навіть більше ніж друзями. Найкращими друзями. Майже братами. Більше ніж брати. Але не коханцями.
Вони ніколи не напишуть як він любив його обійми. Як він млів від тепла його руки у своїй. Як той цілував губи іншого. Як він вимальовував уявні візерунки у нього на спині. Як вони крадькома цілувалися, поки Аберфорс їх не бачив. Як вони прокрадалися через вікна один до одного вночі. Загалом то був Геллерт, але то вже деталі.
А міністерство таким не цікавиться. Вони будуть казати, що вони були лише знайомі. Ну колись спілкувались. А так, то Великий Дамблдор переміг Злого Ґріндельвальда. Напишуть, як він мужньо вистояв проти найсильнішого темного мага у світі та запроторив його у Нурменгард. Але змовчать про те, що Геллерт здався.
Ну, як здався. Звичайно він боровся. Він був рівнею Албусу та навіть мав бузинову паличку. Але після того, як Албус сказав, що він його більше не кохає, битва якось втратила сенс. Звичайно, він міг продовжувати боротьбу. Але навіщо? Майже всі його прихильники зрадили його. Так, навіть з тими, хто з ним залишився, він міг й надалі намагатися захопити владу у міністерстві. Але в той момент, щось всередині нього зламалося.
Його зламали. Він навіть не намагався пручатися, коли його заколочували в кайданки. Потім у всіх газетах було, що Албус Дамблдор настільки залякав його, що той зрозумів свої помилки. Албус звичайно не давав ніяких коментарів чи інтерв'ю. Тільки коли прибули члени міністерства, щоб забрати Ґеллерта (вони як завжди спізнилися у найвідповідальніший момент), він мовив:
«Для загального блага», - ці слова були дорогі для обох задовго до того, але зараз вони звучали не так.
Албус почувався винним. Звичайно він почувався винним. Як тут не почуватися винним, коли ти і є винен у довічному ув'язненні.. Друга? Коханця? Колишнього коханця? Він не знає. Та й в тому, що якби не він привів Геллерта в дім Дамблдорів того літа, Аріана була б жива. Та й в тому, що порушив клятву разом знайти всі смертельні реліквії. Та й в тому, що він допустив те, ким став Геллерт. Не його провина, звичайно. Та й почувався він винним не тільки через це.
Почувався він винним через те, що сказав. Що не кохає його. Хоча він очевидно не кохає його. Вони ж вороги. Але в дзеркалі яцрес він досі бачить його.
Бачить їх двох. Щасливих разом. Навіть без смертельних реліквій. Навіть без слави, котру вони так шукали. А Геллерт не постав проти міністерства. Аріана була живою. Аберфос змирився з нестерпним для нього Геллертом. А Геллерт з нестерпним для нього Аберфосом.
Він почувався винним через те, що коли він вимовив ці слова, Геллерт закляк. Не здався, проте вже й не боровся. І той біль в його очах. Біль зрадженої людини. В останній раз, коли вони бачилися, Албус сказав:
«Я кохав тебе», - й навіть тоді це не звучало як вирок. В них ще є час. Ще можна щось виправити. Проте.. Можливо Геллерт обманював сам себе весь час..?
Звичайно він обманював себе. Ще тоді Дамблдор ясно висловився. Але від цього боліти менше не стане.
«Чи хоча б раз думав він про мене весь той час.. Чи колись ще подумає..» - гадали обоє в той день.