Work Text:
Ми ним заволодіємо.
Ікла пробивають шкіру та м’язи легко, але застрягають, впираючись у кістку.
— Все скінчилось.
Ні. Ні! Все тільки почалось. Крові у пащі так багато, що вона густо стікає до горла і ллється на землю.
— Все добре .
Так. Все буде добре. Буде добре, коли товсті кістки нарешті захрумтять на зубах, коли ще тепле сире м’ясо ляже на дно шлунку.
Ми голодні.
— Я поруч .
Вимушено . Ми його тримаємо міцно і не дамо здобичі втекти. Здобич сильна, і ця сила збуджує ще більше, змушує поступово бурлити зсередини злобою та бажанням відібрати назад першість.
— Ти у безпеці тепер.
А ти - ні. Ми тебе пошматуємо. Розірвемо на шматки. Розтягнемо твої залишки по лісу, що жоден дуб не зможе прорости.
— Пилипе , слухай мій голос.
Пилипе? Пилипа більше немає. Він десь там, у підсвідомості. Слабкий. Дурний. Скрючився на підлозі за виламаними зубами колишньої клітки та обіймає себе за плечі, і тремтить, і плаче.
— Ми впораємось разом.
Так. Ми впораємось. Ми заберемо його собі, вип’ємо його кров, висмокчемо кістковий мозок, розгриземо м’язи.
Слина тече по пробитому іклами передпліччю і капає на землю разом з кров’ю.
— Я тебе тримаю.
Хто кого тримає. Зараз саме цей нахаба у пащі вовка. Тільки вовчі ребра хруснуть та тріщать від ваги чужого тіла зверху. І горлянку стискає могутня рука.
Недостатньо могутня.
— Ти з нас найсильніший. Найрозумніший.
Немає більше ніяких «ти».
Є лише ми. Одне ціле. Могутнє. Велике. Сильне. Жадібне.
А нахаба не замовкає. Його слова вклинюються у розум, як тупе лезо старої сокири - у черепну коробку.
Не розбиває, але шматує. Пускає блискавки-тріщинки. Голова болить. Пилип плаче. Десь там. Дуже глибоко.
— Це ж не ти. Ти не такий. Пилипе, ти розумний та стриманий.
Пилипа більше немає.
Він слабкий і немічний, але він впізнає голос. І закриває вуха руками. І хнючить, як маленька дитина, бо де ж він розумний, якщо зірвався. Де ж він стриманий, якщо не втримав звіра.
— Ти впораєшся. Я в тебе вірю.
У Пилипа вже давно ніхто не вірив. Учитель загинув, і жодна жива душа більше не знала про це пухнасте жахіття із кровожерливими жовтими очима.
А Ярема тепер знав.
І досі не встромив срібного ножа у серце, але тримав.
Сильною і не тремтячою рукою. Тримав.
Сокира його слів нарешті прорубала кістку і дісталась мозку.
Пилип несміливо потягнувся до світла у цих тріщинах.