Work Text:
Кріс закопувався у рутину, як той кріт. Не найгірша робота, не найгірше житло, не найгірший час – чого ще бажати? Кожного ранку він варив собі не найкращу каву, снідав не найкращим своїм сніданком та розпочинав свій черговий не найкращий день. Головне ж, що все стабільно, чи не так? У стабільності – спокій, у спокої – відсутність тривоги. Кріс ліпив на обличчі емоції, витягував ту посмішку, що здавалась усім щирою. Він добре навчився вдавати, що йому не байдуже.
Що йому не байдуже, що вдягнути та чи буде у нього завтра. Що йому не байдуже на черговий вибрик керівництва на роботі та чи не зіб'є його вантажівка дорогою додому. Кріс почувався маріонеткою, що у чиїхось вправних пальцях відігравала наповнене живе життя. Чия рука керувала ним він не знав, але цього разу він навіть не вдавав, що йому не байдуже.
Сонце тонуло за горизонтом, захлинаючись темрявою. Кріса більше не чіпляли мальовничі заходи, що заливали будинки карміном. Він прямував додому з роботи, щоб повечеряти, звікувати час у спортзалі та забутись сном без сновидінь. Холодні світанки цілували світ жовтим блиском, але юнак більше не думав колись їх зустрічати. Він вставав по будильнику, встановленому на нерівний час, варив не найгіршу каву, готував не найгірший сніданок та йшов на свою не найгіршу роботу, де він був не найгіршим працівником.
Колись Кріс рвався змінити світ. Колись він відчайдушно бився за справедливість, палко кохав та несамовито ненавидів. Коли тобі трохи за двадцять, важко стримати амбіції у вузді. Ти рвешся в бій, хочеш розбити стару скелю, сточити в нуль та збудувати щось нове. А потім життя збиває з тебе пиху. Повільно, по-садистськи смакуючи це задоволення. Ти оступаєшся раз, потім двічі, а от вже не помічаєш, як летиш за обрій у безодню. Інколи життя дає тобі часу на примарне відновлення. Кріс не любив ці миті спокою, він знав, що згодом життя вдарить сильніше по ледь пожовтілому синцю.
А ще Кріс не любив лишатись наодинці. Набагато ліпше було гомоніти з колегами про погоду, курс валют та ще якесь безглузде лайно. Дзвеніти, наче порожня бляшанка. Бо лишившись на самоті, Кріс болісно відчував, що він дійсно порожній, як та клята бляшанка. Амбіції захлинулись рутиною, бажання знести скелю з усього маху жалюгідно розбилось об неї, як випадково впущене на підлогу яйце.
Кріс відчував, що не мав права скаржитись. Він лише втратив жагу до змін, тоді як хтось інший страждав кожен день від спраги, голоду, спеки чи холоду. Хіба він має право говорити в голос про те, що випадково загубив сенс життя перед обідом кілька років тому, як гублять резинку для волосся чи телефон? Все, що йому лишилось – це закопані рутиною спогади, від яких він тікав та заривався глибше, аби тільки не думати про те, що він міг чогось досягти. Міг ненавидіти. Міг кохати.
Він здався. Виміняв біль розбитого серця на оманливий спокій самотності. Продав гарячі амбіції за посередню стабільність.
Таким його знайшов Джісон. Він влаштувався помічником режисера у тому ж театрі, де Кріс працював актором. Джісон не розумів, що привернуло його увагу у цьому хлопцеві. Кріс не вирізнявся талантом, не хапав зірок з неба та не просив великих ролей. Хан вдивлявся в глибокі очі, що визирали з-під білявих кучерів, та шукав сенс під штучною порожнечею, як шукають друге дно у шухляді старого столу.
Кріс тікав від нього, наче від полум'я. Він помічав у Джісоні минулого себе, що горів, прагнув, жив. Він фонтанував ідеями, горів справедливістю та, вочевидь, жив своє перше життя. Його напору ледь витримували товсті стіни театру, порослі чутками. Юнак стикався з неповороткістю акторів та неохочими до новаторства режисерами, але вперто стояв на своєму.
Кріс заздрив. Він обростав панциром з цинізму та саркастичної самоіронії, коли доводилось працювати з цим хлопчиськом. Інколи він відверто хамив Ханові, а у відповідь незмінно отримував найбільш сліпучу у світі усмішку. У цьому й був весь Хан. Юнак не сумував, помічаючи, що його серйозно не сприймають, він уперто стояв на своєму. А Кріс йому заздрив.
Вони ніколи не говорили про погоду чи курс валют. Певно, вони б не заговорили один з одним ніколи, якби не Джісон. Звісно, причина завжди була у ньому.
– Ти поганий актор, – якось видав він, коли хлопці, попрощавшись з охороною, разом вийшли за територію театру. Джісон ув'язався за Чаном, наче приставуча собачка.
– Добре, – погодився Кріс. Його найменше за все на світі хвилювало, що думають про його здібності.
Джісон не міг лишити все ось так.
– Ти чув, що я сказав?
– У мене немає проблем зі слухом.
Хан вилетів вперед та загородив Чанові дорогу:
– Що з тобою не так?
Кріс загальмував на мить, але лише для того, щоб обійти фігуру, що стала на заваді, міцніше кутаючись у тонкий шарф. Ця пізня осінь здавалась холоднішою за всі попередні.
І все було б добре, якби Джісон здався, облишив його та не ліз силоміць під щільний панцир Чана, який той старанно виростив навколо себе. Все було б добре, якби Хан у розхристаній куртці, зі скуйовдженим каштановим волоссям та сонячною усмішкою не вчепився крижаними пальцями у чужу, так само крижану, руку.
Кріс нарешті підняв до нього очі.
– Що ти хочеш від мене?
– Я хочу запросити тебе на каву.
– Я не п'ю каву, – збрехав, звісно.
– Тоді на чай.
– І чай не п'ю.
– Ти зануда.
– А ти – заноза.
Місце доторку двох рук нагрівалось. Чанові вверх до плеча побігли сироти. Він вдивлявся у чужу долоню з облупленим чорним лаком на нігтях і нічого не відчував усередині. Джісон терпляче чекав та не відпускав руки, а Кріс добре знав, що не зможе нічого дати цьому юнакові. Доторк до власної порожнечі поруч із живим полум'ям обпікав холодом.
Кріс першим прибрав руку.
– Не треба, будь ласка.
– Чому? – цей цуценячий погляд робив йому зле.
Тому що як би добре не було, врешті решт все закінчиться погано. Не існує хеппі-ендів та довго і щасливо, не існує взаємности, турботи та сенсу прокидатись кожного ранку.
– Просто не треба.
Цього вечора вони розійшлись кожен своїм шляхом і Кріс наївно мріяв, що на цьому їхня позаробоча взаємодія завершиться. Він помилився. Джісон від когось з колег дістав його номер. Він писав рідко, зазвичай щось неочікуване посеред ночі та абсолютно безглузде, на кшталт «ти знав, що скло – це рідина?». Кріс читав повідомлення на ранок перед роботою, лишаючи їх без відповіді. Хан не напирав, але і не давав спокою. Інколи він став проводжати Чана додому, але незмінно за квартал прощався та йшов власним шляхом.
Кріс терпляче чекав, коли той опустить руки. Рано чи пізно він мусив.
Ти знав, що леви серед
усіх хижаків володіють найменшим
серцем відносно пропорцій
свого тіла?
Я знаю тільки, що
насправді леви дуже ліниві
Кріс не знав, що Джісон по ту сторону екрану ледь не впустив телефон, коли вперше побачив відповідь на своє чергове безглузде повідомлення. Якісь абсолютно дурні рандомні факти змусили Кріса згадати, що в дитинстві він обожнював документалки про тварин. І, мабуть, вперше він лягав після опівночі, бо знайшов фільм про медуз. Не втримався, скинув Ханові посилання, і весь наступний день спостерігав за пом'ятим невиспаним обличчям Джісона. Втім, Хан не скаржився.
А десь через тиждень він підсів до Кріса на обіді та простягнув два квитки синього кольору.
– Що це? – не зрозумів Чан, бігаючи очима від квитків до Ханового обличчя та назад, не встигаючи сконцентруватись на жовтих літерах та блискучих карих очах.
– Пішли в океанаріум?
Кріс припинив жувати.
– Чому ти мене кличеш?
– Я хочу провести з тобою час.
Десь мозок Кріса все ж таки заклинило. Він дивився на сині папірці у пальцях з там самим чорним лаком на нігтях та розумів, що його рутина просто зараз тріщить по швах.
Це відчувалось, як небезпека. Чан з-під лоба переляканим кошеням втупився поглядом у блискучі очі Джісона. От-от і хижо вишкіриться на цей сонячний промінь, що раптово пробрався крізь колючий дріт, дбайливо розставлений по периметру.
– Не треба.
– Від однієї зустрічі нічого не трапиться, – це благання у голосі розчулило б найтвердішу скелю, якою Чан, вочевидь, точно не був.
Кортіло посперечатись, що трапиться. Що саме після таких неочікуваних зустрічей і починаються безсонні ночі, нічні повідомлення та побажання доброго ранку. Кріс волів би мати достатньо сили, щоб обірвати бур'ян чогось живого ще в зародку, обробити всіма відомими засобами, щоб попередити їхню появу у майбутньому. Він дивився у ці цуценячі очі та розумів, що не може, просто не може бути жорстоким до Джісона.
І океанаріум виявляється чудовий. Він ховає обличчя від камери кожен раз, як Хан намагається зробити світлину на пам'ять, а потім фотографує Джісона на тлі синьої води з кольоровими блискучими рибками за товстим склом. Пломбір посеред січня пізнього вечора смакує найкраще з горнятком дешевої нудотно-солодкої кави, і крижана долоня так приємно лягає у чужу, таку ж крижану, з обдертим чорним лаком на нігтях.
Як Чан не старався видирати бур'ян із корінням, раз у раз настирливі квіти проростали наново, набирали важкі бутони, наче гідра, якій відсікли голову та на місці якої миттю з'являється дві нові. Крісову порожнечу, яку він так трепетно оберігав, заплітало килимом ароматного дикого в'юнка, він захлинався, одурманений пилком. Він хотів утекти.
І він майже це зробив, якби неочікувано Джісона не звільнили. Це не було приголомшливою новиною. Звісно, його терпіти не могли. Він був не лише особистою скалкою Кріса, він заважав буквально всім, порушуючи спокій старого болота гострими ідеями та жагою до справедливости. Юнак був пригнічений, але Чан не помічав у його очах відчаю, коли допомагав забирати речі з театру. Джісон вперше запросив його до себе, посилаючись на те, що Кріс йому допоміг і він не може просто відправити його додому. Цю стару холостяцьку квартиру Чан знаходить на диво затишною. Варить їм обом каву, наплювавши на пізню годину, і раптово лишається на ніч. Джісон спить на незручному кухонному дивані та посеред ночі проситься примоститись поруч із гостем, обіцяючи не стягувати на себе ковдру. А зранку Хан відчуває м'який поцілунок на куточку своїх губ та підривається, як ошпарений. А Кріс знову наляканий. Він тікає та не розмовляє з Джісоном ще два тижні, поки той не зустрічає його з роботи ввечері п'ятниці.
Сніг дзвінко хрустить під черевиками, Хан безтурботно теревенить про те, що стажується у новому театрі. Кріс всю дорогу мовчить. Він думає лише про те, чому того ранку дурман, що розрісся всередині, заглушив його здоровий розум. Він не помічає, що вони зупинились, а Джісон мовчки дивиться на нього от уже з кілька хвилин.
– Що? – Чан кліпнув двічі, фокусуючись на карих очах перед собою.
Сніг засипав за комір та заліплював вії. Каштанове волосся Хана було кумедно засіяне білою пухнастою шапкою. Кріс мимоволі подумав, що юнак може застудитись, якщо продовжить у таку погоду ходити у розстібнутій куртці.
– Я тобі подобаюсь, – Хан явно повторює це не вперше, терпляче очікуючи, поки до Кріса дійде значення фрази.
Мозок Чана точно десь закоротило. Він здивовано округлив очі, а потім тепло всміхнувся, як усміхаються дітям, коли ті роблять елементарні помилки в арифметиці.
– Хані, вже пізно, завтра на роботу, – Кріс мотнув головою, струшуючи сніг з кучерявого чуба.
– А ти подобаєшся мені.
У цьому був весь Джісон. Він ніколи не здавався.
– Хані, будь ласка, – прозвучало якось зовсім жалібно. Кріс ховав руки в кишенях та очі під вологим від снігу чубом.
– Крісе.
Хан любив зиму за те, що рано темніло, любив холодний сніг, що залітав за комір та викликав сироти, любив колючий мороз, що кусав щоки та кінчик носа. Хан любив зиму за те, що вона відкрила йому Кріса.
Джісон простягнув відкриту долоню. Лапаті сніжинки опускались на холодну шкіру та одразу танули, перетворюючись на прозорі крапельки. Кріс хотів утекти, хотів відштовхнути, хотів нахамити, як він умів, закопатись у рідну задушливу рутину та забути у ній справжнього себе. Він підняв очі та стикнувся із теплим, безперечно, закоханим поглядом. Кріс просто не міг йому відмовити.
Він відчув холодну вологу, що лишили по собі сніжинки, коли взяв чужу долоню у свою та міцно переплів пальці. Можливо, колись він про це пошкодує. Можливо, колись він остаточно зламається. Втім, зараз Кріс відчував, що його порожнеча зовсім не порожня.