Work Text:
Ньют вирушає до Мельбурну прямо перед аврорським завданням, тому Персіваль навіть плекає надію якнайдовше відтягти момент розкриття та якнайкраще попіклуватись про їхнього нового співмешканця перед поверненням.
У нього нічого не виходить.
З ним грає злий жарт самовпевненість, співмірна хіба що з пихою юності, абсолютно недопустима для його віку. Роки догляду за різноманітними магічними тваринами та стосунки з магозоологом чомусь впевнюють його в достатній кваліфікації, аби піклуватись про створіння, навіть існування якого невідоме для більшої частини магічного суспільства.
Але по-іншому Персіваль не може.
Коли яскраві шатра магічного цирку для збочених фріків загорається полум’ям від невдало кинутого в сутичці закляття, а затримані злочинці вже звиваються в путах на траві, аврори виводять цілу вервечку знесилених, скривджених тварин з кліток. Майже всі вони чиясь власність, вкрадені та скривджені, але скоро повернуться до своїх законних власників. Всі, крім одного.
Погляд Персіваля спотикається об скупчення довгих темних кінцівок, що злякано причаїлось в дальньому кутку клітки, тільки бліді очі блищать в світлі палички. Він обережно ступає по ледве встеленій соломою та екскрементами підлозі, намагаючись не налякати, проте навіть від скрипу черевик та наближення його темного силуету крихітний фестрал заходиться дрижаками, намагається відповзти, сильніше втискаючись в товсті сталеві прути.
Аврори знаходять записи про фестрала в недбало складеному самими злочинцями реєстрі тварин, ледве врятувавши папірці від чарів самознищення: матір малого витягли з шотландських лісів всього декілька місяців тому, але покидькам вистачило і цього для свого «дресирування».
— Ну, то його того, в архів? Запишемо в секцію доказів, на скликаннях бу… — Лімус ковтає слова, побачивши погляд Персіваля.
— Ну звичайно, давай-но посадимо тварину в коробку і відправимо в темний архів на довгі тижні до першого слухання, їй там буде чудово. Можливо, ще твоїх дітей на сусідню поличку посадимо, га?
Лімус не відповідає, але бурі плями в нього на щоках красномовніші за будь-які слова.
Ото ж бо й воно.
Діти залишаються вдома, а фестрала Персіваль забирає в свої апартаменти, переступивши пару пунктів в законах про перевищення повноважень. (Ніби його то турбує.)
Спочатку він планує втихомирити крихітку слабким заспокоюючим закляттям, законодавством дозволеним для застосування на будь-якому магічному виді (а у деяких не надто етичних відьомських журналах навіть на немовлятах), проте він відмовляється від цієї ідеї. Досить з малюка магічного втручання.
Він доставляє фестрала в апартаменти порт-ключем, занадто занепокоєний реакцією на аппарацію, проте малюк все одно лякається, вибрикується з його рук та тікає, стукаючи по підлозі копитами, щоб забитись в дальній куток відкритої гардеробної і злякано блищати очиськами звідти.
Персіваль накладає йому цілу миску м’яса (єдине, що він точно розуміє: виличні дуги означають пристрасть до сирого та колись ходячого) і намагається акуратно левітувати її до занятого кутка, але темне тільце лише тремтить, фиркає, розкотистий високий звук доноситься з його горла. Доводиться лишити їжу біля порогу і відійти якнайдалі в квартирі, аби не тривожити й не нервувати.
Поки фестрал насторожено клює м’ясо, Персіваль йде в бібліотеку. В ній зібрані майже всі їхні книги, і ще декілька він збирає по різноманітним поверхням в кімнатах, недбало залишених Ньютом. Анатомічні атласи, монографії, епістолярні збірки магозоологів крутяться перед очима, аналізуються на якусь згадку про фестралів, догляд за ними, раціон чи хоча б банальну інформацію. Нічого. Персіваль знаходить одну-єдину вирізку статті, але автор скоріше викладає там страшну історію про не найприємніших на вигляд тварин, що приходять до колишніх солдат та зводять їх з розуму, більше схожу на не-магівську страшилку, ніж джерело корисної інформації.
Персіваль відкидає непотрібний папірець на купу такої ж макулатури і втомлено потирає очі.
Ньют би з таким не зіштовхнувся. Вони не раз мали справу з невідомими тваринами, але Ньют завжди помічав якісь деталі поведінки, крихітну схожість з іншими, вже відомими йому видами, і відразу знав, що робити. Здавалось, іноді він просто відчував їх.
Персіваль так не міг.
Він прочитав всі записи Ньюта, кожну помітку та коментар на полях, вивчив кожен малюнок, намагався запам’ятати все під час свого постійного перебування в валізі. І розраховував: щось з цього допоможе йому з фестралом.
Помилявся.
Під ранок очі печуть, а папір та чорнила на робочому столі гіпнотизують. Персіваль майже фізично відчуває, як рука самовільно сіпається, аби написати Ньюту, запитати поради. Але Мельбурн занадто важливий, не можна відволікати, а Персіваль не настільки безпорадний, щоб зазнати поразки в догляді за кимось. До того ж, він знає, що Ньют зробить з фестралом після того, як впевниться в його стабільному стані. А Персіваль цього не хоче. Тому він заштовхує канцелярію подалі в стіл і повертається до книг.
Після світанку робота його пожирає. Більше, ніж зазвичай. Персіваль проводить навіть обід над стосами офіційних паперів, які аж ніяк не можна віддати помічникам, тому доводиться самостійно заповнювати довжелезні бланки, кожні п’ятнадцять хвилин повертаючись в Сито Спогадів, аби не пропустити ні деталі. (Він вже декілька разів подавав прохання змінити процедурал, хоча б додати до паперів флакони зі спогадами, полегшивши життя аврорам та архіваріусам, та адепти словесної волокіти, гублячись в офіційних звертаннях та професійних термінах, кожного разу відхиляли його прохання.)
З фестралом вдома справи не поліпшуються.
Персіваль намагається поводити себе якомога тихіше, непомітніше, ефемерним духом існувати у власному домі, але все ще бачить дрижіння від втоми в тонких кінцівках та нездорову худобу. І ще турбує крило. З першого погляду воно нормальне, проте при пильному погляді Персіваль помічає яскраво-червоні прожилки, що розбігаються по напівпрозорій шкірі поміж кістлявого склепіння. На іншому крилі такого немає. Прожилля не дають спокою, а медичні чи прокльонові енциклопедії не мають в собі жодної зачіпки.
Здвиг між ним та фестралом відбувається за тиждень, коли Персіваль між рапортами нарешті має змогу відповісти Ньюту на останній його лист, дуже вдало оминаючи нового співмешканця. Коли сова вилітає в нічне повітря, вдячно ухнувши за смаколики та роботу, Персіваль чує невпевнене, неритмічне клацання копит по підлозі, і бачить, як з-за дверей кабінету на нього блищить блідість погляду.
Дихання в грудях перехоплює.
Він застигає, не наважуючись поворухнутись, не знаючи, що робити. Підійти? Абсолютно ні. Чекати, що буде далі? Вже краще. Але на думку спадають гіпогрифи. Наскільки поклон допоможе? Можливо, це викличе довіру фестрала. А можливо, це буде зайвий рух, який відлякає?
Персіваль все одно наважується. Відірвавши очі від настороженого погляду, він повільно опускає голову в поклоні більш офіційному, ніж іноді давав іноземним послам. Коли він так само повільно розправляється, погляду більше немає. Але замість швидко втекти в свій залюблений куток, фестрал проходить далі по коридору — Персіваль чує, як він повільно переходить з дерев’яного покриття коридору на кахель кухні.
Здається, поклон був хоча б не зайвий.
У ретроспективі Персіваль назвав би це поворотною точкою в їхній взаємодії. Ні, вони не стають вірними компаньйонами, проте фестрал більше не лякається як раніше, скоріше споглядає з зацікавленістю, щоправда, на відстані. Вивчає Перісваля, як той вивчає його. Але з кожним днем призвичаюється. Звикає до нового оточення і до нової людини. Можливо, першої, хто не хоче йому зла.
Малюк навіть стягує одну з найулюбленіших персівалевих сорочок собі в куток гардеробу та роздирає своїм клювом, залишаючи купу бавовняних клаптиків, наче дивний орнамент, на темному дереві, проте Персіваль приймає таку жертву.
Однієї ночі Персіваль прокидається від холоду і виявляє свою ковдру на підлозі, а зверху — мирно сплячого фестрала, що подьоргується уві сні. (Доводиться обмежитись чарами зігрівання, але воно того варте.)
Проте тривога не відступає. Спочатку фестрал їсть багато, потім дуже багато, але залишається таким же ненормально кістлявим. Персіваль спочатку списує на особливості розвитку. А потім малюк починає відмовлятись від їжі, і здається, стрімко перетворюється на напівпрозоре марення, слід від колись існуючої тварини.
Найгірше починається, коли в свіжості квартири Персіваль чує солодкувато-затхлий запах гною, добре йому знайомий з тяжких випадків у валізі. В результаті доводиться з годину акуратно підбиратись до фестрала, аби нарешті мати змогу його торкнутись як слід і таки застосувати легкі заспокійливі чари, щоб оглянути.
Під крилом, прямо в місці зросту з тулубом — жахливі, звіддаля непомітні рани, що відблискують бурим. Доводиться проковтнути жовч в горлі, аби мати змогу роздивитись пильніше. Побачене йому не подобається: рани запалились, а краї і не думають заживати, ставши майже чорними. Перетинки з червоними прожилками на них запалено пульсують під пальцями.
Далі медичні підручники зливаються перед очима, години сну стрімко зменшуються, робота припиняється совою з поспішною нерозбірливою запискою, а фестрал все більше марніє. Він вже не їсть, постійно спить та майже не рухається. Рани не гоються ні швидко, ні навіть повільно. Жодне цілюще не працює. Персіваль ледве встигає вимивати гній.
І не знаходить відповіді ніде.
Відчай роз’їдає кислотою.
Як би Персіваль не плекав своє еґо, вид стражденного фестрала змушує його до радикальних дій.
Тому він таки пише листа. Здається, хоча й знає, який результат буде. Але все одно сідає за папір. Спочатку написує про якусь буденність, Серафіну та роботу, але перейти до головного конче потрібно. І все одно приховує всю істину, виписує занадто позитивні слова, все ще в надії згладити гострі кути та самому знайти рішення хоча б десь.
Листу потрібно чотири дні експрес-поштою, аби бути доставленим, і за цей час фестралу стає зовсім кепсько. Персіваль вже жалкує про занадто позитивний тон послання і готовий чарувати повідомлення з патронусом, кінчик палички вже сяє сріблом, коли гучний ляск пронизує простір вітальні, і розчервоніле знайоме обличчя постає перед ним.
Знесилений, сонний фестрал, що примостив морду на стегні Персіваля, не має сили навіть злякатись, вскочити, сховатись, тому лише лихоманно дрижить і тісніше притискається до чоловічого тепла.
Ньютові очі слідкують за кожним рухом тварини, і кутики його губ опускаються.
— Ти не міг, — видихає він, але вони обидва бачать, що ще й як міг.
Сперечатись сил немає.
— Допоможи йому, — просить Персіваль.
Його погляд говорить: сварка буде пізніше, зараз немає часу.
Звичайно, Ньют зчитує, запихає свої думки подалі і кидається до фестрала, по дорозі відкриваючи прихоплену з собою валізу.
Через п’ять годин малюк вже спить ситий та розслаблений; нашвидкуруч зварена мазь покриває його рани, прокляття витягнуто з жил, а крило зафіксовано складною конструкцією.
— З ним усе буде добре, — киває Ньют, виводячи Персіваля з вітальні і проходячи за ним до спальні. — Прокляття вплели в плоть і відстрочили дію, тому відразу було не виявити.
— Покидьки, — зло кидає Персіваль. — Планували позбутись його як доказу, якщо з ними щось станеться.
Ньют нічого не відповідає, не його то робота — будувати теорії щодо злочинців. До того ж у нього є що сказати.
— Як довго ти хотів ховати його від мене?
— Якнайдовше, — чесно зізнається Персіваль. Йому вже не хочеться нічого приховувати від Ньюта, особливо зараз, коли полегшення від лікування фестрала розтікається по його напруженим м’язам.
— То він зруйнував тобі плани, майже п-померши? Треба було не писати листа — ще кілька днів, і ні про що взагалі б не треба було розповідати, тільки з-закопати в чиємусь садку.
Спиною біжать мурахи від бридкої, нетипової цинічності в надламаному голосі, що від емоцій злетів на декілька тонів вище.
— Я намагався впоратись сам. Я помилився. Подумав… що спораюсь. І можливо, якщо йому буде добре тут, то він залишиться з нами.
Погляд приковують ньютові ґудзики на сорочці. Вони прості, однотонні, з дешевого матеріалу і недбало пришиті, тому від глибоких, частих, емоційних вдихів готові от-от відірватись. Персівалю здається, Ньют також готовий зірватись — на нього чи з місця і куди подалі.
— Він не домашній п-песик, якого можна посадити у візочок, начепити яскраву стрічечку і піти вигулювати в Центральний Парк. Він — в-власність лісу, його частина. А т-ти пропонуєш замкнути його в бетонній коробці посеред мегаполісу і підлаштувати під робочий графік! Тварини не наші заручники. Вони потребують справжньої природи, простору, свободи, а не кам’яних джунглів і двох годин прогулянок на день.
— Це все морґанячі відмовки. Що він бачив за життя — клітку та циркову арену якихось жадібних покручів? Ліси — це місце його матері, і її звідти забрали, щоб знущатись. Але її більше немає, Ньюте, вона лежала там вже мертва, і я нічого не зміг зробити, крім як врятувати її потомство. Ліс не для нього. Не дивлячись на обставини, він все ж звик до людей, але не звик до інших фестралів. Звик отримувати їжу з миски і спати в заготовленому місці. Для нього ніде немає місця, крім як тут, біля нас.
Іноді мені здається, він більш звиклий до людей та міста, ніж ти, Ньюте, але Персіваль не говорить це в голос. Він просто зменшує відстань між ними, вторгаючись в чужий особистий простір, акуратно, ніби прощупуючи ґрунт, торкається ньютової талії. Слідкує за реакцією. Це заборонений прийом. Це прийом, аби не тільки словами повпливати на його думку, і Персіваль чудово це знає. Як і Ньют, проте не відступає. Він лише підіймає погляд з підлоги, пронизливий, пильний, повний конфронтації. І очікувальний, аби дізнатись, що Персіваль скаже далі.
— Я не хочу його ніде замикати. І тим більше вішати на нього якісь там стрічечки. Він буде з нами, а отже, в безпеці. Не з покручами чи тими, хто сприйматиме його за трофей або ручну іграшку. А з людьми, які точно про нього по піклуються. Ми — його єдина надія. І він не буде заручником квартири. Так, можливо, це не той варіант, який тобі до душі, але це найкращий варіант, щоб інші тварини його не скривдили. Як швидко він натрапить на в лісі буйного єдинорога? Чи потрапить в нору до хижаків, які не люблять чужинців?
Риси обличчя Ньюта викривлюються, спотворюються, зморшки прорізають його лоба і кутики губ. Персіваль розуміє, що його пропозиція — те, що Ньют ненавидить. Так, у його валізі купа тварин, але більшість з них або травмована, або в небезпеці; тримати їх поряд — єдине рішення, поки Ньют шукає, де можна їх прилаштувати. Скільки Персіваль слухав тиради про ньютових колег, які влаштовували собі колекції тварин, заповідники на задньому подвір’ї не для доброї справи, а щоб потішити себе, показати друзям свої живі трофеї.
Ньюту до біса не по собі ставати одним з таких. Але по приреченому погляду, по тому, як напруження його тіла поступово наповнюється відчайдушним прийняттям, Персіваль розуміє його непросте для себе рішення, і хвиля вдячності проливається жилами.
— Поступишся йому своїми меблями? — трохи втомлено, але примирливо запитує Ньют.
— Навіть віддам ще одну свою сорочку. І ковдру. Але здається, її він і так вже вважає своєю. Як його назвемо? Я подумував щось на честь твоїх батьків…
— Не дай Мерліне. Моя мати тебе прокляне. — Ньют кидає підозрілий погляд на Персіваля. — І не на честь Тесея.
Персіваль розводить руками.
— Тоді мої варіанти вичерпались.
Ньютові пальці знаходять хитромудро прикрашені ґудзики персівалевої сорочки, і нігті медитативно прослідковують елегантні борозни.
— Він житиме з нами, але він все ще вільна істота. Тому нехай сам обере собі ім’я.
Від здивування з Персіваля виривається трохи вражене фиркання.
— Ти настільки покладаєшся на його смак?
— Ти недооцінюєш фестралів. З часом він сам обере собі ім’я, нам лишається вивчити його.
— Це ж не буде щось типу Джона чи Чарльза? — підозріло уточнює Персіваль, наперед знаючи відповідь.
— Звичайно ж, ні. Просто набір звуків. — Ньют широко усміхається. — Не хочеш відтворювати? Шотландія в цю пору року чудова, ми завжди можемо…
— Ні-ні. Але на званих вечерях його представляєш ти. Я досі не переосмислив той мантикорів танець, а тут вже мова фестралів.
Ньют кривиться від згадки соціальних заходів, але хіхікає, згадуючи персівалеві спроби повторити рухи мантикор.
— Це все так дивно. Так… звичайно. Кохана людина, дім, — Персіваль обводить рукою простір навколо себе, — офісна робота, улюбленець. Батько б мною пишався, мгм. Залишилось двоє з половиною дітей, і прямо мрія кожного середньостатистичного американця. Як гадаєш, Дамблдор дозволить нам всиновити когось із гоґвортських студентів?
— Майже впевнений, що в більшості вже є батьки.
— Та ну, парочку, я впевнений, можна забронювати за відповідну плату. Як Дамблдор ставиться до шовкових шкарпеток? Впевнений, він не втримається. З Франції…
— Ти хочеш дітей? — різко перебиває його Ньют, достатньо серйозно, аби їхня спокійна атмосфера розчинилась, і по нехарактерній глибокій зморшці поміж бровами Персіваль розуміє, що це вже не стосується їх жартів. Він опирається попереком об комод, засовуючи руки до кишеню брюк, роздумуючи.
Ньют присідає на край ліжка і пильно вдивляється йому в обличчя.
Це… не те питання, яке Персіваль собі часто задавав. В юності діти здавались чимось далеким, чимось, що прийде відразу після його кар’єри, але життя схопило його в свій вир і не відпустило до останнього. А низка швидкоплинних романів з чоловіками ніяк не допускала появу дітей навіть незаплановано.
Коханці забрали його ночі, робота — серце. Для дітей ніколи місця не було.
Аж потім з’явився Ньют, і хоча в не найприємніших обставинах, змінив його життя і його бажання. Змінив усі пріоритети.
— Хіба в нас їх вже немає? — акуратно запитує Персіваль, викликаючи нерозуміння в пильному погляді. Ньют навіть роззирається навколо, ніби ті самі діти от саме зараз матеріалізуються десь в кутку з купкою пелюшок та іграшок, наче в якомусь домогосподарському журналі. — Знаєш, вони досить несхожі один на одного: різни види, різні континенти, але ми все одно любимо їх однаково. Вони наші. І навіть не починай! Як би не торочив, що хочеш їх якнайшвидше відпустити кудись на волю, зізнайся собі: вони з нами надовго і вони прив’язані до нас, до мене і до тебе.
Ньют згорблюється, його покаті плечі стають схожими на вигнуту дугу, а шиї майже не видно — настільки він втягнув голову в тулуба.
— Я не хочу поневолювати тварин.
— Ти б ніколи з ними такого не зробив. Ти їх врятував.
— Просто я магозоолог.
— Ні, не просто, — хитає головою Персіваль. Він відштовхується від комоду і присідає поряд з Ньютом, заглядаючи йому в обличчя, ловлячи понурий погляд. Його руки знаходять долоні Ньюта і міцно, але ніжно стискають. — Ти їх любиш сильніше, ніж деякі батьки люблять своїх дітей. Їм з тобою пощастило.
— Тебе вони також люблять.
— Звичайно. І я їх. І тепер ще нашого фестрала також.
Вони сидять в тиші, досить комфортній, аби не помітити, як швидко спливають хвилини.
— Мені подобається наша сім’я.
Персіваль притягує до себе Ньюта ближче, щоб ткнутись носом в його комір, притиснутись щокою до одягу, відчути легкі обійми та жар іншого континенту.
Відчуття суму, яке добре маскувалось завдяки роботі та турботі про фестрала всі ці тижні, накриває з головою.
Вони йдуть на кухню і після заспокійливої чашки чаю провідують сплячого фестрала. Ньют акуратно обстежує його декількома закляттями і підтверджує, що все добре, малюкові залишилось набратись сил.
Потім вони прямують в спальню, і вперше за довгі тижні Персіваль дозволяє собі розслабитись повністю, відпустити переживання з тіла. Він огортається навколо худорлявого ньютового тіла, вдихає аромат просоченої Австралією шкіри, ледаче цілує кожен дюйм, до якого може дотягнутись, кожну западину та виступ, допоки їм двом не стає так добре, так солодко й мляво, допоки щоки не розпечуються до жару, а дихання зіб’ється з ритму, щоб ближче до світанку поринути разом в блаженний сон без сновидінь.
І хоча зі сходом сонця Персівалю доводиться збиратись в МАКУСА, а Ньюту повертатись до Мельбурну, у них є ця ніч, наповнена полегшенням та сімейною ніжністю, а також передчуттям ще сотень спільних ночей попереду.
— Наступного разу я б хотів знати про такі новини відразу, — говорить йому Ньют перш, ніж Персіваль залишає прощальний поцілунок на його губах. — Які б вони не були.
— Звичайно. Про наступного фестрала я тебе попереджу.
— Два — це занадто навіть для нас.
— Пан магозоолог не в змозі впоратись з декількома фестралами одночасно? — піддразнює Персіваль.
— Ти не знаєш, про що говориш. Побачиш його перехідний період — можеш пожалкувати, що взагалі мав справу з фестралами.
— Я також був жахливим підлітком, а він явно пішов в мене. Впораємось.
Ньют не переконаний, і це видно по його погляду, але Персіваль точно знає: вони ще й як впораються.