Chapter Text
В ту ніч у Києві періщив дощ. Вийшовши з бару, хлопець хвилювався, що намочить ноги, але перебігши на іншу вулицю, він зрозумів, що це неминуче. Він не помітив, що витратив настільки багато, але кожний його незграбний рух видавав кількість алкоголю, яку він випив. Грошей на таксі не було, тому він прийняв найкраще, на його думку, рішення - піти пішки. Він брів спустошеною вулицею в надії що його новопридбані кросівки не розлізуться. Пройшовши сто метрів до найближчого магазину, сів на сходи й стягнув мокре взуття, посидів пів хвилини та подумав, що вкрай пустився берега. Хлопець зітхнув, невпевнено піднявся й поплентався далі.
У під'їзді запалисто блимала лампочка, що дуже нервувало і так змореного нічними прогулянками хлопця. П'ятиповерховий будинок здавався йому хмарочосом, а завдання піднятися на другий - неосяжним. В решті решт йому вдалося це зробити, але тепер основною загадкою було те, куди він запроторив ключі. Хлопець намагався знайти ключі крізь, нашпорив по кишенях, але це не дало ніякого результату. Розізлившись, він вдарив ногою по перилу і ключі випали з лівої кишені, він вилаявся звичним ‘’Блять’’, але все одно підняв їх, хоча й без особливого ентузіазму. Коли двері було відчинено, він, тримаючись за стіну, зайшов у квартиру, хлопцю здавалось, що сама Божа Матір з ікони, яка висіла перед входом, дивилась на нього засуджуючим поглядом, в стані сп’яніння він не міг привести свої думки до ладу і йому здалось, що ланцюжок на шиї став занадто тісним, аж настільки, що душив його. Всіма моральними силами, що залишились він намагався вибратись із тієї в’язниці, в яку потрапив з власної провини, але розуміння, яке він так не хотів сприймати, накрило його з ніг до голови і він вкотре за вечір згадав причину того, чому він так вчинив з собою. В цей момент єдиним бажанням було – добити себе самостійно, що він і вирішив зробити – це бажання полягало в нескінченному споживанні будь-яких алкогольних напоїв до самої відключки. Він доклав останні зусилля аби піднятись, але не втримався і впав.
Крізь глибокий сон були чутні незрозумілі звуки, які змусили хлопця прокинутись.
- Міша, Міша, сину… Міша, ти що знову напився? Я тебе падлюку колись таки запроторю в дурку! – цей голос спрацював як звукова зброя, хлопець різко підскочив і від цього його голова почала гудіти, він поплентався до вбиральні аби хоч трохи прийти до тями.
- Де тебе носило? Ти бачив котра година? Можливо, хоч колись думав, як мені тут тебе чекати, не спати, та я місця собі знайти не можу, а ти все вештаєшся!
Михайло ігнорував образливі, але в той самий час звичні для нього слова, він знав, що нічого нового все одно не почує. Холодна вода обпекла його гаряче обличчя і він подивився на себе в дзеркало. Хлопець бачив перед собою змарнілу фізіономію, від якої його ледве не знудило й останнє, що йому хотілося це вислуховувати нотації від матері. Кинувши пару незрозумілих навіть самому собі фраз, він дійшов до кімнати та впав на ліжко, сон охопив його і до ранку він проспав наче немовля. Міша прокинувся від того самого голосу, яким його вчора сварили, але щось змінилось у ньому, він ніби став м’якшим.
Мама заговорила до нього, голос її тремтів:
- Синку, як ти себе почуваєш, чи не болить голова?
Міша закрив обличчя рукою та просопів напівсонним голосом:
- Все нормально, я просто стомився...
- Міша... – промовила мати трохи тихіше, – Що сталось? Скажи мені правду, я ж мати й маю право знати.
Міша не хотів робити зайвих рухів, адже тіло гуло від болю після вчорашніх походеньок, а голова здавалася важкою і квадратною. Похмілля не давало його думкам зібратися до купи й тому йому доводилось докладати додаткових зусиль аби зрозуміти чи правильним буде рішення сказати правду. Він дуже нервував, бо не знав, як мати віднесеться до його слів. Пару секунд він тримав погляд з нею та врешті-решт мовив:
- Мені Максим зрадив...
У жінки відібрало мову, Міша зчитував з обличчя всю палітру негативних емоцій, жінка наче постаріла на 20 років, але він не планував зупинятись, адже все одно вже було запізно. Мати встала і вийшла з кімнати, Міша, збираючи свої нутрощі докупи, підірвався і побіг слідом.
- Я більше не хочу цього чути...
Міша різко перебив її :
-А я хочу аби ти це почула хоч раз в житті, просто почула мене!
Мати розмахувала руками, показуючи свою неприязнь, викрикувала пронизливе «Ні, ні», але Міші вдавалось її перекричати:
-Я тобі розкажу, як я про все дізнався! Виявилось, що я в нього був не єдиний, мені написав інший хлопець і виявилось, що він теж зустрічається з Максимом, а коли ми зустрілися втрьох, цей мерзотник почав вдавати, що він мене навіть не знає, я сказав йому, що не хочу більше навіть чути про нього. - Міша говорив так голосно, що голос мимоволі здригався: - Ти взагалі розумієш, який це удар для мене?
Міша зустрівся з нею поглядом, мати рвучко сіла за стіл, опустивши голову на тендітні руки та заплакала. Хлопець притих. Голос матері тремтів, слів, як на зло, не знаходилось, вона видавила з себе коротке ‘’Досить’’. Міша сів поряд, тільки зараз, після всього сказаного, до нього дійшло, що він не розрахував емоцій, які з головою накривали його. Він не знав куди подітись, в цей момент хотілось просто зникнути і він мовчки чекав. Похмілля як рукою зняло. В один момент вона вирівнялась і втерла сльози – все це виглядало для Міши трохи награно, хоча будь-хто інший з легкістю б піддався обману.
- Михайло, я не хочу аби ти страждав, але я не розумію за що мені Бог посилає такі муки... – говорила мати з долею щирого відчаю.
Міша вкотре зрозумів, що дарма він знову піддався маніпуляції матері, хотілось зашити собі рота аби більше не сказонути чогось.
- Я в тебе вклала всю свою душу, а ти не маєш найменшої поваги до мене, скільки раз я тобі казала, що це гріх і добром це не закінчиться! – Він чув це багато разів і такі слова вже були для нього поганою звичкою матері.
- Мамо, ну я ж… - звинувачено вимовив він, але не встиг договорити як його перервали.
- От хоч би раз ти мене послухався, знайшов собі хорошу дівчину і зажив нормальним життям. – такі слова звучали не часто, але в цій ситуації здались йому повністю абсурдними, неабияк зачепили Михайла, йому навіть на хвильку захотілось пожаліти себе, здавалось, що в цьому світі не залишилось людини, яка б змогла зрозуміти його. Його поняття про ‘’нормальне життя’’ геть не сходились з маминими. Він пересилив свої почуття і видавив з себе нервове:
- Ну а що ти мені пропонуєш зробити аби виправитись?
Мати підняла заплакані очі на сина та мовила:
- Ти знаєш, синку, що ти можеш зробити.
У його пам’яті спливло те, що його переслідувало безсонними ночами. Він знав що хоче мати, але він так не хотів втрачати самого себе заради неї.
- Ні, мамо, це однозначно не варіант.
Мати накрила його руку своєю і продовжила:
- Це буде краще для тебе, ти зрозумієш у чому справжнє щастя, просто уяви, - вона намагалася заглянути в очі до сина,- Мишко... Ти не будеш більше страждати. Добрі люди тобі допоможуть і ти заживеш спокійним життям.
Тут вже заплакати захотілося хлопцю, мати давила на нього всіма можливими способами. Ці слова він чув вже не вперше, але в цей раз під вагою обставин він почав розглядати цей, безсенсовний, на перший погляд, варіант. Міша зрозумів, що втрачати вже нічого і подумав, що хоч раз в житті він має можливість зробити щось аби бути вартим своєї матері. Можливо вона дійсно єдина людина, яка хоч якось намагалась допомогти, не залишала його, давала зрозуміти, що не зважаючи ні на що, буде поряд, хоча й так і не змогла повністю прийняти свого рідного сина.
- Мені треба час аби подумати – ці слова звучали як щось нереальне не тільки для матері, а й для самого Михайла, він не уявляв як взагалі міг таке сказати.
Мати наче загорілась, невже вона матиме можливість нарешті перетворити сина в, на її думку, нормального хлопця, лише одна думка про це додала їй впевненості і якоїсь життєвої сили, ну так, звісно, її син все зробить і буде щасливий, а вона нарешті отримає винагороду за всі відмолювання його гріхів. Мати промовила до Михайла:
- Так, синку, подумай, – казала вона, витираючи останні сльозинки, – поїдемо в село, поживеш у бабусі, вона явно за тобою сумувала весь цей час та і від міського життя матимеш можливість відволіктися, давай ти подумаєш до обіду, а я поки бабусі подзвоню, вона зрадіє – мати казала це все так швидко, що свідомість Міші перестала гнатись за окремими фразами, бо більше, надавала перевагу суцільному сенсу.
Михайло зреагував звичним ‘’Угу’’, підвівся і вийшов, залишивши матір з її радощами на самоті . Він зайшов в кімнату і впав на ліжко, в глибині душі він змирився зі своєю нелегкою долею і вже прийняв рішення їхати, бо іншого виходу з цієї ситуації він не бачив. Груди наче роз’їдало отрутою і він зарився глибоко під ковдру . Міші вперше за довгий проміжок часу здалось, що він якийсь не такий, він недостатньо хороший син, людина, яка все робить неправильно, спливла думка про те, що він вартує всіх тих страждань, він вартує аби його засуджували, адже все, що він робить- погане і він має нести покарання за свої дії, на щастя ці думки недовго мучили його і нарешті йому вдалось заспокоїтись.
Від набридливого тікання годинника можна було збожеволіти, Міша крутився зі сторони в сторону, намагаючись знову заснути, але нічого з того не вийшло. Він кинув ці марні намагання, коли годинник пробив першу. Незрозумілий стан полусну перебив стук у двері, мати зайшла провідати його. Вона присіла поряд і провела рукою по його скуйовдженому волоссю.
- Синку, ти не спиш?
- Вже ні, намагався, але марно...
- Тобі зварити каву? А їсти будеш зараз, чи дочекаєшся поки я борщ зварю? – Мишко дивився на неї й прекрасно розумів, що мова тут не про їжу або каву. Вона чекала на відповідь, хоча заздалегідь знала про його рішення, але, мабуть хотіла почути особисто від нього.
- Я буду лише каву... – сказав Мишко та відвернувся в інший бік до вікна, його увагу прикув дощ, який, здається, не зупинявся, змиваючи мокрі сліди, що він лишив на асфальті поки добирався додому.
Михайло піднявся цього разу не так різко та попрямував до ванної кімнати аби хоч трохи освіжитись, він зачинив за собою двері і повернувся до дзеркала. Запустив руки у пом’яте волосся та розпушив його, одяг прилипав до вологої від поту шкіри, єдине що йому хотілося це стати під холодну воду і змити з себе бруд вчорашнього дня. Міша стягнув білу футболку, потерті сині джинси й білизну. Він підійшов ближче до дзеркала і відтягнув нижню повіку вдивляючись у сухі, червоні очі. Щоки вже були не м’які через дводенну щетину. Михайло важко видихнув, не мав жодного уявлення про те, що відбувається у його житті, думав все про правильність свого рішення. Він ввімкнув воду і став під холодний потік, світла шкіра покрилась мурахами, що змусило його здригнутися. Вода стікала по темному волоссю і падала кудись додолу. Не дивлячись на нервовий стан в якому знаходився хлопець, він намагався дихати рівномірно. Міцні груди повільно підіймалися і опускалися під потоком крижаної води. Простояв він так декілька хвилин, які тягнулись вічністю. Набридливий стук знову перервав спокій:
- Михасю, в тебе все добре?
Міша мов вдруге прокинувся.
- Так, все добре.
Він очікував почути щось ще, але матері за дверима начебто і не було.
Міша швидко взяв з полиці яскраву пляшечку з лавандовим полем, вилив пахучу рідину на долоню та розмазав по шкірі. Після декілька хвилинних процедур з очищення душі та тіла, він став на кахель. Вже відчував себе краще, наче знову народився. Залишалося тільки позбавитися зайвої рослинності на обличчі. Михайло вийшов з ванної кімнати й почув запах кави. Мандруючи квартирою він вже відчував те як кава буде ніжно розливатись по шлунку та наповнювати його енергією. Мати крутилася біля плити, активно помішувала щось у великій каструлі й нарізала капусту. Вона ледве не впустила черпак коли побачила у дверях сина:
- Так набагато краще, який ти у мене гарний. - мати провела рукою по гладенькій щоці сина.
Михайло не відреагував, навіть ні краплі не зворушив його цей жест. Тільки згадалися вчорашні її слова про дурку і в голові прозвучало "краще б вже в дурку, їй-богу". Все навколо неможливо тригерило після вчорашнього скандалу, напруга нависала наче велика темна хмара перед дощем та ніби переслідувала Михайла весь цей час. Але у кожного в цій кімнаті напруга була різна, Міша ніяк не міг сховатися від палаючого полум’ям погляду мами. "Треба казати" - подумав він - "Як би боляче не було".
- Ти дзвонила бабусі? - хлопець зробив ковток і скривися коли гаряче потрапило на язик.
- То ти вирішив їхати? Слава богу! - мати сплеснула руками,- Який ти молодець, нарешті маму послухав.
Вона так і не відповіла на запитання та продовжувала тараторити:
- В селі зараз так добре, ти не уявляєш. Які там дівчата гожі, роботящі. А церква яка! Два святих отці пречудових, так люблять усіх прихожан наче рідних...
Міша пропускав все повз вуха:
- Мамо, я спитав про бабусю.
- Ой, так синку, щось я заговорилася... - вона трохи затихла, - Вона нас чекає уже сьогодні.
- То що, вже сьогодні і поїдемо?
Мати світилася від щастя:
- Поїхали, дорогенький, а чого чекати? Я тебе відвезу, переночую та й поїду, бо в понеділок вже на роботу виходити.
- Добре, поїдемо... - Міша сьорбав каву сподіваючись, що вона допоможе йому впоратися з усіма його проблемами, які накопилися в голові.
Мати підійшла ближче і швидко поцілувала сина в щоку наче боялась його різкої реакції:
- А про Максима цього забудемо, наче його і не було, ще таких грішників нам не вистачало, Господь йому суддя. - вона посміхалася не дивлячись на Мішу, але він зміг видавити з себе тільки кволу недопосмішку.
Як можна було забути людину, яка була поруч декілька років і була найріднішою. Для Міши це здавалося нереальною задачею, він не міг поводити себе як своя матір, вічно займатися самообманом й вдавати, що все добре. Але всупереч своїм поглядам, він намагався переконати себе, що їхати в село щоб відмолити гріхи було гарною ідеєю. Хотілося сховатися від всіх, забути Київ і забути самого себе. Сподівався Михайло що приїзд до села відкриє нову сторінку в його житті, він відірветься від реальності, та можливо з головою порине в релігію.
Невеличке село неподалік Києва завжди було йому наче укриттям від несправедливого дорослого життя. В дитинстві мати часто відвозила його туди, до бабусі, водила до церкви й на річку, що була поряд. Ця церква матері дуже подобалася, завжди казала вона що люди там щирі та добрі, не те що в столиці. Пам'ятав Михайло те місце нечітко, відбитком в пам'яті був лише запах воску та ладану, який так заспокоював.
Міша допив каву й промив філіжанку водою. Мати продовжувала крутитися над пахучою їжею в каструлі час від часу поглядаючи гордо на сина.
- Давай борщик доварю та будемо збиратися. Добре, синочок?
- Так, дякую за каву.
Вона нічого не відповіла та тільки по дивному тепло посміхнулася.
Михайло повернувся до кімнати, запах стояв в ній не надто приємний. Все-таки алкоголь давав про себе знати усіма можливими способами. Хлопець відкрив вікна та вдихнув свіже дощове повітря. "Все, розпочинаю нове життя. Без підлих придурків"- думав Михайло відганяючи неприємні думки, які так і лізли до голови. Так легко думати, але діяти було в рази складніше.
Він так сподівався, що в селі він буде дихати вільно, а не жадібно ковтати повітря, що місто відпустить його ненадовго, але все ж гнітили думки про втрату своєї особистості. Від цих думок над ним нависала тінь минулого, всіх тих років, яка ніби поглинала його, це був страх, який породжував тривожність, але він мав ризикнути і йти далі.
Треба було збирати речі, він відкрив шафу, витягнув звідти декілька футболок, зняв з вішаків сорочки й піджак. Все ж таки в село зібрався їхати, то і виглядати потрібно було пристойно. Дістав стару спортивну сумку, на дно поклав чорні кеди й фіолетові шльопанці, а наверх обережно склав всі інші речі. Згадав про бідні кросівки, які вчора так старався не промочити й подякував собі, що вирішив їх зняти тоді. Збори часу багато не зайняли, Міша склав все найпотрібніше, не забув і про улюблену річ - музичний плеєр. На ньому були зібрані всі пісні які відволікали хлопця від буденних справ. Він спокійно вийшов з кімнати й поклав сумку біля вхідних дверей. З кухні виглянула мати.
- Дорогенький, ти вже зібрався? Який ти молодець. - Вона теж виглядала зібраною, надягла улюблену блакитну сукню. - Зараз я тільки борщ переллю по банках і поїдемо.
Міша дивувався традиціям мами - закривати їжу в банку й везти в село. "Дурня якась" - подумав він. - "Ще й в мою сумку покладе, то буду потім борщем тхнути..". Так і сталося, їжа була спакована і Михайло з матір'ю попрямували на двір. Старенький опель, що залишився від батька, стояв під під'їздом, тому йти далеко не було потрібно. Хлопець поклав сумку за заднє сидіння, сам сів спереду. Мати сіла за кермо й перехрестилася, дорогу перехрестила, а там і Мішу. Щось пробубніла собі під носа та завела машину.
Дорога на виїзд з Києва була довгою, здавалось, що швидше доїхати автострадою до села ніж виїхати з міста. Міша весь час дивився у вікно, ностальгував за тим, як круто було у дитинстві їхати сім’єю до бабусі, він знав наперед, що його чекає – смаколики, купання на річці, свіже повітря – ну за такі розваги Міша ладен був терпіти одне служіння на тиждень, а зараз вже нічого і не пам’ятав, мабуть, і хрестився на католицький манір. Та найбільше йому подобалась сама дорога, любив він машиною їздити десь і зовсім було не важливо де. Хлібом не годуй – а лише дай поїздити десь. Він раптом побачив щось таке, що перетворило його на дитину, те, що він бачив кожного літа – це поля соняхів, що розкидувались на сотні кілометрів – чи то маленькому Мишку лише так здавалось.
Коли ти маленький, все здається великим, а потім коли виростаєш, то дивуєшся, чому все здавалось таким неосяжним, а воно прямо перед тобою.