Work Text:
— Верґілію, а нумо розкажи мені, як так сталося, що в тебе є син? Хто його матір? — раптом запитав Данте, посміхаючись, поки вони йшли разом у невідомому напрямку Підземного світу.
Верґілій глянув на брата скоса та пирхнув, відвертаючи погляд. Він помовчав трохи.
— Ти мені не повіриш, — нарешті мовив він, тим самим запаливши цікавість Данте ще дужче.
— Нууу, розкажи! Я повірю, існування Неро тому доказ! Твої відмовки не спрацюють, — він хутко пройшов поперед Верґілія, повернувся обличчям до нього, задкуючи.
Раптом він зупинився, на що той зробив так само.
Час в Підземному світі тече інакше. Якщо в світі людей пройдуть дні, то тут пройдуть години. Данте та Верґілій невдовзі втратили розуміння часу, пливучи в моменті теперішньому. Вони мовчали про те, про що старалися не думати — як довго вони тут і чи виберуться взагалі.
Закриття порталу допомогло світові людей врятуватися від всюдисущих коренів Кліпота з Підземного світу, що висмоктувало життя, але в обмін на це, Данте та Верґілій застрягли тут, бо закрити портал інакше не було можливості.
Однак, в Підземному світі братам не нудно, бо набридливі демони постійно давалися взнаки та неодмінно отримували по своїй потворній пиці доброго прочухана. Якщо ж поблизу не було ніяких демонів, чоловіки починали жартома битися, щоб зрозуміти, хто ж з них все-таки найкращий, рахуючи перемоги.
Але були й моменти, коли вони розмовляли... і виходило незграбно. Данте та Верґілій не бачили один одного двадцять років, вони змінилися, стали мужніми чоловіками, але в їхньому спілкуванні прослизала оця дитячість. Ностальгія. Теплі спогади, прикрашені сумом. Залишилась і ця крапля суперництва, але вже не сповнена образи, гніву... лише звичкою, що коренями простягалась з дитинства.
Данте був більш балакучим, коли як Верґілій мовчав, вислуховуючи його та інколи вставляючи коментарі. Таємно, приховуючи в глибині серця, старший насправді був щасливий слухати молодшого. Данте мав багато історій... і Верґілію не набридало слухати їх всі. Він готовий був займатись цим годинами. Він розумів, що вже мав те, чого так шукав всі ці роки... і бачив це лише зараз.
Але тепер настала черга Верґілію розповідати. Данте стало нудно говорити лише про себе, і він хотів послухати близнюка... звісно ж, його хвилювало конкретна історія про те, як саме з’явився на світ Неро, він не міг припинити думати про це.
— Якщо ми знайдемо тут гарне місце, щоб присісти, то можливо я розповім, — Верґілій посміхнувся, що робив достатньо рідко, — тому, що це довга та дивна історія. Не хочу потім підіймати тебе з землі, якщо впадеш.
Данте захихотів, одразу почав озиратись, вишукуючи гарне містечко, і вигукнувши "Опа! Глянь-но" вказав пальцем на пагорб вдалечині, з дивним чорним, наче обвугленим деревом, яке мало червоне листя, що осипало землю довкола. Це було єдине дерево на всю пустку, що її сягало око.
Вони одразу пішли в цьому напрямку, молодший близнюк поспішав, підстрибував та постійно підганяв старшого, бо йому було нетерплячки вже послухати цю історію.
І ось, вони нарешті присіли під деревом, на сухе червоне листя, притулились спинами до чорного стовбура. Поруч з собою вони поклали меч та катану. Верґілій підняв погляд на листя, а Данте дивився на нього з посмішкою. Він ткнув його в плече своїм, змусивши брата глянути на нього.
— Ну? Ти будеш розповідати чи як? Чи ми прийшли сюди милуватись місцевим листям? — він нахилився ближче, підняв брови, натякаючи поглядом, що він не хоче чекати довше.
— Якщо будеш мене постійно штурхати, я так і не розповім, — буркнув старший близнюк, — дай хоч подумати, як мені почати.
Данте захихотів та підняв погляд на листя.
— Гарааазд... — протягнув він солоденьким тоном.
Вони знали, що у них вдосталь часу. Верґілій також підняв погляд на червоне листя. Він побачив, як воно ворушилось... але хіба в Підземному світі є вітер?..
Було відчуття, наче дерево теж хотіло почути цю історію. Зітхнувши, Верґілій почав свою розповідь.
***
Біль, пекучий біль, що роздирав його тіло. Гаряча кров хлинула з грудей та рота Верґілія на підлогу підземелля. Його очі розширені, коли він дивиться на демона перед собою, що зовсім нещодавно була жінкою в червоній сукні… архіваріусом, дослідницею древніх таємниць, на ім'я Іносенія. Потворний демон, гарчачи, вишкірила свої гострі, криві зуби, її кігтиста лапа в грудній клітці стискала серце Верґілія, що стукало в шаленстві перед смертю. Вона зробить це, вона вирве йому серце. Цей біль… цей напад… нагадав йому про його слабкість. Вона не заслуговувала на його довіру. Він був дурнем.
Він прогарчав в люті, вмить змахнув катаною Ямато, руків’я якого стискав в закривавленій руці. Плоть демона прорізало з легкістю, з ледь помітним чвакотінням, і потворна голова, з тим же вищиром, з глухим, гучним стукотом впала на мармурову, потріскану підлогу підземелля, закотилась до найближчої стіни. В осклянілих червоних очах не було проблиску життя.
Хватка кігтистої лапи ослабнула та відпустила серце Верґілія, і той хитнувся назад, стікаючи кров’ю. Безголове тіло демона відхилилось, а потім бухнуло на підлогу, формуючи під собою величезну калюжу чорно-червоної крові. Поранений чоловік, задихаючись від болю та захлинаючись власною кров’ю, приклав руку до грудей. Рука окропилась гарячою рідиною. Серце боляче билось об пробиті ребра. Він хитнувся назад ще раз, а потім впав. Щось тріснуло, якісь зогнилі дошки чи мармур. Він полетів униз, світ закрутився перед очима, дихання сперло від пилу стародавнього місця, в горлі сухо. Це… смерть? Ні… ні, він не може… він повинен…
Він приземлився на підлогу темної кімнати спиною, захлинаючись. Перед собою він бачив діру і проблиск факелів. Проблиск світла. Світло закрутилось і він заплющив очі.
Боляче… так боляче… гаряче… холодно… слабкість… ні… він повинен продовжувати, він повинен… Данте... власне серце б’є у вухах як барабан. Він заплющив очі.
Темрява. Темрява абсолютного ніщо, тривала мить.
Перше, що Верґілій почув, був крик… ні, плач, що неприємно лоскотав вуха. Немовля? Прийшла наступна думка… він живий. В грудях відсутній біль, лише німота. Його одяг неприємно липкий, просякнутий кров’ю та потом. Він різко розплющив очі, знов побачив діру і проблиск світла від факелів підземелля над собою. Як довго він тут? Щось маленьке звивалося біля нього, під боком. Плач став голоснішим, нестерпним. Напівдемон підвівся і побачив блідого, біловолосого чоловіка прямо перед собою, що розширив блакитні, майже кришталеві, наче лід очі. В наступну мить він усвідомив, що дивиться на себе.
Плач немовляти наче ставав гучнішим. Верґілій озирнувся. Замість стін цієї кімнати було дзеркало, створюючи нескінченні напрямки коридорів, спотворений простір, просякнутий місцями тріщинами. Слабке світло факелів зверху досягало діри, в яку чоловік провалився в минулий раз і давало трохи освітлення. Він глянув на немовля під боком, червоне від засохлої крові. Це був хлопчик, що гучно плакав, або точніше верещав, корчачи маленьке личко так, наче йому було боляче. Напівдемон витріщався на це як на щось абсолютно дивне. А це так і було. Звідки тут взялося немовля? А потім він побачив що права рука дитя від плеча до долоні… була диявольською, покритою лускою, та мала крихітні кігті.
— Заткнися, слабак, — прошипів чоловік, не маючи сил терпіти плач. Він потер перенісся пальцями, спохмурнів, витріщаючись на дитя. Він намагався думати, зрозуміти, звідки взялася ця істота.
Він різко взяв його на руки, притиснув до грудей та злегка труснув крихітне тільце.
— Заткнися, або я тебе вб’ю! — прогарчав він, стискаючи руками дитя, наче збираючись розчавити.
Воно одразу замовкло, як по команді, та повільно розплющило свої очі, дивлячись на спотворене гнівом обличчя напівдемона.
Зустрівшись поглядом з дитям, Верґілій завмер, вираз його обличчя змінився. Ці очі… блакитні. І тільки зараз він помітив ледь помітні, білі волосинки на голівці. Крихітний хлопчик дивився на нього так, наче знав. Напівдемон із цікавості легенько ткнув вказівним пальцем в маленьку щоку. Диявольська крихітна ручка потягнулась та вхопилась за його палець.
Очі Верґілія розширились. Притуляючи дитину до грудей, він відчував крихітне серце, що билося в цьому тілі, та відчував міцну хватку ручки. Але не тільки це. В глибині його душі, свідомості, тягнулись невидимі нитки зв’язку з немовлям. В ньому текла його кров. Це… його син? Але як?
Тепер, коли була блаженна тиша, Верґілій подивився на підлогу, в засохлій калюжі його власної, темної крові. Раптом він розгледів обриси круглого великого знака, що займав всю поверхню. Невідома мова була на краях знака, символи займали місце всередині кола. В повітрі витав запах древності. Здається, що тисячоліттями тут ніхто не бував. Для чого це було створено? Тільки запитання і ні одної відповіді.
Невже він породив його із власної крові, на цьому таємничому, накресленому знаку в кімнаті? Верґілій підібрав з підлоги катану, сунув її в саю. Тримаючи в одній руці дитину та притуляючи її до грудей, він піднявся, випрямився. Хлопчик був дивовижно тихий та спокійний. Напівдемон стрибнув та вибрався з діри. Тіла демона, як і голови, більше не було. Вони завжди зникають в ніщо після смерті.
Верґілій ще раз глянув на дитя. Дитя загадка. Він міг би залишити його тут але… щось змушувало його не бажати цього. Тому він пішов тим шляхом підземелля, в яке прийшов, слідуючи за Іносенією, демоном, що завела його в пастку. На шляху до поверхні чоловік знайшов якесь ганчір’я, в яке замотав хлопчика до шиї.
Коли вони разом вибрались на поверхню, напівдемон ледь не осліп від яскравого, сонячного світла. Останній раз, коли він прийшов сюди, був вечір. Він поняття не мав, скільки пройшло ночей з того моменту, як втратив свідомість від кровотечі.
На шляху до міста Фортуна, Верґілій постійно дивився на хлопчика, якого тримав, притуляючи до себе. Він не випускав його з руки, навіть коли йому зустрічались демони, яких він вбивав швидко, безжалісно. Невже таке можливо? Невже це дитя і справді його? Цей слабкий, крихітний згорток, що навіть заснув, наче довіряючи тому, хто його породив.
Напівдемон розмірковував в хвилини спокою над всім тим, що з ним сталося.
Іносенія, що привела Верґілія в пастку підземелля, була архіваріусом міста, першою людиною, що звернула на нього увагу в натовпі та заговорила з ним, помітивши те, що він не місцевий. Вона носила червону сукню з білим каптуром на голові. В обмін на інформацію про Спарду, вона попросила захисту на шляху до руїн замку та в підземеллі, вхід в який було приховано в цих руїнах. Вона говорила про себе, як про дослідницю древніх таємниць і бажала знайти щось в тому підземеллі, книги, свитки, може артефакти… але боялась йти одна зі зрозумілих причин — демони. І він повірив. Інформацію вона надала, і тепер він повинен був повернути послугу. І там, глибоко в підземеллі, освітленому факелами наче неприродного походження, вона напала на нього, розкрила свою сутність як демона. З-за ефекту несподіванки Верґілій був майже в обіймах смерті, але кров демона Спарди що текла в ньому, кров його батька, врятувала його, зціливши жорстоку рану.
Верґілій справді вірив, що ця жінка була слабкою людиною, але…все виявилось набагато складніше. Він розмірковував над тим, чому демон хотіла вирвати його серце… і зрозумів, що його серце можна використати для ритуалу. Він чув, що щоб створити копію людини, потрібно її серце. Демони часто користувались цим, щоб створювати людей-демонів. Але це була лише оболонка. Схоже, якби його серце забрали, на світ був би породжений інший Верґілій… із залишків його особистості. Демон. Такою була Іносенія.
Напівдемон знов ступив на бруківку міста Фортуна. Вулиці пустували, то була ніч, палали жовтим ліхтарі. Навіть демонів не було видко. У деяких вікнах три та чотириповерхових будинків виднілося світло. Хтось не спав. Чоловік торував свій шлях до дому сиріт, єдиному в місті.
І ось, Верґілій стояв перед дверима в дім сиріт. Там була тиша. Він подивився на хлопчика в руці. Його крижаний погляд вивчав дитя. Тоді він тихо сказав.
— Я не можу взяти тебе з собою. Не впевнений, що ти взагалі виживеш… але це вже немає ніякого значення. В мене є мета… і тобі там немає місця. За тебе потурбуються інші, — він підняв погляд на будинок, — можливо ми ще зустрінемось… Неро.
Ім’я зіскочило з його губ. Він назвав хлопчика так. Але чому? Це перше, що спало йому на думку. Те, що відчувала його душа. Від цього по спині Верґілія побігли мурашки. Тоді він поклав згорток з дитям біля дверей. Можливо, його назвуть інакше, але зараз це не було тим, що хвилювало напівдемона.
Він підвівся, пішов вулицею геть від дому сиріт. Він востаннє обернувся, подивився на крихітне тільце, обмотане в ганчір’я… відвернув погляд та продовжив свій шлях, геть від міста, з однією думкою, що була з ним з самого дитинства в той трагічний день — стати сильнішим.
Невдовзі силует Верґілія зник за поворотом. Небо почало освітлюватись променями сонця світанку, зорі одна за одною зникали. Під дверима немовля почало звиватись. Воно примружило оченята, скривило личко та залилося плачем, від якого холодило кров. В домі сиріт загорілося світло.
***
Закінчивши розповідь, Верґілій замовк. Запала тиша, що здавалась голоснішою за будь-які слова. Данте уважно, зосереджено дивився на близнюка, а той дивився на червоне листя над головою. Воно тріпотіло від вітру.
— Бідний хлопець навіть не здогадується, що ти йому водночас і матуся, і татуся, — цю тишу перервав Данте, — породжене твоєю кров'ю дитя... виросло справді сильним хлопцем, хоч і запальним.
Верґілій ледь помітно усміхнувся, куточком губ. Він глянув на молодшого.
— Схоже, хлопчику усміхнулась фортуна, — підмітив Данте з каламбуром, — і тепер я знаю, що ти, бляха, розмножуєшся брунькуванням, — він розсміявся від власного жарту. Верґілій зиркнув на нього.
— Брунькуванням?
— Так! Тому що ну... Неро брунька твоя, демонічна! — Данте сміявся, поплескуючи брата по плечу рукою.
— Ти... ти ідіот, — Верґілій захихотів, стримано, хитаючи головою, — як ти взагалі до такого додумався? Невже в тебе розуму вистачило?
— Хей! Те, що я поводжуся як ідіот, не означає, що я справді ідіот! — Данте, прикидаючись ображеним, надув губки й штовхнув брата в плече.
— Ох? То ти таки визнаєш, що ти поводишся як ідіот? — Верґілій не став стримуватись, вишкірив ікла.
Почулося виття вітру. Голови близнюків синхронно повернулись в одному напрямку, спостерігаючи як вітер рве червоне листя та несе його кудись вниз з пагорба. Деяке листя навіть злетіло з землі.
— Ти чуєш і бачиш те ж саме, що і я? — поцікавився Данте. Вергілій кивнув. Вони взяли свою зброю та встали.
— В Підземному світі немає вітру, це може означати лише одне… — проговорив старший близнюк задумливо.
— …Що десь відкрилась тріщина в світ людей, — закінчив за нього думку молодший.
Вони переглянулись, кивнули один одному та пішли за вітром, слідом за червоним листям, що наче вказувало шлях.
Кінець..?