Chapter Text
- Оце хащі! – Чайлд змахнув залишки грибів та листя з плечей, - здавалося б, таке тихе та спокійне місце, ідеальне для сімейного відпочинку. А тут кожна рослинка може тебе вбити, ха-ха!
- Гриби – це не рослини! – Паймон розлючено склала руки, - ти такий нерозумний! Навіщо взагалі до них поліз? Тільки і робиш, що шукаєш проблеми!
- Та годі тобі, не будь злючкою. Я вперше бачу таких створінь, от і вирішив роздивитись ближче. Бо, знаєш, у нас у Снєжній…
- Я думала ти любиш шалені битви, - втрутилася Люмін, яка щойно закінчила збирати з меча спори грибів. Дівчина не бачила проблеми у черговій історії про батьківщину свого партнера, оскільки дух мандрівниці як завжди жадав нової інформації про невідомі далекі землі (і це абсолютно точно не пов’язано з дзвінким та радісним голосом рудого хлопця). Але у Паймон сьогодні помітно загострилась алергія на живих і безтурботних фатуї, тому Люмін вважала важливим обов’язком не допускати сварок між своїми компаньйонами. Вони вже майже дісталися місця призначення…
- Не кожного дня видається шанс зійтися в бою зі справжніми гігантськими грибами! От у нас у Снєжній…
- Все так добре і весело, і все таке снєжнянське, що ти раптом захотів повернутися? - Паймон скривила отруйну усмішку.
- Ой-ой, я завжди радий поїхати додому, але не можу покинути Мандрівницю одну. Окрім мене, хто ж їй допоможе? - хлопець відповів тим самим, і Паймон аж почервоніла від гніву.
- Мандрівниця не одна! В неї є Паймон, і я завжди буду поруч, щоб допомогти! Я заради неї...! Та я можу...! Я все заради неї можу! Скажи йому, Люмін!
Дівчина стояла осторонь і дивилась у карту. Її обличчя не виражало жодної емоції, а з вуст не сходило жодного слова. Здавалось, вона прослухала усю сварку, занурившись у свої сплутані думки, як це часто бувало, і тому просто не знала, що сказати, аби її байдужість не викрили. Але тільки но компаньйони хотіли покликати її, дівчина тяжко зітхнула, згорнула карту у сумку і підняла збентежений, сумний погляд, від якого навіть птахам на деревах стало ніяково.
- Це місце... - вона оглянулась навкруги, - справді таке спокійне і прекрасне... Було б, якби мої дорогі друзі, які обидва так піклуються про мене, і яких я так ціную, не сварилися б один з одним усю дорогу. Хоча, це певно моя помилка. Не варто було і сподіватись, що вам сподобається така прогулянка. Вибачте...
- Ні, Люмін! - вибухнула сльозами Паймон, кидаючись подрузі в обійми, - це ти вибач! Я мала бути уважнішою до тебе! Давай продовжимо прогулянку, давай милуватися квітами і слухати спів пташок! А хочеш, ми усю дорогу мовчатимемо?
- Агов, за мене ж не вирішуй! - нарешті знайшов можливість втрутитись у розмову Чайлд, - до того ж, який сенс у прогулянці з друзями, якщо вони не розмовляють з тобою?
- Ну, ти..! Ух!
- От ви знову сваритесь... І не набридає ж. Скільки у вас іще слів у запасі? Певно, вистачить на сто років уперед.
- Ми не сварились, що ти! Просто дискутували. Правда ж, Паймон?
- Так-так, саме так. Ти більше не засмучена? Хочеш, я зроблю тобі віночок з отих квіточок? Вони такі барвисті, тобі пасуватиме!
- Ні, дякую, я одягну старий вінок з минулого свята. Аранари зрадіють, побачивши його.
- Ох, а в мене немає віночка. Може варто зробити, щоб не виглядати... Ну, зайвим, - Чайлд ніяково потер потилицю, наче почувався винуватим.
- Та ні. Наші віночки - це подарунки на знак дружби. Якщо будеш добре поводитися, то теж отримаєш подарунок від аранар. Вони напрочуд швидко визначають, хороша людина чи лиха. Тому можеш не хвилюватись, хехе.
Чайлд відчув, як у грудях збирається клубок незрозумілих, але абсолютно точно негативних почуттів. Він знав, на що натякала Паймон. І він був абсолютно певен - це не те, про що треба хвилюватись. Дитя Снєжної, передвісник Фатуї, безжалісний боєць... Усі ці статуси були пилом, жалюгідною скалкою в оці, якої не так вже важко позбутися. Але найстрашніше завжди ховається глибоко в людині, в самому її нутрі. І в Тартальї там була безодня. Темна і холодна, наче остання секунда перед смертю. Глибша за всі моря і океани, ненажерлива пустеля без початку і кінця. Її неможливо позбутись, неможливо перемогти, неможливо покинути.
Якщо Люмін і Паймон сказали правду, то так звані аранари обов'язково її відчують. Але Чайлд не боявся реакції невідомих створінь, яких він можливо і не побачить. Він боявся, як це вплине на їх стосунки з Люмін. Її довіра була наче човник у штормі, що то здіймався над хвилями, то знову зникав. Що як цього разу він врешті решт потоне?
- Агов, чуєш мене? – Люмін помахали рукою перед обличчям хлопця.
- Що, як я не сподобаюсь їм?
- Що?
- Ну знаєш, - Чайлд прокашлявся, щоб приховати свою раптову розгубленість, - я ж пішов за тобою не просто так. Я допомагаю тобі на знак подяки за минулий раз. Якщо я не сподобаюсь господарям цього чарівного лісу… Що буде? Чи не виженуть вони мене?
- Ти чого? Нервуєшся, наче я тебе до рідні привела знайомитися.
- Я просто хочу впевнитись, що вони не завадять мені виконати свою обіцянку!
- Не хвилюйся. Я впевнена, що вони не проженуть мого друга. А якщо проженуть, - Люмін приклала пальця до губ, стримуючи усмішку, - то я нікому не розкажу!
Дівчина підморгнула Чайлду і, розвернувшись на каблуках, впевнено покрокувала вперед. Хлопець поспішив за нею – вглиб лісу.
***
Дерев ставало дедалі більше, а їх густі крони мало не повністю закривали небо. Орієнтацією на місцевості тепер слугувала лише стара протоптана доріжка, яка для Тартальї нічого не означала. А от Люмін певно вивчила її добре – дівчина йшла швидко і розслаблено, майже не озиралась по сторонам, наче ноги самі несли її до пункту призначення. Разом з Паймон вони весело згадували їх багатий досвід спілкування з загадковими аранарами. І велику кількість дивних слів. З усього потоку інформації Тарталья зрозумів небагато: аранари – фамільяри Дендро Архонтки, що живуть у Ванарані – світі снів, а бачать їх лише діти та такі особливі герої, як Мандрівниця (ну і Паймон). У аранар свій особливий вид арамагії, своє поняття арасім’ї та безліч араімен. Арахтось арадесь зробив аращось – і так по колу з незначними змінами деталей. Арадеталей.
Тарталья не міг сказати, що всі їх імена і назви були дуже важкими. Просто незвичними. Кожна мова має свої особливості, до яких можна звикнути згодом. Але від постійного «ара» в кожному третьому слові… Голова йшла обертом. «Може я просто тупий» - хлопець сміється з самого себе і важко зітхає.
- Ну і звуки, - невдоволено сказала Паймон, зависнувши на одному місці.
- Ой, хто б казав, - передражнив її Чайлд.
- Ану тихо, - втрутилась Люмін, вдивляючись у крони дерев.
- Так, будь тихим…
- Обидва! – дівчина розлючено шикнула і дістала меч. – Слухайте.
- Щ-що там? – Паймон підлетіла до плеча подруги, налякано роззираючись навкруги.
- Нічого, - спокійно сказав Тарталья, готуючи лук і стрілу, - тут занадто тихо. Це не типово для цього лісу, чи не так?
І справді. Ліс наче завмер - ані пташиного співу, ані шурудіння звірятка. Жодного звуку, що був присутній протягом усієї подорожі.
- Підіймемось на схил. Там майже немає дерев, то може звідти буде видно.
- А ми тоді не відкриємось ворогу? - схвильовано прошепотіла Паймон.
- Хто знає, - Люмін кивнула Тартальї та хутко стрибнула на кам'яну стіну. Передвісник попрямував слідом. Паймон ще трохи розгублено озирнулась навколо, але не побачивши жодної зачіпки, теж полетіла нагору.
- Ну чому, чому жодна подорож не обійдеться без якоїсь небезпеки, - тихенько скиглила вона, хапаючись за плече Мандрівниці. Та, не звертаючи на це уваги, ішла вперед - на схилі було так само тихо, як і внизу, без жодних видимих слідів ймовірного ворога. Можливо, Люмін занадто обережна? А от Передвісник тільки й радів такому розвитку подій - не міг він довго жити без побоїща.
- Тому що тоді було б не так захопливо! Пригадай хоч одну відому історію, в якій не було б битви!
- Не базікай, а дивись уважно! Ворог десь поблизу…
- Або уже всіх з'їв і ліг спати, - Люмін, не побачивши ніяких ознак загрози, трохи розслабилась і повернулась до Паймон, - тому можеш не хвилюватись, Паймон. Тобі нічого не загрожує.
- Хіба що наш монстр любить зефір, хе-хе, - Тарталья підморгнув Люмін.
- Зефір? О, ні, у Паймон немає зефіру! - феєчка почала ошукувати неіснуючі кишені, коли раптом завмерла в німому розумінні.
"Три, два" - Люмін подумки почала рахунок, невдоволено глянувши на Чайлда, який натомість невинно всміхнувся. Один.
- Паймон не зефірка! - вона почала розмахувати крихітними кулачками і тупати ніжками, зовсім забувши про страх - Я не їжа! І анітрохи не схожа на їжу! Анітрохи!
- Але ти виглядаєш такою солоденькою, - не міг вгамуватись хлопець, тільки сильніше підбурюючи феєчку.
Люмін з осудом похитала головою, і готова була вже сказати щось заспокійливе, як раптом земля під ногами загула та затремтіла. Люмін і Тарталья хутко дістали зброю і встали в бойові пози, а Паймон заховалась за їх спинами. У супроводі яскравого та гарячого полум'я, на них вистрибнула капосна квітка. Тарталья одразу прикликав гідро кинджали і кинувся на неї, однак одразу був змушений відстрибнути в інший бік. Піро створіння розпалило свої величезні пелюстки і закрутилось на місці, підпалюючи траву навколо. Люмін тим часом обігнула монстра з іншого боку і, активувавши гідро, спробувала атакувати струєю, однак рослина зарилась під землю і вже за секунду вистрибнула за спиною дівчини. Мандрівниця моментально зреагувала, ухилилась від стрімкого удару квітки і хотіла було знову атакувати, однак ворог знов заховався. Люмін, не гаючи часу, побігла до компаньйонів. Раптом капосна квітка знову винирнула з-під землі і почала жбурляти в героїв розпечені шари, примушуючи їх відступати все далі. Люмін зробила ривок, другий - якщо обігнати цю атаку, то можна виграти секунду для власного удару. Секунда - пролітає останній шар, друга - Люмін активує гідро, третя - цілиться в капосну квітку і готова вдарити з усієї сили… Однак втрачає рівновагу і, наївно хапаючись пальцями за повітря, летить вниз зі схилу. Сонячні промені б’ють в очі, засліплюючи дівчину, і тільки вуха чують наляканий крик.