Work Text:
– Я тебе ненавиджу, – виплюнув Джісон і саданув дверима.
Очі застилало червоним, у голові тупим болем пульсувало лише одне бажання – щось розтрощити, розтоптати, знищити. Він кулею злетів зі сходів. Від відчайдушної люті хотілось кричати. Це розпирало зсередини грудну клітку, утискаючи легені й заважаючи зробити вдих, заповнювало вогнем кожну клітинку тіла, спалюючи здоровий глузд у невагомий попіл.
Він справді ненавидів. Тільки не Хьонджіна.
Хан Джісон ненавидів свої почуття. Ненормальні, парадоксальні, абсурдні та безглузді почуття, що не давали йому життя вже п'ятий рік.
Хотілось лізти на стіну.
Юнак вибіг на вулицю й зупинився біля чорно-білої огорожі, що тягнулась вздовж дороги. Видихнув, опускаючи голову, спираючись ліктями на холодний метал. Бісів ти Хван Хьонджін.
Була четверта ранку, вони знову тренувались всю ніч. Прохолода зимно огорнула розжарене тіло, але остудити все, що закипало всередині, вона не могла.
– Застудишся, – сухо пролунало десь з-за спини. На стомлені плечі Хана опустилась важка блакитна джинсівка. Тендітні долоні, по яким можна було виявити художника, невагомо затримались на них довше, ніж потрібно.
– Котись до чорта лисого, – рикнув він не обертаючись. Долоні зникли, ніби обпечені.
Відповіді не було. Врешті-решт, коли Джісон озирнувся через плече, то зустрів лише порожню вулицю.
***
– Тобі варто попрацювати над своїм репом.
– А тобі варто завалити їбальник.
Джісон закотив очі й зло хмикнув. Такі діалоги вже давно стали нормою для них обох. Інші хлопці старанно ігнорували їхні взаємні випади, хоча з кожним разом напруга й незручність натягувались між ними жорсткими дротами.
– Джісоне, – м'яко почав Чан, коли вони залишились у студії наодинці.
– Я не буду йому допомагати, – різко обірвав його Хан, гостро втупившись у теплі спокійні очі. – Врешті-решт, не тільки я тут репую. Є Чанбін, проси його.
– Ти знаєш, що у нього ще два проєкти...
– А у мене десять, – Джісон розвернувся до виходу.
– Хан Джісоне, ти забуваєшся, – у голосі Чана задзвеніли металеві ноти. – Я все ще ваш лідер.
– Та хоч Папа Римський, я не стану з ним займатись, – хлопець ривком озирнувся до старшого, починаючи знову злитись.
– Не змушуй мене звертатись до директора, – спокійно попередив Чан, зустрічаючи холодним поглядом колючу роздратованість.
Це подіяло миттєво: звернення до директора означало не тільки себе, а й весь гурт, підписати на каторжний графік. Ну, щоб сил на сварки просто не залишалось. За їхню кар'єру Чану лише раз довелося так учинити й повторювати цього більше ніхто не хотів.
Бісів ти Хван Хьонджін.
– Гаразд, – буркнув Хан, відводячи погляд та повертаючись назад на своє місце. – У нього дві години.
– Ні, сонце, це у тебе дві години, щоб у нього все вийшло, – сонячно посміхнувся Чан і, весело підморгнувши, вийшов зі студії.
– Та за шо, – лоб Джісона зі стуком приземлився на стіл.
***
– Я тобі ще раз повторюю, ти не ту позицію взяв, – проричав Хан, вчепившись пальцями в край стільниці до побіління кісточок.
– Може мені тут ще раком встати, щоб до тебе дійшло, що я тупо не можу, олень ти тупий? – скипів Хьонджін, відкидаючись на спинку стільця.
І так вже півтори години. Хан знав, що Чан прийде їх перевіряти, і тоді їм обом буде габела. Але Джісонові першому, звісно.
– Як же ти мене дістав, – Хан зі стогоном закрив долонями обличчя.
– Навзаєм, – буркнув Хьонджін.
Джісон піднявся й похмуро попрямував до виходу зі студії.
– Ти куди? – нахмурився Хван.
– Піду покурю перед смертю.
– Почекай.
Хьонджін наздогнав його на виході на відкритий майданчик поверху.
– Чанбін тебе вб'є за цигарки, – нагадав Хван.
– Чан зробить це раніше.
– Дай одну.
– І як давно ти куриш?
Хан простягнув йому відкриту пачку. Закурили. Хван закашлявся від диму, Джісон поблажливо посміхнувся.
– Це що, перша?
– Ти спитав, як давно я, кх, курю? – перепитав Хьонджін з червоними від сліз очима.
– Ну.
– З тих самих пір, як зрозумів, що я тобі подобаюсь.
Від раптового вакууму в голові Джісону стало боляче. Він повільно озирнувся, кілька разів кліпнувши очима.
– Вибач, – нарешті, видав він, – я правильно тебе почув?
– Ну якщо ти у вуха не їбешся, то мусив би.
– Пішов нахуй, – лаконічно відповів Джісон, обертаючись назад до огородженого скляним балконом краю.
Затягнувся. Мозок відмовлявся усвідомлювати отриману інформацію. Хьонджін теж вдихнув дим, знову закашлявся.
– Викинь цигарку.
– Може мені ще станцювати? – Хван вигнув тонку брів.
– Я не проти. Мені подобається, як ти танцюєш.
Хьонджін ще раз закашлявся, захихотівши. Здається, це було вже занадто.
– А що ще тобі подобається? – поцікавився він, струшуючи попіл з балкона.
– М-м, – Джісон пожував внутрішню сторону щоки. – Я не знаю.
– Це як? Тобі подобаються тільки мої танці? – хлопець схилив голову набік.
– Ні, я мав на увазі, що нема чогось конкретного. Мені подобаються твої танці не за техніку чи точність...
– Дякую, – Хван жартівливо-образливо підібгав губи.
– ...а просто тому, що це ти, – ледь чутно закінчив Джісон.
Вау, він нарешті сказав це.
І весь закам'янів, напружений, очікуючи, що Хьонджін от-от виплюне щось отруйне, підніме на сміх, пригрозить розповісти про це команді або, можливо, дійсно дістане телефон та запише глузливе голосове у спільний чат.
Хьонджін не робив абсолютно нічого. Джісон, заінтригований неочікуваним мовчанням, ризикнув подивитись на Хванове обличчя, та раптово не зміг прочитати вираз його обличчя.
– Як давно ти здогадався? – оборежно спитав він, затягуючись гірко, до фільтра.
Той не поспішав з відповіддю, годуючи мовчанням нервову важкість у сонячному сплеттіні Хана.
– Головне, що здогадвся, – ухильно відповів Хьонджін, викидаючи недокурену цигарку.
– І що ти робитимеш?
– А ти? – Хван повернув обличчя до хлопця.
Стикнутись з цими живими очима було занадто. Джісон не очікував відповіді питанням на питання. Забутий дим пекучою хмарою клубився десь під ребрами.
– Я думав, що ненавиджу тебе, – ледь чутно вимовив Джісон, відводячи погляд.
– Я теж так думав.
Хан видихнув гіркоту разом з рештками страху.
– Ходімо всередину. Чан прийде за п'ятнадцять хвилин, – він першим направився до студії. – У тебе майже вийшло.
– Смієшся? – недовірливо перепитав Хван, крокуючи слід в слід.
– Ні, треба лише дещо змінити мовне положення, зараз поясню.
Було смішно від того, як ненависть, що не давала Джісонові вільно дихати довбаних п'ять років, зникла після однієї дурнуватої розмови за парою цигарок.
***
– Хане, тобі треба попрацювати над футворком до наступного тренування, – тренер м'яко поплескав юнака по плечу, закінчуючи репетицію. – Всім дякую за заняття, ви добре попрацювали!
Хлопці стомлено повалили до виходу. Всі, окрім Джісона, який, сьорбнувши води, знову став перед дзеркалом.
– Кік, п'ятка, носок, кік, п'ятка, носок, – бурмотів він собі під ніс, повернувшись до базових рухів. – Блять, щось не то.
– Не роби кік занадто далеко від себе, – м'який голос Хьонджіна пролунав десь поруч.
Джісон не смикнувся, хоча й не очікував на компанію.
– Я стараюсь, – буркнув Хан.
– Дивись, кік-два-три – кік-два-три, – Хван повільно продемонстрував хлопцеві рух. – Все робиш поруч, наче молоточками відбиваєш.
– Кік, два, три, – повільніше повторив Джісон. – Так?
– Бачиш, коли нога не улітає занадто далеко, тобі легше контролювати рух, – Хван підійшов ближче, м'яко усміхаючись. – Хапаєш на льоту.
– Ага, – Хан проігнорував комплімент, але його почервонілі вуха нікуди не сховати від уважного погляду Хьонджіна. – Так, ще, раз. Кік, два, три. Ага, окей, щось є. Тепер треба ввімкнути мозок та рухати п'ятку з носком.
– Ізі, – Хван з видом професіонала плеснув долонями та зробив крок вперед, щоб Ханові було краще видно. – Пам'ятаєш, рух називається «кік-н-сиссор». Уяви, що твоя стопа – це половина ножиць. Робиш кік – це твоє раз. Гайда, повторюй.
– Угу, – Хан викинув ногу перед собою – не надто далеко, як пояснив Хьонджін.
– Тепер, коли ставиш цю стопу, твоя п'ятка дивиться назовні, а друга нога у цей момент відривається від підлоги, наче відкриваєш уявні ножиці під стопами.
– Так, окей, раз – кік лівою, – зосереджено і повільно повторив Джісон. – Два – п'ятка назовні, права нога відривається.
– Є, супер! – Хьонджін весело плеснув долоньками.
Він вдавав, що занадто захоплений власним туторіалом, щоб помітити, як Джісон шаріється все більше, відчуваючи себе не у своїй стихії. Танці – не реп, де Хан міг би зухвало похизуватись навичками. У танцкласі він поводився значно скромніше.
– Дивись, тепер праву ногу ставиш позаду, п'ятка дивиться ліворуч, наче закрились ножиці, – Хьонджін демонстрував сам та уважно дивився, щоб Хан повторив за ним правильно. – Ліворуч, Соні!
– Бляха, я заплутався, чекай, де ліво? – застогнав Хан, завмерши з кумедно схрещеними колінками.
– Туди, до виходу, – Хван з легким сміхом ткнув вказівним пальцем у дальній кут.
– О, окей, п'ятка до виходу, – Хан зосереджено дивився на власні скрючені в різні боки стопи. – А носок лівої, значить, так само...
– Ліворуч, – закінчили вони в один голос.
– О, – видихнув Хан. – Я хочу спробувати спочатку.
– Сам?
Джісон швидко стрільнув очима на обличчя Хьонджіна, але миттєво відвів погляд.
– Так, сам, – кивнув він. – Отже, кік, п'ятка і відірвати ногу – два, поставити – п'ятка, повернути – носок.
– Чудово, але кік роби ще ближче, бо ти втрачаєш контроль, – Хван повернувся ближче до Джісона та невимушено взяв його за зап'ястя, знову показуючи рух. – Дивись, ось тут ти вже не можеш контролювати ногу, тому ти витрачаєш більше енергії, щоб повернути її назад. Через це ти, по-перше, швидше втомишся, а, по-друге, просреш піврахунку та відставатимеш далі по музиці, піде розсинхрон.
Джісон, здається, слухав його пильно, але вся його увага раптово опинилась сконцентрованою на маленькій ділянці шкіри, де гаряча рука Хьонджіна торкалась його власної.
Дідько, здається, лише вчора вони показово уникали один одного, сварились за будь-якої найменшої нагоди, а от вже Хьонджін проводить йому урок, як друг, що прийшов на допомогу своєму незграбному товаришеві по команді. Наче не було п'яти років ненависті.
Наче й не було п'яти років закоханості.
– ...Соні? Соні, ау?
– Га? – Хан смішно виринув з оціпеніння, зустрівшись з раптово близьким поглядом Хьонджіна.
– Ти завис.
– Так, так, я, е-е, – жвавий мозок Хана, вочевидь, сьогодні здав всі позиції. Хлопець силився дати відповідь, але на думку не спадало жодної змістовної фрази.
Хьонджін відкрив було рота, щоб щось сказати, але жоден звук не зірвався з його губ. Він дивився на Джісона в упор, хутко бігаючи поглядом від очей до губ хлопця і назад. Здається, не тільки Джісон тут закоротив.
– Ти не вдариш мене, якщо я тебе поцілую? – раптово видав Хван.
– Що? – Джісон відчув, як перелякано стислась волога долоня на його зап'ястку.
– Що?
Здається, бідна Ханова голова от-от вибухне після короткого замикання. Він розгублено подивився на місце, де їхні руки торкались одна одної, а потім знову підняв очі до Хьонджінового обличчя.
Скоротити цю відстань здалось чимось правильним. А губи, о, дідько, ці чортові пухкі губи чортового Хван Хьонджіна відчувались просто неземними. Джісон ледве торкнувся їх, щоб обережно відсторонитись та зазирнути знову у ці глибокі темні очі. Здається, Хьонджін щось сказав, усміхнувшись сором'язливо і сонячно, але Джісонові так стукотіло серце, що він ані слова не вхопив. Він лише брудно вилаявся перед тим як поцілувати Хвана знову, живо, по-справжньому, жадібно обхопивши долонями його обличчя. І усміхнувся, щасливий, у чужі губи, коли відчув міцні руки на власній талії.