Work Text:
Брюс, тільки-но закінчивши передивлятись сьогоднішні звіти охорони, зараз хотів тільки одного – спати. Він кинув тяжкий погляд на настільну лампу. Та, належавши колись його батьку, була достатньо масивним об’єктом на його столі і сміло конкурувала з ноутбуком. Ось тільки світло від неї він завжди описував як щось ніжне та невловиме, те, що, пройшовши крізь тонке обрамлення з мармуру та бурштину (що було, безперечно, дуже нетиповим поєднанням матеріалів) давало відчуття затишку та тепла, на відміну від холодного світла екрану. Натиснувши на вимикач – ці рухи були вже так сильно завчені – він піднявся і попрямував до вікна – вже якийсь щоденний ритуал. У кабінеті була повна темрява, але вогні міста внизу давали почуття умиротворення на стільки, наскільки можна було заспокоїти його душу зараз. Розглядаючи будівлі Лондона, які, здається, ще жодного разу не виглядали однаково освітленими з ночі в ніч, його погляд чіпляється за щось виблискуюче ліворуч від нього. Брюс знає, що це. Він повертає голову до маленької, буквально 15 на 15 см, але досить товстої рамки. У ній, надійно зафіксовано, знаходиться годинник. Він має бездоганний вигляд, здається, ніби майстер щойно перестав вставляти останній камінчик. Але це не так. Пройшло вже близько трьох років з того інциденту… Навіть, не дивлячись на прийнятий Прозак1 (він тепер робить це дуже рідко), спати більше не хочеться, тому він нерухомо стоїть навпроти рамки, але бачить уже ніби не її зовсім. Він згадує зиму і 14 січня 2018 року – 24-й день народження Джонатана, його Джонатана.
Різдво та Новий рік тоді були шумними, їх запросили до Трізенберга2 на одне, а потім і друге свято дуже серйозні люди, з якими у Брюса пов'язано біля чверті бізнесу, тому відмовлятися не можна було. Такі заходи в їхньому суспільстві були не рідкістю - це дозволяло не лише познайомитись зі своїм бізнес-партнером ближче, а й обговорити деякі робочі питання в неформальній обстановці, не привертаючи зайвої уваги. Кінець грудня був майже безсніжним, і вони вирішили, що п'ятигодинна поїздка з Женеви була б дуже доречною, щоб розслабитися від останніх напружених днів роботи. Звичайно, можна було скоротити час у дорозі майже на годину, якщо поїхати через Цюрих, але охорона вважала, що недоречно їхати через центр міста в такий час. Справа була навіть не в самому святі і кількості машин на дорогах, хоча це ускладнило б пересування двох броньованих джипів охорони впритул до Мерседеса С-класу. Справа була швидше в «передріздвяній паніці», яка панувала на дорогах і надавала хаотичності руху, а це викликало сумніви щодо безпеки такого маршруту.
Ті, майже чотири дні, що вони провели на віллі в Тризенберзі, були дуже важкими, адже, не дивлячись на свята, ніхто не скасовував роботу на декілька годин до обіду та спілкування з іншими гостями до пізнього вечора. Ніякого перепочинку та усамітнення.
Лише двічі їм вдалося вибратися подалі від метушливості вілли. Перший раз це була досить дурна подорож машиною до найближчого банку вечором першого ж дня, оскільки 24 та 25 грудня все буде зачиненим. Все, щоб оформити папери на якісь нагальні виплати, а попутно навіть дізнатися про перспективи місцевих банків. Брюс, незважаючи на близькість Ліхтенштейну до його рідної Швейцарії, раніше ніколи не звертав уваги на цю країну. Джонатан весь час просидів у машині, виправдовуючись тим, що температура раптом занадто різко впала. Звичайно, Брюс знав, що це не зовсім правда, адже Джонатан любив зиму, сніг та холод, який вони несуть із собою. З цієї ж причини вони не їздили в зимовий період на теплі острови, як це звикли робити люди з такими ж величезними доходами. Цього разу він і сам знав причину частих відмов Джонатана робити звичні речі - на віллі було надто багато не самих приємних людей, які не соромилися обговорювати ще менш приємні чутки про стосунки між банкіром і, як вони думали, нічого не значущим хлопчиком. Звичайно, сім'я Джонатана теж не була бідною, більше того, він був неймовірно розумним, закінчивши приватну школу та екстерном університет, зараз розбирався у статистиці та аналітиці не гірше за найдосвідченіших працівників, але найбільше захоплювався актуарними розрахунками3. Більшість же людей у їхньому суспільстві сприймали його як чергове захоплення Брюса, яке, чомусь, цього разу було в чоловічому образі. Джонатан за два роки так і не навчився заплющувати очі на свій принизливий статус «повії», навіть не дивлячись на те, що це не було правдою. Зазвичай вони не затримувалися разом на таких заходах понад добу, тому зараз було просто нестерпно.
Другий раз стався на третій день після приїзду. Брюсові надто не подобався настрій Джонатана, тож він запропонував з'їздити у Вадуц2 - там вони ніколи ще не були.
Спогади від Різдва, яке було не найприємнішим у їхньому досвіді, але чомусь дуже чітко запам'яталося, повільно переходять до того моменту, чому воно насправді запам'яталося. Це все відбувалося у готелі у Вадуці, того дня, коли вони поїхали погуляти містом. Точніше це навіть містом не можна назвати - маленьке селище з низькими будинками в оточенні величних засніжених гір, там усі такі. Того дня, попри всі прогнози, після першої години дня почав йти сніг, який буквально за час, проведений у ресторані, покрив увесь асфальт великими сніжинками. Так і було прийняте рішення попередити господаря вілли та охорону про наміри залишитися в готелі до ранку. Ще через годину, проведену за розглядом рідкісних годинників в місцевих магазинах, але так нічого і не обравши (купувати Джонатан і не планував), вони дісталися свого люксу, вже зарезервованого секретарем Брюса. Найяскравіший спогад тих різдвяних свят був пов'язаний із тим містом, тим номером у готелі та тією погодою, яка, години до п'ятої, зовсім зіпсувалася і забезпечила відчуття глибокої сніжної ночі. Брюс не міг би сказати, що йому запам'ятався сам секс – це було не чимось незвичним у їхніх стосунках. На той час вони, здається, спробували вже все. Того ж разу він запам'ятав особливу техніку Джонатана. Той незвично розстібав на ньому сорочку - почав знизу і повільно піднімався вгору. Гострий край краватки він майже одразу запхнув у кишеню напівформальної сорочки, так і не знявши його до кінця. Так, цю картину Брюс спостерігав на собі того дня у дзеркалі, навпроти якого вони тоді так вдало розташувалися. Така поведінка була Джонатану не властивою, тому повторювалася точно не більше трьох разів за всі роки, що вони були разом, але кожен ніби наближав їх до чогось. Тоді вони ще не знали, що це наближається кінець.
Ні, далі думки Брюса не підуть. Він знову сфокусував свій зір на рамці. Цей годинник він замовив у Женеві ще влітку 2017 року - подарунок Джонатану на День народження мав бути ідеальним. Зараз він приїхав на пару днів до Лондона, хоча довго жив у невеликому, в порівнянні з іншими його маєтками, будинку на околицях Інсбрука4, а в Женеві бував вкрай рідко (спогади не дають йому це робити). Так, гори йому теж неймовірно подобалися…
Брюс пам'ятав те 14 січня, коли вранці вручив Джонатану коробочку з червоного дерева, де з розпізнавальних знаків можна було побачити лише скромний, ледь помітний напис золотими літерами під лаком "Bovet", а під нею, ще меншими "einzigartig5". Після прочитання цих незначних написів Джонатан на пару секунд завмер з коробкою в руках. Він тоді сказав: «Це щось неймовірне». У той момент у Брюса вже не було сумнівів – із подарунком вгадано. Той викликав таке захопливе враження звиклого до дорогих речей Джонатана, а коробка ще навіть не була відкрита. Але хлопець і так знав, що там. У коробці ж, на темно-сірому оксамиті лежав посередині кишеньковий годинник, від якого йшов під низ тонкий і міцний золотий ланцюжок. З обох боків від нього були два кінці чорного ремінця зі шкіри алігатора – їх потрібно прикріпити до основи з циферблатом у разі носіння на руці. Годинник був чимось неймовірним6. Тепле на вигляд, 22-каратне золото обрамляє світло-сірий фон циферблату, який місцями, ніби розчерками олійних фарб, блищить холодним кольором – це був справжній шматочок метеориту. Якщо людина не розбирається в таких речах, вона може подумати, що це просто таке кольорове тло, за яке хтось готовий заплатити понад 45 тисяч доларів. Але Джонатан, в якого це було ніби як хобі, який уже витратив не один місяць вільного часу, щоб дізнатися про годинники, не мав сумнівів. Ця холодна сірість дуже йшла до його сталевих очей, а 43-міліметровий золотий корпус ніби давав надію на тепло, ніби показував, що в ньому є не лише холодна розважливість розуму, а й серце, яке в той момент билося з неймовірною швидкістю. Цифри і звивисті стрілки годинника були такими ж теплими на вигляд, але все ще виконували свої обов'язки правильно і безпомилково. Джонатану здавалося, що не можна точніше передати його натуру у виконанні годинника, але потім помітив, як на кріпленнях розташовувалися п'ять кабошонів7 темно-синього сапфіру. Як сказав йому тоді Брюс, він ніби випав із реальності хвилини на дві, а коли на щоці з'явилася сльоза, Брюс зрозумів, що настав час повертати його на землю.
Весною, три роки тому вони поспіхом залишали банк, щоб вчасно сісти на літак до Нью-Йорка. Брюс вийшов першим, а за кілька секунд мав з'явитися Джонатан з паперами для хедж-фонду8.
До будівлі банку під’їхав новенький Ягуар, нещодавно замовлений для коротких поїздок Берліном, де вони відкривали нову філію. Задля економії часу Брюс вирішив сісти на місце за водієм (адже для цього потрібно обійти машину), щоб Джонатан міг потім швидко зайняти місце праворуч від нього. Зазвичай він не сидів за водієм, адже з міркувань безпеки це було неприпустимо для особи, що охороняється, але сперечатися з охороною цього разу він не збирався - час понад усе. На під'їзді до аеропорту по машині тричі вистрілили. Перший постріл був у водія - треба було зробити ціль статичною. Благо, охоронець, що сидить поруч із ним, встиг перехопити кермо. Друга куля тут же була в Джонатані - потрапила трохи вище ключиці. Третя у шині, ніби підпис того, хто стріляв. Джонатан не вижив.
Того дня все склалось в прикрі випадковості: поїздка до Берліну на декілька годин планувалась давно, але як завжди, часу не вистачало і все робилось поспіхом, через який він сів не на своє місце в нову машину, де скло було тонованим, але ще не заміненим на куленепробивне. Того дня на його прекрасному Джонатані був той самий подарований годинник. І була куля, що призначалася йому, Брюсу.
Тепер він дивиться на цей годинник - відображення холодності і надмірної серйозності в сірості шматочка з космічної безкінечності, і тепло золота, що ніби обволікає своєю ніжністю і робить його людянішим, живішим... Це, і спогади в голові Брюса, далеко не все, що йому залишив Джонатан. Є любов, зараз десь глибоко в серці, яку залишив після себе його хлопчик. Є існування, але більше не життя, яке має сенс тільки в пам’яті про прекрасні моменти і чудову людину. Є ще тривала депресія, яка зараз почала потроху відпускати, антидепресанти, нічні кошмари, що час від часу його переслідують і, тепер щоденний, перегляд звітів охорони. Решта просто не існує.