Chapter Text
Ям, вже зморенний та геть сонний, влігсь прямо на землю, лишень підклавши під голову свою дорожню сумку, поруч з багаттям, що його розвів із Мілком ще півгодини тому. До того вони йшли майже цілий день, а до того іще довше, можливо з місяця два, по полях, по лісах й долинах. Йшли так довго, бо у їхнього шляху не було кінцевої географічної точки. Обидва вони шукали принца Дарк Чоко, бодай якісь почутки, хоча б ще один слід серед безкраїх полів й селищ, лісів, міст, пісків. Черговий день збиття взуттям топтаних доріг водив двох мандрівників поміж трав, де вони вирішили спинитись й розбити тимчасовий табір. Мілк згодився почергувати й подивитись за вогнем перший, мовляв, все одно спати не хоче:
— О, та у мене сну ані в оці, а тобі б краще поспати! — говорив він, при цьому широко посміхався, всідаючись по іншу сторону від вогнища й складаючи свій улюблений щит та речі поруч із собою.
— Твоє діло, — буркотливо відповідав Ям та влягавсь на бік таким чином, щоб жар від вогню грів його голу спину, а сам воїн геть не бачив Мілка, поки б засинав.
Його геть бісив той незмінний оптимізм, з яким йо супутник говорив буквально що завгодно, дратував його веселий сміх і ця дурна звичка турбуватись про будь-кого, кому спало за щастя бути поруч, навіть якщо цей хтось — спадковий воїн у бозна якому поколінні, який вже собаку з'їв на виживанні в екстремальних умовах. Ям ледь не скочив, коли Мілк тихо підійшов до нього та накинув на оголені плечі свого білого плаща.
— Якого біса, чортів палад? — процідив крізь зуби Ям.
— Ти якось казав, що полюбляєш, коли жарко. Сьогодні ніч очікується холодна, — спокійно сказав Мілк поки вертавсь до свого місця та сідав позручніше на повалене дерево.
От же бісів лицар, запам'ятав, хоча Ям лишень один раз і мимоволі згадав про те, як його бісить холод.
— За себе так думай, твої подачки мені не впали, — Ям старанно боровся з бажанням підняти й жбурнути від злості якогось каменя в Мілка, прямо в лоба, щоб стерти цю дурнувату посмішку хоча б на хвилину. Врешті решт стягнув з себе того білого плаща та зім'ятим кинув його під ноги паладу, ще й фиркав при цьому не гірше за якогось дикого кота. Мілк же геть "невозмутимо" підняв плащ та отрусив, після чого дбайливо згорнув і поклав поруч із собою. За місяць дороги він уже звик до вибухового характеру свого супутника, тому такий вибрик його ні на скільки не образив: говорити якось м'якше Ям просто не умів. Або не хотів. У будь-якому разі, це вже не було турботою Мілка, чиї думки уже були десь далеко, у снігах
— Ех, де ж ви, Сер Дарк Чоко... - мрійливо вимовив Мілк, піднявши очі до неба, що було усипане великими зірками.
Ям лише сильніше згорнувся в клубок і злісно фиркнув ще раз. Досить скоро почулося звучне хропіння, яке говорило про те, що житель півдня спить і вже бачить третій сон.
Місце для привалу вони вибрали непогане: дерева захищали вогнище й самих мандрівників від сильного вітру, а недалеко розкинулися широколапі кущі, всипані дикими ягодами. Підкидаючи в багаття гілку за гілкою, Мілк прислухався до лісу, що оточував їх високим муром, але, крім звичного шурхоту кущів від вітру та подекуди писків кажанів, не чув нічого підозрілого. Ніч здавалася спокійною, нехай і жахливо холодною, як і будь-яка інша ніч на Півночі, звідки Ям і Мілк тримали свій путь-дорогу: навіть без вітру обидва вони відчували цей холод, що пробиває до кісток. І якщо Мілк, який все своє життя прожив у Північному королівстві, вже давно звик і пристосувався, то Ям же, родом з Півдня, весь промерзлий, трясся, як осиковий лист, незважаючи на вогонь під боком. Мілк дістав із сумки плащ і накинув на Яма, щоб той трохи зігрівся. Приблизно через години чотири той прокинувся від того, що Мілк обережно тряс його за плече, мовляв, час мінятися місцями. Виявивши на своїх плечах плащ, Ям для пристойності побурчав, але не став знімати, бо холод виявився сильнішим за принципи. Мілк відпустив беззлобний смішок і розвалився на спальній ковдрочці, щоб доспати решту кількох годин і теж незабаром засопів. Ям не міг сидіти на місці і став ходити від одного дерева до іншого, розминаючи свої задерев'янілі м'язи, раз у раз згинаючи-розгинаючи руки і розтираючи долоні, щоб потім стати поруч з багаттям і гріти їх мало не біля самого полум'я. Він трохи сумував за батьківщиною, де спека панувала практично весь рік, прямо протилежно Півночі, де панував холод. Десь вдалині скрикнув птах, і Ям насторожився, але за цим нічого не послідувало. Залишок ночі минув у такому ж спокої, озвученому тільки лише тріском багаття.
На світанку мандрівники розділили свій пайок навпіл і прибрали табір, щоб вирушити далі, звіряючись зі старенькою картою, на якій було детально розписано практично всі місця, якими вони мали пройти. Щоб розбавити мовчання, Мілк почав насвистувати завзяту мелодію, бадьоро крокуючи попереду і тягнучи на спині сумку зі щитом і булаву на поясі. Ям повернув плащ, бурчачи собі під ніс сердиту подяку, і теж закинув до себе на плече свою сумку та булаву, що скоріше нагадувала здоровий дрюк, який тут і там ряснів шипами. Йому не вперше було ходити в далекі походи в минулому, та й у майбутньому він не планував де-небудь осідати. Щоправда, раніше він ніколи не подорожував з кимось іншим, і вже тим паче з таким балакучим і просто до скрипу дратівливим персонажем, який ув'язався за ним десь місяць тому і до якого все ж довелося звикнути. Ям іноді запитував себе, а чому, власне, йому б не прогнати геть Мілка і не морочити собі мізки. А він і намагався, спочатку словами, потім криком, а якось раз навіть викликав битися, та тільки не врахував, що Мілк і сам не слабак, нехай і здається на перший погляд найдобрішою і безхребетною істотою. Не покращувало ситуацію й те, що обидва мали одну мету: знайти принца Чоко, отже й об'єднати зусилля звучало розумніше, ніж іти поодинці. Та й Мілк усе не бажав відставати, кумедно підстрибуючи на ходу і більшу частину часу базікаючи про всяке. Яма це спочатку злило, і він бурчав, штовхав Мілка в плече, безрезультатно намагаючись відважити йому пендаля під зад. І хоча до звичайних монологів Ям призвичаївся, була одна штука, до якої звикнути він не міг — той самий подвиг принца Чоко, про який Мілк розповідав щонайменше сорок п'ять разів, якщо не більше. Завжди це була одна й та сама історія, яку Ям запам'ятав напам'ять і починав вити, почувши "ой, а я не розповідав тобі, як Чоко врятував мене?".
— Та ти втюрився у нього, чи що? - заволав Ям знову, коли Мілк, захопившись, знову почав заливати про своє. Він відстрибнув від Яма, весь червоний і здивований:
— Ні! Просто я... — і не знайшов, що сказати. Відвернувся і комічно насупив брови, надувши губи. Іноді це виглядало навіть смішно, бо Мілк зазвичай не виявляв серйозної образи чи злості, на відміну від Яма. Білосніжний лицар був на вигляд занадто милий і добрий для такого, а Ям і радий був - можна позубоскалити. І ось він уже сміється так, ніби щойно не бурчав і не кричав, тоді як Мілк і сам хіхікав, піддавшись заразному гоготу супутника. Так вони й реготали, поки не натрапили на самотній придорожній трактир, що стояв на самоті.
Варто було їм зайти всередину, як у ніс одразу вдарив запах випивки, а від шуму хотілося спочатку закрити вуха. Тут і там, за столами сиділи інші мандрівники, які теж вирішили зупинитися на вогник: хтось втомлено сьорбав вміст чашки, хтось захоплено розмовляв про те й про сьоме, хтось уже добряче п'яний горланив щось нерозбірливе. Мілку було трохи незручно від атмосфери, бо він не звик до таких галасливих і хаотичних місць, та й алкоголем ніколи не бавився, а ось Ям почувався тут як удома, упевнено крокуючи до стійки та колупаючи свою кишеню в пошуках монет. "Дві пінти фірмового" - і за кілька хвилин обидва вже сиділи за столиком у кутку невеликого залу з пінливими чашками.
— Сьогодні пригощаю, — заявив Ям, коли Мілк хотів було вже віддати свою частку грошей, - так би мовити, на честь нашого знайомства.
— Дякую! — Мілк сховав гроші в кишеню.
Так уже вийшло, що це була не перша пінта, яку вони обидва випили за "знайомство", і ось Ям уже захлинаючись, вельми захоплено щось булькав, а Мілк на піввуха слухав, час від часу киваючи та спираючись руками на стіл, щоб випадково не впасти головою на стільницю й не заснути. Йому доводилося пити й раніше, але зазвичай це відбувалося на фестивалях у рідному селищі на святах, а не ось так, із дивним громилою, з яким був знайомий зовсім ледве-ледве, казна-звідки й далеко від дому...
Шум не вщухав до самої ночі, навіть коли частина відвідувачів залишила зал і вирушила по кімнатах. Ям, неабияк п'яний, поглядом скакав з однієї людини на іншу, вальяжно відкинувшись на спинку стільця так, що той аж скрипів від його ваги. Хтось зайняв центральні столи і вирішив влаштувати змагання з рукопашного бою, стукаючи ліктями по стільниці і ставлячи гроші під улюлюкання глядачів. Трактирник усе розливав випивку по чашках, примудряючись залишатися енергійним і веселим уже котру годину, а за вікном уже здійнялася хуртовина. Ям і Мілк перекинулися кількома словами і скинулися грошима, щоб залишитися на цю ніч із дахом над головою, але виявили брак монет із таким здивуванням, наче за попередні пару годин вони й не пропили щонайменше третину свого скромного бюджету. На вельми дорогу кімнату в цьому богом забутому місці їм би й вистачило, тільки залишку буде замало для майбутньої дороги. Ям покосився на п'янчуг, що робили ставки й боролися на руках, і його обличчя аж перекосило від кривої усмішки. "Скоро повернуся" — тільки й кинув він, після чого встав і хитаючись побрів до скупчення. Мілк ніяк не відреагував, залишившись сторожити речі.
Уперше за довгий час грюкнули двері, і північний вітер одним поривом пустив холодок у приміщенні, пропускаючи всередину високу й чорну фігуру. Обтрусивши плащ, схожий більше не на дорожній, а на парадний, від снігу, невідомий, стукаючи каблуками, підійшов до трактирника. Обличчя його Мілк спершу не бачив, оскільки той стояв спиною, але якесь дивне почуття охопило його, стиснувши серце. Крізь шум і гамір не було чути голосу подорожнього, який, вочевидь, замовив собі чогось випити, а потім зайняв стіл неподалік. Він мав трохи пошарпаний вигляд: незважаючи на свій колосальний зріст, сидів понуро, через що здавався трохи меншим. Коли він зняв свій капюшон, на плечі впало чорне волосся, крізь яке пробивалися неприродно білі пасма, неакуратно обрізані по плечі, і сплутані. Обличчя вже торкнулися зморшки, хоча те й виглядало досить молодим, а ліве око перекреслював страшний шрам, можливо, наслідок битви. Емоцію, яку виражало це обличчя, було важко прочитати, вона одночасно була і суворою, і боязкою, через підняті кінчики брів і стиснуті тонкі губи. Мілк із цікавістю розглядав невідомого, розуміючи, що десь він уже бачив цю людину. Хміль знатно підтуманив йому голову, тому зрозуміти, хто ж це, хлопець не міг. Невідомий же спіймав на собі чужий погляд і, здається, він упізнав Мілка, бо раптово випростався й розплющив єдине зряче око, дивлячись на нього так, наче примару побачив. Примару того, кого він знав колись давно.