Chapter Text
У хлопчиськи, у якого ти просиш зранку пачку бинтів, блакитне волосся і очі кольору травневого неба. Наче біжиш довкола школи двадцять кіл, а потім, знесиленим, ледь живим, падаєш на траву, і безкраї води океану затоплюють тебе згори спокоєм і красою. Стеля баскетбольного залу зовсім не така — блідо-жовта, тьмяна, вицвіла, в ній не те що брак кольорів, в ній — тріщини, і в тобі — тріщини. Мудень з команди Кірісакі, високий, з попелястим волоссям, б'є тебе ліктем в груди, і ти не можеш дихати, так само, як в момент програшу Аоміне. Звучить свисток, рахунок стає десять до семи не на вашу користь, і все, що ти хочеш зробити — це розбити ніс цьому вилупку. Тобі потрібна секунда, щоб занести кулак — зараз якраз подивитеся, хто з вас двох вміє краще робити боляче — але ноги підкошуються, обидві одразу. Відчуваєш холодні долоні на щиколотках, а в наступну мить — біль у носі, бо падаєш обличчям вниз.
Клятий хлопчисько з блакитним волоссям уважно дивиться на тебе.
— Боляче, Куроко! — кричиш, затискаючи ніс.
— Що ти хотів зробити? — тихо питає він.
— Як це що?! — обурюєшся, думаючи, може, він не бачив як цей уйобок вдарив тебе нишком.
— Ти хотів своєю люттю все зіпсувати?
Зіпсувати — це якраз по твоїй частині. У Куроко на диво спокійний голос, він — лід, гостра крижана брила, яку тримаєш в долонях, і чим довше, тим сильніше ріже — а як тобі, бовдуре, тепер м'яч тримати? Хлопчисько з блакитним волоссям пояснює, як малій дитині, що бійка — хуйовий варіант. Що ти зараз отримаєш дискваліфікацію і приречеш свою команду на програш.
Тобі важко таке казати, ледь ворушиться язик:
— Ти маєш рацію. Вибач.
Хтось раніше казав, як добре, що Куроко знаходить до тебе підхід, але тобі здається, він знаходить в тобі купу маленьких кривавих тріщин, і затікає туди крижаною океанською водою. На лаві тренерка кричить на тебе, а Кіосі вирішує пограти в самогубцю — хоче лишитися в середині зони на самоті. Ти хочеш обуритися, але Дзюмпей і так відчайдушно закликає його прийти до тями.
— Якщо ми так зробимо, всі їх атаки будуть на тебе!
— Це краще, ніж дивитися, як вони б'ють моїх друзів.
Ти коли знайомишся з Кіосі, він здається простим, як двері, і дурнувате прізвисько про сталеве серце смішить тебе, але зараз ти мовчиш, дивишся на мовчазного Куроко, і думаєш — якщо хтось з команди Кірісакі зашкодить цьому малому, тебе ніхто не втримає на майданчику. Після першого тайму у роздягальні ти відштовхуєш ногою лаву, і та летить аж до шухляд. Замість лави ти б залюбки ногами запинав того клятого вилупка, що клацає пальцями, віддаючи наказ зламати Кіосі.
— Трясця! Як вони бісять! — кричиш, стискаючи кулаки.
— Не треба тут нічого ламати, — майже пошепки каже Куроко.
— Замовкни, я і сам знаю! І взагалі, як ти можеш бути таким спокійним?
Ти повертаєш до нього голову, уважно дивишся і завмираєш. В його виразі обличчя те, що ти ніколи не бачив — пекельна лють, гнів, ненависть. Згадуєш уроки географії, нудний вчитель теревенив, що океан — це не завжди крижана вода в статиці. В очах хлопчиська з блакитним волоссям розгортається клятий шторм, і тобі здається, що ти в ньому просто не виживеш.