Work Text:
Земля під ногами нагадує шкіру старого хворого далматина: чорна, поцяткована то тут, то там білим, стоптаним підошвами перехожих, снігом. А міщани несуться, наступаючи на хвору тушку пса, у своїх роздутих, гіпертрофованих пуховиках, закутані у шарфи, зайняті власними роздумами. Мартин у тонкому пальто виглядає майже голим на їхньому фоні. Він відморозив собі усе, що міг, ще з двадцять років тому, при народженні, тож тепер ні холод, ні нахохлені синиці в людській подобі, що снували вулицями, його не страшили.
Натовп, схожий на повноводну річку, доніс Мартина до дверей улюбленого бару і кинув, як човен, битися об скелі і врешті-решт розсипатися на друзки. І, будьте певні, він це зробить. Рано чи пізно випивка зруйнує його життя.
Інтер’єр тут лишався незмінним: легке освітлення, схоже на вечірній парк, через ліхтарі, що страшенно скидаються на вуличні, старі дерев’яні меблі, ніби куплені на барахолці з сусідньої вулиці, картини, принесені господарями закладу чи відвідувачами. Мартин сів біля барної стінки−прямо під плакатом з дивним, абстрактним малюнком. «Щось середнє між велосипедистом, котом та членом»,−думав завжди Мартин. За ті кілька років, що хлопець відвідував цей заклад, він так і не визначився.
−О, здоров був, старий!−почулося збоку. Давній знайомий−Ян, якого Мартин зустрів ще в шкільні часи. Доля занесла його в цей же бар, але на інший бік барикад−за стійку.
−Вітааю, друже,−Мартин мав звичку розтягувати голосні, особливо спілкуючись з близькими,−як сам?
−Цілком. Тобі як завжди?
За кілька хвилин до приємної компанії Яна додалася ще приємніша−келих темного, пінистого пива. Бесіда йшла все легше, особливо тоді, коли кількість випитого збільшилася.
Місто синіло разом із Мартином, вкриваючись легкою вуаллю вечора. Простір полонив офісний планктон, утомлений рутинною працею та важким, перенасиченим пилом, повітрям кабінетів. Ян крутився із замовленнями як в’юн на сковорідці, тож Мартин лишився наодинці з власними думками. Цікаво, це все-таки велосипедист чи член?
−Я можу розділити з вами цей вечір?−пролунало через товщу води. Здається, комусь варто було зупинитися ще зо два келихи тому.
−Типу переспати?
−Типу випити і душевно поговорити.
−А. Прошу,−витиснув з себе Мартин і навіть спробував галантно підсунути стілець у бік гостя, ледь не впустивши його чоловікові на ногу. Таки не померли в ньому ще джентльменські риси.
−Щиро дякую. Можете називати мене Оскар,−сказав той і подав руку в елегантній білосніжній сорочці.
Мартин уже не в’язав лика, а новий знайомий і не думав спиняти оповідки про відвідані ним країни. Деяких назв, що фігурували в його історіях, Мартин навіть не чув.
−Слухай, якби ти мав можливість виконати будь-яке своє бажання прямо зараз, що б це було?−питання сильно контрастувало з попередніми темами Оскара.−Багатство? Здоров’я? Можливо, любляча людина поруч?
−Мм, навряд. Я думаю, це було би безсмертя.
−А навіщо тобі вічність? На що її витрачати?
−Пф, та на всіляку дурницю. Подорожі, секс, випивка,−на цьому моменті його перервав блювотний позив.
−Не думаєш, що це нераціонально?
−Зовсім ні,−Мартин потер веснянкувате перенісся,−безсмертя−це безмежні можливості. А на що їх ще витрачати, як не на безмежні дурниці?
З кожною хвилиною паузи в мовленні Мартина ставали довшими. Алкоголь ніби скручував мозок у вузол, що тиснув на скроні. Цікаво, що Оскар, здавалося, не змінився з початку вечора. Легкий серпанок інтелігентності обвивав усього його з голови до ніг. І зараз він сидів з тим відстороненим виразом обличчя, занурений у роздуми.
−Хм, а непогана думка.−озвався Оскар з-під рудої гриви волосся, що він скинув з очей рукою. Кілька хвилин той просвердлював порожнечу, опустивши підборіддя на кісточки пальців.−А якщо я здійсню твоє бажання?
−Яким це чином?−Мартин розсміявся, мабуть занадто гучно, привертаючи увагу відвідувачів.
−А хіба важливо? Головне, що я цілком можу подарувати тобі вічність.
−Добре, нехай так. Але як я це перевірю?
−Ти не вперше у цьому барі. Напевно знаєш про можливість виходу на дах. Погодишся на пропозицію побачити місто не лише з висоти пташиного польоту, а й відчути його на собі?
−Пропонуєш стрибнути?
−Можна й так сказати,−на обличчі Оскара виникла погано прихована суміш роздратування та розчарування. Йому страшенно не подобалося, коли його метафори доводилося спрощувати та пояснювати.−Я стрибну з тобою. Першим, якщо хочеш. То як?
−Безглузда ідея.
−Інакше тобі доведеться чекати занадто довго, щоб перевірити.
І це могло б спрацювати. Мартин ніколи не вирізнявся терплячістю, але повестися на подібну провокацію було б занадто навіть для нього.
—Ні, дякую,—обличчя розплилося у п᾿яній усмішці,—мене так легко не проведеш.
Оскар полишає його, кидаючи наостанок щось на кшталт «як знаєш». Мартин планує продовжити вечір у товаристві ще одного-двох келихів. Аж ось лунає телефонний дзвінок. На екрані загорається «Староста», і серце Мартина падає вниз. «Я перепрошую за пізній дзвінок, Мартине, але, здається, тебе ось-ось випруть через часті пропуски. Можеш спробувати з᾿явитися в універ…»,—Мартин кидає телефон на підлогу, не дослухавши. Господи, батьки ж його вб᾿ють, напевне вб᾿ють! Усі ці роки вони покладали на нього чималі надії, які він просто таки втопив у склянці. Ні, не можна допустити, щоб вони дізналися.
Більшість людей, мабуть, пішли б до університету, аби вирішити проблему. Але п᾿яний мозок убив цю ідею ще в зародку. Натомість на думку спадає простий експеримент. Що він втрачає, якщо просто перевірить слова цього загадкового незнайомця? Померши, він позбавить себе зустрічі з розчаруванням сім᾿ї, а виживання розцінить як подарунок долі і проживе, як і обіцяв, безглуздо й марнотратно.
Вітер грається з чорними кучерями, періодично смикаючи їх занадто різко, нетерпляче. Невже сама природа очікує, потираючи руки, на його наступний крок? Мабуть, світ не надто співчутливий. Йому цікавий драматизм, штучний він чи ні.
Мартин наважується добрих п᾿ятнадцять хвилин. Прохолода, що згустилася навколо даху, трохи протверезила розум. У теплому барі він був більш рішучим. Цікаво, чому його ніхто не спинив? Якийсь небайдужий клієнт із синдромом рятівника чи бармен, що не хоче проблем, мав би звернути увагу на п᾿яного, що впевнено прямує на дах. Та всі вони передбачувано зосереджені на власних думках та проблемах.
Політ дарує відчуття незбагненної легкості, але згодом—усвідомлення неминучого. Покластися на долю означало зректися відповідальності. Надто інфантильно. Необдумано. Безрозсудно.
І ось він−різкий удар об асфальт. У цю коротку мить тіло Мартина перетворюється на кришталевий графин із вином. Його розбиває на дрібні уламки, а кістки, такі крихкі та беззахисні, хрустять ніби це не живе тіло, яке щойно зустріло смерть. Просто безлике скло. «То ось яка вона, смерть,−проноситься в голові Мартина.−Цікаво, чи зменшилася б кількість самогубців, якби вони знали, яке це насправді відчуття? Думаю, мій мозок ось-ось помре. Усього кілька хвилин і я назавжди зникну. Господи, і як я міг повестися на це?»
Але смерть не настає. Уже чути завивання сирени швидкої допомоги. Мабуть, вони здивуються, побачивши його живим. Молодий фельдшер певно очікує лише на засвідчення факту смерті . Цікаво, він розповідатиме цю історію колегам за чашкою чаю?
Звичайно ж персонал неймовірно здивований побаченим. Але, не видаючи емоцій, вони складають те, що більше схоже на місиво, на ноші. Карету швидкої трусить так, ніби вона має доставити прямо на той світ, і Мартин уже й не проти цього. Його мозок схожий на зміїний клубок, тисячі думок сплітаються в одне незрозуміле місиво, що не піддається розшифровці. Усе здається сном. Він скоро прокинеться.
Звісно ж, випадок Мартина злегка здивував медичний персонал. Увесь час то тут, то там лунало: «Ви, мабуть, народилися в сорочці», «я ще не зустрічала такого везіння», «на моїй практиці це вперше». Однак більшість з цих фраз оминали його вуха, вдаряючись об білосніжні, просякнуті недугами та розпачем, лікарняні стіни. У голові страшенно дзвеніло, уламки кісток, здавалося, періодично хрустіли. Мартин уже не був певен, що це йому не ввижається.
Збирали його немов пазл посиленої складності. Можливо, це була найскладніша операція в житті більшості персоналу. Однак вони просто не могли покинути його через почуття обов’язку. Проте якимось дивом багатогодинна праця дала результат−вони зібрали Мартина в подобу людини. Він навіть зміг успішно пройти багатомісячну реабілітацію, тож тепер, перебуваючи на свободі, розмірковував про своє подальше існування. «Що ж, навряд це можна списати на звичайне везіння,−думав він, ідучи вулицею.−То, може, той дивак у барі не збрехав? Але ж хіба це можливо?»
Того дня, мабуть, уперше за довгі місяці рабства лікарняних стін, Мартин лишився наодинці з собою. Думки шуміли бджолами в його голові, як у вулику. За ті двадцять хвилин, що він ішов до своєї квартири, у нього виникло, мабуть, більше тисячі ідей. Ще трохи і йому вдасться повірити в теорію квантового безсмертя. Варто зварити кави. Банка меленої−там, де її лишили, здається, ціле життя тому. Вода в крані шумить надто сильно, перебиваючи думки. Однак Мартин не вимикає її, а лише більше зосереджується на звукові, що дратує. Чомусь саме зараз йому хочеться терпіти певний дискомфорт. Змушує почуватися живим.
За вікном пекельним вогнем спалахує світанок, і Мартин дивиться на криваво-червоний сонячний диск очима, як йому здається, нової, вищої людини. Людини, що перемогла смерть. «Цікаво, чому цей дивак обрав саме мене тоді, в барі?−думає юнак,− Невже його аж так звеселила ідея витрати такого великого дару, як безсмертя, на всілякі дурниці? Ну й нехай. Можливо, він давно шукав людину, що не реалізовуватиме великі амбіції, а просто марнуватиме життя, яка різниця? Тепер я розпоряджаю вічним буттям і ніщо не завадить мені бездумно його згаяти.»
І ця обіцянка стала однією з небагатьох, яких Мартин дійсно дотримався. Совість його була кришталево чистою у ті моменти, коли він безтурботно розтрачував молоді літа, адже тепер був певен, що це−назавжди. «Головне не зазнавати серйозних травм,−вважав він,−а з рештою проблем не буде».
Однак юність швидкоплинна. Особливо на тлі неосяжної вічності. Тож одного ранку Мартин із жахом усвідомив, що старість уже хапає його за руки своїми кістлявими холодними пальцями. Чорні кучері ледь біліли на скронях, болотяно-зелені очі, здається, посіріли, ніби обміліле озеро, ластовиння поглинали уже помітні провалля зморшок. Здається, і квартира цього дня посіріла, укрилася зморшками та пігментними плямами. Мартин ніколи раніше не боявся старості. Знав, що цей момент неминуче настане, тож просто жив із цим фактом десь глибоко в мозку, дістаючи його, як стару фотографію, під час філософських досвітніх розмов на старих канапах у колі п’яних, поснулих друзів. Однак життя подарувало йому примарну надію на те, що він вільний від неї, від її чіпких білих рук, що вирвався звідти, звідки ще нікому не вдавалося. Так йому здавалося всі ці роки. Але ось Мартин то тут, то там помічає нові зморшки, дивлячись у дзеркало. «Можливо, тоді це був просто жарт, на який я так по-дурному повівся? «Випадковий чоловік у барі, що дарує безсмертя п’яному студенту»−сюжет для недолугого телесеріалу. А падіння з висоти? Мабуть, просто пощастило.»
Острівцем тверезості серед усіх цих думок для нього були дружина з сином. Чесно кажучи, сім’я не входила у його план на життя, але воно, очевидно, мало на Мартина свій. І цій випадковості він був вдячний. Мартин ніколи не славився раціональністю, він був прихильником спонтанних, необдуманих рішень, і, власне, Лілія та Сергій були результатом одного з них.
Легке карпатське повітря, не здушене машинами, не зранене високими стовпами багатоповерхівок, тихе, як вода в озері, бо людські розмови тут майже не лунають. У цьому, здається, забутому не лише Богом, а й дияволом, селі один із товаришів Мартина має стару, успадковану ще від прабабусі, хатину. Більшість будинків тут пережили попередніх господарів, але так і не отримали нових. Тож стоять, осиротілі, залишені під пильним наглядом старих лісів та гір. Шумна компанія молоді в різнокольорових сорочках співала лайливих пісень, розвантажуючи речі з машини, та голосно і трохи п’яно гиготіла. Вони не вписувалися у легку, спокійну картинку довкола і знали про це. І їм це подобалося.
Ближче до вечора, коли натовп уже повеселів, почервонів лицем та розм’як під високим чорним небом, життя сконцентрувалося біля от-от розведеного багаття. Люди розбилися на невеликі групки, обговорюючи кожна своє, і лише іноді зверталися з чимось до решти, сміючись. Тоді Лілія підсіла до Мартина, і, подаючи тому банку «Львівського», кинула:
−Ти сьогодні ледь не з усіма потеревенив, крім мене. Навіть з Максом, а його язик, попрошу−праска для мізків. Ще й з рота тхне так, ніби він харчується виключно зі смітника. Невже я гірша за нього? Чи, може, відчуваєш зі мною конкуренцію?
−Пф, з якої б це радості?−Мартин сьорбнув пива, намагаючись тримати лице.
−А з тієї, що великі уми часто уникають одне одного. Кожен боїться, що інший виявиться розумнішим.
−Хах, чому ти вирішила, що я належу до великих умів?
−Отже ти таки боявся конкуренції.
−Ой, та йди ти…за пиво дякую, до речі.
Мартин не надто хотів продовжувати з нею розмову. Лілія була симпатичною, хоча йому легше сказати, кого він таким не вважав, але починала дратувати його у той момент, коли промовляла хоч слово. Вона була розумною, знала це і вказувала кожному, хто пробував з нею говорити. А Мартин не любив, коли вказували на його розумові здібності. Він справді любив знаходитися в колі тямущих людей, хоч і знав, що був там відверто зайвим, але сильно дратувався, коли на цьому робили акцент.
Однак поступово їхній діалог почав скидатися на дружній: Лілія, виявляється, добре жартувала, особливо будучи напідпитку. Що далі просувалося їхнє спілкування, то, здається, частіше вона забувала, який він насправді дурко, а він геть не згадував про звички що в ній дратували. «Ого, Мартин мовчить довше ніж дві хвилини? Здається, я за все життя такого не бачив»,−видав один із хрипкуватих голосів. Збоку гиготнули, а тоді додали: «А хіба ти не знаєш, як Лілька вміє зуби заговорити?» Хтось іще кинув якийсь дотеп, а тоді перейшли до інших тем.
Ближче до третьої, коли зморене душевними бесідами, довгою дорогою та міцними напоями товариство давно відійшло до царства Морфея, Лілія з Мартином вирішили закінчувати посиденьки: повітря геть охололо, а комарі, що за вечір наїли собі на окремий рахунок, протверезіли і вийшли на полювання.
Пробиратися через тіла товаришів, розкидані у геть неочікуваних місцях, ніби скульптури, викинуті на смітник, було не надто легко. Коли-не-коли хтось із них зачіпав чиюсь спину, ногу чи голову, за що отримував невдоволене мугикання чи шипіння в слід. На їхнє щастя, на кухні людей було значно менше. Там навіть лежав матрац, дбайливо кинутий господарем будинку. І як це його оминули своєю увагою тіла в коридорі?
−Хочеш, пожертвую тобі матрац? Я посплю на підлозі, усе добре.
−Ой, потрібна мені твоя жертва. Лягай уже, лицарю.
На матрац абияк кинули тонку сіро-зелену ковдру. На жаль, лише одну, але це й так було неймовірним благословінням. Та Мартин уже за кілька хвилин забув про це, адже Лілія, хоч і несвідомо, майже повністю відібрала її.
−Може я зовсім віддам тобі ковдру?−озвався до дівчини Мартин, легенько штовхнувши її в бік.
−Мм, ні. Сумніваюся, що твоєму не надто добре функціонуючому мозку холод піде на користь. Тож забери свій законний шматок і тримай міцніше.
—Як знаєш,—озвався Мартин, погано приховуючи роздратування в голосі.
Однак і цього разу ковдра не пробула в руках хлопця і кілька хвилин. Лілія, різко сіпнувшись, висмикнула її та обгорнула довкола тіла.
−Ц, не маю бажання усю ніч боротися з кимось за ковдру, дякую. Пошукаю собі місце для сну деінде.
Мартин намагається тихо встати з матрацу, щоб піти, але відчуває руку на своєму зап’ястку.
−Лишися.
−Оо, то тобі подобається ділити зі мною ліжко? Визнай, що не проти моєї компанії. Ти ж…
Йому не дають закінчити. Мартин відчуває губи Лілії на своїх. Лише швидкий, неглибокий поцілунок, але поруч з розгубленістю від вчинку він відчуває ще дещо−«хочу ще».
−Це був єдиний спосіб затулити тобі рота,−видає Лілія.−Ти приємно пахнеш, до речі.
−О, правда?−невже вона відзначила його нові парфуми? Мартин майже визнає, що дівчина буває приємною.
−Смаженим м᾿ясом,−вона ледь усміхається.
Схоже, висновок був поспішним.
−Здається, тепер моя черга затулити тобі рота. Хочеш цього?
−Прошу.
Ранок холодний і свіжий. Гірське повітря відрізняється від звичного для мешканців міст-мурашників: у ньому немає ні пилу, ні паленої гуми, ні часток ще холодного асфальту. Воно більше схоже на воду. Його не хочеться відкашляти, виплюнути чи витрусити. Лише розлити легенями, утопивши їх у ньому. У голові нізвідки з᾿являється думка, яку з похмілля Мартин сприймає як власну: «Яке ж воно, безсмертя?». «Просто неймовірне»,—відповідає він собі ж.
Нитку роздумів перериває метушня похмільних товаришів: хтось прийшов утамувати спрагу, хтось шукає речі, загублені учора десь на просторах будинку, а хтось, нагадуючи жебрака, намагається розвести когось на цигарку. «Мартине, ми звісно, страшенно за тебе раді, але не всі хотіли чути як хтось тр..»,−голос оповідача перериває кашель. Максові слова пролітають повз вуха, викликаючи лише легкий усміх від туманних спогадів з учорашнього вечора. Почуття сорому у Мартина майже відсутнє, тож єдина його реакція−погляд, що змушує Макса не продовжувати.
−Ти ніби у воду опущений останнім часом.−мимохідь кинула Лілія за спиною.−Хочеш поговорити?
−Сумніваюся, що ти мене зрозумієш.
—А я спробую,—Лілія сідає за кухонний стіл навпроти чоловіка, ставлячи перед собою чашку.—Часу в мене достатньо.
І він ділиться. Навіть не намагаючись підбирати слова чи приховувати щось. Чомусь саме в цей момент він хоче довіряти Лілії, покладатися на неї.
—Знаю, що звучу як ідіот, але…
—Так, цілком можливо. Подумати тільки, повірити в безглузду маячню незнайомця в барі, а потім засмутитися, що це неправда…Але ти завжди таким був, якщо раптом ще не помітив,—легкий усміх з’явився на її обличчі.—Народився таким, то таким і помреш.
Щира усмішка разом із голосним сміхом вирвалися у Мартина мимохіть. Господи, а Лілія ж дійсно права! У той момент його навіть не дратувало те, що дружина знову вказала йому, що він недоумок. Бо, власне, так і є. І це, мабуть, єдиний раз, коли він був радий, що хтось дав йому про це знати.
—Я можу тебе обійняти?
—Ого, то тебе настільки потішило усвідомлення власної дурості? Тоді звісно можна.
Для подружжя, мабуть, вони були незвично нетактильними. Лілія та Мартин лишилися одне для одного скоріше товаришами, ніж парою, навіть після весілля. На диво, їх це навіть влаштовувало. Цей шлюб існував скоріше для Сергія, ніж для них. Був доказом існування совісті і хоч якоїсь порядності Мартина, а не безсмертного сильного кохання.
Йому пригадалися часи його холостяцького життя, коли двері бару як завжди були відчинені. Мартинові здавалося, що вони чекали саме на нього, хоча, звісно, це було не так.
—Мартине, друже, давно тебе тут не було,—кинув Ян з-за стійки.—Як життя, старий?
—Ех, тухляк. Я скоро одружуюся.
—Чому ж тухляк? Не кохаєш її?
—Ні, не думаю. Це через…через дитину.
—Он воно як? А що ти відчуваєш до неї?
—Не більше, ніж товариську приязнь, думаю. Хоча, дещо в ній мене навіть дратує.
—І ти однаково з нею одружуєшся? Господи, і де той Мартин, який ганявся лище за власним задоволенням? Що це за його совісна копія, га?
—Хах, як бачиш, старий, доганявся. А якийсь зародок совісті у мене завжди був, якщо ти не помітив.
—Нехай і так. І все ж, я радий, що цей зародок дав про себе знати. Це вчинок нормальної людини і мені приємно знати, що ти нею є.
Вулицю важкою ковдрою вкрив білий сніг, то тут, то там заляпаний дорожнім місивом бруду з чобіт перехожих. Мартин озирався на місто, що сонно чекало нічної темряви, аби впасти у сплячку, а потім із жалем прокинутися сірого зимового ранку. Він не надто любив цю пору року, але сьогоднішній вечір відчувався якось особливо. Хоч Мартин уже давно не ходив на роботу, йому більше подобалося ходити містом, ніж сидіти, утискаючись поміж чотирьох стін квартири. Подобалося бачити, як деякі місця змінюють обличчя, майже втрачаючи свою впізнаваність, а деякі лишаються такими ж, якими він їх знав у молодості, лише де-не-де вкриваючись новими графіті, рекламними вивісками чи оголошеннями, як старе лице пігментними плямами.
—Ліліє, я вдома.
Йдучи коридором до вітальні, Мартин відчував: щось точно не так. Ніби шторм, що повільно насувається на судно, яке тихенько гойдається на хвилях, ні про що не підозрюючи. У кімнаті, як завжди, працював телевізор, а Лілія сиділа, обпершись на спинку дивану. Суміш тривоги та занепокоєння уже тиснули Мартинові на горло щільним клубком. Він обережно торкнувся шиї дружини. Жодних ознак наявності пульсу. Вона мертва.
Похорон Мартин запам’ятав дуже туманно. Йому досі не вірилося: за кілька днів він мав купувати квіти на день народження дружини, а тепер кладе їх на її могилу.
У квартирі без неї, здається, поменшало повітря, стіни тиснули з усіх боків, заважаючи повністю вдихнути. За роки подружнього життя вона укорінилася тут, лишила себе у кожному сантиметрі меблів, кожній плямці на скатертині. Варто прогулятися. Розвіяти спогади, назавжди вибити їх із мозку.
Мартин, майже не озираючись, хапає з вішака пальто і різко зачиняє за собою двері. Від різкості руху куртка Лілії, що досі висіла у передпокої, падає на підлогу.
Від тьмяного світла ліхтарів душа холоне усередині. Чорні дерева тягнуться порубаними зап’ястками стовбурів до неба, намагаючись ухопити готично-блідий серп місяця. Пронизливий свист вітру змушує Мартина ретельніше вкутатися у пальто, яке майже ніколи не підводило його. Однак сьогодні, очевидно, все йде не за планом.
Усе-таки, коли тобі за шістдесят, ноги не дозволяють довгих прогулянок. Тож Мартин вирішує облаштуватися на одній із лавок у парку, до якого встиг дочвалати. І тільки тепер, спокійно сидячи тут, в оточенні нічної тиші, думки нарешті наздоганяють чоловіка, осідаючи бридким липким нальотом на мозкові. Чому, власне, він так убивається за дружиною? Безумовно, за роки шлюбу вона не могла лишитися для нього тією ж ледь знайомою дівчиною з вечірки. Лілія посіла важливе місце в його житті—місце його дружини, матері їхнього сина, Сергія. Проте усі ці роки вони були скоріше товаришами, ніж подружжям, яке хоч колись кохало одне одного. То кого ж він сьогодні поховав: давню подругу чи дружину? «Обох»,—тихо видихнув Мартин разом із теплим клубком пари.
Повернувшись додому вже пізно вночі, чоловік натрапив на куртку Лілії в коридорі. І саме до цього моменту він був упевнений, що вже впорався із ситуацією, прийняв беззаперечний факт. Але ж ні, нестримний потік сліз заволік йому очі прозорою вуаллю, як і, здавалося б, поховані разом із Лілією спогади. Чорт, виявляється увесь цей час вона була йому ближчою, ніж здавалося. Інакше чому б вони лишалися разом і після повноліття сина, його одруження та навіть смерті?
Той день Мартин пам᾿ятав вкритим туманом і позолоченим осіннім смутком. Зранку Сергій поїхав у справах. Як завжди взяв ключі з куртки, як завжди сів у машину, як завжди махнув на прощання, стоячи в коридорі. Тоді він заїхав до батьків на чай, але ніхто із них не підозрював, що востаннє. За кілька годин після того, як Сергій зачинив за собою двері, їм зателефонувала поліція, щоб повідомити про його загибель. Автокатастрофа, не впорався з керуванням через погодні умови. Такі холодні, стерильно-бездушні слова.
Тоді слухавку взяла Лілія. Скоріше за все, це зломило її тоді. А тепер її серце зломилося остаточно. Єдине, що залишається з Мартином—бажання діяти. Нехай навіть безрозсудно. У металевій шафі в кімнаті лежить пістолет. Здається, подарунок батька. Мартин навіть не впевнений, що той заряджений і досі працює, але йому байдуже. Як для немолодого чоловіка, Мартин досить швидко дістається кімнати і, різко відчинивши шафу, витягує з неї зброю. Старий, на диво лискучий пневмат. Інтимно-близький до скроні постріл. Криваво-червоний світанок, сполоханий різким звуком.
Налякані згуки сусідів і поліція, що ширяє то тут, то там, руйнує романтику. «Навіть померти красиво не дадуть, бісові діти»,—ображено розмірковує Мартин. На його подив і, будьмо відверті, легке розчарування, поміж і так сплутаних думок продирається чужий, давно забутий голос:
—То яке воно, безсмертя? Бачу, ти все ж не зовсім дотримався обіцянки: дружину завів, сина…мої співчуття.
—Дякую, але…якого біса?
—Хіба я не можу навідати старого товариша?
«Мозок створює нове зі старого. Кілька хвилин. Усе»
—У моїй голові?
—Ну, я не знайшов більш зручного моменту для зустрічі. І все ж, яке воно?
—Нестерпне.
Криваве місиво замість мозку і тіла. Сплутані уривки думок поміж звивин. Ні, він уже не людина. "Це лише агонія. Ще трохи і все закінчиться,–вихоплює Мартин серед какофонії звуків.–Однак мені здавалося, що в таких випадках помирають одразу. Хоча, я жодного разу не вмирав, щоб стверджувати".
—Господи, діду, невже ви не могли дочекатися природної смерті?—почулося десь збоку. Біла стеля. Холод і якийсь тваринний страх у повітрі. Стійке відчуття дежавю. Якщо це слова медика, то, мушу визнати, досить непрофесійні. Мартин переводить очі трохи убік, орієнтуючись на голос. Бляха, дійсно медик. І де їх тільки беруть?
—М-м?
—О, то ви, я бачу, дуже спраглий до життя. Не дивлячись на ваш учинок. Хай там як, я був певен, що ви не вийдете з коми. Навіть не бачив доцільності тримати вас тут. Це скоріше жорстокість, ніж гуманність. Але якийсь молодик регулярно перераховував немалі суми на ваше утримання.
—Хто?
—М-м, дайте хвилинку…У нього якесь незвичне ім’я. Англійське, здається. Точніше мають сказати в реєстратурі. Запитаєте в них, коли ваш стан покращиться. Непогана мотивація для одужання, еге ж?
Вийшов. Навіть дату сьогоднішню не сказав. За вікном багато зелені. Ледь чути спів пташок. Виходить, уже весна. Але чи того ж року? Цього Мартин визначити не міг.
Він пам’ятав не надто багато. Більшість зі спогадів ніби пропустили через м’ясорубку, а потім сяк-так запхали назад у мозок. Власне життя, думки, сни, історії сусідів чи друзів—усе геть чисто змішалося в його голові. І це тиснуло на скроні. Однак було те, що він точно пам’ятав—гучний вибух прямо біля вуха. «Людина хіба здатна таке пережити?—усе розмірковував Мартин, розглядаючи стерильно-біле оточення. —Особливо в моєму віці. Господи, я готовий повірити у що завгодно».
—Ледь не забув. Чоловік з англійським іменем. Як його?—цікавиться Мартин в реєстратурі. За кілька місяців він нарешті зміг самостійно переступити поріг палати.
—Не дуже розумію, про що ви. Запитуєте про чоловіка, що сплачував за ваше перебування тут?
—Так.
—Здається, він представився як Оскар. Мені слід пошукати його прізвище?
—Ні, дякую.
Сотню років по тому в двері квартири Мартина шанобливо і, здається, трохи несміло постукали. Знадобився деякий час, аби дістатися до них на інвалідному візку, потреба в якому з᾿явилася відносно нещодавно. За порогом стояла невисока молода журналістка місцевої газети.
—Вітаю, мене звуть Марія,—дівчина протягла руку для рукостискання. Руде пасмо впало їй на обличчя,—ми з вами домовлялися про інтерв᾿ю, пам᾿ятаєте?
—Добрий день. Так, веду записники, щоб не забути про жодну зустріч. Проходьте до вітальні. Квартира невелика, не заблудитесь. Зварити вам чаю?
Тепер до Мартина нерідко навідувалися. Йому нещодавно виповнилося сто п᾿ятдесят, тож, ясна річ, ним зацікавилися.
—Перепрошую за розгардіяж. Розумієте, вік…
—О, не перепрошуйте. Розумію, коли вам півтори сотні років, стерильність будинку не в пріоритеті.
Квартира старіла разом із Мартином. Шпалери на стінах густо вкривали зморшки. Меблі по-старечи стогнали. Підлога поскрипувала у випадкових місцях, пригадуючи, як десятки років тому на неї наступили саме в цій ділянці. Торшер у кутку раз на кілька хвилин блимав, забуваючи про своє основне призначення. Загалом, дементний мозок в образі приміщення.
—У вас багато картин. Мушу визнати, дуже гарних. Чиї вони?—дівчина вказала на велике полотно. Це був череп на приємному світлому фоні, через який проростав лотос.
—Вас попередили, я погано розумію усну мову? Радує. Багато картин малювала моя дружина.
—Лілія Скрипка? Наскільки я пам᾿ятаю, вона—причина вашої спроби самогубства. Ваші стосунки були близькими?
—Складне питання,—Мартин звернув увагу, що журналістка дістала із сумки блокнот із ручкою.—Ні-ні, не через форму. Колись я думав про наші стосунки. Вони не починалися через, але, може, вона була укінці.
—«Вона»—це близькість?
—Думаю, так. Але чи справжня це причина? Не знаю.
Серед думок, невпорядкованих, як стоси документів на архівних полицях, складно знайти хоч один спогад, що не скалічений кощавою рукою старості. Однак ніби крізь туманну завісу Мартин бачить кухню—таку, якою вона була більше століття тому, Лілію—ще біляву, з блиском у сірих очах. Хоча, цілком можливо, що блиск в очах був не через безтурботну молодість, а через червоне вино в напівпорожньому келиху. Вони вели якусь просту буденну розмову, навряд можна було пригадати про що.
—І все ж, Мартине, я не розумію, що може бути цікавого в перегляді треш-шоу?
—Це тому що ти не любиш спостерігати за людським життям. Ти не цікавишся тим, що відбувається в чужих головах!
—Мартине, ми обоє знаємо, що тобі просто подобається дивитися на дурніших за себе людей. Перестань це виправдовувати.
Ні, все ж він не міг нічого пригадати.
Ранок, навіть такий, у цвіті вишень і доторках теплих пальців сонця, не здавався Мартину добрим. От-от він мав переступити рубіж у двісті років, і, чесно кажучи, це мало його радувало. Ноги в нього повністю відмовили років із тридцять тому, тож усі його розваги зводилися до спостереження за світовими змінами через невелике віконце з пошарпаними шторами та слухання історій із життя балакучої двадцятирічної доглядальниці. Маргарита, а саме так її звали, мала чи то надто цікаве життя, чи то надзвичайний талант із ведення пустих монологів. Однак чи був Мартин проти цього? Аж ніяк.
Увійшла. Мартин, попри те, що частково чує лише на ліве вухо, відчуває легку вібрацію від стукоту дверей. Ставить пакет на підлогу кімнати, супроводжуючи це голосним привітанням. Відчиняє вікно: рвучко, стукнувши віконними стулками. Сіра штора тривожно смикається, ніби кіт, якого вирвали з рук дрімоти. Від різкого струменя вітру її біляве волосся сколихується, стає майже сніжно-білим через несміливі ще сонячні промені. «Ранок іще, а надворі народу—тьма. Тільки морози минули, а їм уже вдома не сидиться,—щебече, розкладаючи куплені продукти.—І, знаєте, так гарно одразу. Люди говорять, птахи співають. Одразу жити хочеться. Люблю весну за це. А ви любите?»
І правда, чи любить? Мартин не надто часто розмірковував, що любить, а що—ні. Чи пам᾿ятав він узагалі це почуття? Чи пам᾿ятав узагалі хоч якісь? Те, що Маргарита говорила перед цим, він ледь розумів. Дівчина говорила швидко, іноді відволікаючись на інше, перескакуючи з теми на тему, хоч і чесно старалася користуватися короткими простими реченнями. Не всякий здоровий мозок встигав би за польотом її думки, що вже казати про те пошарпане «щось», яке лишилося в Мартина. Однак йому було весело слухати її. Квартира одразу ніби оживала, вдихала свіжо, по-новому. Колись вона часто чула гомін друзів-пияк Мартина, потім гостей подружжя Скрипок, тоді однокласників Сергія. Давній, світлий період, коли сусіди жалілися через шум. Тепер немає ні тих сусідів, ні того шуму. І те, й інше лишилося зім᾿ятим, вицвілим спогадом.
Лілія ганяє Мартина з тарілками. Вона не могла дивитися, як він просто сидить без діла, коли от-от мають прийти гості. «Робота є завжди. Якщо її немає в тебе, то вона є в копачів і священника»,—казала вона, вручаючи тарілки, ложки, склянки чи блюда з закусками. Навіть смішно згадувати це зараз, враховуючи ситуацію Мартина. Іронія. «Протри пил на полиці»,—кидає через плече Лілія, вручаючи ганчірку. Полиця вже протерта. Двічі. Але Мартин цілком певен, що Лілію це не хвилює. І все ж, цікавиться, чи не збирається до них часом команда ревізорів. «Ти зараз договоришся. Зустрічатимеш гостей на лавці під будинком. Я тобі це обіцяю.» Не вірити цим словам—не лишити собі шансу на виживання. «Мудрий той, хто вчасно промовчить»,—думає Мартин, покірно протираючи пил.
Маргарита нарешті відволікається від вікна і, повернувшись, завмирає на місці. «Ви усміхаєтесь?»—вимовляє вона зі здивуванням, що ясно читається в усьому її виразі. І дійсно, Мартин навіть не помітив. Раніше це було звичною справою, але це було в ті часи, коли не те що Маргарити, батьків її не було. «Так»,—нарешті вичавив він із себе, навіть не знаючи, на яке із питань дівчини це було відповіддю.
Журналістів у ролі гостей поступово замінили лікарі та науковці. Із першими треба було говорити, на що Мартин із кожним місяцем був здатен усе менше, а другим було цікаве саме його існування. Дивна річ: усі чули про гниле нутро, замкнене у безсмертно-прекрасному тілі, але як щодо ситуації геть полярної? Вона, як виявилося, здатна добряче посушити голову найсвітлішим умам країни чи навіть світу. «Тобі лестить їхня увага до тебе?»—нізвідки видав голос, який Мартин, здається, забув. Але ж ні, не забув. Його пам᾿ять позбулася сотен імен і дат, тисяч людських облич , запахів, доторків, відчуттів і почуттів, але не цього голосу. Він наче завжди був поруч, навіть коли не проявляв себе безпосередньо.
—То як минає твоя вічність?—грайливо видає голос.
—Я ж не можу говорити. Ти знаєш.
—Для них—так. Але мені, на відміну від них, не обов᾿язково слухати, щоб почути.
Це божевільний монолог? Діалог. Але чи божевільний? Усі ці люди в кімнаті готові пожертвувати багато чим в обмін на хоч кілька фраз Мартина, але до них він не промовить ні слова, у власній голові ведучи повноцінну розмову просто в них під носом.
—То ти даси мені відповідь?
—А що як ні?
—Розумію, твоє існування зараз не надто приємне. Однак, я цілком можу його погіршити. Як щодо мозкового крововиливу? Чи, може, тобі сподобається, якщо одна з твоїх кінцівок одномоментно згниє? Щиро раджу не злити істоту, чиїх можливостей ти не знаєш.—у голосі чулося відчутне роздратування. Здається, комусь уривається терпець.
Мартин не відповів. Безумовно, з віком він утратив ясний розум, але щоб боятися голосу у власній голові? «Господи, ви тільки погляньте!»—доноситься зляканий крик просто над вухом. Якої ж він сили, якщо навіть вуха, що глухі з пів століття, змогли його почути? Раптовий біль у нозі дивує не менше. Мартин цього не бачить, але відчуває: вона чорніє з надзвичайною швидкістю. «За всі роки практики я жодного разу не стикався з подібним!»—доноситься збоку.
—Бляха, як?—тільки й видає Мартин, борячись зі спалахом болю.—Припини, будь ласка!
—Не думай, що можеш щось вирішувати. Проте, нехай, сьогодні я позбавлю тебе лише стопи. Пам᾿ятай мою доброту.
—Дякую. Тож, безсмертя? Воно агонічне. Безмежно. Я можу дещо спитати?
—Спробуй, коли не боїшся.
—Хто ти? Бог? Диявол?
—Гадаю, щось проміжне.
—Виходить, не остання істота в ієрархії. Тоді навіщо тобі все це?
—Мабуть, мені була цікава твоя агонія. Знаєш, у таких, як я, специфічні розваги.
—Виходить, ти не унікальний. У можливостей подібних…істот є межі?
—Звісно. Але вам, людям, можливості, що більші за ваші, здаються безмежними. Хіба я не правий?
—Важко оцінити те, що тобі недоступно.
—А ти кмітливий. Шкода тільки, що лише у власній голові.
Затих. Так, ніби й не було. Але, гад, не міг не зачепити за живе. У свій час красномовство було для Мартина ледь не всім. Він ніколи не був генієм, навіть близьким до цього статусу, але заговорити міг будь-кого. І ось, коли його голос нарешті замовк, Мартин повністю оцінив важливість цього вміння.
Ковдра з листя перед університетом нагадувала про власну, покинуту на теплому ліжку вдома. Восьма ранку. Більшості студентів в авдиторії не те що навчатися, жити не хочеться. Білявка, що сидить ближче до входу, убиває час розмовою із сусідом. Мартин, хоч думає, що надто сонний для свого звичного образу гумориста, швидко входить у звичний режим, коли бачить товариша біля столу. Але він щиро не розуміє, як можна вести діалоги з усім, що має вуха, але на парі слухати матеріал ледь не всіма фібрами, майже не відволікаючись. Мартин так не зміг би. Заняття—час для найбільш важливої та цікавої розмови, принаймні так він вважав.
Можливість познайомитися із загадковою дівчиною перепадає згодом. Білявка, оминаючи переповнені столики, підпливає до Мартина з кимось зі своїх товаришів. Хоча, складно сказати, хто з університетської молоді її друг, хто простий знайомий, а хто—одноразовий співрозмовник.
—Пардон, дозволите розділити з вами обід?—кидає вона, поклавши всі свої речі прямо поруч із Мартином. Його друг, з яким нещодавно велося надзвичайно цікаве обговорення підвищення цін у буфеті, що більше нагадує неприкрите пограбування, виявляється відсунутим і майже похований під усім тим дріб᾿язком, що Лілія для чогось тягає із собою.
—Негарно буде відмовити, враховуючи те, як ти майже обжила це місце за останні кілька секунд,—невдоволено видає Мартин.—Представся хоч, узурпаторко.
—Негарно починати знайомство з образ. Я Лілія, а це мій товариш—Ян. Вас двох я, можна сказати, знаю, не турбуйтеся.
Навіть невеликий діалог не створив про дівчину гарного враження в очах Мартина. Вона ніби займала увесь простір довкола себе, говорила багато, швидко, нестримно, перестрибувала з теми на тему, абсолютно не переймаючись, чи встигає за нею решта компанії. І чому тільки її вважають безмежно чарівною буквально всі?
—Дивний він чоловік—наш філософ. Те, чого він навчає на лекціях і те, про що питає на іспиті—два різних вчення. Єдине перескладання і, гадство, з найбільш непотрібного предмету.
—Ну, хай там як, помилки, які не справляються—ось справжні помилки, як казав Арістотель,—чомусь саме зараз Мартину захотілося похвалитися своїми знаннями з філософії. Не те щоб він був знавцем, але теж був на щось здатен.
—Взагалі-то це Конфуцій.
—Неправда. «Кожній людині властиво помилятися, але нікому, окрім дурня, не властиво упиратися в помилки.»—ось це Конфуцій.
—А це вже Арістотель. Знаєш, іноді краще мовчати і здатися дурнем, ніж заговорити і розвіяти всі сумніви.
—Це Конфуцій чи Арістотель?
—Це Марк Твен,—Лілія відсунула стілець і, піднявши усі свої речі, пішла.—Піду готуватися до іспиту. Тепер я бачу, що, на відміну від деяких, маю шанс його скласти.
Неприємненько, коли твоє невігластво викривають ось так, привселюдно. Та ще й людина, яка знає особисто менше години.
Востаннє Мартин переїздив достатньо давно щоб забути атмосферу цього дійства. Хоча, зараз усе зовсім не так, як було тоді. Це навіть не ностальгічна туга за юністю. Тоді все справді було геть інакше: упаковування усього свого чи то краму, чи то мотлоху до коробок, очікування, схоже на те, що в дитинстві перед новорічними святами. Наближення нового життєвого етапу. Невідомість. Незвіданість.
Хоча, зараз на Мартина теж чекає свого роду невідомість. Однак геть не така, як у юності. Та більш приземлена, колективна, бо з високою ймовірністю однолітки відчували те ж саме. Вони здогадувалися, що на них чекає, адже сотні разів стикалися з людьми, що вже застали те невідоме майбутнє. Ця—ефемерна, космічна, абсолютно унікальна. Кожна з історій безсмертя подає його в обгортці вічної молодості, але історія Мартина—незвична настільки, наскільки це можливо. Тож замість очікуваної нетлінної юності йому світить життя в лабораторії під пильними поглядами дослідників. Існування лабораторного щура. Чи рибки в столичному океанаріумі. «Міг чи я подумати колись, житиму що в лабораторії?»—розмірковує Мартин, доки люди місцевого наукового центру снують туди-сюди, збираючи необхідні речі. Явно молодняк, який за мізерну платню займається роботою, за яку більш поважні зроду не візьмуться. «Хм, а щось вічне таки»,—усміхається Мартин глибоко всередині. Останні роки його свідомість порушена настільки, що нормальна бесіда недоступна навіть із самим собою. Щиро кажучи, він давно не має влади ні над чим у своєму житті: речі в квартирі, тіло і розум—усе це належить молодим ентузіастам та ентузіасткам у білих халатах, дивакам-журналістам, що досі намагаються витиснути щось із цієї історії і тому клятому чортяці Оскару. Усім, окрім самого Мартина.
—Ну що, все завантажили?—лунає з коридору голос чорнявого молодика. Один із тих, хто керував усім парадом. Один із небагатьох, кому все це було дійсно цікаво.
—Так, тільки Скрипку лишилося перенести.
—Добре, тоді можеш починати готувати все необхідне. Я зараз допоможу тобі.
Покидаючи ліфт, а згодом і двір будинку, Мартин хотів би востаннє обвести його поглядом. Однак, на жаль, технології для покращення слуху розвинулися набагато сильніше, ніж зору. Тож у нове місце Мартина супроводжував звук: зрадницьки-тихий шепіт дерев біля дверей, монотонне бубоніння сусідок із п᾿ятого поверху, що, вочевидь, не бачать сенсу обговорювати новини у месенджерах. «Ганночко, такі речі кажуть лише наживо»,—проводжає голос жінки. Поруч бавляться діти, одягнені у шоломи віртуальної реальності. Їх ні в чому звинувачувати, кожне покоління людей намагається втекти від дійсності. Змінюються лише способи. Чути, як чорнявий лається. Ледь не перечепився через рудого кота, що ліниво крокує у тіні густих крон. Чорнявий конкретизує те, як саме рухається пухнастий і куди б йому слід прямувати, тож не обов᾿язково мати зір, аби чітко уявити цю картину.
Сірий, місцями потертий панельний будинок, неодноразово підданий катуванням пензлів юних талантів, що проживають у ньому ж. Літній ранок тут—розмова старої галичанки з її новою подругою, що переїхала до сина з Харкова, заспані коти, злегка підпечені сонними, боязкими променями, молодь, чий шлях у світле майбутнє звився гадюкою, кинув їх під дверима неприємної забігайлівки і накивав п᾿ятами. М᾿які перини хмар принесли здалеку дзвін, який вкрали прямо з-під купола церкви і скинули на голову старої галичанки. Вона не спішить до храму, адже її далеко не святе обговорення сусідського сина успішно конкурує зі Святим Письмом. Удень двір відпочиватиме, ліниво ніжачись поруч із котами, вигрітими на розжарених лавках, а ввечері вдихне повними, запилюченими, обсмаленими сигаретним димом, легенями. Тут відбуватиметься найбільш видовищна вистава з можливих: протистояння поколінь, вирощених у панельно-сірих стінах. Здається, вони вже навіть готові дати одне одному спокій, поділити територію порівну і жити в мирі. Однак вони продовжують баталії, зі щирою злістю вгризаючись у шиї суперників. Ось таким Мартин пам᾿ятав свій дім. У всьому цьому, безперечно, була незліченна кількість недоліків. Проживати з незнайомцями на одній території—терпіти божевілля кожного з них. А кістляві стіни багатоповерхівки дуже погано їх маскували. Та складно впоратися з ностальгією, хай якою б нераціональною вона не була. Було щось трепетне у тому, як вони з Лілією спершу сперечалися, хто з них піде до сусідів, щоб просити про тишу, а потім, сидячи на кухні, разом вслухалися в перепалки мешканців квартири прямо над їхньою. Темпераментні були люди: спершу палко лаялися, а потім не менш палко мирилися, чим безмежно дратували моралістів з сусідніх квартир.
Шкода було прощатися. Мартин полюбив цей будинок. Любив його і сірим всохлим привидом, і свіжопофарбованим тонким білим цвяхом. Цвяхом у труні його, Мартина, минулого життя. Чорнявий вилаявся ще раз. Мартин відчув, що його поклали до машини, а двері за ним зачинилися. Пора.
—Ну що ж, шановні студенти, наш час добігає кінця. Будь ласка, якщо у вас лишилися питання, зверніться до мене чи професорки,—механічним голосом відповіла екскурсоводка. Їй давно остогидли гамірливі натовпи студентів, їхні викладачі-ідіоти та вдавана зацікавленість що одних, що інших. Цікаво, чому керівництво не замінить її на робота?
Мартин теж відчував до них щось подібне до огиди. Мабуть, він би скривився, якби його обличчя не було майже повністю паралізованим. Хотілося б оглянути оточення, щоб розважитись і відволіктися від набридливого бубоніння студентів під вухом. Однак, усі спроби встановлення очного протезу були безуспішними: тіло позбувалося чужорідного предмету, фактично вигнивало до того стану, коли йому просто не було за що триматися. Через цей вияв псевдогуманності половина обличчя скоріше нагадувала гнилий шмат м᾿яса, що взяв на себе відповідальну справу: лякати новачків серед персоналу, що веселило старожилів. Вони майже зловісно хихотіли, спостерігаючи, як самовпевненість з᾿їдав страх на пару з розгубленістю та огидою. Для новачків-пташенят він був свого роду іспитом, адже побачивши його вони або злітали, підтвердивши свої навички, або падали і розбивалися об землю.
Та поступово гнила ділянка займала все більшу територію, перейшла на ніс і частково зачіпала інше око. Вона нагадувала чорнильну пляму, що безупинно ширилася і ніщо не могло стати їй на заваді. Здавалося, усі спроби змінити ситуацію на краще лише погіршували її. Минуло кілька тижнів і вона захопила усе, що було вище ключиць. Тепер вигляд Мартина серйозно лякав не лише новачків, а й бувалих, що буквально присвятили життя вивченню таких аномальних, як він. До того ж, хоч вони цього не бачили, його шлунок разом із кишківником майже згнив, що аж ніяк не додавало радості в його існування.
—Господи, я думала, мене вже складно здивувати. Живих усяких бачила, мерців—тим паче. Але таке собі «живорозкладання» уявити навіть не могла,—говорила одна з працівниць до свого колеги. Надто голосно, відверто кажучи. Вони часом забували, що це живо-мертве казна-що здатне їх чути. Нехай, він звик.
За тиждень один із жовтодзьобих лаборантів впав в істерику, узрівши до ребер вигниле тіло у променях досвітнього сонця. Мабуть, бачити майже голі кістки рук, хаотично вкриті м᾿якою, майже чорною плоттю, чимось схожою на гнилий фрукт, і водночас цілком нормальні ноги, звичайні для старої людини було дуже травматичним. Ще кілька днів по тому звільнилася молода дівчина, не оцінивши даного видовища. Останнім часом штат постійно змінювався: йшла молодь, що не встигла пустити коріння і втекла, зрозумівши, що не впорається, а за нею пішли старожили, замучені кошмарами, безсонням чи галюцинаціями. Байдуже. Мартин, мабуть, мав ненавидіти себе за таку індиферентність до науки, адже через нього, можливо, пішли одні з найсвітліших умів. Та стіни лабораторії без них не потемніли, отже, вони були не настільки світлими, щоб хвилюватися через них.
«А що це за капсула з купкою людських решток?»—поцікавився студент-зайда. Перед ним дійсно красувався немалого розміру резервуар, дно якого скромно вкривав порошок і людські кістки, пригнічені величчю цього місця—зібрання світил науки. «Це—Мартин Скрипка, ознака можливості вічного життя. Принаймні, так нам здавалося. Думаю, це можна вважати символом перемоги смерті над життям.»—промовила професорка, що ненадовго відволіклася від звичних справ. Мартина ображало те, що його раптом почали ігнорувати. Раніше ним цікавилися, потім остерігалися, але тепер просто покинули. Він досі був тут, хоча не міг цього показати. Цікаво, що тепер із ним зроблять?
—Ми не можемо продовжити зберігати це,—жінка показала на Мартина,—тут, у найбільшій залі. Є більш важливі та цікаві випадки, які потребують місця.
—То що ви пропонуєте? Поховати його?
—Цілком можливо.
Наступного ж дня вміст скляної капсули переклали до дерев᾿яного ящика. Похапцем поховали неподалік наукового центру, і, сухо лишивши дві квітки на імпровізованій могилі, пішли. Колеги обговорювали плани на обідню перерву, хтось позичив цигарку, у когось зірвався з уст сміх.
Мартин не міг нічого сказати їм на прощання. Він не бачив їх, не чув голосів, однак відчував спустошення через те, що тепер лишився зовсім один. «То яке воно, безсмертя?»—почулося з порожнечі. Мартин не відповів.