Work Text:
Серпень 1889
Дванадцятий загін повернувся у катакомби перед самим відбоєм, пропустивши не тільки вечерю, а й навіть останню службу. Астольфо розпустив мисливців, відправив Марко до себе і сам уже збирався іти в свою келію, як черговий священик з адміністративного апарату сказав, що грандметр Фролло ще не лягав і висловив бажання вислухати усний звіт про ситуацію в Байонні просто зараз. Астольфо тяжко зітхнув, вольовим зусиллям загнав куди подалі думки про ліжко і поплівся у кабінет грандметра.
Вийшов він звідти через півтори години, втомлений, як собака, і з абсолютно квадратною головою. Завдання, яке дванадцятий загін виконував у Вільфранку поруч, Фролло майже не цікавило, а от робота форпосту в Байонні — куди більше. В результаті майже всю розмову він мордував Астольфо питаннями про розпорядок дня, особливості тренувань, дотримання визначених колегією метрів ритуалів, якість технічного забезпечення, організацію патрулів і чергувань і ще цілу купу всілякої подібної маячні, у якій Астольфо абсолютно не розбирався. Під кінець той уже сам не розумів, що відповідає, і до смерті хотів лише одного: щоб все це нарешті скінчилося.
Коли Астольфо нарешті відпустили, було далеко за північ. Коридор тьмяно освітлювали поодинокі астермітові лампи: після відбою в катакомбах, щоб хоч якось позначити зміну дня і ночі, гасили більшість світла. Астольфо зробив кілька кроків від келії грандметра і зупинився. Втупився осоловілим поглядом в кам’яну кладку у себе під ногами.
Коліна підкошувались. В очі ніби насипали піску. А найгірше було те, що живіт всередині скручувало від голоду так, що Астольфо був впевнений: ще трохи — і той зав’яжеться в вузол. Півтори години назад, коли Астольфо тільки повернувся в катакомби, їсти, звісно, хотілося, проте не настільки нестерпно. Напевне, якби йому дали одразу піти до себе, він зміг би заснути і дочекатися сніданку.
Зараз йому здавалось, що він одним махом вихилив цілу склянку тієї нововідкритої ядучої кислоти, яку безуспішно намагалась прилаштувати до чиєї-небудь зброї Міра. Заснути в такому стані він точно не зміг би, до сніданку залишалося ще годин шість. Астольфо постояв хвилину, бездумно розглядаючи носки своїх черевиків, а тоді його раптом осяяло.
Навіть на час відбою Орден остаточно не вимирав. Залишався черговий загін, який повинен був реагувати на будь-які раптові небезпеки. Чергові священики і охорона на пропускних пунктах. Черговий інтендант в арсеналі і медсестра у лазареті. І на кухні, напевне, теж повинен був хтось залишитися чергувати — а значить, і їжу там можна було роздобути. Нагадавши собі, що він наймолодший паладин в історії Ордену, тому йому негоже здаватися перед такими дріб’язковими труднощами (на цьому моменті живіт зрадливо забурчав), Астольфо зціпив зуби і поплівся в бік кухні.
Він встиг тричі звернути не туди, один раз упертись носом в глухий кут і ще один — зробити коло, перш ніж дійшов до потрібних дверей. Підняв тяжку металеву клямку, потягнув двері на себе. Спустився по коротких сходах, які виявилися за ними.
На кухні було тепло — після звичного холоду коридорів це відчувалося особливо сильно. Більшість ламп також були погашені, єдиний вогник відбивався у начищених боках гігантських каструль і казанів, які суворими рядами вишикувалися на столах і полицях. Під стелею висіли пучки якихось трав, у найближчій печі переливалися червоним жарини. Солодко пахло здобою — настільки сильно, що у Астольфо на мить запаморочилася голова. Він поволі озирнувся: раз двері були відчинені, напевне, тут все ж повинен був хтось бути. Хтось, із кого можна було витрясти вечерю — брати потай, без дозволу нишпорячи по кухні, немов якийсь злодюжка, Астольфо не дали б ніколи ні виховання, ні честь паладина.
— І кого це сюди занесло? — прозвучало скрипуче від лавки під правою стіною. Астольфо обернувся на голос.
Те, що він спочатку прийняв за купу якогось мотлоху біля пічки, ворухнулось і сіло. Сяйнула у світлі єдиної лампи сивина. Кухарка виявилася старою, низькою і кремезною — певно, ширшою за Астольфо рази в два. Її волосся було зібране на потилиці у неприкриту чепцем гульку, брови виявились майже такими ж кошлатими, як у Альцини, головної медсестри, а в очах так химерно відбивався вогник лампи, що Астольфо на мить здалося: вони світяться, як у кицьки. Широкі плечі накривала темно-сіра пухнаста шаль, куди більша за ті, які любив в’язати Марко. Правою рукою кухарка спиралася на кочергу, і в цьому жесті було стільки величі, немов вона тримала королівський скіпетр.
Астольфо раптом зрозумів, що зовсім не знає, що казати. Всю дорогу до кухні він думав лише про те, як сюди дістатися — а далі свідомість одразу підкидала болісно яскраві картинки з вечерею. Як паладин він, напевне, мав право віддавати накази й кухаркам — врешті-решт, ті ж інтенданти чи інженери за статутом повинні були його слухатися, якщо це не протирічило їхнім основним обов’язкам. Проте після одного погляду на кухарку ставало ясно: в її царстві ваги б не мало навіть слово грандметра Фролло, не те що одного з мисливців.
Мовчанка затягувалась. У голові було порожньо, всі слова неначе кудись розлетілися. Кухарка продовжувала сидіти і мовчки дивитися, і від її тяжкого погляду думок більше не ставало. Потрібно було щось сказати — про вечерю і про їжу — проте Астольфо поняття не мав, з чого взагалі почати.
Металева клямка за спиною глухо дзенькнула. Скрипнули старі петлі.
— Доброї ночі, мадам! Чи не проявите ви милосердя, чи не пригрієте нещасного нужденного паладина біля вашого затишного вогнища? — прозвучало нестерпно бадьоре від дверей.
Астольфо поволі обернувся.
На порозі, розцвівши однією з найнатхненніших своїх усмішок, стояв Рінальдо. Він ступив крок, тоді нарешті помітив Астольфо, спіткнувся — і ледь не полетів шкереберть зі сходів.
— Ах ти ж Господи, а ти вже тут якого дідька?! — випалив куди менш куртуазно, лише дивом втримавши рівновагу на останній сходинці. Астольфо окинув його похмурим поглядом: от тільки Рінальдо тут для повного щастя не вистачало.
Запала тяжка мовчанка. Астольфо пам’ятав: восьмий загін цього тижня якраз був на чергуванні. Після того переполоху, який не так давно навели двоє невідомих у катакомбах, черговим капітанам вночі покидати казарми суворо заборонили. Астольфо про це чудово знав, хоча на момент самої погоні за незнайомцями був на завданні в Ліоні. Рінальдо теж знав — і явно прекрасно уявляв, які наслідки були б, скажи Астольфо про його нічний візит на кухню тому ж грандметру Фролло.
Якийсь час вони сверлили один одного поглядом, тоді Рінальдо тяжко зітхнув. Відвернувся, махнув рукою — мовляв, ти все одно мене бачив, так що яка вже різниця — і рушив до кухарки.
— Мадам, жорстокі пазурі голоду нестерпно терзають зсередини моє стражденне нутро! — зупинився перед нею і схилився в таком драматичному й глибокому поклоні, якого Астольфо ніколи не бачив навіть перед колегією метрів. — Лише ваше щедре серце здатне врятувати мене від неминучої загибелі!
— Що, знову десь загуляв і вечерю пропустив? — гмикнула кухарка. Рінальдо образився.
— Мадам, я віддано ніс службу усю минулу ніч і весь сьогоднішній день, й лише під вечір мене підступно скосила втома! На мою прикрість, відбулося це саме перед вечірньою трапезою, і тепер я готовий пасти, повержений третім вершником Апокаліпсису! Невже ви не зглянетеся? Невже не допоможете втамувати мої страшні страждання?!
Рінальдо натхненно ніс ще щось, проте Астольфо піймав себе на тому, що абсолютно його не розуміє. Начебто знайомі слова ніяк не воліли складатися у щось осмислене. У голові гуло, погляд раз за разом повертався в одну і ту ж точку.
Кухарка крекнула і, спершись на кочергу, поволі підвелася. Повагом рушила до печі, Рінальдо потягнувся за нею, все так само заливаючись солов’єм. По дорозі схопив одне із яблук, які лежали у великому кошику — просто так, навіть не спитавши; впився зубами у стиглий рум’яний бік, й Астольфо ледь змусив себе відірвати погляд.
Він так і продовжував стояти, поки кухарка діставала великий, навіть на вид тяжкий казан; поки насипала щедрою рукою Рінальдо повну миску густого ароматного рагу — Астольфо довелося докласти значних зусиль, щоб проковтнути клубок, який застряг у горлі. Рінальдо, не припиняючи щось патякати, відклав огризок яблука — і коли тільки встиг? — і взявся за ложку.
— Ой, мадам, — як він примудрявся їсти і говорити, Астольфо не розумів. — Ви ж залишите моїм з загону гостинці? Вони мене відпустили тільки під смертельну клятву, що я їм принесу ваших неймовірних булок.
Астольфо дивився, як кухарка скептично вигинула брову, проте підвелася й підійшла до кошиків, якими був завалений стіл під стіною. Як відкинула шматок тканини — у ніздрі знову вдарив солодкий запах свіжої здоби, і перед очима попливло — і взялася викладати звідти щось схоже на крутеники.
Навіщо він сюди прийшов, черв’ячком пролізла і тепер крутилась у голові зрадлива думка. Чому взагалі вирішив, що це буде хорошою ідеєю? Чому не пішов до Марко — той міг ще не спати, він завжди лягав пізно і міг щось придумати. Напевне придумав: він же теж, як і весь загін, пропустив трапезу і залишився без вечері. Якби Астольфо рушив одразу до нього, не стирчав би зараз, як ідіот, спостерігаючи за тим, як Рінальдо наминає густе наваристе рагу, без найменших докорів сумління прогулюючи чергування свого загону.
Зараз Астольфо не був певен, чи взагалі зможе добрести хоч кудись: кухня знаходилась на зовсім іншому кінці катакомб, ніж келії, й останні залишки сил він потратив, щоб сюди дістатися. Тепер Астольфо здавалося: навіть якби він спробував дійти до Марко, ноги все ж не витримали б і підкосились де-небудь на середині шляху. Ганебний і неприпустимий фінал для паладина.
Ложка Рінальдо зашкребла по дну тарілки. Астольфо кинув на нього розпачливий погляд. Це було неправильно. Несправедливо. Просто нечесно. Чому клятий Рінальдо так легко отримував те, що потрібно було самому Астольфо? Зжер яблуко, не спитавши, сидів уплітав за обидві щоки рагу, ще й крутеники з собою випрошував. А він, Астольфо, вимушений був просто стояти й дивитися на це.
До біса, промайнуло в голові. Хай Рінальдо подавиться своїм рагу, своїми крутениками і своїми яблуками. Хай хоч все, що є на кухні, з’їсть — яке Астольфо діло? Зараз він розвернеться і піде геть, йому тут нічого...
Рінальдо озирнувся, окинув його довгим поглядом. Якусь мить помовчав, тоді тяжко зітхнув — і повернувся до кухарки:
— Мадам, чи не знайдеться в вашому серці ще крихта доброти, щоб пожаліти мого юного колегу? Він сьогодні тільки повернувся з завдання і, схоже, вечерю теж не застав.
Напевне, у нього від голоду почалися галюцинації, промайнуло в голові Астольфо. Рінальдо, якого він знав, нізащо б не сказав щось подібне. Скоріше, той би взявся насміхатися й підіймати на кпини. Йому причулося.
Кухарка кинула в його бік погляд з-під кошлатих брів, і її очі знову химерно сяйнули, відбивши світло лампи. Якусь мить вона мовчала, тоді усміхнулась чомусь лише їй одній відомому. Поволі підвелася, підійшла до все ще відкритого казана і доверху насипала рагу в іншу миску. Повернулася до столу, поставила, поруч поклала великий шмат свіжого, навіть на вид духмяного хліба — і кивнула Астольфо: мовляв, сідай.
Астольфо стиснув кулаки.
Він був одним з найкращих мисливців, наймолодшим паладином за всю історію Ордену. Йому не потрібні були якісь вбогі подачки, варто було просто розвернутись і піти геть, гордо піднявши голову. Краще залишитися голодним, ніж терпіти подібне приниження.
Він не зміг. Рот від запаху наповнився слиною, живіт скрутило так, що стало аж боляче. Астольфо доплівся до лавки, плюхнувся за неї. Буркнув «Спасибі» — таке тихе і невиразне, що його не впізнав би навіть Роланд — і схопив ложку.
Від перших шматочків защипало язик, а очі не засльозилися лише дивом. Гаряча солона яловичина, перемішана з якимись овочами, одразу стала поперек горла, й Астольфо закашлявся.
— О свята Женев’єво, — Рінальдо закотив очі. — Та їж ти спокійно, ніхто у тебе тарілку не відбере.
Астольфо навіть не кинув на нього погляд: йому було все одно. Він жадібно впився зубами в шматок хлібу — пухкий і солодкий, той, здавалось, танув на язику — тоді знову накинувся на рагу.
— Побачив би хто — вирішив би, що це ти, а не я, з сім’ї голодранців, — зітхнув Рінальдо якось зовсім не злісно, проте далі коментувати не став. Натомість обернувся до кухарки і знову взявся про щось із нею теревенити. Астольфо не вслухався, про що саме.
Він нарешті зрозумів, що більше не відчуває голоду, тільки коли ложка зашкребла по дну миски. Нутрощі перестало скручувати від болю, по тілу розлилося приємне тепло. Уже спокійно Астольфо доїв залишки, тоді акуратно вимакав соус на дні хлібом. Відсунув тарілку від себе, поволі перевів подих.
Дихала жаром пічка позаду, затишно гріючи спину і плечі. Лукаво поблискували начищеними боками казани й каструлі у світлі єдиної лампи. Слабко пахнули трави під стелею, сильніше — крутеники у кошику перед Рінальдо. Втома, яка до того трималась віддалік, навалилася з новою силою. Голову почало тягнути донизу, повіки немов налилися свинцем. Розмова Рінальдо з кухаркою зливалася в єдиний потік — Астольфо піймав себе на тому, що не може вловити жодного слова, ніби він слухав жебоніння річки. Тихі голоси заколисували і з кожною миттю здавались все більш далекими. Кухня навколо танула у напівмороці. Варто було б іти до себе, але на це зовсім не залишилося сил — натомість до смерті хотілося заплющити повіки і теж розчинитись у затишній темряві.
Це лише на хвилинку, сказав собі Астольфо. Просто щоб очі відпочили. А тоді він обов’язково встане і все ж піде. Обов’язково.
І поклав голову на схрещені руки.
Було тепло: спину, плечі і шию приємно гріло щось пухнасте. «Марко накинув шаль», — промайнуло сонно в голові. Напевне, він знову заснув у себе в келії над документами — хоча стільки разів обіцяв собі цього більше не робити.
Здалеку, немов через товсту стіну, долинали чиїсь голоси — Астольфо розбирав слова, проте вони ніяк не хотіли складатися докупи.
— ...він же матері нічого не розказує. «Все добре, мамо, не хвилюйся» — і тільки усміхається.
— Та, власне, у нього і справді все добре. З Брадамантою, як завжди, тренуватись ходить. Недавно його завідувати черговим набором рекрутів призначили. На днях у нас спільне завдання з сьомим було, так він так хвацько перестріляв вампірів зі свого Адріана, що мені майже нічого не залишилося.
Там, десь далеко, хтось тяжко зітхнув.
— Це те саме, після якого він мені на очі не зʼявляється? Де він уже знову покалічився? Я ж знаю: поки не заживе так, що можна буде сховати, він матір побачити не прийде. Не хоче, щоб я хвилювалася. І не мовчи мені й не відводь погляд: я знаю, що все так! Тридцять пʼять років хлопцю виповнилося, а він досі обманює, як дитина.
Астольфо кліпнув, тоді поволі випростався — і мимоволі охнув: шия страшенно затерпла. Все-таки, спати на столі було дурною затією. Шаль почала сповзати з плечей, і він машинально притримав її рукою. Сонно озирнувся.
— О, прокинувся? — Рінальдо окинув його коротким поглядом. — Давай-но йди досипати в свою келію. Я уже давно повинен був повернутись у казарми, а не складати тобі компанію, поки ти тут дрихнеш без задніх ніг.
Астольфо ще раз сонно кліпнув, перевів погляд на кухарку, яка сиділа від Рінальдо по праву руку, за вузьким краєм стола — а тоді раптом зрозумів.
Він скочив на ноги, відчуваючи, як починають зрадливо палати вуха. Шаль — не зв’язана Марко, о пресвята Діво Маріє, це була та сама шаль, в яку раніше куталася кухарка! — сповзла на лавку.
Він заснув просто на кухні, запаленою думкою пронеслося в голові. При клятому Рінальдо й кухарці, імені якої він взагалі не знав. Він, капітан дванадцятого загону, наймолодший паладин в історії Ордену — і безтурботно спав, як якийсь малолітній дворовий хлопчисько, слухняно з’ївши перед тим жалісливо підсунуту миску з рагу і пригрівшись біля печі. Це було жахливо. Нестерпно. Принизливо. Тепер його засміють. Назавтра кожен мисливець в Ордені знатиме про цей страшний сором — Астольфо не сумнівався, що Рінальдо розпатякає усім, до кого дотягнеться, починаючи з власного загону, а далі плітки зроблять своє. Як йому тепер з’являтися на месах і у спільній трапезній? Як стояти серед інших паладинів? А Роланд?! Від однієї думки, що про це дізнається він, хололо все всередині.
Рінальдо поволі підвівся з-за столу.
— Ну, раз наша Спляча Красуня прокинулась, я теж піду, — він потягнувся, розминаючи спину, тоді схилився у короткому поклоні. — Спасибі за гостинність, мадам. Доброта вашого серця, як і завжди, безмежна, а руки — золоті. Щиро вдячний вам за крутеники, впевнений, мій загін оцінить вашу щедрість.
— Забирайся вже, улеснику, — гмикнула кухарка. — А то знаю я тебе, ще годину можеш тут стояти і мед мені у вуха лити — тільки б не сидіти зі своїми в казармі.
— Все тому, що ніяких моїх слів ніколи не буде вдосталь, щоб виказати усе моє захоплення вами, — Рінальдо знову вклонився, підхопив кошик з крутениками, тоді розвернувся і рушив до виходу. — Гарної ночі, мадам.
Астольфо стояв і заціпеніло спостерігав, як він підіймається короткими сходами, як тягне за металеву клямку і зникає за тяжкими дубовими дверима. Серце слабко билось об ребра. Все його життя, уся його репутація, все, над чим Астольфо так старанно працював роками, доводячи, що його вік нічого не значить, що він може бути не гіршим за інших мисливців, що він гідний статусу паладина, зараз розсипалося, зруйноване одним катастрофічним промахом.
Двері глухо брязнули, зачиняючись — і це ніби розбудило Астольфо. Він зірвався з місця, перескочив лавку і кинувся до виходу повз кухарку — не прощаючись, не сказавши ні слова: після пережитого сорому він не міг себе змусити навіть глянути їй в очі. Злетів по сходах, вибіг у коридор.
Рінальдо він наздогнав уже перед самим поворотом. Вчепився похололими пальцями в рукав, безуспішно намагаючись ігнорувати те, як нестерпно досі палають вуха.
Рінальдо обернувся, окинув його невдоволеним поглядом:
— Ну, чого тобі ще? — Астольфо відчайдушно сподівався, що зараз не виглядав настільки жалюгідно, як себе відчував. Відкрив було рота, проте слова немов стали поперек горла. Він не знав, що сказати. «Не розповідай, будь ласка, нікому, як я закімарив на кухні, мов мала дитина, а не паладин Ордену мисливців»? Та Рінальдо його засміяв би просто тут і зараз — а тоді б кинувся пліткувати, певно, ще втричі натхненніше, ніж збирався спочатку.
Астольфо відпустив рукав чужої сутани, відчуваючи як поволі мертвіють кінчики пальців. Це був кінець. Повний провал. Катастрофа. І він нічого, абсолютно нічого не міг зробити, щоб її відвернути.
Довгу хвилину панувала мовчанка, тоді Рінальдо тяжко зітхнув.
— О Господи, та не розповідатиму я нікому нічого, — закотив очі, на мить незвично сильно нагадавши Олів’є. — Ким ти мене взагалі вважаєш? Старою бабцею, якій більше робити нічого, окрім як перемивати кістки всім знайомим? Іди уже до себе, я тебе не бачив, ти мене теж не бачив, нічого не було, ясно?
Астольфо дивився на нього широко розплющеними очима і не вірив власним вухам. Рінальдо окинув його ще одним довгим поглядом, тоді знову зітхнув. Зручніше перехопив кошик з крутениками:
— Давай, іди уже, а то на тебе дивитись нема сил: блідий, як мрець, під очима темні кола, сам, таке враження, що від вітру хилитатися будеш. Побачить хто нас вдвох — скаже, я юне покоління по ночах мордую. Так що іди. І я піду. Нічого не було. На кухню ніхто не приходив.
І на цих словах відвернувся, коротко махнув рукою на прощання й завернув за ріг.
Астольфо так і не зрушив з місця. Скільки часу він так простояв, він не міг сказати. З заціпеніння його вивела лампа поруч: на мить пригасла, а тоді спалахнула з новою силою — вочевидь, десь відійшов надто нагрітий дріт.
У катакомбах царювала тиша. Низько, на границі чутного гула нагріта астермітовими котлами вода у трубах. Не схованих рукавичками пальців торкався легкий протяг. Було темно і порожньо, і вертатися до себе варто було до того, як сюди заявився б нічний патруль.
Коридори тягнулись безкінечно. Астольфо брів ними, спотикаючись через крок, поворот вигулькував за поворотом, а спальні все не з’являлись. Вся та сила, яка була в ногах, коли він вибігав із кухні, стекла, мов морська хвиля після прибою, і зараз повірити в те, що він зробив зовсім недавно, зовсім не виходило.
Двері келії виринули перед ним тоді, коли думка сісти просто на підлогу в коридорі і хоч трохи подрімати біля стіни стала здаватись не жахливою й принизливою, а, в цілому, раціональною й практичною. Астольфо потягнув за металеву клямку, подумки підносячи молитву Діві Марії за те, що в Ордені спальні не мали замків на дверях — в те, що зараз він зміг би щось відімкнути ключем, Астольфо не вірив.
Він навіть не став вмикати світло: просто зачинив двері й наосліп добрів до ліжка. Залишків сили волі вистачило на те, щоб змусити себе розшнурувати черевики, стягнути і кинути на крісло поруч ремені з амуніцією і вслід за ними фасцію. Сутану Астольфо розстібав, уже сидячи на ліжку, і, здається, навіть встиг закінчити з останнім тридцять третім ґудзиком — а тоді голову непереборно потягнуло вниз. Він упав лицем в подушку і ще встиг подумати, що Марко, певно, зранку сердитиметься через те, в якому вигляді він ліг — а тоді повіки самі собою опустилися, й Астольфо після нестерпно довгого дня нарешті поринув у рятівні обійми сну.